ВІД КРИЗИ СОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ ДО СОЦІАЛЬНОГО ВИБУХУ?

Інші матеріали числа

«Непереможність міститься в собі самому, можливість перемоги міститься в противнику…»

Соціальний вибух із погляду системного аналізу – це закономірний наслідок внутрішньої несумісності системи (суспільства), що самоорганізовуєтся. Умови соціального вибуху виникають тоді, коли центральні механізми внутрісистемної регуляції не можуть або не хочуть зробити необхідні зміни в організації суспільства.

Це відбувається тоді, коли інтереси правлячих груп держави і тих груп, що володіють власністю (основними ресурсами суспільства), не співпадають з потребами всієї системи – інтересами більшості членів суспільства.

Причини соціального вибуху об’єктивні. Найчастіше це надконцентрація власності та зубожіння переважної більшості населення. А ще високі ціни на товари широкого вжитку й непомірні (порівняно з реальним прожитковим рівнем) ціни за комунальні послуги, з одного боку, а з іншого – безмежне злодійство серед державних чиновників. А ще розгул організованої злочинності, коли провести межу між криміналітетом і владою вкрай складно. Все це створює в суспільстві особливий психологічний клімат.

Трохи історії. Політика марнотратства Франції другої половини XVIII століття була несумісною з надходженням прибутків до скарбниці. Це призвело до швидкого зростання державного дефіциту. Незважаючи на це, міністри фінансів Людовіка XVI Калонн і Ломені де Брієнн і далі вдавалися до непомірних витрат, покриваючи їх новими позиками. До 1789 року державний борг Франції досяг непомірної суми – стало неможливим брати нові позики; ніхо не довіряв спорожнілій скарбниці. Держава опинилась на межі банкрутства.

26 травня 1793 року, виступаючи перед якобінцями, Максиміліан Робесп’єр вирік: «Коли всі закони порушуються, коли деспотизм дійшов до своєї межі, коли топчуться ногами чесність і соромливість, тоді народ має повстати. Цей момент настав…». Через три дні в Якобінському клубі Робесп’єр наголосив: «Я кажу, що якщо не підніметься весь народ, то свобода загине…».

Два дні перегодом у Парижі почалося народне повстання проти влади Жиронди. А вже 2 червня повсталі скинули ненависну владу. Та цього було ще недостатньо. Тому Робесп’єр наголошує: «Необхідна єдина воля. Внутрішні небезпеки виходять від буржуазії: щоби перемогти буржуазію, треба об’єднати народ… Треба, щоб народ приєднався до Конвенту і щоб Конвент скористався допомогою народу».

Нічого не нагадує? Восени 1990 року опозиція випустила з рук перемогу, не підтримавши студентів, які домагалися переобрання Верховної Ради. Розпочавши 2 жовтня 1990 року акцію голодування, представники Української студентської спілки та Студентського братства першою своєю вимогою поставили дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та призначення нових виборів на багатопартійних засадах восени 1991 року.

Згадуючи буремні події, тодішній голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук був змушенй визнати: «Коли б ми послухали студентів і провели дострокові вибори до Верховної Ради, сценарій розвитку в Україні міг би бути зовсім інший, і політичний, і економічний. На хвилі піднесення ми могли б обрати до ВР справжніх патріотів, людей, які хочуть для України добра… Прикро мені говорити, та націонал-патріоти, які повинні були підтримати студентів, були проти переобрання Верховної Ради».

Десять років тому відомий психіатр Семен Глузман в інтерв’ю журналові «Універсум» констатував: «Проблема в тому, що владу в Україні неможливо змінити зверху. Починати все треба знизу. ситуацію треба виправляти всіма способами. Ввести фінансову амністію. Ходити на вибори і вчитися вибирати достойних людей. Контролювати владу. Всі ми вже знаємо ціну і Кучмі, і всьому президентському оточенню, і всім гілкам влади. Вимагати з міністра безперспективно. Треба навчитися контролювати і вимагати рішень і прозорої звітності «на місцях» – зі свого поселення, району. Не може цього робити Петро, треба вчити його сина Івана».

У листопаді 2013 року прогноз знаного правозахисника підтвердив Майдан. Чи скористаються українці в 2013 році порадою колишнього дисидента та політв’язня?

Часто політичну апатію помилково приймають за відображення політичної стабільності. Той, хто повсякчас перебуває в гущі народу, а не зверхньо позирає на нього через броньовані вікна лімузинів, не може не бачити, як наростає невдоволення людей, що переходить у ненависть до всіх систем керування.

Саме таке становище, коли в суспільстві немає довіри до правлячої «еліти» і до політичних партій, містить головну небезпеку того, що соціальний вибух буде некерованим. Чи існує зараз політична сила, що могла б узяти під свій контроль енергію соціального вибуху і тим самим знизити його руйнівну дію?

Енергія соціального вибуху накопичується повільно, але сам вибух відбувається зненацька, і передбачити його майже неможливо. Так, штурм Бастілії, з якого почалася Велика французька революція, заздалегідь не планувався. Вигук Демулена «У Бастілію!» послужив іскрою, що запалила пожежу, привела до ряду подальших політичних подій, що позначилися на долі всієї Європи.

Те саме можна сказати і про Лютневу революцію в Росії. Була це випадковість чи чергова провокація Парвуса (ешелони з хлібом для Петрограда застрягли на полустанку, як наслідок – жіночий бунт і пішло-поїхало…), дотепер таємниця. В усякому разі, Лютнева революція в Петрограді стала для Лєніна цілковитою несподіванкою…

Важко заздалегідь передбачати, що послужить іскрою, яка призведе до вибуху і дасть вихід енергії соціальної напруги. При цьому слід зауважити, що в соціальній системі, як і в будь-якій системі, що самоорганізовується, існують механізми передадаптації (вперше ці механізми були виявлені у пневмокока – мікроорганізма, який викликає запалення легень) – приховані механізми адаптації до умов, яких ще немає, але які можуть виникнути. Механізми переадаптації в соціальній системі виявляються в тому, що у надрах суспільства завжди є особистості, неприкликані суспільством у поточний час, і які можуть стати лідерами в разі зміни стану суспільства.

Типовими «передадаптантами» були Богдан Хмельницький і Робесп’єр, Наполеон і його маршали, Йосиф Сталін і Адольф Гітлер. Їхні організаторські здібності в нормальній стабільній обстановці могли і не реалізуватися. Наприклад, Робесп’єр займався б шлюборозлучними процесами, Гітлер став би посереднім художником, Джугашвілі міг бути священиком чи абреком. Як би склалася доля Хмельницького, якби не розбійницький наїзд Чаплинського на його хутір? Інакше кажучи, подальшу поведінку майбутнього лідера часто визначає випадковість.

Роль особистості в історії завжди викликала інтерес в істориків і філософів. З цього приводу можна сказати, що екстремальна ситуація породжує, а точніше виявляє особистість, а особистість змінює реальність. Але в який бік особистість поверне реальність, можна тільки здогадуватись. Бо історія застерігає, що при соціальних потрясіннях на поверхню суспільства спливають і найтемніші сили. Підтвердженням цьому є сучасна історія Української держави.

Стосовно теперішньої ситуації, то ймовірність соціального вибуху в Україні існує. Суспільство дуже чутливе до різноманітних шокових ситуацій. Особливо це стосується міст, де проживає більша частина населення. Відімкнення електропостачання, неминуче у разі соціального вибуху, призведе до руйнації комунального господарства – припинення водопостачання, вихід з ладу каналізації, що унеможливить проживання в багатоквартирних будинках тощо. Подальший розвиток подій спровокує виникнення епідемій. З цього моменту процеси руйнації суспільства набудуть незворотного характеру – теперішній стан системи охорони здоров’я населення в державі жалюгідний.

Перед Україною постали основні критичні задачі: розв’язання проблеми внутрішньої несумісності – уникнення конфронтації в суспільстві, поділу країни та подолання авторитарних виявів режиму; розв’язання проблеми зовнішньої несумісності – невходження/входження до Митного союзу, невходження/входження до Європейського союзу, уникнення екололгічної катастрофи.

Внутрішні й зовнішні протиріччя в Українській державі настільки загострились, що для її подальшого існування нагальне розв’язання критичних задач стало життєво необхідним. Помилки неприпустимі – інакше наслідки для суспільства, країни будуть катастрофічні.

Соціальна організація Української держави на межі XX і XXI століть завела її у безвихідь, поставила на грань катастрофи. Пересічна людина дедалі менше залежить від самої себе, щораз більше відчуває на собі гніт держави, її інституцій. Суспільство перебуває в стані невизначеності. Це призводить до втрати сенсу життя, до відчуження, невпевненості у завтрашньому дні, впливає на мораль, культуру, провокує невротичний стан тощо.

Основна властивість невротичного стану, яка при масовому неврозі набуває соціального значення, – намагання втекти від дійсності, від світу реального у світ уявний. Все, що відключає свідомість від сприйняття реальності, починає широко використовуватись людьми, щоб зняти перенапругу мозку, який не знаходить правильного рішення. Добре, якщо таке відключення обмежується читанням детективів та наукової фантастики. Однак прагнення втекти від дійсності виражається також і в ескалації алкоголізму і наркоманії, проявів агресивності й жорстокості, виникненні загостреного відчуття страху, підвищеної образливості й схильності до неадекватної поведінки, зростання самогубств, серцево-судинних захворювань.

Тож недарма один із засновників сучасної соціології К. Манхейм відзначив, що в моменти глибоких соціальних криз відбувається блокування здорового глузду – здатності людини розумно судити про стан справ і діяти, виходячи з цього судження. Відомий російський політолог Сергій Кара-Мурза наголошує: «Необхідність обдумувати і розуміти те, що відбуваається, перетворюється в цей час у непосильне навантаження і людина намагається втекти від цієї необхідності, сховатися у сфері ірраціонального. Вона починає виявляти підвищений інтерес до оккультизму, вивчати гороскопи, вірити астрологам. Її психологічний захист проти маніпуляції свідомістю різко послаблюється».

У час глибоких соціальних криз людський мозок перебуває в збудженому стані. З погляду нейрофізіології невдоволення завжди активізує мозок людини – зростає інтенсивність роботи нейронних сіток, збільшується електромагнітна активність мозку. Відтак інтелект людини методом побудови гіпотез, припущень починає шукати шлях до ліквідації браку інформації, необхідної для розв’язання проблеми. При цьому мозок надзвичайно чутливий до вхідної інформації, яка так чи інакше може усунути невизначеність і запропонувати розв’язок. Але він може бути й помилковим. І тут вступає в дію новий механізм – чим більше збуджена система, чим більша швидкість імпульсивних потоків, тим більшою є вірогідність помилки в обробці інформації і прийнятті правильного рішення.

Виникнення невизначеності у прийнятті рішення супроводжується появою страху. Страх – це насамперед відсутність можливості прийняття рішення в ситуаціях тієї чи іншої важливості, у доленосних ситуаціях.

«Ірраціональний страх – надзвичайно дієвий засіб «відключення» здорового глузду і захисних психологічних механізмів. Приголомшена страхом людина легко піддається навіюванню і вірить в будь-який запропонований йому «рятувальний» засіб» [Сергій Кара-Мурза].

Звернімося до класики. Неспроможність збудувати більш-менш вірогідну гіпотезу вкрай налякала Робінзона Крузо, і він був змушений констатувати: «Страх небезпеки жахає нас у десять тисяч разів більше, ніж сама небезпека, коли вона стоїть перед очима. І тягар страху для нас набагато важчий, ніж зло, якого ми боїмось».

Ще одна доречна цитата: «Нас довго вели вузькою дорогою, визначеною позначками типу «крок ліворуч, крок праворуч – ворог народу». А коли закінчилися ці вказівки, ми опинилися у розпачі широкого простору, широкого вибору. Відбулася різка зміна різних полюсів страху – страх заборон закритого простору раптово змінився на страх відкритого простору вибору. Особливо це проблематично для покоління віком понад 50 років – важко навчитися чогось нового чи іншого, пристосуватися, свідомість позбавлена адаптивних механізмів» [Семен Глузман.

У процесі пізнання дійсності складно відмовитись від того, у що свято вірили упродовж довгих десятиліть. Тому для постсовєтських ретроградів цілком природним є бажання реанімувати стару гіпотезу, якимось чином модернізувати її стосовно нових умов, стати на шлях напівреформації. З одного боку, реальність чітко показує, що далі просуватись цим шляхом не можна, але з іншого боку, зробити крок уперед чи вбік якось боязко. Навіть страшно.

Уже згадуваний Сергій Кара-Мурза звертає увагу на один із методів панування Системи над суспільною свідомістю – запровадження технології втомлення трудящих: «Це втомлення не зводиться до втомлення нуждою. До нужди додається спустошеність, викликана вульгарністю, яка нагнітається через слово, жести, образи і дії. Людину стомлює приниження його устремлінь, висміювання ідеалів, скерування її до ницого». А така втома/невизначеність неодмінно призводить до втрати волі, до отупіння. Одне слово, настає соціальна депресія.

Тепер уже відомо, що мозок людини є генератором слабкого електромагнітного випромінювання. Для будь-яких коливальних процесів характерними є явища резонансу. Коли ритми роботи нейронних сіток починають синхронізуватись і збігатися за частотою, у людей, які творять натовп, відбувається резонансне підсилення цих ритмів, і юрба починає збуджуватись. Досвідчені лідери натовпу інтуїтивно це відчувають і свідомо нагнітають збудження. У такому стані юрба не чутлива до логічних аргументів, але бурхливо реагує на заклики емоційного характеру. І якщо згадати історію, то з’ясується, що вожді натовпу завжди брали на озброєння нагнітання емоцій і вельми слабкі були в логіці.

Створення стресу в масовій свідомості – давно відомий прийом. Саме тому якобінці культивували «нервозність» для управління Парижем. Недарма Марат писав, що метою якобінців є «постійне підтримування народу в стані збудження доти, доки в основу існуючого ладу будуть покладені справедливі закони».

У людини в гіпоталомічній ділянці головного мозку міститься центр (дуже давній за своїм походженням), життєво необхідний в боротьбі за існування. Без нього (центру агресивної поведінки) людина не здатна до вчинку. Закономірною є активація цього центру в емоційно збудженому натовпі. Іноді досить одного необдумано кинутого слова, щоб відбувся вибух. Коли це трапляється, натовп вдається до дій, як правило, необдуманих, жорстоких. Якщо в цей момент з натовпу вилучити людину і дати їй заспокоїтись, надати можливість вільного пересування, то вона сама дивуватиметься своїй попередній поведінці і вже не приєднається до натовпу, котрий поводиться як єдиний організм.

За будь-якої перерегуляції системи, в тому числі й соціальної, неминуче відбуваються так звані перехідні процеси, яким притаманний негативний, дезорганізуючий характер. Чим глибші зміни в стані системи, тим більша амплітуда коливань перехідних процесів і тим сильніше може виявлятися їхній деструктивний характер. Уникнути цього неможливо, тому що не можна перейти від однієї форми організації до іншої без попередньої часткової дезорганізації. Всі революції і дезорганізаційні процеси, якими вони супроводжувались, – свідки правильності цього твердження.

Навіть мозок людини працює за таким правилом: при переході від розв’язання однієї задачі до розв’язання іншої відбувається збільшення невизначеності ритмів роботи нейронних сіток. Це загальне, без винятку, правило для всіх систем.

Наше суспільство перебуває в такому стані, що посилити перехідні процеси і тим самим викликати дезорганізацію (хаос) значно легше, ніж придушити їх. Це слід усвідомити. І тому їм (цим процесам) треба щось протиставити. Такий засіб відомий – це гласність, доступність інформації. А ще дотримання норм права, моралі, закону. Треба створювати країну, в якій жити комфортно.

Древні греки полюбляли повторювати: «Якщо боги хочуть когось покарати, то позбавляють його розуму». І справді. Жорстоке придушення невдоволення суспільства лише прискорить соціальний вибух і може призвести до загальної дезорганізації. Якщо станеться соціальний вибух, то після нього про жодне відродження не може бути й мови. Українська держава перетвориться, у кращому разі, в географічне поняття. Будемо сподіватися, що наше суспільство достатньо інтелектуальне, щоб уникнути соціальних катастроф.

Нині настав час відновити в країні Конституційний лад – теперішня система влади в Україні створила умови, за яких невелика купка людей (олігархів), отримавши не лише економічну владу, дістала змогу нав’язувати свої правила гри державі та її громадянам. Лесь Подерев’янський в одному зі своїх інтерв’ю на запитання, до якої групи можна віднести українську владу, відповів: «Усе це якраз совки. Жлоби, які насправді нічого не вміють, і завдання яких – не допустити до влади тих, хто вміє».

Суспільство має усвідомити, що всі без винятку державні чиновники у поки що нетоталітарній державі – найманці, які виконують волю наймача. Цим наймачем є народ, а не великі грошові мішки, яких в Україні принаймні дев’ятеро, котрі володіють майже вісімдесятьма відсотками економіки країни.

Тож владі треба нагадати про вчення філософа-просвітителя Жан-Жака Руссо, який наголошував, що в разі узурпування державною владою природних прав народу він (народ) має право на повстання, щоб повалити владу й встановити народний суверенітет.

До речі, про це сьогодні вже каже і Владика Любомир Гузар: «Коли влада вживає надмірну силу, народ має право збройно боронитися. Кожен iз нас має право боронитися...»