ВІД АНТИУТОПІЇ ДО РЕАЛЬНОСТІ

Інші матеріали числа

«Не знаю, який шмат життя відміряла мені доля, але весняні дні позаминулого року будуть стояти в мене перед очима до самої смерті, це точно. Істерика у Верховній Раді з приводу «бєдствуєщєго пролєтаріата», безпорадність і нерішучість Президента перед нахабною лавиною червоних провокацій, сплюндровані міські квартали – від Софії до Золотих Воріт…

Кільканадцять сп’янілих від крові недолюдків із червоними пов’язками витягували за ноги через розбиту вітрину дівчаток-офіціанток з приватного кафе на Хрещатику. Остовпілий шокований натовп спаралізувало страхом, ховалися за спинами людей міліціонери з бігаючими очима, офіціантки захлиналися кров’ю у конаючому крику, а садисти з пов’язками впивалися власною безкарністю: «Хватіт вам, сукі! Кончілось ваше врємя!» А з протилежного боку Хрещатика, навпроти, долинало ревище – «радянці» здирали синьо-жовтий прапор з міськради: пузатий агітатор із сивою шевелюрою кричав з порогу щось у мегафон і розпалював пристрасті в розперезаному і злому натовпі. З дзвоном посипалося віконе скло на третьому поверсі, щось там у глибині завирувало і раптом звідти з криком вилетіла людська постать. Пролетівши над головами юрми, тіло глухо гепнуло об асфальт і завмерло, а двоє розхристаних – з новенькими автоматами – підійшли, похитуючись від горілки, і шарахнули в нього, мертвого, кілька коротких черг. Від площі Толстого, де вже горів пасаж «Правекс», почулися міліцейські сирени, люди на тротуарах кунулися туди очима – звідти швидко наближалося кілька беркутівських «тойот», але з їх вікон стирчали і розвівалися червоні прапори.

Вже пізніше я дізнався, що саме цей, на «тойотах», загін бойовиків узяв штурмом будинок Верховної Ради і спалив його. Під руїнами залишилися лежати кільканадцять депутатів, і серед них – парламентський Голова, який марно намагався словом зупинити заколотників. Бандюги затягнули його на купу потрощених крісел у залі засідань і розпалили багаття книжковими пачками «Конституції»…

Двері Володимирського собору, на диво, були відченені, але людей перед храмом не було: у протилежних кутках порожнього дворика стояли два міліцейські «уазики», дверцята були повідкривані навстіж, всередині напівлежали «менти» і сонно слухали музику. Троє похмурих чоловіків з неприхованими кобурами під розстебнутими піджаками про щось розпитували священника, притиснувши його до чавунної візерунчастої огорожі собору».

Це уривок із повісті-бойовика Андрія Куліша «Сафарі на двох», написаної в 1996 році, і яку мені довелося редагувати в 2000-му. Після публікації в «Універсумі», а згодом і в окремому виданні, цей пригодницький твір, своєрідна антиутопія, не привернув належної уваги рецензентів. А шкода. Можливо, не довелось би спостерігати за тим, що діється нині в Києві на вулиці Грушевського, на Майдані… Бо на наших очах чиниться вже далеко не літературна антиутопія.

Загрози зростають. 1 лютого 2014 року в інтернет-виданні «Севастополь» вже читаємо, що російські казакі з Волгограда їдуть на оборону Севастополя: «Представители волгоградского казачества готовятся отправиться в Севастополь для охраны административных учреждений города и защиты местного населения от «неофашистов-бандеровцев… С просьбой о помощи в обеспечении охраны административных зданий к волгоградским казакам, по их словам, обратился лично мэр Севастополя Владимир Яцуба. Казаки отдают себе отчет в том, что формально речь идет о вмешательстве в дела другого государства, которое может еще сильнее осложнить и без того непростые отношения между Россией и Украиной, однако их это не останавливает» (http://tkv-sevastopol.ru/kazaki-volgograda-edut-na-oboronu-sevastopolya/).

«Дехто жахнеться і перехреститься, – писав автор у передмові. – Інший розсміється. А ще хтось гаряче обуриться подіями й деталями, описаними у цій повісті. Я не збирався шукати ворогів і показувати в них пальцем. Просто було так: коли крізь амбразури бронетранспортера я розглядав розбиту вщент «Снайпер-авеню» – одну з вулиць блокадного боснійського Сараєва – то згадував наш красень-Київ; пізніше, коли бачив біля «Арсеналу» натовп із червоними прапорами, то щоразу подумки «приміряв» сараєвські руїни до Хрещатика… Це ж такий короткий ланцюжок: фанатична червона юрба – червоні прапори – червона кров людська! Ця повість – тільки фантастично-політичний бойовик, військово-пригодницьке «чтиво». Але тим, із комуністичної юрби, я кажу цим твором: вони вже підросли! – снайпери і гранатометники, пілоти і диверсанти – ті, хто зі зброєю в руках захистить нашу Конституцію, свободу і суверенітет нашої молодої держави».

P.S. «У нас начинается не гражданская война. У нас началась интервенция, тихое, замаскированное вторжение. Путин «страхует» свою недавнюю «инвестицию» в Украине. Но уже не Януковичем, который сейчас вобщем-то уже никто. А вот этими невидимыми «консультантами» на Владимирской, «спецами» у «Беркута», Клюевым и множеством еще неизвестных лиц. И возникает вопрос, а с кем же тогда вести переговоры оппозиции? Возможны ли вообще сейчас переговоры? Или сейчас просто пишется очередная трагическая страница в нашей истории? И новые «герои Крут» готовятся погибнуть на Грушевского? А банды Муравьева уже заняли Печерск. Но, в этот раз у нас все-таки куда больше шансов. Майданы стоят по всей стране. И не только стоят, но и начинают действовать. И у нас есть хотя бы моральная, но поддержка в мире» (В Украине – интервенция России? – http://argumentua.com/stati/v-ukraine-interventsiya-rossii)

2009 року Владислав Кирей в «Урядовому кур’єрі» констатував: «Дослідження в Інституті психології та Інституті соціальної та політичної психології АПН України засвідчили, що 15% громадян України займають антиукраїнські позиції. Ці громадяни й досі не хочуть визнавати української незалежності, зі зневагою, презирством і ворожістю ставляться до будь-яких проявів українськості…».