Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, професор

ЦИНІЗМ В ІНФОРМАЦІЙНОМУ ПРОСТОРІ УКРАЇНИ

Очевидно, що інформаційна (і не тільки!) війна проти України набрала найнебезпечніших обертів. Чужа, насамперед російськомовна, інформаційна повінь затопила наше суспільство. Владні структури (законодавчі, виконавчі, судові) відкрили зелену вулицю не лише попсовій низькопробній масовій культурі, а й так званому «інтелектуальному антиукраїнізму» (С. Вовканич), наповненому імперською семіотикою, антиукраїнською семантикою й аксіологією, сфальсифікованою історією України, ідеологією імперського «Русского мира». Усе спрямовано на дискредитацію самої незалежності України.

У нинішньому глобалізаційному світі кожна держава надає фундаментального значення розвитку, утвердженню і повновартісному функціонуванню власного інформаційного простору, який є запорукою національної ідентичності й державної безпеки. На жаль, в Україні досі немає державної політики в сфері інформації. За понад 20 років не сформовано українського національного інформаційного простору.

З огляду на те, що ЗМІ виконують бінарну функцію [19, 12] (репродукують і продукують, тобто відображають реальну дійсність і впливають на її творення), триває гостра боротьба за володіння ними і відповідне змістове наповнення інформаційного дискурсу. Адже сучасним світом правлять не так гроші, як інформація, яка сприяє збереженню і примноженню економічних, політичних, ідеологічних і культурологічних капіталів. Це добре розуміють у Москві. Для підвищення ролі Російської Федерації у світі «пріоритетного значення набуває й грамотне використання механізмів «м’якої сили»: зміцнення позицій російської мови, активне просування позитивного іміджу Росії за кордоном, вміння органічно влитися в глобальні інформаційні потоки» [13], – наголосив В. Путін під час зустрічі з керівництвом МЗС Росії.

Українські журналістикознавці усвідомлюють суть глобальних інформаційних процесів і можливі як позитивні, так і негативні наслідки для національної безпеки України. Трактування терміна «інформаційний простір» дали Володимир Здоровега [5, 15], Віталій Карпенко [6, 62], Іван Крупський [7, 189], Майя Нагорняк, [10, 55], Борис Потятиник [12, 23], Анатолій Чічановський і Олександр Старіш [20, 164-165] та інші.

Для реалізації поставленої мети використано такі методи: огляд наукової літератури, у якій мовиться про інформаційний простір; порівняльно-тематичний аналіз функціонування ЗМІ; культурно-історичний – для осмислення ролі преси, радіо і телебачення у прцесі формування державницького мислення і національного світогляду в українців; використано також описовий, системний методи та метод узагальнення.

Після довготривалого, цілеспрямованого, агресивного російщення, а також полонізації, мадяризації, румунізації і навіть чехізації відродження та утвердження української України неможливе без створення національного інформаційного простору – потужного фактора впливу на формування соборних державозміцнювальних, морально-духовних, національних ідеалів і загальнолюдських цінностей. У свій час Євген Маланюк наголошував, що ідеали надихають людей на вчинки, творені над особистісною, персональною вірою… Вірою в те, що завжди збережуються у грубо-матеріальному світі орієнтири, незрівнянно вищі від власного дорогоцінного – свобода особистості вища, свобода соціальна вища, але свобода національна незмірно вища [15]. «У сьогочасній розтлінній, розділеній та егоїстично розщепленій Україні бракує передусім такої віри (не інвестицій, не енергоносіїв, не харизматичних вождів. А без неї (віри – В. Л.) Україні не зберегтися – чудес не буває, цинізм є духовним і політичним імпотентом, нічого гідного він народити не може» [15], – влучно підкреслює публіцист Ігор Сюндюков.

Усвідомлення цієї проблеми кожним українським журналістом є важливим чинником переосмислення, уточнення принципів і функцій діяльності ЗМІ в сучасних умовах браку спільної (соборної) національно-державної ідеології, єдиного критерію для оцінки того чи іншого історичного і політичного факту, явища, діяльності тих чи інших визначних мужів в Україні та інших країнах в контексті ставлення до визвольної справи України, національної ідеї державотворення. Адже об’єктивність, незаангажованість, плюралізм в журналістиці аж ніяк не є синонімами всеїдності, безпринципності, українофобії, космополітизму, популяризації «естетики зла», пропаганди імперської, антиукраїнської ідеології «Русского мира», захисниками яких є войовничі українофоби, приміром, патріарх Кіріл, професор Кудрявцева, журналісти Бузина, Долганов, Чаленко, україноненависники Ківалов, Колєсніченко, Костусєв… Дуже прикро, що в інформаційному просторі України вільно тиражують антиукраїнські ідеї різних «КаКі», справжнім задумом яких є зробити українську мову необов’язковою і, як наслідок, непотрібною, що може призвести до її зникнення і заміни російською.

Олександр Потебня, а пізніше Василь Стус наголошували, що між денаціоналізацією і суспільною деморалізацією глибокий зв’язок. Антиукраїнська агресивна політика таких російських діячів, як Жириновський, Затулін, яскраво виражена, але вони (чи їм подібні) фривольно розкошують на телевізійних каналах та інших ЗМІ в Україні. Мабуть, важко не погодитися з президентом Європейської Асоціації Українців та головою Громадського комітету національної безпеки України Олексієм Толкачовим, що чимало журналістів «вже не акули пера, а шакали, які можуть накинутися на будь-яке падло, аби видати сенсацію» [17].

Журналістика як розумний комунікатор зобов’язана активно допомагати реконструювати гуманітарний, культурний простір України. Цю принципову думку головний редактор газети «День» Лариса Івшина висловила під час бесіди з головним редактором «Журналіста України» Вірою Черемних, бо нині «велике перевиробництво інформації, і на несформовані характери, смаки, принципи валиться купа третьорядного, під яким тане найнеобхідніше» [18, с. 7]. «Через інтернет на нас звалилася купа інформаційного сміття» [18, с. 7], – додає Віра Черемних. «Тому, по-перше, треба визначитися з тим, чого саме ми хочемо. По-друге – шукати «лоцію». Взагалі, чим би журналіст не займався, знання про свою країну, її історію, суспільство – санітарна норма, – наголошує Лариса Івшина. – Паралельні мають бути два потоки: краєзнавство й історія – сучасний світ. Словом – ідентичність і модернізація [18, с. 7]. «Ми журналісти, відповідальні за збереження історичної пам’яті» [18, с. 8], – підкреслює Віра Черемних.

Термін «історична пам’ять» вбирає в себе всі сфери довготривалої руської = української життєдіяльності – від 852 року («В літо 852 начашася прозивати Руськая земля», – записав Нестор Літописець у «Повісті минулих літ») – до наших днів: економіку, культуру, мову, літературу, мистецтво, релігію, військову справу тощо, які за московсько-царських і московсько-комуністичних режимів тотально сфальсифіковані. Відкинувши, заборонивши правдиву «схему руської історії» М. Грушевського, за істину взяли «Историю государства Российского» М. Карамзіна, на яку і нині спираються батько і син Толочки у «новому слові» про українсько-російські відносини, а також деякі інші кривотлумачники історії України.

Доктор історичних наук, професор Луганського національного університету ім. Т. Шевченка Ольга Борисова науково обгрунтувано пояснює: так сталося тому, що «СРСР був однією з форм російської державності, а вивищувати російську державність завжди можна було (і є!) тільки за рахунок приниження державності української. І це не було змінено в незалежній Україні... Якби у нас була національна історіографія як така, то жоден міністр освіти не зміг би диктувати історикам, як їм треба працювати, що писати та казати дітям» [2], – наголошує Ольга Борисова.

Безперечно, журналісти не історіографи, але їхня місія не лише безсторонньо інформувати про сучасні події, коли «насправді триває велике полювання на Україну на всіх фронтах, насамперед на її Конституцію» [9], а й своїми глибоко осмисленими, аналітичними публікаціями, художньо-публіцистичними теле- і радіопередачами допомагати українцям гартувати національно-громадянський дух, зміцнювати віру і впевненість, що тільки цілеспрямованою працею, активною життєвою позицією можна створити, соборну, багату, правову українську Україну. Читачі, глядачі, слухачі мають знати правду, що «боротьба за «Київську спадщину» в українській історіографії є головним фронтом боротьби за українську державність. Адже без Києва й України як терену місії «Скіфія» апостола Андрія Первозванного ніякої Російської імперії як такої, «справжнього Риму як Єдиного втілення Спасіння» бути не може апріорі» [2].

Однак новітні зросійщувачі (передусім регіонали і комуністи) надалі зловісно патякають, що в окремих регіонах «завжди» панувала російська мова. При цьому, як наголошує політолог Олександр Палій, тривалість цього «завжди» зазвичай становить 50-70 років. Для людей, які не мають історичної пам’яті, «завжди» може бути ще коротшим. Але статистичні дані вперта річ. У 1932 р. у Донбасі із 2239 загальноосвітніх шкіл 1769 були з українською мовою викладання, що становило 79% шкіл, а 207 працювали російською або російською та українською мовами. А вже станом на 1989 р. із 1217 шкіл Донеччини з українською мовою навчання залишалося тільки 105, або 8,7%, та й то сільських шкіл, тобто в області відсоток учнів, які навчалися українською, наближався до нуля [11].

Повільний процес збільшення кількості шкіл з українською мовою викладання на Сході і Півдні України зухвало зупинили партійці-регіонали та їхні поплічники-комуністи. Під гаслами Міністра освіти і науки, молоді та спорту Д. Табачника про оптимізацію (насправді – уніфікацію в російсько-імперському дусі) навчального процесу суттєво скорочено кількість українськомовних шкіл в Донецькій, Луганській та інших областях. Безцеремонна, зловісна оптимізація = уніфікація освіти призвела до того, що нині в деяких регіонах запит на українськомовне навчання багатократно перевищує пропозицію владних структур. Наприклад, у Сімферополі в українську гімназію на 90 місць щороку претендує кількасот учнів. Батьки просять посадити їхніх дітей «збоку на стільчику». Хто не витримує конкурсу, змушений навчатися в російській школі, бо українськомовних не відкривають. Однак ні ця проблема, ні інші антиукраїнські «новації» в освіті і науці Д. Табачника не стали предметом глибокого журналістського розслідування і принципового обговорення з громадськістю, наприклад, в газетах «Голос України», «Урядовий кур’єр», «Сільські вісті», на телеканалах «Перший національний», «Інтер», «1+1», «Ера», «Ictv» та інших ЗМІ.

Чому б не розкрити та правдиво розтлумачити причини Табачникової «чистки» шкільних програм? Приміром, дітей 5-го класу позбавили вивчення патріотичних творів «Джури козака Швайки» Володимира Рутківського і «Таємниця козацької шаблі» Зірки Мензатюк. З 1 вересня 2013 р. п’ятикласники вивчатимуть історію, яка, можна сказати, базується на історії ВКП(б). З програми зникли імена Володимира Великого, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Тараса Шевченка, Михайла Грушевського, Івана Франка, Лесі Українки та багатьох інших творців української нації. Змінено низку формулювань. Замість «Київської держави» написано про «київських князів», замість «Козацької республіки» та «Української козацької держави» – «українське козацтво у битвах і походах». Замість «відродження Української держави у 1917-1920 роках» – «українці в революції 1917-1920 років». Не Українська революція, не відродження Української держави, а лише «українці в революції». Зникає поняття «Українська держава».

Продовження в журналі