ЗБРОЙНІ СИЛИ УКРАЇНИ: У ПОШУКАХ НИТКИ АРІАДНИ?

Інші матеріали числа

Петро КОСТЮК, полковник запасу, заступник директора Департаменту гуманітарної політики Міністерства Оборони України у 2005–2010 рр.

В умовах нового геополітичного порядку щораз актуальнішими стають проблеми національної безпеки України та її Збройних Сил. Віддавна військова сила слугувала вагомим аргументом у конкуренції за життя та ресурси, що його забезпечують. В мирні часи військова потуга є лише одним з інструментів, застосовуваних у зовнішній політиці. Третє тисячоліття висуває нові виклики націям, їхній здатності захистити власний шлях розвитку та умови, які потрібні для її розвитку. Кожен з сучасних збройних конфліктів має свою особливість, геополітичну та соціокультурну специфіку. Але більшість конфліктів пов’язана з контролем та перерозподілом «ресурсів розвитку». Енергоносії, продовольство та база для його виробництва – ключові з них. В подальшому,очевидно, значний вплив на розв’язання таких конфліктів справлятимуть і зміни кліматичних умов, які вже відбуваються. На сьогодні важливим чинником напруги є демографічний. Адже швидке зростання населення нових центрів впливу спонукатиме уряди до пошуку додаткових можливостей для виживання своїх народів. Ведучи мову про безпекову ситуацію, слід зазначити, що втратили ефективність заходи ядерного стримування та нерозповсюдження. Завданням будь-якої держави – і Україна не може тут бути винятком – є гарантування національної безпеки та стабільного розвитку суспільства. Хто нехтує національною безпекою той втрачає державу. І в історії є багато підтверджень цього.

Сьогодні безпекове середовище навколо України продовжує формуватись під впливом глибоких змін у системі міжнародних відносин. Ці зміни відбуваються як на світовому, так і на регіональному рівнях. Появилась низка нових чинників, які посилюють небезпеку та погіршують стан національної безпеки (див. «Універсум», № 1–2, 2012).

Та серед українськго керівництва домінує думка, що в середньостроковій перспективі воєнна агресія проти України малоймовірна. Отже, можна ігнорувати таку загрозу національній безпеці, а в українських реаліях – обмежити до мінімуму фінансування на оборону і як мантру поторювати тезу про наших стратегічних партнерів (і коли це ми від них отримали підтримку? чи не в суперечці за Тузлу?). За такою логікою нема потреби витрачати кошти на розробку (закупівлю) та постачання у війська нових сучасних озброєнь, підвищувати бойовий вишкіл тощо. І дарма, що за технічним оснащенням наші збройні сили вже відстали від армій держав НАТО майже на ціле покоління.Але наші сусіди та і стратегічні партнери чомусь так не думають. Відсотки ВВП ,які спрямовуються на оборонні витрати, значно більші, ніж у нашій країні.

Після проголошеня незалежності Україна дотримувалась принципу позаблоковості. Завдяки цьому вдалося уникнути інтеграції до Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ). Цей військовий блок на пострадянському просторі 1992 року створила Росія. Україна мала розпочати створення потужних модерних збройних сил, спираючись на власні сили. Але впродовж 22 років існування ЗСУ (за умов позаблоковості) військо фінансувалося фактично за залишковим принципом. Закон про оборону визначає оборонні витрати на рівні 3 відсотків від ВВП, але одним із рішень Ради національної безпеки і оборони цей рівень був зменшений до 2%. Насправді Збройні Сили ніколи не отримували більше 1,5%, а в останні роки – менше одного відсотка!

У Державному бюджеті України на 2013 рік витрати на ЗСУ заплановано обсягом $1,9 млрд. (15,3 млрд. гривень, або 0,98% ВВП). Позаблоковість потребує великих грошей, адже гарантувати безпеку самотужки завжди складніше, ніж спільно з союзниками. Україна, перебуваючи в оточенні держав-членів НАТО та ОДКБ, має володіти потужною зброєю стримування, яка не створюється за один рік і потребує відповідних капіталовкладень.

Зокрема, витрати на підготовку висококласного пілота становлять від $3,4 млн. до понад $7,8 млн. Підготовка пілота фронтової авіації першого класу триває в середньому 7–8 років, пілота-снайпера – 10–12, пілота першого класу на багатоцільових літаках – 8–10 і потребує від $5,5 млн. до $6 млн., а пілота-снайпера – відповідно 15–17 років і $12–14 млн. Тим часом витрати на фінансування ЗС України навіть значно менші, ніж тих держав, що належать до різних військово-політичних блоків.

У Росії, яка є стрижневою державою ОДКБ, військовий бюджет 2013 року становить $71,2 млрд. А це в абсолютному вимірі майже у 38 разів більше, аніж в Україні в абсолютному вимірі й більш ніж утричі порівняно з обсягом ВВП. Військовий бюджет держав НАТО на 2013р. назагал становить майже $850 млрд. Держави Альянсу взяли зобов’язання,що військові витрати будуть не менш ніж 2% ВВП. Польща і Естонія – єдині з нових членів НАТО, які виділяють на оборону два відсотки від ВВП. Вони навіть збільшують ці асигнування, на відміну від інших країн НАТО. Наприклад, військовий бюджет Польщі на 2013 рік заплановано на рівні $8,5 млрд. Майже 25 відсотків спрямовується на модернізацію збройних сил. Відповідно до плану технічної модернізації збройних сил Польщі, на період до 2022 року планують витратити на оновлення озброєнь майже $45 млрд. Оборонний бюджет Румунії майже вдвічі перевищує український. У 2013 році заплановано $3,4 млрд. Ця держава теж успішно продовжує модернізацію озброєнь, яка завершиться до 2025 року.

Отже, наші сусіди швидко мілітаризуються. А дехто в певний спосіб демонструє, що вважає суверенітет або територіальну цілісність України умовними. Чи здатні будуть нинішні збройні сили, при збереженні позаблокового статусу країни, гарантувати їй безпеку і територіальну цілісність?

У рейтингу «Глобальний індекс мілітаризації-2013», який оприлюднив Боннський міжнародний центр конверсії, Україна виявилася на 20-му місці серед 149 держав(на першому Ізраїль, а далі Сінгапур і Росія). І це певним чином впливає на громадську думку. Потрібно розуміти, що алгоритм визначення цією організацією є надто формальним і тому може радикально спотворювати стан справ у деяких країнах,зокрема в Україні. У нас формально ще доволі численна армія,але впродовж років вона зменшилася у декілька разів і планується ще суттєве зменшення. Потрібно також враховувати і невходження України в жодну міжнародну систему колективної безпеки, кількість населення та територію. І хоча у нас є велика кількість важкої зброї ,але це насправді морально застаріла і фізично зношена радянська техніка. Україна на її модернізацію майже не виділяє коштів,тим паче не йдеться про системне технічне переоснащення новітніми засобами(як це роблять десятки держав). Деякі наші сусіди по рейтингу понизили свої позиції, однак, це не означає, що рівень мілітаризації у них зменшився, тому що вони замінили застарілу зброю на новітню, значно ефективнішу техніку.

Ведучи мову про військо, зазвичай, розглядають три основні його складові – морально-бойовий дух, вишкіл і стан озброєнь та військової техніки. Для українського військово-політичного керівництва ставлення до озброєння ЗСУ – це універсальний тест на реальне ставлення до війська. В нашому регіоні Україна єдина держава, яка і досі не почала заходів щодо системного укомплектування Збройних сил сучасними зразками озброєння і військової техніки. Обороноздатність України поступово втрачає свій потенціал і стан її наближається до критичного. Українська пострадянська еліта і досі не зрозуміла,що Збройні сили України вичерпали свої можливості щодо підтримання боєздатності і знаходяться на межі колапсу. До того ж міжнародних воєнно-політичних гарантій Україні та ефективних механізмів захисту національних інтересів практично немає.

Основна частка нинішніх витрат України на оборону припадає на утримання особового складу. А на закупівлю сучасних видів техніки коштів фактично не виділяють. Із 15,3 млрд. грн, які 2013 року мають виділити на ЗСУ, 12,8 млрд. грн заплановано витратити на утримання армії (83,2%) і лише 0,9 млрд. – на військову підготовку (6,4%) та 1,6 млрд. – на модернізацію озброєнь (10,4%).

Військово-політичне керівництво країни в цілому відповідає за те що Збройні Сили досі не потрапили до пріоритетних напрямів розвитку державних інститутів.

Ряд експертів, оцінюючи геополітичні та геоекономічні зрушення в сучасному світі,приходять до висновку, що глобальний воєнний конфлікт можливий вже в цьому десятиріччі. Порушено стратегічний баланс сил, який склався після розпаду СРСР. Домінуванню США дедалі активніше почали опонувати Китай, Індія, Росія, Бразилія. Центр економічної могутності щораз більше зміщується із Заходу на Схід та Південний Схід. Уже на офіційному рівні прозвучали заяви щодо можливості використання ядерної зброї, а також про вихід із міжнародних домовленостей у сфері обмеження і скорочення озброєнь.

Військові реформи чи перезаснування національних Збройних Сил?

У мирний час оптимальна чисельність збройних сил держави, відповідно до світового досвіду, мала б становити близько 1% від чисельності населення держави. Бездумне скорочення війська роззброює державу. Необхідно привеcти чисельність ЗСУ у відповідність з геополітичними реаліями. Українській для збереження позаблокового статусу нагально треба прискорити процес модернізації збройних сил. У рази мають зрости видатки на підготовку персоналу, закупівлю сучасних видів озброєнь.

Європейські держави, які дотримуються нейтралітету, мають достатньо високий рівень мілітаризованості й видатків на оборону Зокрема,нейтральна Швейцарія вже понад 200 років не брала участі в жодному воєнному конфлікті. Але вона є однією з найбільш мілітарізованих країн Європи, має сильну армію і величезний мобілізаційний резерв, що охоплює практично все чоловіче населення країни. Упродовж 4 годин. Швейцарія здатна розгорнути 650-тисячну армію, а за дві доби – чисельністю 1,7 млн. Оборонний бюджет восьмимільйонної країни постійно зростає (у 2011 році – $4,83 млрд., у 2012-му – $5,45 млрд.).

Оборонний бюджет п’ятимільйонної Фінляндії у 2013 році – $3,72 млрд., з них витрати на модернізацію озброєнь – $926 млн. А оборонні витрати в розрахунку на особу: вдвічі більші, аніж у 45-мільйонній Україні. А все тому, що Фінляндія чітко усвідомлює свої національні інтереси та пам’ятає ціну, яку сплатила за свою національну незалежність.

Проголошення української державності не спонукало політичну та військову еліту до зміни способу мислення, а також бачення проблем свого становища, власного погляду на історію своєї держави. Саме в цій сфері, а вона в певному сенсі є визначальною, репродукуються старі способи мислення. Не видно чітко усвідомлених та визначених на нормативному рівні й підтриманих суспільством стратегічних перспектив суспільно-політичного розвитку. Є нерозуміння військово-політичних питань, стратегії і національної безпеки (див. «Універсум», 1–2, 2012).

ЗСУ опинились поза системою стримувань і противаг нашої держави. Провідну роль тут відведено МВС, СБУ, прокуратурі. А тому ЗС поза увагою політиків з точки зору їхніх власних інтересів. Наслідком цього є нинішня критична ситуацію в українському секторі безпеки та оборони і як складова падіння престижу військової служби-служби захисника України. Тож коли мова про втрачений авторитет армії, то йдеться про її авторитет як інституту стримування. А наразі маємо армію для миротворчих місій. Нині українські військові успішно виконують міжнародні зобов’язання у складі миротворчих підрозділів.

Останні два-три місяці масовано, грунтовно і вголос заговорили про проблеми національної безпеки у ЗМІ, Інтернеті, експертних середовищах і не тільки. Зокрема, у Комітеті ВР з питань національної безпеки і оборони у жовтні відбувся круглий стіл «Загрози військової безпеки й проблеми реформування Збройних сил України».Учасники круглого столу зазначили, що наразі реформа української армії неможлива. на сьогодні головне – сповільнити її розпад і паралельно розробити нову модель Збройних Сил. А не забезпечені необхідними ресурсами заходи реформування системи органів військового управління оперативно-стратегічної та оперативної ланок управління ЗС, а також прийняття рішень поза межами програмних документів без належного обґрунтування можуть призвести до порушення стійкості системи управління військами (силами).

Водночас, було заявлено, що наразі стан військової техніки є критичним. Термін служби всіх видів озброєння закінчився. Зважаючи на прогноз розвитку економіки, і граничні розміри бюджетних коштів, у середньостроковій і віддаленій перспективах навряд чи вдасться забезпечити переозброєння армії на сучасні зразки.

Згідно з оприлюдненою Концепцію реформування і розвитку Збройних Сил України на період до 2017 року, Стратегічного оборонного бюлетеня обраний чинною владою курс реформування полягає, насамперед, у скороченні спектру завдань Збройних Сил, структур і чисельності Міністерства оборони і Збройних Сил, передачі надлишкових об’єктів, майна, землі в комунальну або приватну власність. Очікуваний результат це досягнення відповідності оборонних витрат реальним бюджетним можливостям; призупинення комплектування за призовом; оптимізація структур оборонних витрат (50% – утримання особового складу, 30% – розвиток озброєння, 20% – підготовка військ); підвищення соціальних стандартів військовослужбовців.

Такі плани – пошук спрощених підходів до вирішення складних завдань. Можна стверджувати, що поставлені цілі будуть досягнуті лише частково, а назагал від таких «реформ» можна очікувати більше шкоди, аніж користі.

Відповідно до нової військової доктрини Україна отримала два нові оперативні командування (ОК). При Радянському Союзі на території України було три військові округи. Нові ОК були створені згідно з Указом Президента України про затвердження військово-адміністративного поділу держави, підписаним 2 вересня 2013 р. При формуванні нових ОК використовувався принцип поділу території України на Лівобережну і Правобережну?

Після переходу Міністерства оборони України на нову систему управління Збройними Силами, штаби оперативних командувань перемістяться зі Львова і Одеси в Дніпропетровськ і Рівне. Ці міста були вибрані за принципом віддалення від державного кордону і забезпечення матеріально-технічної бази. Новим ОК будуть підпорядковані командування армійськими корпусами, окремими з’єднаннями і частинами Повітряних Сил, які знаходяться на їх території .Управління Військово-Морськими Силами виведене в окреме командування ВМС, яке увійде до складу Генерального штабу ЗС України. Для оперативного командування штаб залишається у Севастополі.

Начальник Головного (з 1994 року – Генерального) штабу Збройних Сил України – перший заступник Міністра оборони України (1993–1996 рр.) генерал-полковник Анатолій Лопата прокоментував, що зміни можуть бути пов’язані з відмовою від наступальної військової доктрини, яка передбачала використання штабів поблизу державного кордону. Але щоб перемістити ОК, необхідні великі фінансові витрати для створення оперативного обладнання та систем зв’язку на нових місцях. Це може розтягнутися на кілька років, а за цей час може постраждати якість бойової підготовки та особового складу. Він, зокрема, констатував: «Львів і Одеса десятиліттями напрацьовували систему управління об’єднаннями військ у своєму окрузі, тепер це потрібно перемістити в інші міста. Тільки однієї системи зв’язку знадобиться десятки тисяч кілометрів».¹

Вкрай небезпечними є радикальні зміни у найчутливішій для військового організму сфері – системі управління. Недостатня обґрунтованість і поспішність заходів (за умов, коли стара система буде зруйнована, а нова ще не створена) може призвести до втрати керованості Збройними Силами та нераціонального використання вкрай обмежених ресурсів, що виділяються з державного бюджету.

Розв’язання міжнаціональних і транснаціональних суперечностей нація покладає на державу. Ця проблеми є актуальною для більшості країн Європи і США, з різниця лише в потужності їхніх економік. З економічних міркувань скорочується чисельність ЗС, але воно компенсується ефективнішим сучасним озброєнням, що дозволяє зберегти або і збільшити їхній бойовий потенціал. Країни НАТО також компенсують скорочення збройних сил збільшенням потенціалу колективного захисту. Раніше, при проведенні скорочення, враховувався стратегічний курс України стосовно інтеграції в НАТО. Заплановане у попередні роки поетапне скорочення війська обумовлювалось перспективою приєднання України до системи колективної оборони – Організації Північно-Атлантичного Договору. Задекларовано масштабне скорочення Збройних Сил України. Очікується, що чисельність ЗСУ до 2017 року з нинішніх 180 тисяч особового складу скоротиться до 122 тисяч.

Непродумане скорочення чисельності війська, крім чергового вихолощення офіцерського корпусу (зазвичай його кращих представників), створить додаткове навантаження на бюджет. А невиконання соціальних зобов’язань не лише спровокує серйозне невдоволення серед звільнених військових, але й створить нездорову атмосферу в військових колективах. Подальша розбудова Збройних Сил потребує піднесення престижу і конкурентоспроможності військової служби на ринку праці,а не загострення соціальних проблем у місцях дислокації військових частин, особливо у військових містечках,за рахунок появи нових безробітних.

Міноборони оголосило про комплектацію особового складу Збройних сил з 2014 року виключно за контрактним принципом². Нова програма реформування та розвитку Збройних сил України передбачає перехід на контрактну армію вже від 2014 року і суттєве скорочення особового кладу. У жовтні 2013 року Президент підписав указ про останній призов та перехід на формування Збройних Сил на контрактних засадах. Набір на строкову службу збережеться лише у внутрішніх військах. Впродовж тривалого часу, розбудовуючи ЗС, у нас відбувалася підміна поняття контрактного принципу комплектування особовим складом поняттям професійної армії. А це не одне і те саме. Незважаючи у який спосіб відбувається набір особового складу, персонал має бути підготовлений та висококваліфікований, оснащений сучасним озброєнням і технікою. Це і є, власне кажучи, дві найголовніші ознаки професійних збройних сил. За висновками експертів, планових надходжень нової техніки в найближчий час не буде. Цього року на закупівлю нових зразків зброї оборонним бюджетом передбачено 900 млн. гривень. Мінімальна ж потреба не менш ніж $500 млн. щороку з виходом на $1,2 млрд. у 2017-му, на який заплановано масове постачання нового озброєння у ЗСУ³. У сусідніх державах спостерігається стійка тенденція перерозподілу оборонних витрат на користь суттєвого збільшення видатків на переоснащення ЗС сучасними зразками озброєння.

Важливою складовою побудови військової потуги є національне військово-патріотичне виховання. Процес цього виховання має бути безперервним i базуватись на засадах політики національної пам’яті, відповідати викликам, які постають перед Україною на даному історичному етапі, прищеплюючи любов до Батьківщини на прикладах героїчного військового служіння Україні. В цьому процесі потрібно передусім спиратися на українську військову традицію⁴. Ось лише один один факт. Збройні Сили України дотепер не позбулися найменувань військових частин і підрозділів, які дісталися їм у спадок від держави, яка не існує на історичній мапі з 1991 року. Досі у Збройних Силах України немає військових частин або військових навчальних закладів, які б носили ім’я Івана Мазепи або Симона Петлюри. Напевно, настав час повернутися до свого національно-історичного коріння, адже Україна та її збройні сили мають власний досвід та свої військові традиції.

Давно відомо, що у війнах останніх десятиліть наголос робиться на руйнуванні ідейно-психологічного і соціально-психологічного поля противника, і результати цих операцій дорівнюють тим, які раніше досягалися кривавими війнами, державними переворотами, збройними акціями тощо. Тим часом руйнівні та депресивні процеси в гуманітарній сфері українських ЗС більш ніж помітні.

Не може творитись сучасна модель збройних сил окремо від решти суб’єктів забезпечення обороноздатності держави. Зменшена чисельність ЗСУ, не підкріплена новітніми озброєннями, без перерозподілу функцій і завдань, а найважливіше відповідальності поміж іншими суб’єктами забезпечення обороноздатності держави та їх нормативно-правового закріплення – це явний неуспіх. Збройні Сили вже отримували негативні результати внаслідок започаткування масштабних реорганізацій без реалістично спланованого ресурсного забезпечення. І тоді знову будуть «реформи» заради оптимізації у позаблоковій країні, а насправді механічне скорочення у час геополітичних зрушень

Ризики того, що військова реформа може провалитися, дуже високі. Йдеться про проблеми з фінансуванням, а ще скандали у Генеральному штабі, які, треба думати, відображають інституційний занепад в українському секторі безпеки та оборони⁵.

Тим часом стан Збройних Сил України невпинно погіршується, а втрачений час лише поглиблює проблеми. Особливо це стосується стану ОВТ, Ситуація вже перетнула критичну межу. Насамперед йдеться про високотехнологічні озброєння (літаки, вертольоти, зенітні ракетні комплекси, бойові кораблі) та засоби ураження (ракети,боєприпаси).

Достатній рівень обороноздатності може бути досягнутий членством держави у військово-політичному союзі завдяки принципу взаємодопомоги. Але Україна відмовилась від вступу в НАТО та продовжила перебування ЧФ РФ на українській території.Самотужки досягнути достатнього рівня обороноздатності можна за наявності численних і дорогих Збройних Сил.Зокрема експерти заявляють,що для модернізації української армії необхідно $2,5 млрд. При нинішньому фінансуванні це ілюзія. Україна вибрала найбільш дорогу і нереалістичну безпекову модель.

Наші західні сусіди давно визначились зі своїм вибором – вступ до НАТО та ЄС. Малоймовірно, що перебуваючи між двома військовими блоками Україна залишиться нейтральною і позаблоковою. За нинішніх геополітичних умов-лише питання часу коли Україна ввійде до одного із військових блоків: ОДКБ чи НАТО?

Щоб гарантувати свою національну безпеку й територіальну цілісність, Україні потрібно або на порядок збільшувати видатки на потреби оборони, або якнайшвидше інтегруватися до НАТО. Україні, яка сьогодні робить цивілізаційний та економічний вибір на користь інтеграції до об’єднаної Європи, потрібно усвідомити та зробити свій безпековий вибір на користь Альянсу, що базується на демократичних принципах. Тим самим можна було б убезпечити себе від перспективи бути втягнутими в ОДКБ, який створений, насамперед, для задоволеня неоімперських амбіцій Кремля.

Згадаймо,тактична ядерна зброя була без будь-яких переговорів вивезена з України до РФ, а стратегічна стала одним із головних каменів спотикання у спробах налагодження контактів зі світом. Результатом переговорів з цього питання став Будапештський меморандум 1994 року. У меморандумі США, Росія і Великобританія надали Україні гарантії національної безпеки в результаті самороззброєння України. Вони гарантували, що будуть “утримуватись від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, і таким чином забезпечити собі переваги будь-якого роду”. Україна виконала умови угоди – вивезла ядерні боєголовки зі своєї території до 1996 року.

Після вивезення з України ядерної зброї Росія неодноразово порушували надані гарантії. Вона неодноразово порушувала економічні положення Меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Україна жодного разу – ані під час конфлікту навколо Тузли, ані в ході «газових воєн» – не скористалась з цього документа.

Особливо відверто Росія дані гарантії порушувала під час п’ятиденного де-факто торгового ембарго на весь український імпорт у серпні 2013 року. Зараз Росія знову погрожує всебічними економічними санкціями, якщо Україна підпише Угоду про асоціацію з ЄС. 1 листопада у Харкові Сергей Глазьєв фактично озвучив останній аргумент Кремля – загрозу територіальній цілостності і національній безпеці нашої держави, коли публічно заявив, що «подписывая Соглашение об ассоциации с ЕС, руководство Украины нарушит ст. 13 договора о дружбе с Россией (від 1997 року. – Ред.). [...] В случае его нарушения или прекращения действия мы практически остаемся у разбитого корыта и будем вынуждены все вопросы начинать сначала, включая вопросы о границах»⁶. Для пострадянських країн євроатлантична інтеграція це єдиний шлях гарантування національної безпеки в умовах нового геополітичного порядку. Україні,надзвичайно важливо стати частиною глобальної системи безпеки. Членство у найуспішнішому оборонному об’єднанню у світовій історії, яке відстоює демократичні цінності, має стати основою нашої національної безпеки.

В Україні спостерігається великий натиск російської пропаганди та різних інструментів «м’якої сили».На жаль, на сьогодні рельність свідчить про дії Росії як про виклик для нашої національної безпеки. Політичний тиск з боку Росії неодмінно прискорить інтеграцію України до ЄС, а ймовірно і до НАТО. Військово-політичні та економічні питання вже на порядку денному. Кремлю доведеться вивести свій Чорноморський Флот з Криму з тих причин, що денонсація «харківських угод» безумовно буде прийнята українським парламентом.Чи може сьогодні Україна, у випадку її можливої великомасштабної конфронтації з Росією, розраховувати на допомогу – двох інших підписантів Будапештського меморандуму-США і Великобританії ?

Вступ до НАТО означав би, що в недалекій перспективі для гарантування власної національної безпеки Україна змогла б розраховувати на відповідні активи Альянсу. Генеральний секретар НАТО Андерс Фоґ Расмуссен заявив, що Україна і Грузія стануть членами альянсу . Генсек НАТО однак зазначив, що країни «стануть членами НАТО, звісно, якщо відповідатимуть необхідним критеріям і бажатимуть приєднатися до альянсу».Про це він сказав 23 жовтня 2013 після засідання ради НАТО-Росія на рівні міністрів оборони.«Хочу наголосити, що наша позиція не змінилася в питанні Грузії й України. Дозвольте нагадати, що 2008 році ми вже вирішили, що Грузія й Україна стануть членами НАТО. Ми вирішили це в 2008 році і це рішення ще чинне», – сказав Расмуссен. Україна й Альянс сьогодні співпрацюють на рівні окремих програм. Співпраця з Альянсом у межах доктрини «розумної оборони», як-от проведення спільних навчань українських та натовських військ, демонструє певний успіх у поступовому русі в двосторонніх взаєминах. Прем’єр-міністр РФ Дмитро Медведєв заявляв, що Росія «м’яко кажучи» не вітає членство Грузії або України в НАТО, бо це створить напругу⁷. Міністр оборони Сергій Шойгу відзначив, що однією із загроз слід вважати наближення НАТО до кордонів з Росією.Київ промовчав. Але,здається,є розуміння, що Росія у будь-який момент може проявити військову агресію проти України і активна підтримка НАТО та інших міжнародних військово-політичних організації буде вкрай необхідна.Але чи готова українська держава до своєї незалежної безпекової ролі ? Цивілізаційно вона ближча до «атлантичної» ідеології країн Центральної та Східної Європи, ніж до прокремлівських інтеграційних проектів у галузі безпеки та оборони. Тобто, у довгостроковій перспективі Україна має непогані шанси стати елементом європейської системи безпеки.

Угода про асоціацію демонструвала б стратегію. І там є позиції, які стосувалися діалогу безпекового, який абсолютно точно підштовхнув би, у тому числі і активність на євроатлантичному напрямі. Сьогодні, якщо не буде цієї угоди, тоді ситуація буде залишатися на сьогоднішньому рівні. Угода про асоціацію показала б стратегію. Там є позиції, які стосувалися б і діалогу безпекового. Це дало би поштовх за всіма нпрямками, зокрема, посилило і активність на євроатлантичному напрямі. Якщо не буде угоди, то і ситуація буде залишатися такою яка є на сьогодні. Зрозуміло, що безпекова політики держава узгоджена з її міжнародною політикою і узалежнена від неї.

Угода про асоціацію з ЄС відкриває перспективу розвитку для ЗСУ. Підписання цього документу, безумовно, інтенсифікує безпековий діалог, активізує діяльность Української держави на євроатлантичному напрямі. Але складається враження, що нинішня українська влада більше схилятиметься до узгодження своєї політики в цьому сегменті саме з Москвою. На цьогорічному Міжнародному економічному форумі, в Давосі говорили про сценарії, які нас очікують в разі непідписання угоди. Негативний сценарій представляв Петро Порошенко. Він спрогнозував, що, очевидно, зміни відразу на 180 градусів не буде, але зразу почнеться рух назустріч Митному союзові, Росії. І тоді, на його думку, буде підписаний пакет угод з Митним союзом. Прем’єр-міністр Микола Азаров називав 70 угод. Далі будуть кроки, які стануть наслідками домовленостей у Сочі. І, треба думати, певні символічні дії (зняття з посад ключових гравців у секторі безпеки, які не сподобалися Росії) вже почалися⁸.

Зміцнівши на нафто доларах, Росія знову стає традиційною воєнною державою. Важливо зазначити, що така оцінка викликана аж ніяк не русофобією. Кремль вперше після розпаду Радянського Союзу робить серйозні капіталовкладення в оборону. На російське кораблебудування, фінансування якого декілька років тому становило 10 відсотків, йде крупне асигнування – половина затрат на американську програму развитку ВМС. Російські сухопутні війська, які впродовж двох з лишнім десятиліть мали проблеми, сьогодні отримують крупні інвестиції, і до 2020 року до їх складу має увійти 40 нових бригад. (Для порівняння: у сухопутних військах США до 2017 року залишиться 32 маневренні бригади – за найбільш оптимістичного бюджетного сценарію). Якщо все буде йти згідно а планом, то в російських збройних силах 2020 року знову проходитиме військову службу один мільйон військовослужбовців, на озброєнні буде 2300 нових танків, приблизно 1200 нових літаків та вертольотів, а ВМФ матиме у своєму складі 50 надводних кораблів і 28 підводних човнів. 100 нових супутників забезпечуватимуть російську систему зв’язку і управління військами. Загальні десятирічні витрати, передбачені державною програмою модернізації до 2020 року, становлять близько $ 657 млрд.; має бути оновлено до 70% озброєнь⁹. Сьогодні витрати на оборону в Росії, яка є стрижневою державою ОДКБ й водночас постійним джерелом агресії супроти України в торговельно-економічній, енергетичній чи інформаційно-ідеологічній сфері, становлять близько 4.3% ВВП, а в країнах ЄС у середньому близько 2%.

Водночас із нарощуванням воєнної могутності, Росія посилює свою войовничу риторику і навіть виступає з неприхованими погрозами територіальної цілісності України. У жовтні біжучого року кремлівський радник Сергій Глазьєв, виступаючи у тональності, яка дуже нагадує заяви серба Мілошевича на початку 1990-х, зауважив, що Росія може підтримати розчленування України, якщо вона підпише знакову угоду про співпрацю з ЄС. Він додав, що якщо деякі регіони України, де проживають росіяни, не побажають вступати до Євросоюзу, то Москва отримає «законное право» підтримати їх. Це може призвести до серйозних наслідків для НАТО і для ЄС, а також для європейскої безпеки, оскільки Україна – це держава, яка розташована на стику цивілізацій, про який говорив Самуель Філліпс Гантінгтон (Samuel Phillips Huntington ) у своїй знаменитій книзі «Зіткнення цивілізацій». Події в Україні у найближчому майбутньому визначатимуть курс всій Східній і Центральній Європі¹⁰.

Хочеться вірити, що прагматизм української влади все-таки переможе (принаймні спрацює інстинкт самозбереження) і ЗСУ відшукають свою нитку Аріадни. Відтак Україна отримає справді модерні національні збройні сили, здатні захистити народ і державу.

³ Експерт: В Україні намагаються підмінити поняття контрактної і професійної армії. [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://tyzhden.ua/News/91382

⁴ Петро Костюк.Чи можуть Збройні Сили України гарантувати її безпеку? [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.universum.lviv.ua/journal/2012/1/kost.htm

⁵ The Jamestown Foundation: Скандал в Генштабі відображає інституційний занепад безпеки і оборони України. [Електронний ресурс] / Режим доступу http://tyzhden.ua/News/93464

⁹ Российская армия возрождается (“The National Interest“,США) Николас Гвоздев (Nikolas K. Gvosdev). [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.inosmi.ru/world/20131006/213608303.htm

¹⁰ Джон Шиндлер. Польша, НАТО и возвращение истории. [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.inosmi.ru/world/20131101/214392039.html