Інші матеріали числа

Петро ТАЛАНЧУК, доктор технічних наук, професор

КОЛИ ДІЖДЕМОСЬ ВАШИНГТОНА

Україна – незалежна держава більше двох десятків років. А що ж українці?

Вони, як і у всі часи раніше – роз’єднані. І бідні. І принижені несправедливістю.

Кілька прикладів.

Наша країна, займаючи менше 1% земної суші, володіє 5 % усіх світових запасів корисних копалин… і має жебрацький рівень життя більше 90% своїх громадян.

Ми можемо гарно удобрити землю, виростити високий урожай, зібрати його. А ось розділити – дзуськи! Ми когось кличемо це зробити, або нахабно він приходить сам і ділить.

Нас не люблять, нам не вірять!

Сукупний обсяг усіх прямих іноземних інвестицій – 19 три льйонів доларів. Більше всього інвестори вклали в економіку США – понад 15 % інвестиційних ресурсів, Україна ж змогла отримати тільки 0,27 % від загального інвестиційного пирога.

Як ви думаєте, чому це так?

В основі національних бід нашого народу лежить штучно створена соціальнополітична олігархічна система, яка сфор мувалася в Україні, починаючи з правління Леоніда Кучми. Внаслідок її утвердження держава стала власністю купки надбагатих людей, замість того, щоб бути надбанням усього українського народу. Але якщо держава – приватна власність кількох десятків родин, то вони поводяться з нею, як зі своїм майном.

Цікаво, а хто ж нам заважає змінити це все на краще? У жовтні 2012 року були вибори до Верховної Ради України. Реальний шанс загнуздати ситуацію. А дідька лисого, не вийшло. А чому? Тому, що… Але послухаємо людей.

Газета «День» № 97–98, п’ятниця – субота 8–9 червня 2012 року видрукувала під рубрикою «Репліка» матеріал одесита Юрія Семенюка «…Тепер – про вічне…». Я не знаю, хто ця лю дина, ким він працює, але у своїй репліці, як і належить бути – короткій, він дав убивчу характеристику компонентів виборчих технологій в Україні. Матеріал настільки реалістичний, емоційний і патріотичний, що його недоцільно цитувати. Краще його привести в оригіналі.

…Тепер – про вічне… Вічно – перед кожними виборами – у ПР і КПУ роздутим пухирем вилазить «філологічна проблема»: як же ще більше захистити й так домінуючу і фактично найзахищенішу російську мову в Україні?

Вічно – перед кожними виборами – до скреготу зубів, що плавно переходить у хрускіт, загострюється ненависть «українських» комуністів до клятих олігархів.

Вічно – перед кожними виборами – «публічно» активізується «боротьба» з корупцією.

Вічно – перед кожними виборами – опозиція займає, нарешті, «позицію», а влада – перетворюється на «опозицію»… до самої себе.

Вічно – перед самими виборами – і «влада», й «опозиція» несподівано/зненацька згадують про ветеранів, інвалідів, про всі соціально незахищені верстви населення. На словах – їх пестять, голублять, годують гречкою, а після виборів – одразу ж забувають.

Це «вічне» – до відрази, до виття на Місяць, до кривавих зайчиків в очах, до нудоти, до ідіосинкразії, до шлункових кольок – освиніло, осточортіло, обридло практично всій Україні.

Але в день цих горезвісних виборів – Україна з незро зумілою заповзятістю робить практично один і той самий вибір, вибираючи «тих» чи «цих». У кращому разі «опозиція» міняється місцями з «владою» і – наша пісня починається спочатку.

Хто і що в змозі нарешті розірвати це порочне коло, в якому вічний «Танець присмоктування до владного стерна України» сміливо й відчайдушно танцюють одні й ті самі майстри – довгожителі політичного перформансу у супроводі підго товленого кордебалету?..

Які ліки проти тупого, відвертого ошуканства і скільки – потрібні громадянам України, аби нарешті вони вилікувалися, отямилися і змогли перестати бути «вічними», безнадійними глядачамилохами цього безперервного, геть дикого за своєю сутністю «концерту» з украй примітивними номерами?! Кінець цитати.

Сказано яскраво, але не все. Почнемо з того, що кожного року перед виборами влада коректно натякає, що в разі, коли вона програє, всім буде дуже погано, причому з нашої ж вини.

Родинні клани штурмують і вже окупували, і «прихвати зували» Верховну Раду. Заміщення за протекцією дохідних чи видних посад родичами, «своїми людьми», кумівство – одним словом, парламентський непотизм розцвітає буйним цвітом. Окупаційний Уряд приватизував державу.

«Сімейний» підряд давно вже став ознакою української політики. Українські владоможці продовжують забезпечувати свій фінансовий спокій, отримуючи родинне представництво у владі. Кілька десятків близьких родичів стали народними депутатами Верховної Ради України в результаті жовтневих виборів 2012 року. Серед них є пари і навіть трійці. Для прикладу, стали народними депутатами трійця із сімейного підряду Калетників – Григорій, Ігор, Оксана; трійця із двох Балогів – Віктора і Павла та двоюрідного брата Петьовки Василя; дуети – Богословська Інна та її чоловік Мельниченко Володимир; батько і син Кацуби, Табалови тощо.

В принципі сімейні клани в політиці – це не прерогатива України чи пострадянських країн. Це явище світове. Наприклад, усім відомі політичні родини Бушів і Кеннеді. Тут важливо інше – чи опирається поява родичів в політиці на підтримку громадян, чи лише на родинні зв’язки?

На жаль, в Україні політичне родинне представництво має здебільшого середньовічнофеодальний характер. Коли дядько при владі спочатку викачує все, що може зі свого регіону, а потім дає людям кілька срібників, дитячий майданчик чи плату за орендовану ним же землю і вимагає натомість дати йому 80 % підтримки на окрузі. А з часом ще й протягує до влади сина, брата, свата. Відтак маятник українського політичного непотизму схиляється у бік не західного зразка родинних політиків, а азійських.

Правдоподібно жовтневі вибори 2012 року показали, що Радянський Союз таки не до кінця розвалився. Частина нашого люду (12,7 %) живе в комуністичному тумані і вірить нахабній брехні комуністів. Коли ж ми поставимо все на свої місця і не будемо воскрешати та вихваляти антигуманні, людством засуджені вчинки більшовицьких «вічно живих» ленінців?... А для того, щоб речам, діянням і людям нарешті дати спра ведливу оцінку, необхідно відокремити справді заслужену будівничу діяльність, у першу чергу, робітних людей від полі тико – ідеологічної та переважно шкідливої й кар’єристичної діяльності функціонерської «еліти»… «Ми чинимо шалений спротив кожній спробі розібратися в заслугах – рівно ж в по милках чи недоліках! – людей, які тоді жили й працювали!».

Склалася парадоксальна ситуація: політичні програми часто реалізуються на шкоду благополуччю країн. Виконуючи попу лістські обіцянки, політики завдають державі економічну шкоду. В погоні за рейтингами вони нерідко забувають про реальні можливості і проблеми економіки.

Взагалі, серйозних програм, їх змагання у нас немає. Були змагання мультиків, роликів, бігбордів. Упевнено працював на цих виборах відносно новий елемент політтехнології «особис тості (обличчя) замість ідей». В результаті письменники, артисти, спортсмени тощо масово включалися до списків кандидатів. Масово йшла фальсифікація результатів виборів, і так само суди масово освячували ці порушення. А що ж українці? Українці постійно скаржаться на важке життя і дуже мало, або майже нічого, не роблять, аби його змінити на краще. Тихий стогін «Нам тяжко жити» і абсолютна громадсько політична інертність та байдужість зачарованим тандемом зворушливо до сліз уживаються в Україні.

А четверта влада куди дивиться? Працює, журналістам тепер в Україні справді тяжко: запанували часи, коли за брехню гарно платять, а за правду скоріш розплачуються. Та й біль шість телеканалів України відверто ворожі українській державі. Доказів цього можна привести масу.

Ну, а міжнародні спостерігачі куди дивилися? Цього року наші вибори показали, що іноземні спостерігачі бачать їх по різному і відповідно роблять радикально розбіжні оцінки. Один говорить про паркан, а другий – про дірку в ньому. А робиться це для того, щоб побільше туману напустити. Як і запро вадження дорогого засобу забезпечення прозорості всього, що відбувається на виборчих дільницях – відеокамери. Даремна трата грошей, бо імітувати демократичні процедури організатори виборів навчилися чудово. Тож голосування можна оцінити на «добре» або «відмінно». Можна навіть зро бити прозорим процес підрахунку голосів на виборчих діль ницях. Дещо загадковіше питання: як дбайливо пораховані (навіть при камерах) на дільницях результати мали потрапити на наступний рівень. Там уже немає змоги стежити за лан цюжком, за яким документи передавали в окружкоми та до Центральної виборчої комісії. Остаточні результати підрахунку голосів не з’явилися навіть через тиждень. Чому? В цей час йшло важке «рихтування» прозорих результатів на користь зарання визначених кандидатів у депутати. От тобі спостереження і великий пшик із нього. Правда, постають цікаві питання: в чиїх інтересах було так змарнувати гроші платників податків і на скільки прозорою була процедура закупівлі? Не думаю, що хтось дасть відповідь на ці питання. А заодно треба шукати відповідь на гамлетівське питання: «Чому більшість завжди голосує проти Партії регіонів, але все одно виграє меншість?»

Аналізуючи топтання на місці України у своєму розвитку, розмірковуючи над причинами «вічної» кризи нашої держави, і, відповідно, переглядаючи певні джерела інформації, нерідко можна зустрітися з думкою про те, що однією із причин наших негараздів, причому не останньою, є антиукраїнська налашто ваність більшості мешканців південного сходу України. Чи насправді це так? Чи дійсно ще не зажили рани від перекусів українського етносу поживому сусідкамихижаками, і рубці від цих ран періодично набрякають, ятрять й дають про себе знати нестерпним свербежем лютої ненависті регіональних анти українських груп і сил проти українства, його єства як такого у повній сукупності? Нічого не має позитивного у цього народу, не сприймається все українське. А якщо ж щось і є, й вели кодушно терпиться, то це зовнішні впливи і коріння ж, звичайно, шукають у товщі «високої культури старшого брата». Де вже там нам, грішним, гречкосіям, придумати щось по людськи своє і розумне!

Якось перегортаючи сторінки книги ідеолога євразійської імперії Олександра Дугіна («Основы геополитики. Геополити ческое будущее России», «Арктогея». Москва, 1997), я зіткнув ся з безнадійно хворою уявою автора про світ, людське життя в ньому, сусідство держав і народів тощо, яка (уява) претендує на філософські узагальнення онкошизофреношовіністичного змісту з абсолютно серйозною поставою, а наткнувся на портрет цього «теоретика» і мені спало на думку: «У цього чо ловіка розмір голови перебуває в зверненопропорційному відношенні до здорового глузду, і, на жаль, у такій великій красивій голові так мало олії…». І таких учених, експертів, політологів — александрових, манькіних, затуліних, джаданів — хоч греблю гати, було б кому читати їхню маячню.

Або прочитайте «пророцтва» і «теоретичні міркування» С. Лісовського, головного редактора газети «Об­щество и Эко логия» в статті «Информационная безопасность Русской цивилизации». Цитую: «Слово «Русья» с санскрита переводится как — святой, светлый, праведный. Следовательно, изначаль ное название нашей страныцивилизации Руси обозначало территорию, на которой проживают люди с Божьей искоркой в душе, праведники, строящие Царствие Божье на Земле, или подругому обустраивающие справедливое общество. Само же понятие «Русь» является не географическим, а мировоз зренческим.

Производное от Руси слово «Русский» также является глу боко духовным понятием, прилагаемым к человеку, привно сящему в жизнь на Земле справедливость, гармонию и ответс твенность перед будущими поколениями и Богом.

Русский — звучит планетарно! И не обязательно Русским человеком может быть только человек — русский по крови. Русскими могут быть все, однако не у всех это получается, потому что Русскость — это скорее подвижничество, все ленский образ мышления, природолюбие, экологичность».

І далі: «РусьРоссияСССР (и СНГ) в духовном плане — это тот резервуар чистой воды, который, может быть, только и остался у всего человечества, как последний шанс для спасения и построения на основе его чистых истоков Новой планетарной цивилизации, цивилизации Меры и Человечности.

… Весь мир сейчас с надеждой смотрит на Россию, и нам, живущим здесь и сейчас, нужно оправдать эти надежды перед будущими поколениями. Но прежде, конечно, нам нужно сконцентрироваться на себе, анализируя всю мировую стра тегическую информацию и подготавливая кадры глобального уровня значимости.

Русская Цивилизация создаст и развернёт на планете Земля совершенно новую культуру, раскрывающуюся, как цветок из бутона, на основе новой мировоззренческой модели развития общества. Почему это произойдет? Вопервых, потому, что весь предшествующий опыт развития России как раз об этом и говорит. Вовторых, потому что именно в руках России находятся ключи будущего развития Мира. Россия – страна творческая, особенная, имеющая высший смысл существования на земле.

… У России всегда был свой особый путь, а её история насчитывает несколько тысяч лет. В делах Глобализма и Антиглобализма у России тоже должна быть своя особая роль. Решительно отметая глобализацию по американским лекалам, мы не должны становиться тормозом на пути к культурному взаимодействию различных народов. И в этом смысле Россия может возглавить процесс глобализационного лидерства, как мощный объединитель всех здоровых сил на планете Земля.

... Как это не покажется странным, но у России есть мощ ный потенциал для расширения своих границ, естественно, мирным путем. Речь идёт не о территориальных границах, а о цивилизационных, моральнонравственных. Некоторые люди думают, что ныне Россия медленно и безвозвратно исчезает с лица земли. Так ли это? Взгляд вглубь веков пока зывает другую картину — история страны подобна Гармошке! Русь, Россию, СССР всё время «силы зла» пытались сжать, но после пресечения нами очередного нашествия наша Родина становилась всё больше и больше.

Так было с Киевской Русью, после долгого татаромон гольского ига, когда наша страна, освободившись из неволи, преобразовалась в Московское царство и присоединила Казань.

Так было, когда Русь вышла из Смуты, и, выкинув из Кремля поляков, продолжила расширение, закрепившись при Петре на берегах Балтики и став величественной Российской Империей.

Так было после Наполеона, когда, казалось бы — куда уж дальше — была сожжена Москва. Но всётаки русские войска одолели агрессора и вошли в Париж, и ещё долгое время после этого русский царь держал Европу в ежовых рукавицах.

Так было после Второй мировой Отечественной войны, когда, после победы над гитлеровской Германией, русское влияние охватило страны восточной Европы, и на половине земного шара был создан мир Социализма, а при слове Сталин лидеры мировых держав вставали по стойке смирно.

Так будет и ныне. И по логике исторического процесса видно, что на очень сильное «ужимание» нашей Державы в конце XX века будет ответное очень сильное «распружи нивание» России в XXI веке. И надо думать, что границы России будут восстановлены не только в рамках СССР, но дойдут до Атлантического океана.

В этом смысле, нынешнее объединение Евросоюза для России даже выгодно, поскольку в последующем самой России не нужно будет затрачивать много сил на объединение каждой отдельно взятой страны Европы в единую большую империю под названием ЕвроРусь, или как предлагают назвать это будущее образование французские геополитики — Евро Сибирь.

Мы готовы объединиться с Европой, но на наших условиях, на основе нового замысла жизнеустройства — на основе Концепции Общественной Безопасности.

... Концепция Общественной Безопасности написана на Русском Языке — языке глобальных научных открытий. Соединение Знаний и Языка, на котором впервые эти Знания в письменном виде даны человечеству — это абсолютный Знак Свыше. Всевышним выбрана именно Россия в качестве СтраныПророка, от которой Мысль на Русском Языке будет расходиться концентрическими кругами по всему миру». Кінець цитати.

«Блажен, кто верует!», – скажемо ми.

Але повернемося до так званої антиукраїнської налашто ванності мешканців південного сходу України. Чому більша частина населення цих регіонів 1 грудня 1991 року дружно сказала «так» на референдумі, що підтверджував Акт про незалежність України, і це «так» на референдумі постійно обертається на «ні» на президентських і парламентських виборах. Іншими словами, чому підтримка незалежності на референдумі не гарантувала її схвалення в практичних діях? Спробуємо віднайти відповідь [12]. В Україні у грудні 1991 року «засвітило» себе приблизно 3 млн активних противників незалежності з майже 38 млн тодішніх виборців. Загалом небагато. І всетаки це масова база для антиукраїнських настроїв та антиукраїнських політичних сил, серед яких 2 417 554 особи сказали «ні»; недійсних бюлетенів тоді було 670 117, багато з яких містили матюки на адресу «хохлів». І ці 3 млн громадян не можна було жодним чином виключати із життя суспільства. Але головне – 6 млн тих, хто не прийшов на виборчі дільниці. Переорієнтацією цих людей на український бік толком так ніхто і не займався, про що свідчать результати всіх наступних кампаній. Варто зазначити, що це водночас не був і поантиукраїнському налаштований електорат. Нейтральні, байдужі до політики, поміркованопроросійські люди, яких треба було переконувати, але з якими практично патріотично державні структури не працювали. І тому однією із головних причин негативного чи в найкращому разі парадоксального ставлення значної кількості наших співвітчизників із південно східних регіонів до самої державності полягає в тому, що їм так і не було донесено значення для них цінності незалежної України.

Другою причиною, яка безпосередньо випливає з наведе них цифр, є майже повна відсутність з мінімізації як зарубіжного (не тільки російського, до речі) сприяння місцевим про тивникам української державності, так і зусиль найактивніших груп поантиукраїнському налаштованих громадян консолі дуватися в потужні – бодай на регіональному рівні – політичні сили. А що ж державні діячі та лідери національнодемо кратичних сил? Загіпнотизовані цифрою «90 %», вони, захли наючись від захоплення, розповідали самі собі про перемогу та про «більшість кримчан та севастопольців», які підтримали незалежність і зовсім забули про ті 3 млн активних противників української державності, особливо потужних у деяких регіонах.

Третім чинником можна визнати соціальноекономічний і моральноетичний фактори. Важка економічна криза супро воджувала останні роки існування СРСР. Життєвий рівень людей істотно погіршився. Повним ходом розпочався номенк латурний дерибан загальнонародного добра.

Бездарні схеми управління союзного центру псували життя «червоним директорам». Упродовж 1980х років все нове обладнання, особливо імпортне, волею центру майже цілком надходило на підприємства Росії. Тінь банкрутства нависла над шахтами, заводами, корабельнями тощо. Союз був фактично дискредитований. У результаті космополітичний південь і схід України на початку 1990х налаштувався на незалежність від Союзу та Росії. Тут у 1991му превалювали щиросердечні, а водночас і прагматичні сподівання на те, що в Україні насе ленню цих регіонів житиметься краще, ніж у СРСР упродовж останніх років. Адже вугілля Донбасу, метал Дніпропет ровщини, машини Слобожанщини Україні замінити нічим, отже є гарантія стабільності. Тож спричинений соціальноекономіч ними мотивами вибір на референдумі став закономірним. Коли ж ці сподівання не виправдалися, настав час скепсису, спря мованого найчастіше не на конкретних бездарних винуватців занепаду економіки, а на незалежність України загалом.

Така ситуація, невжиття радикальних захисних держав ницьких заходів сприяють розвиткові негативних відцентрових процесів. З’явилися публікації, які обговорюють розпад України і появу нової держави – ПівденноСхідної республіки (ПСР) у складі дев’яти областей бувшої України: Луганська, Донецька, Харківська, Дніпропетровська, Запорізька, Херсонська, Миколаївська, Одеська і Автономна республіка Крим.

Висока вірогідність, що з часом до неї можуть приєднатися Сумська, Кіровоградська і Полтавська області. Подальший розпад призведе до створення Республіки Галичина (РГ) і Цен тральноУкраїнської Республіки (ЦУР). А через декілька років сусіди, як і колись, приєднають їх (ПСР – до Росії, РГ – до Польщі, а ЦУР, мабуть перекусять хижаки пополам).

А що ж українці? А нічого. Вони, як завжди, роз’єднані. Повернулися до того, з чого починали. Майже 70мільйонний народ залишився холуєм. Сумна картина. І щоб її не допустити, необхідно зламати тенденцію наростання децентралізації та погіршення відносин між регіонами України. А для цього необхідна продумана внутрішня і зовнішня політика, яка б до зволила в рамках унітарної держави запровадити комплекс інтеграційних процесів і гармонізувати інтереси всього українського суспільства.

З гіркотою доводиться визнати, що національнопатріотичні сили «протакали» не тільки це в українському суспільстві. Візьміть, для прикладу, становище українців в Українській державі: що роблять зайди з їхньою мовою, яку участь вони беруть у владі?

Більшість російськомовних у побуті українців не просто лояльно ставляться до української мови, а й прагнуть перейти на неї. Однак такої можливості у зрусифікованому з імперських часів середовищі не мають. Тому варто забезпечити право вільного доступу до україномовного продукту в ЗМІ, культур ному просторі, чого не відбувається нині. І що більшою є частка наших «російськомовних» земляків у тому чи іншому регіоні або населеному пункті, то рішучими мають бути державні зусилля щодо створення умов для їхнього добровільного повернення до рідної мови – української. За основу варто брати не кількість людей, які під впливом постколоніальної інерції продовжують спілкуватися нав’язаною їм упродовж трьох століть насиль ницької русифікації чужою мовою, а частку українців, яка сягає 80%. І природною мовою в них має бути саме українська так само, як у росіян російська, поляків – польська, а у турків – турецька. З іншого боку, чисельність носіїв російської треба визначати не на основі сформованої внаслідок тривалої політики русифікації викривленої етнолінгвістичної структури, а виходячи із частки етнічних представників, яка не перевищує 18 %, і в усіх регіонах, окрім Криму та Севастополя, становить меншість населення.

Наразі такий же підхід повинен бути до формування національного складу влади: українців – до 80 %, росіян – не більше 18 %, євреїв – 0,2 % (вони становлять лише 0,2 % населення України). Ситуація ж у нас більше, ніж дивна. Від початку незалежності у 1991 році Україна так і не стала україн ською за духом. Так, для прикладу, за даними соціалістки В. Семенюк, у 1994 році кількість депутатівєвреїв Верховної Ради становила 145 осіб або 33 %, в 1998 році – 193 або 43 %, в 2002 році – 203 або 46 %. Подібні тенденції зберігаються і сьогодні. За деякими даними, євреї та росіяни становлять до 400 депутатів парламенту або 89 %, в той час як їх відсоток серед населення України в межах 18 %. В такій ситуації виникає запитання: ким є українці в Україні? Господарями власної землі чи рабами колоніальної адміністрації? 2010 рік – жодного українця в уряді Азарова: «Чи це вже не Україна, а Євраїна?»

Отож, не можна не погодитися з Андрієм Окарою: «Сьогодні, як ніколи, проявилося, що кожен народ заслуговує на свою владу і на свої закони... І якщо ти – бидло, і якщо весь твій народ – нація «тєрпіл», значить, скоро на твоїй землі будуть жити інші, більш достойні народи. Та і не твоя це земля, якщо ти її не зумів боронити од загарбників...»

Як і має рацію Сергій Грабовський: «За опитуваннями різних соціологічних центрів, близько 20 % наших громадян висту пають за об’єднання України з Росією в єдиній державі. Та більше: приблизно половина цих «об’єднавців» узагалі не вва жає себе українськими громадянами!: ані в політичногрома дянському, ані в культурному сенсі, ототожнюючи себе чи то з СРСР, чи то з Росією. Проте вони активно користувалися, користуються і користуватимуться своїм виборчим правом, даючи реальну опору чинній владі. Ну, а як із цих 20% зробити 40% і навіть 50% – це вже, як розумієте, справа техніки, головне, щоби «заначка» була. А вона є і регіоналізована переважно в Донецькій і Луганській областях та в Криму.

І саме ці 20% громадян України, налаштованих проти українських національних інтересів, стали домінантою суспіль нополітичного життя, закинувши у владу ту публіку, яка нині кермує країною. Публіку, для якої Україна – не більше, ніж територія, що її треба загарбати й «роздерибанити», а україн ський народ – конгломерат «лохів», «фраєрів» та «тєрпіл». При цьому по всій Україні насаджуються донецькі кадри – від лейтенантів міліції на майорських посадах до водіїв і тіло охоронців на посадах депутатських. Звичайно, місцеві кадри також використовуються, але на підсобній роботі; перегляньте біографії голови уряду, ключових віцепрем’єрів і міністрів, очільників Нацбанку і Конституційного суду... Чи є серед цих персонажів українці? Не за анкетними даними чи за прізвищем, а за соціокультурною вкоріненістю? А якщо не українці, то бодай хохли? Здається, тільки міністр культури – той, що блазнює зі скрипочкою, – розмовляє вдома українською мовою. Не надто виклично для країни, де українська мова є рідною для 2/3 громадян? Утім, не громадян, а «лохів», «фра єрів» та «тєрпіл», бо ж народ терпить цей відверто окупаційний режим».

До якого раю «запрошують» Україну?

За відомих причин, частково виписаних і в цій роботі, очевидно, що Росія намагається всіма доступними їй засобами затягнути й втримати Україну у своєму силовому полі. Але зараз уже не той світ, що це можна, як було раніше, зробити з допомогою грубої сили. Мати бажання і здійснити його – не одне й те ж, доводиться шукати якісь знаджування, аргументи, щоб не тільки бажаюча – Росія, а й та, кого спокушають – Україна, мала інтерес і вигоду від такого зваблювання. Тож давайте проаналізуємо ті цінності, які можуть нас зацікавити, й випишемо фактори, які формують ці цінності. Зміст поняття цінність у даному випадку – це те, що має привабливість і є корисним.

Почнемо з міжнародної методологічної бази, яка визначає й вимірює зміст (користь) і красу (привабливість) людського життя і є, за своєю суттю, підґрунтям розроблення збалан сованого управління сталим розвитком держави на основі національної системи цінностей.

Принципи стабільного розвитку нашої держави визначені положеннями Концепції сталого розвитку людства. Її науковою базою є Концепція ноосфери, яку запропонував академік В. І. Вернадський (до речі, коріння родоводу його міститься у товщі українського козацтва як за батьковою, так і за материною лініями) ще на початку ХХ ст., і суть якої полягає в обов’язковій узгодженості людського (тобто соціального), екологічного й економічного розвитку таким чином, щоб від покоління до покоління не зменшувалась якість і безпека життя людей, не погіршувався стан довкілля й відбувався соціальний прогрес.

Органічною складовою Концепції сталого розвитку в глоба льному та національному вимірі є Концепція людського розвитку, яку Україна першою з держав Центральної та Східної Європи, а також серед країнчленів СНД, прийняла як основу цивілізаційного прогресу.

Програма розвитку ООН (ПРООН) з 1990 року щорічно публікує свої Глобальні Звіти про людський розвиток, а роз рахунки Індексу людського розвитку (ІЛР) для України були вперше включені до Глобального Звіту з людського розвитку 1993 року, в якому вона посіла 45 місце і була віднесена до країн з високим рівнем людського розвитку.

Наголосимо, що ІЛР обчислюється згідно з методикою ПРООН за даними про стан здоров’я, рівень освіти і добробут населення. Характеристику здоров’я дає показник середньої очікуваної тривалості життя при народженні, освіти, показники писемності дорослого населення і охоплення навчанням (шкільним і післяшкільним) відповідних його вікових груп, добробуту – обсяг ВВП за паритетом купівельної спроможності в розрахунку на душу населення.

Відповідно до Глобального Звіту про людський розвиток за 2010 рік, значення ІЛР України дорівнює 0,71, що ставить країну на 69 позицію з 169 країн і територій.

За період з 1990 до 2010 року значення ІЛР для України збільшилося з 0,69 до 0,71 %. Протягом цього періоду очі кувана тривалість життя при народженні у Україні зменшилася приблизно на один рік, середня тривалість навчання зросла більш ніж на 2 роки, очікувана тривалість навчання – також більш ніж на 2 роки. Валовий національний дохід (ВНД) у розрахунку на одну особу в країні зменшився на 28 %.

ІЛР України нижче середнього (0,717) серед країн Європи та Центральної Азії. В Європі та Центральній Азії «сусідами» України за цим показником є Казахстан і Російська Федерація, які посідають, відповідно, 66 та 65 місця в рейтингу.

Вочевидь вирішальним тут виявився внутрішній валовий дохід (ВВД) на особу населення, який дозволив цим двом країнам на небагато, але вийти вперед за рахунок, в першу чергу, експорту енергоносіїв та сировини для важкої про мисловості. Таке досягнення – це скоріше дар божий, але аж ніяк не результат роботи на основі новітніх технологій.

Воістину, «у давнину найбагатшими країнами були ті, природа яких була найщедрішою; нині ж найбагатші країни ті, в яких людина найбільш діяльна» (Г. Бокль).

Тепер давайте порівняємо можливості прожити довге та здорове життя.

Середня тривалість життя: Японія – 82,25 роки, Франція – 81,19, Італія – 81,77, Канада – 81,38, Німеччина – 80,07, США – 78,37, Україна – 68,52, Росія – 66,29.

Як бачимо, нічого такого, щоб рівнятися на північного сусіда і тут немає.

Що ж стосується можливостей доступу до знань, то тут при близно ми маємо однакову ситуацію: всі ми різко втрачаємо колишні здобутки.

Як бачимо, за трьома основними складовими, що ви значають ІРЛ, а саме – середньої тривалості життя, рівнем освіти та обсягом ВВП на душу населення Росія далека від досягнень світових лідерів взагалі і Європи зокрема. І тому її досягнення не можуть сьогодні нас «притягувати» як приклад для наслідування. А може є блискуча перспектива? Давайте подивимося, що робиться із основними факторами, що визначають рівень розвитку країни, в т.ч. і Росії.

Система влади. Росія була і залишається авторитарною країною. Домінуюче становище посади президента у владно політичній системі сучасної Росії є наслідком історичної традиції. Незважаючи на всі зміни історичних обставин, незмінними протягом останніх 150 років залишається все владдя одноосібного правителя, спочатку спадкоємного, а потім виборного. Розподіл повноважень між президентом і прем’єром у цілому стабілізувався, в парламентську респуб ліку Росія навряд чи еволюціонізує. Скоріше всього, система влади буде базуватися на владі виборної еліти у вигляді партійного президентства. Приблизно це те, що сьогодні має Україна, і така система влади продемонструвала свою неефективність (сьогодні Президент України формально – почесний голова, а насправді – реально очолює правлячу Партію Регіонів).

Найбільше природним кінцем або фінішем такої системи влади може бути тільки революція – кольорова чи кривава, це вже інше питання. Всевладність виборного правителя не може бути не те, що вічною, вона не може бути навіть довговічною. Подивіться, куди зараз рухається весь світ!

Економічна ситуація. За прогнозами провідних – як міжнародних, так і російських експертів, характер економіки в найближчій перспективі змінитися не може. Росія залишиться експортноорієнтованою державою з недостатньо розвинутою внутрішньою торгівлею, значною мірою натуральнозорієнто ваним населенням (низькі грошові прибутки, потяг до натураль них пільг, садовогородня залежність тощо).

Зараз найбільш благополучними є ринок і торгові зв’язки, які обслуговують експорт, зовнішньоторгову експансію. І ос кільки торгівля йде переважно сировиною (нижче ми наведемо цифри), то значна частина продуктивного населення зали шається поза виробничою сферою. Хороше почувають себе тільки ті, хто вивозить, і ті, хто їх обслуговує. Решта робітничого люду залишаються непотрібними на цьому святі життя.

До тих пір, поки грошові потоки не будуть переорієнтовані таким чином, щоб населення забезпечило переважаючу зацікавленість до себе як власника засобів і споживача товарів, тобто джерела високого заробітку для підприємств, здатне скласти конкуренцію зовнішньому ринку, до тих пір очікувати серйозного зростання неекспортних галузей господарства не доводиться. А відповідно і покращання життя значно перева жаючої частки населення.

Географічні і демографічні наслідки розвалу СРСР теж не пройшли безслідно для економіки Росії – щез один із визнаних світом полюсів протистояння між наддержавами. Нагадаємо [13], що загальна площа Радянського Союзу складала 22,4 млн км2 і на момент розвалу (1991 р.) в ньому проживало близько 280 млн чол., із них 138 млн чол. – етнічні росіяни. Як ця кількість Росіян була зібрана, це вже інше, але цікаве питання. Сучасна Росія має площу 17,07 млн км2 і її населення налічує 142 млн осіб (на 2010 р.). В результаті розпаду Союзу, на думку більшості росіян, вони втратили 5,3 млн км2 (майже 25 %) своєї території і половину населення. При цьому втрачена краща частина території. Російська Північ займає 11,4 млн2 км, або майже 65 % території Росії. Із них за міжнародною класифікацією: 5,4 млн км2 – абсолютно дискомфортна зона для життя людини; 3,4 млн км2 – екстремальнодискомфортна зона і 2,5 млн км2 – дискомфортна зона.

Як уже говорилося, більша частина території сучасної Росії практично непридатна для життя людини! Ні в одній країні світу на таких територіях люди не живуть на постійній основі (Північ Канади, Антарктида). На Півночі постійно проживає 11 млн чо ловік (із них тільки 1,6 млн – корінні народи). Рівень захво рювання серед північних жителів перевищує середній у 3–5 ра зів, а тривалість життя на 10 років менше середньої по Росії. У цих, практично непридатних для життя умовах, добувається 90% природного газу, 75 % – нафти, 80 % – золота, 90 % – міді і нікелю, 100 % – алмазів і платини та 25 % – деревини, тобто практично «кується багатство» Росії.

Деякі експерти – чи випадково, чи на замовлення – включили Росію до групи БРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай), яка успішно розвивається і за рівнем ВВП швидко набли жається до економічно розвинутих країн. Насправді ж Росію варто віднести до регресуючих країн: за останні 20 років ні одна галузь економіки Росії, за винятком роздрібної торгівлі, не тільки в обсягах, але й за ціновими показниками не досягла рівня 1990 року.

Доповнимо сказане убивчою статистикою: понад 80 % на ціонального експорту Росії припадає на поставки мінеральної сировини і напівфабрикатів (нафта, газ, необроблені алмази, алюміній, нікель, азотні добрива, прокат чорних металів); Росія щорічно експортує високотехнологічної продукції на суму близько 3 млрд дол. або в п’ять разів менше, ніж Таїланд, і в 10 разів менше, ніж Китай; частка Росії у світовому експорті інформаційного обладнання становить 0,04 % (а Китаю – 7,1 %), тобто у 178 раз більше!; Росія експортує 60 % видобутої нафти, 35 % газу, 90 % міді, 97 % нікелю, 98 % алюмінію і 90 % мінеральних добрив, які недоотримують російські поля. В резу льтаті Росія щорічно закупляє 50 % продовольчих продуктів на більше як 30 млрд дол.; фізичний обсяг експорту практично не зростає – все досягається за рахунок сприятливої кон’юнктури цін на сировину. Таким чином, наявність величезних природних запасів мінеральної сировини значною мірою заважає країні здійснити радикальну модернізацію виробництва і перевести безнадійно застарілу російську економіку на сучасні рейки.

Якість соціуму. Економічні і технологічні проблеми пост радянської Росії погіршуються негативними демографічними й соціальними процесами. В Росії (як, до речі, і в Україні та в Білорусії) кількість померлих перевищує кількість новонаро джених. Правда, Росія дещо кращий вигляд має за своїх сусідок за рахунок високої народжуваності дітей у мусульманських народів, що проживають у Росії, і за рахунок великої кількості мігрантів, які прибули до Росії відразу після розвалу СРСР. За розрахунками ООН, до 2050 року населення Росії за умов збереження існуючих тенденцій зменшиться на 21,5 %.

Як бачимо, взірцем для України за цим показником Росія бути не може.

Для Росії є характерним дуже високий розрив між тривалістю життя жінок і чоловіків – близько 13 років (у світі в цілому – 6 – 7 років, у розвинутих країнах близько чотирьох). За цим показником Росія займає перше місце в світі. Чоловіки живуть набагато менше жінок тому, що дуже велика частка смертей від травм, отруєнь, убивств і самогубств (в серед ньому по країні близько 13% всіх смертей). За кількістю вживання алкоголю на душу населення, за кількістю вбивств (в середньому 80 тисяч на рік за офіційною статистикою, яка враховує миттєве вбивство на місці злочину), а також дітей безпритульних Росія в останні роки переконливо займає перше місце у світі. На початок 2011 року в Росії налічувалось 4 млн бомжів, 3 млн жебраків, близько 5 млн безпритульних дітей.

Така сумна демографічна і криміногенна ситуація обумов лена в першу чергу, різким соціальним розшаруванням населення.

Наведемо деякі цифри щодо сказаного [10].

«Львиная доля заработанных на экспорте сырья денег (а других денег в России практически нет) оседает на зару бежных счетах или в карманах властной верхушки и «назна ченных» олигархов. Официально в России 160 тыс. дол ларовых миллионеров и несколько десятков миллиар деров. Но российские и международные эксперты считают, что их количество в 2,5 — 3 раза выше. По данным журнала Forbes суммарное состояние 14 самых богатых граждан России соответствует 26 % ВВП страны (для сравнения — суммарный капитал 39 самых богатых американцев равен 4,5 % ВВП). Ученые США и РАН России сходятся во мнении, что интегральный показатель имущес твенного расслоения населения — децильный коэффи циент, равный соотношению доходов 10% самых богатых граждан страны к 10% самых бедных граждан в России равен — 36 (в скандинавских странах 3 — 4, в Европе 5 — 7, в США около 11). Ученые обеих стран сходятся во мнении, что реальный децильный коэффициент в России трудно посчитать, и он значительно выше изза систематического увода в тень доходов богатых россиян (доходы наибеднейших слоев населения прозрачны, и практически не могут быть искажены).

Значительное расслоение населения происходит и по географическому принципу. Уровень доходов и качество жизни населения в Москве и, в меньшей степени, в СанктПетербурге на порядок превосходит средний по стране. Именно «мос ковские впечатления» туристов, зарубежных журналистов и трудовых мигрантов создают обманчивую иллюзию богатс тва России и относительно высокого уровня зарплаты ее жителей». Кінець цитати.

За європейськими стандартами, всі прошарки населення (за 90 %), окрім багатіїв, належать до категорії бідних і мало забезпечених. При цьому ціни на продукти, товари і комунальні тарифи майже зрівнялися із середньоєвропейськими.

За цими показниками в Україні справи не кращі. Але було б абсурдом втягнутися в це болото: об’єднання, союз двох невдах дасть третього злидня, ще більшого.

Кілька думок про якість людського матеріалу. Не знаю, від кого це пішло – від правителів із давніх часів чи від народників, але істини типу «народ не помиляється», «про мудрість, доброту і духовність простого народу» були недоторканою «святою коровою», які з лицемірними мантрами у відповідних випадках політичношулерськи використовувалися владотримаючими партіями і особами. В результаті на будьяке дослідження, а тим паче на публікацію інформації щодо реальних проявів мен тальності (побутових, виробничих, етичних тощо) накладалося жорстке табу. До речі, ця традиція і зараз, особливо в період підготовки і проведення виборів, повсюдно використовується і у нас, в Україні, всіма – як найправішими, так і найлівішими партіями, і, звичайно ж тими, що перебувають у коридорі між ними. В попередніх розділах я дещо порушував це табу, приводячи чужі і свої оцінки якості людського матеріалу в Україні. Але в даному випадку нас цікавить російська версія, оскільки нас туди, в Росію, дуже настирливо «запрошують». Наведемо думку щодо цього відомих соціологів Л. Гудкова і Б. Дубіна із Центру вивчення громадської думки, («Весник общественного мнения» № 81, 2006 г.): «Жители России являются архаичными и при митивными людьми. Рабочие представляют собой пьяниц и воров, которые не хотят честно и интенсивно трудиться и постоянно жалуются на низкую заработную плату. У них отсутствует мотивация, и они не способны к творчеству… Россияне пассивны и сопротивляются переменам. Они почитают слабых, бедных и страдающих, т. е. неудачников. Они часто ссорятся с коллегами, родственниками и соседями. Подъезды и лифты они превратили в туалеты… Культурный уровень россиян крайне низок. Жители России страдают комплексом неполноценности и отличаются пессимизмом. Они не любят и не уважают самих себя...».

У творах Проханова, Акуніна, Марініна, у фільмах Сокуріна, Лунгіна, Германа з пронизливим болем пострадянську Росію зображують «диким полем», жорстока і мерзотна влада якої вивезла за кордон «свої» гроші і своїх дітей, а здичавіле, з великими потугами населення, яке ледь животіє, не має жодної перспективи.

«У нас криминальное гетто, увы, не отдельно от социума. Государство воспринимает преступный мир как конкури рующую банду, норовит влезть во все щели, контролировать все и вся. Законы и там, и там одни и те же – везде равно царят бескомпромиссное насилие и презрение к личности… Мы словно застряли психологически и ментально на пороге современного мира. Силимся войти и не можем. Больше того, очевидно дрейфуем в сторону упрощенного варварства. Политкорректность в современной России – жупел. И на все вызовы, связанные с глобализацией, миграцией и нашествием иноверцев, публика тупо реагирует по старинке: бей, выселяй, загоняй в гетто, «пусть знают, кто в доме хозяин!», сползла в зоологический, пещерный расизм. Власть можно поменять. Можно переписать законы. Устройство мозга поменять гораздо сложнее. И последствия деградации в этой области могут – увы – оказаться для России фатальными» (Н. Сиривли «Пророк», «Новый мир», № 9, 2010 г.).

Завершуючи систематизацію матеріалів щодо обґрун тування недоцільності орієнтації України на пострадянську Росію, я найменше хотів би, щоб мене звинуватили у русофобії.

Навпаки, я дуже поважаю наших сусідів – російський народ і бажаю йому, як і своєму українському народові, всіляких гараздів. Але якщо ми, українці, дійсно хочемо жити краще, то пора нам в Україні перестати вірити в чужі брехливі міфи й шукати собі союзників і стратегічних партнерів в інших краях. Не можна надійно сидіти на двох стільцях. А розраховувати при цьому треба, перш за все, на власні сили.

ЛІТЕРАТУРА

1. Винничук Ю. Драконові зуби для рідної мови // Дукля. – 2012. – № 3. – С. 74–75.

2. Грабовський С. Мовне законодавство від Партії регіонів як засіб продажу України / С. Грабовський // Український тиждень. – 2012. – № 27 (244). – 6–12 липня. – С. 30.

3. Грабовський С. Куди хочуть завести Україну «соотечест венники»? – С. Грабовський [Електронний ресурс] // Журнал «Сурма». Режим доступу: http://surma3.moy.su/ publ/kudi_khochut_zavesti_ukrajinu_sootech estvenniki/110160

4. Грабовський С. Прагматичні сподівання / С. Грабовський // Український тиждень. – 2011. – № 49 (214) 2. – 2–8 грудня.

5. Дуда А. Ігри патріотів / А. Дуда / «Український тиждень». – 2011.

6. Крамар О. Основа цивілізаційного вибору / О. Крамар // Український тиждень. – 2012. – № 27 (244). – 6–12 липня.

7. Лосєв І. «Нова «валуєвщина» / І. Лосєв // День. – 2012. – 1 червня.

8. РусьУкраїна, 29 сентября 2010.– Режим доступу:
http://chornarada.org.ua/showthread.php?t=427

9. Савельев В. Прогноз развития России в ближайшей перс пективе: власть, экономика, общественное сознание. Режим доступу: http: // sociology.vg – saveliev.ru/Prognosis.htm

10. Соболев Ю. Постсоветская Россия.

11. Степанов В. Нова парадигма безнадійного анахронізму / В. Степанов // Сила м’якого знаку, або Повернення руської правди / за заг. ред. Л. Івшиної (Бібліотека газети «День»). – Вид. 2. – К. : ПрАТ «Українська пресгрупа», 2011. – 800 с. – С. 774–785.

12. Стріляний А. Без рабства / А. Стріляний // Комментарии. – 2011. – № 48 (291). – 16 декабря. – С. 2.

13. Таланчук П. Націоналізм – явище інтернаціональне / П. Таланчук // замість вступної лекції для студентів Університету. – К. : Університет «Україна», 2008. – 31 с.

14. Таланчук П. Співвідношення інтернаціонального і націона льного в деяких сферах розвитку народів світу / П. Таланчук // замість вступної лекції для студентів Університету. – К. : Університет «Україна», 2010. – 55 с.

15. Таланчук П. Незалежність України, як і власну гідність, громадянам необхідно захищати, навіть не уміючи / П. Таланчук // замість вступної лекції для студентів Університету. – К. : Університет «Україна», 2011. – 58 с.

16. Макаров Ю. Машина часу професора Тищенка / Ю. Макаров / Коментар до статті : Тищенко К. Гени, мова, Україна (спеціальна тема, від редакції) // Український тиждень. – 2012. – № 16 (233). – 20–26 квітня.

17. Шевчук О. Уроки історії (дискусійна трибуна) – 23.07.1991 р.