Соломія ОНУФРІВ, доцент кафедри української преси ЛНУ ім. Івана Франка

ЯК ЗБЕРІГАТИ ГІДНІСТЬ У НЕГІДНИХ ОБСТАВИНАХ?

Тематична зу­стріч «Гідність в негідних об­ставинах» за участі двадцяти п’яти очевидців відбулася 23 лютого у Реколекційному центрі Львівської архиєпархії Української Греко-Католицької Церкви в Брю­ховичах. Її ор­ганізувала доброчинна громадська організація «Фонд свя­того Володимира», який працює з 1997 р. у Львові в межах проекту «Діалог по­колінь» за підтримки Федераль­ного фонду Німеччини «Пам’ять. Відповідальність. Майбутнє».

Створений 2000 року, німецький фонд поставив собі за мету зберегти пам’ять про лихоліття тоталітаризму, знайти способи зцілення через прощення і примирення зранених різними режимами людей та їхніх нащадків, усвідомити свою відповідальність за майбутнє. Саме свідчення ще живих очевидців злочинів тоталітарної системи проти людства покликані відновити колективну пам’ять українського народу, встановити історичну правду. Їхнє кожне слово про власне трагічне минуле пронизане невгамовним болем, є живим нервом справжньої української історії ХХ століття. Слухаючи їхні, ніби й уже досить давні, але насправді ніколи незабуті емоційні спогади, співпереживаємо їх разом, пізнаємо гірку правду минулого, усвідомлюємо і розрізняємо добро і зло, і вчимося, власне, гідності. Гідності завжди бути Людиною. Незалежно від обставин.

У трьох країнах колишнього Радянського Союзу – Україні, Білорусії та Росії – федеральний фонд EVZ реалізовує програму «Місце зустрічі – Діалог», одним із проектів якої є «Діалог поколінь». Основна мета проекту – створення мережі світлиць для зустрічей поколінь воєнного періоду з молоддю для передачі живих свідчень про терор та приниження гідності особи в період різних репресивних систем – радянської і німецької.

Вступним словом зустріч розпочала координатор проекту «Діалог поколінь» пані Леся Крип’якевич, співзасновниця та заступник директора Фонду святого Володимира, яка зазначила, що це вже друга зустріч із циклу тематичних зустрічей у межах проекту «Діалог поколінь». Перша зустріч – «Різдво в неволі» відбулася 2 лютого в приміщенні Богословського корпусу УКУ на Хуторівці, де спогадами про святкування Різдва в умовах вимушеної еміграції, виселення та концтаборів поділилися з молоддю політв’язні та репресовані. За її словами, зустріч поколінь це – чудова можливість для молоді торкнутися живої історії, це – психологічне оздоровлення літніх людей, травмованих минулим, а також збір матеріалів для цінного аудіо-та відео-архіву.

Результатом цього проекту, на думку п. Лесі мало б бути зцілення зранених страшним пережиттям в роки війни, несправедливих засуджень та терору, людей, які ще живуть між нами. Щодо записів, то вони належним чином будуть оформлені і зберігатимуться у Фонді святого Володимира, і що важливо будуть у відкритому доступі для науковців та студенти під час написання різного роду досліджень.

Модерував зустріч кандидат історичних наук, проректор з наукової роботи Українського католицького університету, д-р Олег Турій, який зазначив, що «Україна відсутня у європейській культурі пам’яті. Маємо сьогодні обірвану передачу пам’яті старшого покоління, особливо через страх в обороні своїх дітей. Тому спогади очевидців реставрують історію нашого краю».

Одним із важливих гостей на зустрічі мав бути моральний авторитет України і одночасно учасник вимушеної еміграції в часі війни – Блаженніший Любомир Гузар. Нагадаємо, що Верховному архієпископу Української греко-католицької церкви Л. Гузару 26 лютого виповнилося 80 років. З 2005 до 2011 років він був главою УГКЦ, але два роки тому через стан здоров’я склав свої обов’язки.

Однак через недугу Блаженніший не зміг бути присутнім. Тож надіслав своє аудіозвернення, спогади про радянську і німецьку окупації Львова, про те, чому його родина буда змушена покинути батьківщину, про своє життя на чужині. Ось декілька витягів.

«…Мені дуже прикро, що я не можу особисто бути з вами. Але мені було би дуже цікаво почути ваші питання, бо ми, що виростали 50, 60 чи 70 років тому вже призвичаїлися до певних речей, вони стали для нас самозрозумілими. Мені цікаво як сьогоднішня молодь сприймаєте минуле, які воно робить на вас враження, які питання перед вами ставить.

Війна почалася першого вересня 1939 р. Дуже виразно пригадую цей день. Я мав тоді всього 6 років. Вдома були присутні бабуня, мама сестра і я. Було десь коло полудня, коли раптом почули вибухи. Як малий хлопець я навіть не мав поняття, що таке є. Але мама нас – всіх присутніх дома – чим скоріше загнала до пивниці. Там ми сиділи і чекали, що буде далі. Так почалася війна і так ми, ті що були у Львові чи взагалі в Західній Україні в тих часах, пережили початок Другої світової війни.

17 вересня 1939 року. Цю дату я вже знаю з пізніших часів, але пригадую собі цей день, коли у Львів вступили большевицькі війська. Я жив тоді на так званій горі Яцика – це вулиця Тарнавського. Ми вийшли з дому і раптом побачили вояків в інших шинелях, в іншому військовому виряді, від того, що ми знали, бачили. Вони були в таких шапках, які здається називають «будьоновки», з дуже довгими крісами, а на крісах були також настромлені багнети. Дуже виразно пригадую, як вулицею попри нашу хату маширували так убрані воїни. І так почалася для нас більшовицька дійсність. В короткому часі закінчилися всі воєнні дії і ми – діти – пішли до школи. Моя сестра, п’ять років старша від мене, пішла до своєї кляси – продовжувала науку, яку почала скоріше. Я поступив до першої кляси, але було сказано, що буржуазна школа панської Польщі була не така добра як радянська школа, що всіх треба було на один рік пересунути назад.

Свою науку я почав у клясі нуль. Дещо пам’ятаю з тих шкільних часів. В школі треба було бути рано – в 7 годині, а може у 8, вже не пригадую. В кожному разі, коли припадали свята, то ми мусіли вставати о 5 годині. По дорозі до школи ми ішли на Святу Літургію. Я ходив до школи на вул. Мохнацького у Львові, сьогодні це вул. Драгоманова, так що ми пів сьомої, не пізніше, вже були на Службі Божій в церкві отців редемптористів – тод вул. Зибликевича (сьогодні – Івана Франка). Для дитини школа як школа. Пригадую, що була досить строга дисципліна, вчителі вимагали, щоб ми просто сиділи, якось так тримали руки за плечима..

В той час в хаті не було що їсти. З трудом мої батьки діставали щось до їди. Не було страшного голоду, але все ж таки були браки. В школі ж натомість, десь коло години десятої для нас було какао та якась булочка. То було тільки в школах. Друга річ, в якій я ніколи не брав участь, але довідався пізніше – були також такі палати для учнів (піонерські палати). Тут виразно опікувалися дітьми, розуміється в відповідному політичному.напрямі.

Пригадую як 1 травня 1940 р. ми пережили перший раз травневий парад. Всі мусіли іти на парад, який проходив в центрі міста. На трибуні стояли поважні люди. Це була частина виховного процесу не тільки для дітей, бо в параді брали участь головно вже старші, то була ціла атмосфера.

Ще один момент про моїх батьків. Ще за часів перед війною, батько повертався додому десь коло 3 години, мати давала їсти, він трішки спочивав чи чимось займався. Коли прийшла радянська влада мати мусіла також працювати. Вони обоє мусіли явитися на працю вже в 7 годині вранці, того хто спізнювався – суворо карали. батьки закінчували працю коло 5, але додому приходили десь пів восьмої. Чому? Бо майже кожного дня після роботи був мітинг – вони мусіли залишатися на місці праці. Що там на тих мітингах бувало? Пригадую, оповідали, що хтось читав якісь статті, хтось виголошував якісь доповіді, але в кожному разі, це була щоденна справа для всіх працівників. Мати тоді працювала в педінституті, а батько – при Університеті Івана Франка.

Один ще момент хочу згадати з тих днів. Одного вечора мій батько повернувся з роботи білий як стіна. Його обличчя було цілковито бліде, разючо бліде. Я запитав: «Що діється?» Ані батько, ані мати нічого не сказали. Щойно пізніше, коли вже більшовицька влада перестала бути у Львові, мама згадала, що того дня батька кликали на допит. Чому його допитували він ніколи не сказав. Взагалі, про цей момент ніколи нам нічого не згадував.

У червні 1941 р. прийшли німці. Спочатку багато людей сподівалося, що буде велика зміна. Це був момент особливої ейфорії, психологічної відлиги. Коли прийшли німецькі війська до Львова, тоді відкрили в’язниці. І я пригадую, що батьки ходили туди. Чи вони були в самих в’язницях чи були назовні, я не знаю. Але те, що люди бачили – то був один жах. Коли відступали большевицькі війська, вони в страшний спосіб винищували в’язнів, їх тортурували в різний спосіб, розпинали… То, що оповідали ті, хто то бачив, я довідався значно пізніше. Дітям про це ніхто не хотів говорити.

Період німецької окупації у 3 роки не був для нас дуже щасливий. Були великі надії. Ми знаємо про це з листа, який митрополит Шептицький разом з іншими написали до Гітлера. Яка то є відвага Гітлерові закидати щось! Знаємо, що бажання німців було супроти нас, це було бажання виристовувати народ як кріпаків, щоби годували німецьку державу.

Наша родина не думала колись виїздити з України, думали тільки перечекати воєнну акцію – здобуття Львова – десь поза межами Львова. Передбачали, що будуть запеклі бої і ми виїхали в гори, чи радше підгір’я, і там надіялися перечекати. Але батьки знали, що ми вже були у списку до вивозу в 1941 р.

Якимось чудом батько про це довідався і родина вирішила не залишатись. Німці взяли нас до переходового табору в Штрасгофі. Там мали нас примістити до фабрики зброї, які були бомбардовані і туди посилали чужинців. Але нашій родині вдалося втекти з табору і ми перечекали до кінця війни в так званій горішній Австрії.

Після війни часи були досить складні. Чотири великі аліанти поділили між собою Німеччину. Кожен з них брав під опіку якусь частину. Відповідні були і порядки. Ми мали щастя, що попали в американську зону, якось там собі давали раду.

Що було цікаве в тих часах? Кінець війни захопив нас на селі, з часом ми перешли в австрійське місто Зальцзбург в табір для біженців. Їх в місті було 4 чи 5. Там зібралося багато нашого народу, тому постала українська гімназія. Наші вчителі – це були професори гімназії з України, які не піддалися обставинам, бо можна було з дня на день чекати на вивіз на захід – до північної чи південної Америки чи Австралії. Але вони не гайнували часу, взялися і зорганізували гімназію. Там нас – учнів – було поважне число, починаючи від 8 кляси, навіть матуральних курсів, до першої кляси.

Школа виглядала дуже особливо. Це був звичайний дерев’яний барак, в якому практично нічого не було. Були дерев’яні столи і дерев’яні лавки дуже нерівні, на яких було дуже трудно писати. Таблиці, на них майже було неможливо писати, бо ломилася крейда. Звідки їх взяли, я не знаю. Книжок ми не мали, ми тішилися, коли хтось нам подарував зошит. Звичайний зошит – то була радість мати, бо все що ми вчилися, мусіли все записувати, якщо хотіли це запам’ятати.

Коли приїхали за океан до Північної Америки, до Канади, до США, і там поступали до школи, то ми були дуже добре підготовані. З подивом говоримо про ті часи як наші професори зуміли в дуже примітивних обставинах передати нам достатньо науки, щоб ми могли продовжувати свою науку в Америці, в Канаді, у Західній Європі.

У таборах Зальцбургу, де жила наша родина, а також в інших таборах в Австрії та Німеччині почалося дуже інтенсивне культурне і наукове життя, скажімо Український вільний університет, Наукове товариство Шевченка та інші почали дуже активно працювати і в тих обставинах, можна сказати, чинили чуда, справжні дива.

Хотів би ще згадати про побут в таборах. Треба взяти до уваги, що це був час, коли люди не знали, що з собою зробити. Те, що нас, може, найбільше мучило, то був страх – ану ж нас насилу повернуть до Радянського Союзу. Те, що нас усіх, хто був у тих таборах об’єднувало, то, власне – страх! Не дай Боже, американці чи англійці, які дуже мало що розуміли про сов’єцьку дійсність вирішать нас відправити, а сов’єти старалися, щоб нас дістати знову у руки. Казали, що то все злочинці, що то все люди, які втікали з дому, бо на них були поважні злочини, що вони боялися радянської справедливості. Американці і англійці вірили тому. Що властиво їх остаточно переконало, то коли в Німеччині насилу посадили у вагони певну групу людей, що мали вести їх до Радянського Союзу. Раптом з вагонів почала текти кров, люди перерізували собі жили, щоб не повертатися до Радянського Союзу. І, напевно, цей факт відкрив очі американцям і англійцям. Від того часу вже перестали насилу пересилати.

Богу дякувати, це минулося. Перед нами не було ясності куди підемо, бо поодинокі країни брали тих, кого їм було треба. Канада потребувала дроворубів, Бельгія – шахтарів. Тільки сильні і молоді люди могли надіятися на добре місце, хоча тяжку роботу, щоб їх забрали з Німеччини. Німці боялися, що ми залишимося і станемо для їхньої держави тягарем. Одначе, Богу дякувати, в кінці 1948 року США, Канада, Південна Америка, Австралія погодилися брати людей не вибірково, але більш загально. Почався великий вихід з Європи до Америки.

І там почалося нове життя – інше життя. Ми не прийшли там в пустир, там вже було українське життя, там були вже дві хвилі українських емігрантів – одна з кн. 19 ст., а друга – 20-і роки – після Першої світової війни. Ми прийшли як третя хвиля. Прийшло багато народу. Одначе, між тими трьома хвилями не було взаємного зрозуміння. Було, так скажімо, холодне наставлення, бо було незрозуміння один одного. Це ми переживаємо сьогодні ще раз. Є четверта хвиля еміграції і три попередні хвилі, які не дуже радо їх приймають. Отже, певні речі повторюються.

Про наш побут на нових землях можна і треба багато говорити, бо там багато що осягнуто, зроблено, хоча були також дуже поважні проблеми. Був такий проект написати історію нашої еміграції в поодиноких країнах. Професор Василь Маркусь, який недавно помер вже опрацював наше поселення в Австралії. Але Америка та Канада, також як і Бразилія та Аргентина – це були ті наші найбільш сконцентровані поселення, які вже мали свою історію, свою структуру. Також Західна Європа мала свої особливості.

Я тут закінчу. Але хотів би тільки сказати одну річ. Згадані роки – від початку Другої світової війни до того часу, коли більшість наших людей переїхали на якесь поселення – це десять жахливих років. Роки різних, дуже трудних обставин життя тих, кого взяли до концентраційних таборів, тих, кого насильно взяли на роботу, тих кого вислали на Сибір, чи інші табори, поселення Радянського Союзу, кого жахливо переслідували. Та Народ витримав. Це показує, що якщо є справжня Воля, то люди стають більше життєздатними. А хто має добру Духовну формацію, може пережити і витримати найгірші речі, і засвідчити тим свою людську гідність.

Дякую за вашу увагу. Слава Ісусу Христу!»

Справді, цінність свідчень очевидців для сучасників, зокрема для молоді є безсумнівною. Саме свідчення очевидців, які зібрав американський історик Джеймс Мейс повернули із забуття Україні та світові чорну сторінку в української історії ХХ століття – Голодомор.

На початку 1980-х рр., напередодні 50-річчя Голодомору українська діаспора, зокрема у США ініціювала проведення грунтовних фактологічних наукових досліджень щодо цієї проблематики. Відтак в Інституті українських студій при найпрестижнішому у США Гарвардському університеті молодий американський історик Дж. Мейс розпочав роботу над проектом «усної історії» зі збору свідчень очевидців Голодомору. Для Мейса кожен свідок Голодомору був «універсальним історичним джерелом із достатнім об’ємом пам’яті». На основі зібраних свідчень саме Дж. Мейс вперше сформулював думку про те, що: голод 1932-1933 рр. В Україні – це геноцид.

Іспанський філософ Мігель де Унамуно вважав, що «пам’ять – основа індивідуальної особистості», а «традиція – основа колективної особистості народу». Тому саме спогади як прояв індивідуальної пам’яті старшого покоління, може об’єднати різні покоління, зокрема і молодь, і відновити колективну пам’ять, стати ліками від «історичної амнезії». Адже за З. Бжезінським, нація без пам’яті немов людина без розуму.

Психологи зазначають, що пам’ять – це пізнавальний психічний процес закріплення, зберігання, забування та відтворення людиною інформації та її минулого досвіду. Серед слів, які характеризують духовну діяльність людини, слово «пам’ять», безперечно, посідає особливе місце. Пам’ятати – означає зберегти в пам’яті народній моральні й етичні цінності, сформувати ідеали поведінки й образи, гідні наслідування, зберегти найкраще з досвіду народу і його культури. Пам’ять – це категорія історична, моральна, екзистенційна, філософська. Пам’ять – це свідомість поколінь.

Очевидно, що відсутність колективної пам’яті українців зумовила політичний і моральний дискомфорт, роздвоєння національної свідомості сучасного українського суспільства. «Жертви чекають і помсти, і справедливого суду історії. Крім молитви, все, що ми можемо зробити для без числа цих мучеників – це пам’ятати. Що означає: знати, досліджувати, зафіксувати і аналізувати події... Для народу, який втратив свою пам’ять, відродження неможливе. І саме з цієї причини комунізм так пильнує, щоб контролювати минуле та фальсифікувати історію», – застерігає французький історик Алан Безансон.

Упродовж 70 років тоталітарна система наполегливо прищеплювала ліки для амнезії (термін за З. Фройдом) не тільки українцям, а й іншим «братнім народам». І це частково їй вдалося, зробивши українців звичайними біологічними істотами з фізіологічними можливостями, таку собі біомасу «без роду і племені», такими собі механізмами без свідомості, без пам’яті, без почуттів і прагнень. Так історична амнезія вбивала свідому особистість. Здавалося, що діагноз «історична амнезія» – вічний і невиліковний... Адже пам’ять, що стає забуттям, блокує моральний поступ суспільства.

Та Пам’ять не відібрати. Тоталітарна система не врахувала, що можна вбити людину фізично – розстрілюючи чи використовуючи терор голодом, але не можна вбити пам’ять. Адже кожна людина є тим, що пам’ятає про себе, свій рід, про свої попередні покоління!

У наступному числі «Універсуму» читайте спогади очевидців: «Друга світова війна, німецька окупація, УПА», «Вимушена еміграція, заслання, життя поза Батьківщиною» та «Опір системі, дисидентство, підпілля, шістдесят­ництво».