Іван МАРЧУК: «В УКРАЇНІ, НА ПРЕВЕЛИКИЙ ЖАЛЬ, НЕМА ВЛАДИ УКРАЇНЦІВ»

Інші матеріали числа

Іван Марчук – народний художник України, лауреат Національної премії України імені Т. Г. Шевченка, почесний громадянин Києва і Тернополя.

Член «Золотої гільдії» Міжнародної академії сучасного мистецтва в Римі, член наукової ради академії (2006), «маестро найвищого престижу, котрий написав найкрасивішу сторінку в історії сучасного мистецтва».

№ 72 зі 100 живих геніїв світу, визначених рейтинговим опитуванням у Великій Британії (Greators Synectics, 2007). «Геній, що вплинув на трансформацію суспільної свідомості» (всесвітній портал Earth Univers, 2007).

Вільний художник на кориді українських навколомистецьких пристрастей, де йому виділено роль пурпурового плаща.

У космосі світиться зірка «Іван Марчук», вона в сузір’ї Тільця, її віддаленість від Сонця – 300 світлових років.

В Україні Іванові Марчуку закидали, що він не вміє малювати, а в Європі його визнали генієм, котрий живе серед нас. Його демонстративно не помічали, а він спромігся мати близько 100 персональних виставок (одна гучніша за іншу) і здобув найпрестижніше національне пошанування. Він не спокусився благами еміграції, повернувся в Україну і далі дивує світ. Щодня долає 103 сходинки на п’ятий поверх колись комунального будинку, де має тісну майстерню зі штабелями сотень картин, приставлених до стіни. Стіл, мольберт, місце для осяянь.

Багато що з Марчукового життя чинилося без його участі, без нього самого. Без Івана. Так сходилося і складалось, він і сам цьому сприяв, надто коли заходило про біг з перешкодами і простягнутою рукою, чого у житті не переносив і від чого люто відбивався. Бачив, як приндилися навколо нього особи прудкі й незичливі, як на очах складався парад невдоволених і сердитих планет, як намагались перепинити і не пустити далі, як перемивали йому кістки з кісточками, й приписували осудливе чужорідство у щільних рядах ТОВ «Соцреалізм» (тоді ще не ТОВ), і несамовитіли, коли він ні гу-гу, мовби до рота набрав води, ні на що не зважав, а йшов собі далі й мовчакувато, нарізно з лавами бадьористих радянських одностроїв, ішов не зиґзаґами, а напрямки, лиш йому відомим, колись вибраним путівцем. У напрямку Свана. До біса ґоноровий, норовливий, несамовитий Марчук! Із розпатланою головою ще задьористого Ейнштейна...

До членських рядів київської організації Спілки художників СРСР він мав долучитися ще 1967 року, й, мабуть, так і сталося б, бо одну з рекомендацій йому давала сама Тетяна Нилівна Яблонська, автор знаменитого подільського «Хліба», побаченого у селі Летава, персона всесоюзного значення. Так гадалося, а не сталося...

На той час у СРСР видихався озон хрущовської «відлиги», насуплював густі чорні брови генсек майбутнього «застою», в Москві зароджувалося дисидентство, відлуння суспільних струсів докочувалося з білокам’яної до України. На весь світ гриміло політичне «дєло Синявського–Даніеля», судовий процес переводили на позначку кримінального, на захист відомих письменників-відказників поставали ряди (поки що розріджені) вітчизняної інтелігенції, зокрема дискутивні вчора, а тепер збратані, духовно й ідеологічно, «фізики й лірики». На одному з листів київської наукової й літературної інтелігенції стояв підпис Івана Марчука: він щойно перебрався до Києва й працював у Науково-дослідному інституті надтвердих матеріалів АН УРСР. До молодого не-інженера підійшли молоді й приязні фізики-друзі Юрій та Ірина Цехмістренки й запропонували підписати листа на Москву, Іван не розпитував, підписав не вагаючись. Таран має більшу пробійну силу, коли його підхоплюють дужі руки, багато рук. Марчук мав сильні руки скульптора й монументаліста. Пльонтати почне згодом. Не він перший, до речі. Напередодні Першої світової війни густим плетенням живописних ліній захоплювався Франц Марк, до розвитку ідеї не дійшло, зашкодили війна і в ній Францева смерть...

Усе приховане стає явним. Київська відозва ще не дійшла до Москви, а в Києві «заворушилася пустеля» й запрацював маховик дізнання. Кожному з підписантів знайшлася своя частка покарання й заретушована участь в історії України, зачепило це й Марчука. Його заяву на вступ до Спілки художників СРСР розглядали під дріб осудливої риторики, Тетяна Яблонська свою рекомендацію відкликала – «не знала, що Марчук підписував листа на захист Синявського–Даніеля». Ось так уперше, з огляду на історичні 50 років Великої Жовтневої соціалістичної революції й за два роки до стражденного віку Христа, Іван Марчук став відступником і «не нашим». Відступником несамохіть. Не христопродавцем. (Велика різниця. Навіть в Одесі). Того самого року на святковому Хрещатику, облившись бензином, спалив себе Василь Макуха, чоловік із Дніпропетровська; він біг у кущі вогню й кричав: «Геть окупантів!». Ситуацію повернули так, що цього не було, бо цього не могло бути. Заборонялося навіть згадувати. 1968 року «лист 139» проти арештів інтелігенції підписали Генеральний авіаконструктор Олег Антонов і популярний у світі кінорежисер Сергій Параджанов. (Згодом І. Марчук напише портрет О. Антонова).

Другу спробу І. Марчука посісти розліновану член-лавку СХ СРСР поглинув і проковтнув ще один ювілейний рік – 1970-й: було б дивно і курям смішно, якби «не нашого» Марчука прийняли до Спілки саме того року, коли всенародно нашому В. І. Ульянову-Леніну з роду старокостянтинівських Бланків виповнювалося 100 років. Оскільки в Спілці, як і скрізь та всюди, звикли чистити себе під Леніна (першим це зробив напівукраїнець із Грузії Маяковський, після чого застрілився), то не всім громадянам могли дістатись ювілейні Ленінські медалі ювілейного переповідання. У Спілці відзнаки обожнювали, хай і благенькі навзір ювілейних, тож вухо тримали гостро, й за вітром, й зворотно від Марчукових творчих позицій. Берегли градус засвоєного купажу.

Про що думав молодий Іван Степанович, достукуючись ювілейного Ленінського року в зачинені цехові двері? А ні про що. Маяковського не перечитував, у «чистильники» не пішов і на тому поставив крапку: ні Спілка для мене, ні я для Спілки. Лук’янівка не загрожувала, мигтіла у міражах, нагадуючи, що міраж – усього лиш ілюзія: безпеки і неосудності. Фактор страху вітрил не складав.

Вісімнадцять років – вік повноліття, стільки часу настоювалося творче вино Марчука, аж поки знову забовванів привид цеху і колективної відповідальності – СХ СРСР. Ні, Марчук заяви не писав, для себе вже вирішив: порога Спілки не переступить. А зворушилися друзі-художники: «Марчук не в Спілці – нонсенс, маразм, ідіотизм. Іване, іди до нас, будьмо у Спілці разом». Хлопці виявили чудеса здорового комбінаторства й наполегливості, кого треба – присоромили й пристидали. Й свого домоглися... Володимир Прядка, Володимир Пасивенко, Петро Гулин. Дякуємо, хлопці... Марчука прийняли до Спілки художників у його 52 роки, ще не старого, вже знаного і ще молодого духом. Прийняли без його участі і старань. Кооптували. Як колись перших більшовиків у їхні керівні органи. Натоді Івана не було в Україні – перед ним уперше розчахнулася завіса в Європу: мав запрошення від фольклориста й філолога Миколи Мушинки зі словацького Пряшева, побував у Чехословаччині, проїхав її головними маршрутами. За якихось два тижні написав кілька робіт, дещо вигідно продав, решту привіз до Києва. «Збагатився духовно і матеріально». В голові осіло й не забувалося: ось як треба шанувати творчу працю. А ще: в художникові бачать особливу людину. Отак би вдома. Страна совєтов, глухомань, усі всіх в усьому підозрюють...

Це був 1988-й, другий рік відкритих лотоків горбачовської Перебудови. Дихнулося легше. Започувалось вільніше.

Можна було жити і працювати. Принаймні, сподіватися.

Через рік, 1989-го, Іван Марчук подавсь до Австралії. Вибрик і знову образа чи усвідомлений крок? Усього потрохи. Накопичувалося на душі. На Зеленому континенті Іван раював, і цього здавалося мало, міг тут осісти та вік благоденствувати, коли ж ба – запально стрепенувся і знову зібрався у путь – до Канади й Америки. Летів, не знаючи мови, без зв’язків і підтримки, без рекомендованого листа до жінки, з якою би міг одружитися. Вродливий холостяк, вільний чоловік. Приживався не як вербова гілочка, встромлена в мокрий москалівський луг, а пробивався – як паросток з-під нью-йоркського асфальту: був відважний Іван, але й був Іван самотній і некомфортний, бо винаймав квартиру, що правила й майстернею, бо почувався підневільним галерником, заґратованим в’язнем без ґрат, нещадним молотильником часу. Клято працюючи, на долю не нарікав, звик терпіти, а смертельно ображався вже згодом, коли доносилися вісті з України: мовляв, утік, залишив Україну якраз тоді, коли їй потрібні авторитетні незаплямовані люди, свідомі патріоти, осів бозна-де, геть абстрагувався від подій в Україні на шляхах здобуття нею омріяної Незалежності. Дражнило колядників від політики: Марчук там раює, а ми тут рвемо горлянки, обсідаємо трибуни і постаменти, підставляємося під міліцейські кийки й колеса автомобілів, ризикуємо життям. А Марчук з-за океану спокійно за всім стежить-спостерігає і чекає заїзду зі славою в уже оновлену Україну. Поділімо його славу на нашу сподівану славу... Поділись, Іване...

Такі або майже такі в’їдливі закидання на Марчукову адресу я чув на власні вуха, не завжди Марчукові це казали у вічі (береженого Бог береже, від Марчука тим паче), ретранслятори, звісна річ, додавали щось і від себе. Марчук не приховував люті, почуваючись незаслужено скривдженим, а може й нагло садженим на гайдамацьку палю. Боліло, пекло. Захищаючись, ставав нестерпним і гнівним: геть від мене! Зазвичай Марчук не прощає. Падлюцтва тим паче. Не пробачив і тим, кого нині біля нього нема. Той себе скомпрометував у політиці і в стосунках, той забрехався, той навіть дав розписку, що розрахується за придбану в Марчука картину, проте всіляко Марчука уникає і в Сірка не позичає очей. Половина саду цвіте, половина в’яне...

На барикади не поспішав, допомагав їх зводити власною творчою міццю – скарбом, набутим на чужині, за океаном. Тим і наближав і звеличував – духовно наповнював – Незалежність. Без Івана Незалежність могла би також відбутися, але вона була б не такою, як з ним. Даруйте, колядники: трохи збідненою. Пріснуватою.

Стиль життя – між світом та Україною – народжував ситуації, за яких І. Марчук мав би бути в Україні, а його не було. І що ж? А те, що в нових часових і суспільно-політичних умовах уже спрацьовував «ефект Марчука»: персональні виставки на всіх сторонах світу (хай не протяжністю в кілометри) й доволі резонансні в Україні винесли художника на гребінь популярності й знаковості. Було ясно – Марчук осідлав хвилю, вміє на ній триматися, і це в нього не із засвоєння трюкацьких правил буржуазного віндсерфінгу, а інтуїтивно й природно, як би триматися в сідлі прирученого москалівського коня. Перешкоджати Марчукові ставало не модно, забороняти його – абсурдно. Хіба що потрошки псувати повітря. О, ми це вміємо. Згадайте лишень роботу Верховної Ради, особливо VI скликання...

Він мав би бути, а його не було, – не найбільший Марчуків гріх, йому прощалося, і багато, й настав час, коли всепрощенцями започуло себе чванливе недогодоване чиновництво на Хрещатику і Печерських горбах. Так буває нечасто: спадає полуда з очей, хочеться багато чого зрозуміти і собі розтлумачити, а ще заснути над інструкціями «до виконання», розпізнати в собі потребу не заперечити аби заперечити, а лиш збагнути й сприйняти. А зась... Нещасна чиновницька рать. Ніби й карається, мовби і мучиться, а – не кається. Витирає піт із чола. Ставить хрест на собі. Й гайда далі... не спати, а пильнувати. Так навчені.

Отож, Дніпро не повернув свої води навспак, коли без Івана його кооперативну квартиру на Микільській Борщагівці (з кухнею у 4 кв. м) вдалося виміняти на однокімнатне помешкання в центрі Києва (вулиця Саксаганського – колишні Жандармська, Маріїнсько-Благовіщенська, Леоніда П’ятакова – того, котрий заганяв киян у щойно організовану Червону гвардію й котрого 1918 року стратили українські гайдамаки; будинок упритул до будинків-музеїв Миколи Лисенка і Лесі Українки, приречений на туристичний маршрут)... й не перевернувся світ із незрозуміння, коли на Івана Марчука, мов із рогу достатку, посипалися державні звання й відзнаки (за каденції Президента Леоніда Кучми): 1996 – заслужений художник України (у 60 років!), 1997 – лауреат Національної премії України імені Т. Г. Шевченка, 2002 – народний художник України. Держава в харизмі України мовби схаменулася й ну ж бо спокутувати перед художником І. Марчуком свої давні і ще не відмолені гріхи.

Минало перше десятиліття Незалежності та Соборності. Світалося. Людніло слово без’язике. Заполонювала єдність світу та вогню. У воскреслій душі поета Павла Гірника. У воскреслій – художника Івана Марчука. У воскреслих – українців, котрим Бог дарував Україну. Наче в казці, розгорнувши світло долонь: «Візьміть». Пригадуєте «Казку королів» дивовижного литовця Мікалоюса Константінаса Чюрльоніса? Їм у долонях благословенно засвітилася мініатюрна Литва, квітчастий клаптик землі із бурштину. Нам із Божих рук – Україна. Божої Тиші.

Після 22 листопада 2004 року Київ скинув із себе всі свої розмаїті шати й увібрався в одну барву – помаранчеву. Прапори, хустинки, стрічки, шарфики, головні убори, светри, сукні, краватки. По всіх київських вулицях. У метро. Морем розливанним – на Майдані Незалежності. Усміхненим кругойдучим теплом – в мільйонах облич, очей і сердець...

– Наша розмова, пане Іван, буде тривалою, – і як підсумок багатьох бесідувань протягом більш як тридцяти років, приятельських взаємин (без лукавства: ми давно на ти), і як доконечна потреба побути в часі й просторі твого, Іване, ще тривалішого творчого життя. Як би ти хотів почати наш діалог?

– Усе, що живе в цьому пекельному і чудесному світі, не вічне, а проминальне. Швидкоплинне, як день і ніч: настає і зникає, народжується і помирає. Сьогодні є, завтра нема. Рослина, тварина, людина. Усе минуще й пропаще. Вічне нам тільки сниться. Радіймо Життю, не біймося Смерті.

– Як часто тебе опосідають напади невеселого настрою?

– Емоції ж ніхто не відміняв. Щось не виходить – і вже паленію, стаю різкий і малоприємний. Думаю, що не дуже й скучний. Принаймні, не академічний. Емоції відходять, як хвилі. Щось знову запалюється, засвічується ізсередини. Це означає: Марчук визнав, що погарячкував. Моє визнання дається мені дуже непросто. Мушу визнати.

– Мусимо констатувати: сьогодні у центрі Києва не знайдете колись звичного нам гастронома, або булочної, чи кав’ярні, де можна постояти, погомоніти, замовити каву по-турецьки...

– Дніпра нема, лишилася вода. Як у Вінграновського.

– Багато чого нема, лиш у спогадах. Все давно й невідомим чином викуплене, приватизоване й віддане на конвеєр швидкого відмивання грошей, на різні шопінги, хауси, шмотковітрини.

– Вдень із вогнем не знайдене в центрі столиці української книжки, української художньої галереї, ще якоїсь культурної установи. Хочете побачити картини чи скульптури сучасних художників? Напитуйте горища, підвали, підсобні приміщення, інші закамарки – отуди загнано культуру й мистецтво, звідти Україна повинна вилазити, щоб показати себе світові. А спробуйте утриматися в телемережі, коли ти не такий, як усі, а такий, як ТВі чи 5-й інформаційний! Залякують криміналом, асфальтними котками, вигадують підстави на відключення каналу. ТВі у Каневі працює, а в Києві вимкнули. Ліквідували україномовний канал «Культура». Діють прямовисно і небезпечно. Київ на виборах-12 відповів: тут Київ, а не Донецьк.

– Не моя думка, проте підтримую цілковито: нема культури – нема держави. Лише територія, резервація безбожників і псевдоеліт. Я вимикаю телевізор, щойно починаються різні політичні шоу: одні й ті самі обличчя, невиспані спічрайтери (говоруни), забалакування найпекучіших проблем, тупе безстидство, віра у сюхвилинність і свою безкарність. У державі не повинно бути недоторканних і таких, яким начхати на те, скільки буде один плюс один. Одне слово, нема про що говорити й шкода витрачати час. Користь від розмов нульова.

– Телевізор таки вмикаєш... А нині модно і навіть актуально взагалі позбуватися телевізії.

– Вмикаю, щоб вимкнути. На всіх каналах – серіали, вчорашні танці, в’язуча реклама, якою ніхто не скористається, забивання цвяхів у мізки, найстрашніше – в дитячі, незахищені. Нема на що дивитися! А інколи вмикаю, щоб дізнатися новини у світі, з нетерпінням чекаю дня, коли в ринг виходять боксери Клички. Переживаю, як за своїх кровних братів, спати не можу. Тішуся, що є в Україні такі достойники, як Віталій і Володимир Клички. Європейці, вони Україну вознесли до світових небес, куди там міністерству закордонних справ з його ледь устиганням обслуговувати владу (держава – на потім). Незручно за Олену Бондаренко з Партії регіонів, яка, розкокошившись на рингу «Інтера», дорікає Віталію: а ти чому тримаєш зароблені гроші на банківських рахунках Німеччини, ділишся прибутками з німцями, а не з українцями, а подай-но свої статки до нашого бюджету, в який ми самі не віримо. Вбивче нахабство! Сказати, перервати, перейти на особистісне. Культура не ночувала.

– З нашими людьми ніколи не було проблем – вони добрі, гостинні, довірливі (навіть занадто), мудрі. Їх не треба відкривати, вони відкриті. Гірше з тими, хто цими людьми править. «Євро-12» провели на високому рівні, дороги довкола Києва тимчасово впорядкували, тим часом досі не знаємо, чому стадіон «Олімпійський» обійшовся удвічі дорожче, ніж планували, чиї липкі руки залізли в державний бюджет й чиї офшорні гаманці розпухли після цих усіх оборудок. Відкриваються нові й нові афери. Хтось за це відповість? Чи спершу має вийти Указ Президента про нових Героїв України? Я не здивуюся.

– Тим часом колишнього міністра внутрішніх справ Юрія Луценка ув’язнили за те, що за його каденції надто гучно в МВС відсвяткували День міліції. Недолуге звинувачення...

– Я тебе прошу, не нагадуй мені ці судові процеси над Юлією Тимошенко, Юрієм Луценком, іншими високими посадовцями з уряду помаранчевих. Маю на це одне слово: «Стидоба». Перед світом зганьбилися, а роблять вигляд, що нічого не сталося. Пустунчики-лускунчики. Надуваються поважно, як міхурі. їм вказують на двері, а вони кліпають очима: не розуміємо, а робитимемо, як знаємо. Ступор.

– А світ ніяк не може збагнути: як же таке могло статися в країні, яка пережила очищення мільйонним Майданом?

– Майдан зрадили, і люди знають, хто саме. Про це вони заявили і на останніх парламентських виборах-2012. Один відсоток. Народ не прощає.

– Різкий перепад політичних температур, оглушливе торохтіння й спадання донизу, швидке й протипоказне оклигання «завжди готових до співпраці»... ба навіть з Антихристом.

– Поспішають брати реванші, причому наглою силою. Свій до свого, а батько – ні в чому не винний Донбас, хто небезпечний – до в’язниці, скасування припізнілих указів Ющенка про Героїв України Степана Бандеру і Романа Шухевича, перекреслення свята Майдану, Харківські угоди, закон про нищення української мови, відкриття нових пам’ятників в Україні – Катерині II в Одесі, Сталіну – в Запоріжжі, жертвам УПА – в Луганську, білборди Ніколая II у Мелітополі з написом «Наш государь, прости нас». Якась вакханалія... Саму назву «Україна» паплюжать, розтоптують і при цьому всміхаються. Боже праведний! Ти можеш це собі уявити в Грузії чи країнах Балтії, в будь-якій країні Євросоюзу? Де вона береться, ця шушвара? Ти можеш собі припустити, що десь в Європі перша особа держави по дорозі на зустріч з очільником іншої держави заїжджає до байкерів, розуміючи, що й так уже запізнюється години на три із гаком? А Путін до Януковича добирався саме в такий, «ялтинський», спосіб. Якщо наш Президент рецидиву хамства в цьому не зауважив, то це його особиста справа, але ж тут простежується й ставлення до України – її зневажено, причому в глузливий, недостойний спосіб. І – проковтнули! Не встигли обуритися?

– Не все гаразд у головах наших верховних політиків, про це думаю, переступаючи поріг твоєї майстерні. За Кравчука і Кучми, Ющенка і Януковича. Не спромогтися на майстерню, де був би ліфт і трохи вільного простору, бачити (як В. Ющенко і мер Києва О. Омельченко, котрі були у майстерні), що картини штабелями стоять біля стін, залишаючи місце лиш для стола і мольберта, і нічого не зробити, лиш наобіцявши купу дій навколо «гордості українського народу», – це вже, перепрошую, базікання й жодного живого місця на совісті.

– Не ятри душу. Мені жаль моїх картин, що туляться біля стін у майстерні. їх написано для того, щоб на них дивилися люди. Якщо вже у світі говорять про те, що вони художньо вартісні й нікого не повторюють, то чому ж держава заціпила зуби. Так мрію про довгі-довгі стіни, а на них – мої полотна, найкраще з усіх десяти циклів. Походжаю і милуюся. Милуюся і мрію... Ось домріявся: може, звернутися до земляків із Залісся, котрі в селі Млинки мають довжелезну, майже на сорок кілометрів, горизонтальну печеру: я і там, серед сталактитів і кристалів чудернацької форми, ухистився б розмістити свої чудернацькі картини. А чого... Печера підсвічується, екскурсій не бракує, на виході поставити сторожів – креатив! Мабуть, жартую, але це не від доброго настрою.

– До речі, цікава ідея, й на підхваті в Росії.

– Нерукотворна художня галерея з обмеженим відвідуванням діє в долині рік Сучан і Майхе Приморського краю – т. зв. Пейшулинська печера завдовжки 45 й заввишки від двох до семи метрів: натічні утворення на її стінах мають вигляд фантастичних скульптур, названих нашими сучасниками «Спляча красуня», «Демон», «Воїн», «Бодисатва» тощо. Завершеного вигляду їм надавали творча фантазія й рука (доторки!) прадавнього художника. Печерний храм на Пейшулі вважають провісником палеолітичних розписаних печер, таких як Альтаміра в Іспанії, Монтеспан, Комба-релль, Ле-Рок де Сере, Ла-Мадлен у Франції.

– Дякую за інформацію, але це звучить як художницький стогін.

– От-от. З відчаю і якогось свердла в голові: навіть тричі геніальний, нікому ти не потрібен у цій державі. Державу чомусь влаштовують посередності й мовчуни, держава воліє сама вибирати, відсіювати і перебирати. Вибирає тих, хто їй зручний і лояльний до влади. В Америці не так: роби і кажи що хочеш, працюй як душа бажає, проявляй себе як тільки можеш: тягнеш на коефіцієнт суспільної значимості – тебе підтримають, підштовхнуть, виведуть на дорогу. Одержимим подають руку. Талант – дар Божий. В Америці це розуміють, Україна досі не знає, яка їй влада потрібна. В Україні, на превеликий жаль, нема влади українців. Чомусь завжди тимчасові люди. Прийшлі. Ще гірше: взяті в оренду. Смішно звучить: орендовані футболісти, орендовані політики, орендовані гендлярі. Орендовані ж лише відробляють. Читають власні виступи із написаних папірців. Авторський сленг.

– Може, про політику досить? Я почав цю балачку, згадавши, як ти якось сказав: «Я політик із самого малечку».

– Бо це справді так. Завжди цікавило, що діється на землі і в небі. Політика – це допитливість: чому в них так, а в нас – інакше?

– З твоїм характером, що не терпить фальшу й дурисвітства, ти зміг би працювати у Верховній Раді?

– Слава Богу, що я художник. А якби опинився під парламентським куполом, то в гарячі суперечки встрявав би. Це вже з дитинства: кричав, верещав, дряпався, а таки – бився. Гідність – над усе. А тим паче за українське діло, за справедливість.

– Але ж ти легкий, як метелик. А там у бій ідуть ваговози...

– А я б залітав з усіх сторін, спробуй мене злови. Взагалі ж то, в усіх моїх протистояннях я відповідав би роботою. Вже загартував себе цим. І, як показав час, цей спосіб боротьби і найдієвіший, і найефективніший. Казіться – а я працюю. Де нині ті, хто не бажав мені добра? А чечетови хай чубляться з такими, як він сам. І хай сорочки тріщать на тих, хто цього заслуговує як провокатор і підбехтувач. Особи низької суспільної проби. Такі є не тільки в політиці. В мистецькому світі також. Земля витримує. Не витримують люди.

– Чому люди такі різні й неадекватні? Адже природа народжує всіх дітьми зі світлими душами й спрямованими на добро...

– Можна з цього приводу розводити різні філософії, а однозначної відповіді не знайдемо. Давай зійдемося на тому, що все почалося з першого людського гріха. Далі – лавина: адамів і єв... Саме життя – великий винахідник, і конструктор, і комбінатор. Як би сказали наші північні сусіди: большой затейник – эта самая жизнь... Якби життя було меншим витівником, ми не навчилися б навіть плакати.

– А давай-но розставимо розділові знаки на релігійній темі. Хоч би скільки намагався надихнути тебе давнім і теперішнім іконописом, ти одразу відмахуєшся і закриваєш тему: мовляв, не варте уваги.

– Не шукайте Бога на небі, а лиш у серці своїм. Я не визнаю ортодоксальності, релігійних канонів, вони мені чужі й протиприродні. Оця напускна помпезність, удавана вселенськість... Якщо взяти всі релігії світу, то в жодній нема такої пишноти, такого дорогущого ритуалу, як у слов’янському православ’ї. То все театр, де за святих – кукловоди. Мені більше подобаються католики – біла сутана з чорним, без діамантів, вона не є така дорога, правлять стримано, з гідністю.

– Але ж твої образи... Добрі, замислені, іконоподібні...

– Це правда: мої образи вигадані, біблійного звучання, то не є натуральні люди, а це дух людський, глибина образу людського. Коли ти твориш цілий світ, то тримаєш у голові образ людини і можеш з ним поводитися, як тобі заманеться. Я не роблю карикатур, як це чинив Пікассо, крутячи людьми туди-сюди, у Пікассо не було смислової нагрузки, лиш чиста форма, а отже суто формальна творчість, абстракція, де й натяку на образ, духовне життя. У мене ж – філософія змісту.

– Знаю відповідь наперед, а все ж запитаю: яку енергетику закладаєш у свої картини?

– Ти не помилився: позитивну. Навіть у полотна, де кричать біда і горе: чорнобильські. Зміст – це одне, енергетика – інше. Відчути енергетику – відчути, як картина дихає. Якось я запросив до себе екстрасенса й попросив «прочитати» роботи. Він сканував руками, зчитував пальцями, при цьому казав: тут тепло, а тут тепліше, а ось тут просто гаряче. Енергетика полотна складається з покладів душевного тепла художника й живильних струмів людських очей: що їх більше, то вища температура полотна. Цим пояснюється притягальність ікони, її всеблагість. В іконі закодовано цілі світи думок і світлої віри. В якійсь мірі це і мої коди. Я енергетично заряджений чоловік.

– Не кожну. Інколи з делікатності намагаюся витлумачити, але потім почуваюся виснаженим. Отак, виснаженим... Це не моя робота – пояснювати, що зобразив. Лягло на душу – хіба цього мало? Хай пояснюють мистецтвознавці й екскурсоводи.

– У Москві тобі відкриються обставини, яких ти не можеш забути: твоя перша персональна виставка. Вона ж не спонтанно складалася?

– У Києві я жив уже тринадцятий рік, серед моїх нових друзів були молоді фізики, ми спілкувалися, обмінювалися враженнями і проблемами. На одну з них – мою – звернула увагу Ася Андреєва, фізик з інституту матеріалознавства: де б можна виставитися. Київ відпадав, бо дихав недобре і зловороже. Ася мала у Москві подругу, звали її Тамара Рябова, талановитий фізик і з пробивними зв’язками, її дядько працював у Держплані СРСР. Отак ми й вийшли на Москву і Малу Грузинську. На віддарунок я написав Тамарин портрет.

– Тебе, як джина, випустили із пляшки, далі було простіше, в тій же таки Москві. Ти чіплявся за найменшу нагоду.

– Мене починали знати. Москва швидка на розголос і відкриття. Я мав іще кілька виставок – цілих п’ять – у Москві. Київ за усім стежив і волів помовчувати. А я продовжував виставлятися. Не в галереях, а в коридорах, не у великих виставкових залах, а в бібліотеках. Мене не можна було сховати.

– Дуже хочу туди доїхати, але – приватно, без екскурсій. Мені важливо заглянути в кожну шпарину, зробити зі сто фотографій, мати цікавий матеріал. Будуть сили – зроблю бомбу по технології і живопису, про пейзажі – мовчу. Там стільки переплетінь, там неймовірні поєднання сил природи, там не треба нічого вигадувати. Кипінь фантастичних пейзажів!

– Любиш себе у всьому, навіть під час роботи.

– Замолоду був дурний, думав що негарний і нікудишній, страждав через те і не мав дівчат. А коли став старший, подивувався: не таке вже ти пхе, Іване, ой не таке. І почав милуватися собою. І примітив себе, неземного, серед тисячі неземних. Захотілося побачити себе через 150 років. Цікавило не так тіло, як душа, і мудрість людська, і століття в очах. Як був студентом, виконав дуже цікавий рисунок – себе у дзеркалі, чимось нагадує Врубеля. Коли жив на Борщагівці, зробив іще кілька молодих автопортретів. Ставав старший, захотілося імпровізувати на тему автопортрета, приваблювали зморшки, захована мудрість.

– Тим і тішуся. Це так здорово – відчувати первісні враження про мрію. Вони не повинні закінчуватися, бо коли мрія збувається – тоді кінець усьому. Мрія – це прагнення, а коли чогось прагнеш – то і живеш. І ніколи не спиш. Як бджола. Ти знаєш, що бджола ніколи не спить?

– Не знав, тепер знатиму. А зараз цікавлюся: чому не пишеш міських пейзажів?

– Тому що вони вже є, їх створено і вони не міняються: чудові архітектурні будівлі, розгалужені вулиці, бистрина життя. Мені цікавіше село, земля, яка щоразу інша: там посіяли й посадили, там викопали, там зазеленіло, там проклюнулася квітка, там сонце висвітлює якусь ніжну химерію, літають птахи. Я малюю, що – вічне. Міські пейзажі мають своїх фотомайстрів.

– Ходив на природу, коли був студентом. Про етюдник устиг забути, не пригадую його ваги на плечі. Коли перейшов на темперу, вся робота перемістилася до майстерні. Пейзажі з природи не позичаю, беру з голови, з уяви. Головне – вловити й відчути мотив, із нього можна зробити все, навіть настрій природи. Протягом усього свого життя, хоч би що робив – «Голос душі», абстракції, сюрреалізм, «Кольорові прелюдії», «Нові експресії», «Виходять мрії з берегів», – повертаюся до пейзажу, до землі. Так її люблю, що, здається, їв би. Раніш вона не була для мене такою принадною, красу доводилося шукати: щоб знайти мотив, я міг пройти десятки кілометрів і не втомитися. Мої попутники не витримували, відправляли мене подалі. Я йшов і знаходив. А тепер... Варто мені вийти з хати, стати де-небудь у селі, розглянутися і побачити: «Ось він, мій пейзаж!» Прості мотиви знаходжу скрізь, скидаю на фотокамеру, вона завжди напохваті. Малюватиму в кожному куточку, бачу красу під ногами, на кожному кроці. Після моїх виставок дехто почав помічати в природі те, чого раніше не бачив, і казати: «Ось Марчуків пейзаж». Гріх в Україні не бути пейзажистом.

– Ніколи! Вдячний природі за те, що допомагає з вибором кольору, форми, фактури. Божеволію від натуральних земляних барв. Годинами спостерігаю за голими деревами на снігу: яка фактура, яка білість, чистота, стерильність, святість, які поеми місячних ночей...

– Оскільки ти був допитливим дитваком, не здивуюся, коли почую, що знаєш свій родовід з якогось там коліна...

– Аж ні. Прадідів не знаю, не цікавився, батьків не розпитував. Завжди був заклопотаний собою. Дивлюся завжди вперед. Не віртуально, як у наспіх спеченій партії Наталії Королевської «Україно – вперед!» (вибори її пронесли, проект здувся), а насправжки. Таке ж ставлення до історії. Я не повертаю голови назад. Хочу знати, як житиме країна сьогодні й завтра, як почуватимемося ми з тобою. Тим паче, що Королевська нині – міністр соціальної політики: критикувала – покажи, як треба робити. Згодилася на цапа-відбувайла. Як ми житимемо, залежить і від неї. Тобі це не цікаво?

– Художник уперше побував на Заході. Не розчарувався?

– Випарувалося багато міфів, до яких нас привчали. Я побачив і переконався, що Захід – це дуже нормальний світ, напрочуд збалансований, тут кожна ланка працює бездоганняо, вона не може порватися, бо тоді розлізеться вся конструкція, весь ланцюг. Цього тут не допустять… Я не побачив якогось шаленства, зрозумів, що бізнес – це звичайна робота з тою лиш відмінністю, що людина, маючи бізнес, працює значно краще: вона в цьому зацікавлена. Тому працює за правилами здорового клімату, тому підвищено відповідальна. Я завважив і те, що по той бік океану добре вживаються між собою люди різних національностей – навіть у межах одного міста: Сідней, Торонто, Нью-Йорк. Розмовляють різними мовами, англійська їх єднає… На Заході ніхто нікому не заздрить. Не хочеш спати на вулиці – йди працюй, от і все. Здібні люди зі сміття роблять мільйони!.. Ніхто ні на кого не злиться, не гавкають одне на одного, завжди тебе на вулиці вислухають і допоможуть. Життя на диво нормальне, натуральне. Багато свободи, але й багато відповідальності. Над усіма, хто б ти не був, – верховенство Закону. Дотримання закону забезпечує порядок у країні.

– Я не знаю англійської, вона мені не дається, не можу вступати в контакт з місцевим людом. Це дуже мене мордує, відчуваю власну неповноцінність. Так багато втратив без мови, що навіть важко сказати! На скільки більше мав би шанувальників, друзів, оточення... Й не відпускало відчуття закріпаченості, воно в крові. Бачиш, відчуваєш, знаєш: ці люди вільні, розкрилені, а ти – ні, хай навіть ти мудрий, і талановитий, і неповторний, і очі твої вміщують багато світу, а серце – почуттів та емоцій.

– З кимось з українців, котрі виїхали з України недавно, бачився?

– Досить часто з Іваном Остафійчуком. Працює в Канаді, виставляється, тужить за Україною. На моїй виставці в Торонто бачив Володимира Колесника, колишнього директора київської опери, якому не вистачало повітря в Україні і він таємно перебрався на Захід; і я засвідчив йому моє шанування, дізнався: він також переїхав з Австралії до Канади. А взагалі-то вразили своєю неконтактністю художники з канадських українців: не знають нікого і знати не хочуть. Пиха чи та сама жаба, що давить? Це для мене найбільша загадка.

– Нема певності, що, перебравшись на Захід, станеш прогнозованим, очікуваним художником?

– Наївний Климчук! Там ніхто нікого не чекає. І не виглядає. Будеш там бажаний, якщо матимеш прибуток. Його треба надбати, з неба він не впаде, поки не покрутишся й не навчишся цього. Слід виробити стиль свого життя. А ми ж зі стахановців: дайош рекорд, хай навіть шахта при цьому завалиться!

– Повернемося у минуле, до Майдану, де ми не раз із тобою стояли. Пригадуєш море людей, дуже рухливе, неспокійне море. Поглинуло б усіх навіжених, якби ті надумалися прийти із залізничного вокзалу. А салют переможців?

– Майдан не скоро повернеться, хоча потреба уже назріла. Українці – лінива нація, сонний народ, не хочуть добре жити. Ще раз повторюю: не бажають! Бо коли бажають, то щось роблять для змін. Об’єднавшись, пройнявшись одним вільним духом. Лінивих людей мені не шкода, і їх я любити не буду. Не поважаю. Хай сплять летаргійним сном.

– Що так, то перепрошую за запитання: може, ти боїшся смерті?

– Всі її бояться, не всі до неї готові. Зрештою, чого її страхатися, коли вона неодмінно настане. Із цим живу вісім останніх років, після сімдесяти. Не хочу, щоб мене спалили, для мене більша честь – перетліти у землі, розчинитися в ній, допомогти їй жити далі.

– Державі я їх не заповім, забагато честі, заповім рідним. Мою спадщину продадуть, про Марчука залишиться одна лиш пам’ять. А що я можу зробити? Іменного музею, здається, не дочекаюся, культура тут не при честі, кудись виїхати, забравши картини, уже не вийде – не той вік. Я більш ніж треба довірявся державі. Вона мене одурила. Вона байдужа і нецікава. Вона не служить людині.

Мне трудно вспомнить, что так меня когда-либо пугало и восхищало одновременно! Масса эмоций. Возле экспозиций меня бросало то в дрожь, то в холод, бил холодный пот. Ухожу с чувством огорчения, что все закончилось и этого не видели мои друзья.

Гениальный Иван Марчук прославит Украину в мире XX века. Очень нужен народу музей И. Марчука. Восторг и почитание!

Іван Марчук – геній. Легко сказати, але майже неможливо похопити, відчути, збагнути, в чому та геніальність. Може, в тому, що всі його полотна презентують конфлікт між вічним і тимчасовим. Може, в тому, що на його полотнах бачимо очима те, що колись являлося нам у снах, перед очі духу. Світ, створений Марчуком, трагічний і життєствердний одразу. Це світ, за допомогою якого пізнаємо глибини своєї свідомості і підсвідомості. Тут нічого не ілюструється, тут живуть ідеї несподівані, нетрафаретні, ніби з космосу, від стіп самого Бога.

Я щасливий з того, що пробивав дорогу Іванові Марчуку тоді, коли коли його боявся радянський режим. Я щасливий з того, що дружив з ним і любив його.

Скільки ходила, оглядаючи експозицію, – стільки плакала від радості, що Ви живете серед нас, що я є свідком чуда, адже це чудо – бути поруч з генієм. Схиляюся перед вами.

Мені здається, Ви привідкрили нам Небеса й надали можливість поспілкуватися із самим Богом.

Немислимо! В голові точиться лишень одна богохульна думка: прості смертні стільки і так не малюють. Довгих літ Вам, пане Майстре!

Просто не віриться, що таке чудо може створити звичайна людина.

Прилетела из Сибири – и к Вам. Свой день рождения провела возле Ваших картин, получила массу впечатлений и удовольствия. Восхищена. Печальна и светла. В каком измерении Вы живете? Наверное, Вы – инопланетянин...

Дорогой Иван! Встреча с Вашим творчеством более зо лет назад оставила на всю оставшуюся жизнь впечатление о великом художнике, открывателе неизвестных пластов окружающего нас мира. Портрет «Марьяна», нарисованный вашей кистью, прошел со мной, ее отцом, все эти годы, когда я в 1995 году покинул Украину и поселился в Святом городе Иерусалиме, соединившем для меня два святых места – на Днепре и за Иорданом.

От имени Марьяны и меня, ее отца, низкий поклон и пожелания Вам здоровья и новых творческих успехов на радость всех любителей настоящего искусства.

Всесвіт хаосу, чи навпаки – хаос Всесвіту... Я до такого ще не доросла, можу збожеволіти.

Автору удалось передать цветовую гамму (а может, и музыкальную, в красках) того, что творится в Украине за 21 год ее «независимости». Преобладание черных, красных и других темных красок в картинах – следствие восприятия художником цветной ауры эгрегора над Украиной. Несомненно, Марчук – продолжатель традиций Босха и Дали и отображении Мира таким, каким он есть, а не таким, каким его стремятся нам навязать.

Цей, саме цей Іван Марчук піднявся над Всесвітом, подолав час і простір. Таку велич творчості важко збагнути – ще настане час.

Це не погляд у безмежність, а погляд у безодню, яка нас оточує, дедалі більш засмоктує і, можливо, поглине... Змолоду слідкую за Вашою творчістю, захоплююсь Вашим талантом, але зараз відчуваю потойбічний подих.

Есть над чем задуматься. Пожалуй, каждый человек видит что-то свое – зависит от угла, под которым смотришь, и от внутреннего состояния смотрящего. Да и Насте тоже очень понравилось.

Ваша живопись развивает воображение и позволяет выйти за рамки стереотипов и сложившихся канонов. Вы идете впереди времени!