НА ЗАХИСТ ЮРІЯ ШЕВЕЛЬОВА

Інші матеріали числа

НА ЗАХИСТ ЮРІЯ ШЕВЕЛЬОВА
Ю. Шевельов заповів свій архів… Японії. Очевидно, він розумів, які баталії триватимуть навколо його імені в Україні

Юрій Шевельов заповів свій архів… Японії. Очевидно, він розумів, які баталії триватимуть навколо його імені в Україні

Після того, як новина про варварське зруйнування меморіальної дошки Юрію Шевельову, облетіла весь світ, розповідати про неї знову немає сенсу.

Передувало цій події обговорення питання про Шевельова на сесії Харківської міської ради, яке нагадувало добре зрежисирований спектакль, де на репліку захисників Шевельова (у жанрі переважно усної імпровізації) тут же слідувала репліка противників, які виступали з писаними текстами й старанно вичитували свої промови з папірців.

Послідувало за цією подією п’ятничне (27 вересня) телевізійне політичне ток-шоу «Шустер Live», на якому упродовж двох з половиною годин цю подію обговорювано за участю голови Харківської обласної державної адміністрації М.М. Добкіна і Харківського міського голови Г.А. Кернеса

За цей час Шевельов став особою номер один в Україні, ним і його творчістю зацікавилася велика кількість людей, які до того не знали, хто такий Шевельов. Протилежна сторона й не заперечує, що в особі Юрія Шевельова (Шереха) Україна має видатного працівника на ниві науки, освіти й культури. Разом з тим про нього подано публічно стільки недостовірної інформації, що вона вимагає негайного спростування на засадах історичної правди.

Презумпція невинності і презумпція винності

На обговоренні проблеми Шевельова в студії Савіка Шустера відразу кількома учасниками було підкреслено: звинувачення в колабораціонізмі проти Юрія Шевельова були відкинуті ще тоді, коли йому надавалося американське громадянство. Сполучені Штати Америки як держава – учасник антигітлерівської коаліції старанно перевіряла усіх претендентів на своє громадянство на співробітництво з нацистами. Оскільки ніяких обставин, які б перешкоджали надати йому громадянство, знайдено не було, то Шевельов і став громадянином США.

На сесії Харківської міської ради було оголошено висновок Служби безпеки України, у якому повідомлялося про те, що в архівах СБУ справа про Шевельова відсутня. Таким чином, твердження про колабораціонізм Ю. Шевельова – це насправді суб’єктивні інтерпретації кількох осіб або груп осіб, які нав’язують свою позицію українській громаді.

Звинуватити його сьогодні в колабораціонізмі неможливо без розгляду цієї справи в суді або якійсь іншій повноважній інстанції. До того часу існує презумпція невинності. Але радянське мислення засноване на протилежному – на презумпції винності, згідно з якою людину спочатку заарештовують, а потім шукають докази її злочинної діяльності, зазвичай вибиваючи їх з неї самої. Щось у такому дусі сталося й тепер, оскільки противники посилаються на автобіографічні твори самого Ю. Шевельова. Переважно мемуарний роман «Я – мене – мені… (і довкруги)». Розгляньмо їхні аргументи.

«Нова Україна» – газета українська і немає причин, щоб вона оспівувала німців»

Перше звинувачення, яке кидають на адресу Ю. Шевельова, – він активний співробітник української газети «Нова Україна», яка виходила в Харкові в період окупації під патронатом тодішньої влади. Це була щоденна газета. Перше її число вийшло 7 грудня 1941 року. Припинила вона своє існування в Харкові на початку лютого 1943 року. За чотирнадцять місяців існування газети Ю. Шевельов опублікував у ній біля одного десятка статей. У мемуарах він їх усі перелічив: «Мені пощастило тільки написати про Шевченка (48), Черкасенка (247) і Олеся (275)». У дужках автор подав числа газети, щоб можна було легко відшукати їх зацікавленим особам. Була вміщена стаття до століття альманаху «Ластівка». З харківських тем вдалося подати статті про О. Потебню й Василя Мову. У поодиноких випадках він писав на теми культури мови, а також про місцеві події. Усього Ю. Шевельов вказав на дев’ять статей. Чи ж можна вважати його після цього активним учасником цього видання? У штаті газеті він не працював.

Газету неодноразово прискіпливо аналізували різного роду «дослідники» творчості Ю. Шевельова. Про одного з них він сам розповів у мемуарах: «Коли в середині шістдесятих років, уже в Америці, Іван Білодід, заохочуваний Романом Якобсоном, у гармонійній співпраці з КГБ взявся розшукувати докази моєї нібито співпраці з нацистами (в радянській термінології «фашистами»), йому гостинно відкрили ультра-таємні фонди публікацій німецького засягу і єдиний компромітаційний матеріал, що він знайшов, була ця замітка (про виставу «Тоска» в Харківський опері) плюс мої власні спогади в передмові до моєї «Не для дітей».

На самому початку своєї співпраці з газетою Ю. Шевельов приніс був до неї вірш про «марш німецького війська на Схід». Але Микола Оглоблин, який працював відповідальним секретарем редакції й визначав її редакційну політику, відхилив його. «Він просто зазначив мені, – згадував Ю. Шевельов, – що «Нова Україна» – газета українська, і немає причин, щоб вона оспівувала німців».

«Співпраця з «Новою Україною», – писав він далі, – не ставила переді мною морально-етичних проблем. Я не кривив душею і не писав нічого проти своїх переконань. Не мало сенсу передруковувати сьогодні те, що я друкував у «Новій Україні», бо це речі поверхові, компілятивні й без великого інтелектуального навантаження, але з погляду морально-політичного їх можна було б передрукувати тепер не червоніючи».

Уявімо собі, що там, у статтях Ю. Шевельова справді можна було знайти якісь компрометуючі його фрагменти. Невже б вони досі не були оприлюднені з трибуни сесії Харківської міської ради чи в студії Савіка Шустера? Але таких матеріалів немає.

«Я робив це, хоч це прирікало мене на безробіття й беззаробітковість, що в тих обставинах загрожувало мені голодом…»

Істотне звинувачення, яке прозвучало від опонентів Ю. Шевельова, – це звинувачення в неприхильному ставленні до євреїв. Воно не має під собою ніякого ґрунту. Сам Юрій Володимирович розповів, що від 48 і до 181 чисел газети припинив з нею співробітничати. Чому? Виявилося, що німецька цензура висунула вимогу, щоб автори, критикуючи радянську дійсність, називали її «жидо-більшовицьким» режимом. Така брутальність суперечила його поглядам, і він відмовився не тільки вживати цей термін, але й взагалі дописувати далі до «Нової України». «Я робив це, – написав він, – хоч це прирікало мене на безробіття й беззаробітковість, що в тих обставинах загрожувало мені голодом, а ми в Харкові тоді вже добре знали, що таке голод і голодова смерть».

Неправдою є й те, що Ю. Шевельову німецькою адміністрацією була надана для помешкання квартира єврейської родини, знищеної в Дробицькому яру. Висловлене спочатку як припущення, надалі це твердження вже фігурувало як доконаний факт. Ю. Шевельов мешкав у своїй квартирі № 46 у будинку «Саламандра», який розміщався між вулицями Сумською й Римарською. Його з матір’ю за радянських часів переселили в їхній же квартирі в кімнату для прислуги. В інших кімнатах жили дві єврейські родини: фармацевта Бімбата і енкаведиста, чиє прізвище автор на час написання мемуарів забув. У «дві кімнати, які лишилися після виїзду родини енкаведиста, … ми й вселилися». З написаного випливає, що ця родина була евакуйована, житло лишилося порожнім, його й зайняв Ю. Шевельов з матір’ю.

Один з оскаржників Ю. Шевельова договорився до того, що нібито він мав прислугу під час війни. Насправді це демонструє рівень читацького розуміння текстів опонентами Ю. Шевельова. Йшлося ж про приміщення для прислуги, у якому змушений був жити він з матір’ю за радянської влади, тоді як уся їхня квартира дісталася двом єврейським сім’ям.

«Я не згодний був міняти свою шкуру й душу»

Неправдою є те, що Ю. Шевельов пішов співробітничати до німців, тому що йому «кушать хотєлось». Стадії голоду: спершу людина катастрофічно худне, але це ще не смерть. Потім вона розпухає, і це вже близько до кінця. «Я пройшов – розповідає про себе Ю. Шевельов, – стадію схуднення і був готовий до спухнення».

Ю. Шевельов був німцем. Його батько мав прізвище Шнейдер. У 1916 році з дозволу царя генерал Шнейдер змінив своє прізвище та те, яке носив Юрій Володимирович. Матір його так само була з німецького роду на прізвище Медер. Для таких осіб відкривалися гарні перспективи за окупаційної влади. Записавшись у фольксдойчі, вони потрапляли під її опіку. Великі німецькі колонії, які існували на півдні України, перестали існувати саме під час війни. Німецька влада евакуювала в Німеччину усіх своїх етнічних громадян. Але Юрій Шевельов захищав у собі українську національну ідентичність.

«Я не хотів записатися як фольксдойче, – написав він, – за прикладом тьоті Марусі [материної сестри. – І. М.]. Формально на це були всі підстави, навіть більші, ніж у тьоті Марусі. Запис у фольксдойче гарантував вижити, мінімальну опіку, харч і паливо. У випадку евакуації (про що тоді ще не думалося) він забезпечував виїзд. Німцем я не хотів робитися, Рід родом, але я не був згодний міняти свою шкуру й душу».

Неправдивими є спроби видати Ю. Шевельова за високопоставленого урядовця німецької адміністрації. Насправді лише 15 травня 1942 року він дістав працю в Українській бібліотеці міської управи, а 20 липня того ж року переведений в адміністративний відділ того ж закладу, де «завідував печатками». Його функція полягала в тому, щоб збирати заяви на дозвіл мати печатки й відносити їх до місцевої німецької комендатури. Таким чином, називати його цензором, високим урядовцем немає ніяких підстав.

Ю. Шевельова звинувачують, що він добровільно залишився під німцями. Так, він цього не приховував. Але виїхати з Харкова напередодні окупації не було ніякої можливості. Радянська влада покинула свій народ на поталу завойовникам.

«Доцентів організовано не вивозили, – розповідає Ю. Шевельов і роз’яснює: – Потрапити на ешелони, що їхали далеко на схід, до Волги, Уралу, Середньої Азії, не можна було й думати. Вони їхали суворо за планом і заповнялися призначеними пасажирами за точними списками». У ті списки не поталанило потрапити навіть безпартійним професорам. В Україні 40 млн. людей опинилися в окупації. Після Курської битви Л. Берія і Г. Жуков підписали наказ про виселення українців з України за зраду «советской родины». Не вистачило вагонів. А то б українцям судилася доля кримських татар.

Г. А. Кернес показав фото, яке зафіксувало картину жахливої страти харків’ян; на будинку «Саламандра» висять тіла повішених. Так, на це не можна дивитися без болю в серці. Називані й цифри. До початку німецької окупації в Харкові мешкало 700 тисяч населення, а після приходу радянських військ 170 тисяч. Жертви, принесені харків’янами, вражають. Але на кому лежить провина за голод і смерть? У книзі «Не для дітей», де описана історія Юрія Шереха, автор відзначив: «За це відповідальність падала на радянську політику, що знищила місто, висадила електровню й водогін, спалила хліба на корені, винищила худобу й зруйнувала шляхи сполучення». Повішені в Харкові з’являлися щоразу після «акцій червоного підпілля». Німці відповідали на це репресіями проти цивільної людності; й тоді жертвами ставали випадкові люди, зовсім не причетні до події.

Ю. Шевельов описав один такий випадок. Він йшов Театральним майданом і випадково, досягши Пушкінської, перейшов на другий бік. «Тільки тоді я побачив, – написав він, – що це врятувало мені життя. З другого, західного боку вулиці німецькі солдати хапали всіх перехожих чоловіків і тут таки вішали на ліхтарях. За що це була відплата, я не знав, і, либонь, ті, схоплені, теж не знали».

Ю. Шевельова звинуватили навіть у тому, що в нього було, крім власного імені, ще й псевдоніми. А скільки їх було в Леніна? Спочатку він підписував свої праці, як Владімір Ільїн, потім як Н. Лєнін, а потім як В. І. Лєнін, робітникам наказував називати себе Ніколай. Як же можна звинувачувати автора в тому, що він використовує псевдоніми?

Але головний аргумент, який відкидає звинувачення Ю. Шевельова в зраді, полягає в тому, що він у 1941 році зрозумів те, що Рада Європи в 2009 році, коли прийняла ухвалу про тотожність гітлеризму й сталінізму. Немає між ними різниці. Ю. Шевельов багато разів опрацьовує цю тему в своїх мемуарах. «Ще перед вступом німців до Харкова, – пише він, – я знав, що ця війна – не моя, що Гітлер і Сталін мені однаково ворожі». «Я не мав найменшого бажання, – зазначив він в іншому місці, – проходити військову муштру, а ще менше – загинути в безглуздому двобої Сталін – Гітлер, де ні один не боронив інтереси ні мої, ні мого народу». «Це не була моя війна, наша війна. – написав він ще раз, – Як би вона не скінчилася, Україні могло бути тільки гірше. Риторика про нацизм – «брунатну чуму» була безглуздою, коли поруч не ставити Росію – «червону чуму».

Головна засада його життя – настанова на не-участь у боротьбі двох однаково злочинних політичних систем. Це гасло він почерпнув з філософії Г. Сковороди, услід за яким міг повторити наприкінці життя «Світ ловив мене, але не спіймав». Щоправда, досягти цього ідеалу не-участі українцеві в двадцятому столітті було значно важче, ніж у вісімнадцятому.

Професор Ю. П. Волосник звинуватив Ю. Шевельова в такий спосіб: якби всі повелися так, як він, то чи перемогла б антигітлерівська коаліція? Я відповім йому словами Юрія Андруховича, який з посиланням на Альбера Камю пише про особливу мужність – бути на війні дезертиром: «Справді, якщо б усі чоловіки стали дезертирами, на світі виявилося б одним різновидом насильства – військового – менше». Війни б щезли.