«УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ» У СИСТЕМІ АНТИУКРАЇНСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ Нещодавнє відкриття в Одесі (7 грудня 2012 року) Центру російської мови й культури, що розмістився у бібліотеці гуманітарного корпусу Одеського національного університету імені І. Мечникова, стало ще одним виявом політики впровадження «русского мира» в Україні. Під час урочистого відкриття Центру у відповідь на російський гімн залунав український з вуст групи активістів, які із національним прапором спробували саботувати відкриття ще однієї ланки «русской жизни» в Одесі. Відтепер стіни цього Центру прикрашатиме герб Російської Федерації та світлини із зображенням Москви та Кремля. До слова, Одеса та область на сайті Русские на Украине (http://www.rus.in.ua) значаться серед тих, що мають найбільшу кількість проросійських організацій (Общественная организация «Единая Одесса», Общественная организация «Измаильское Пушкинское общество», Общественная организация «Русская национальная община г. Одессы «Русичь», Общественная организация «Русский культурный центр Одесской области», Русская община Балтского района). Рекордсменами серед обласних центрів, де розміщена найбільша кількість російських націоналістичних організацій в Україні є АР Крим, Севастополь, Донецька, Миколаївська області, а згідно з даними цього сайту, Західну Україну преставляє Львівська область, яка і увійшла до числа областей із найбільшою кількістю проросійських організацій (Ассоциация культуры и образования «Русский дом», Городская общественная организация «Русская община г. Борислава», Конгресс русских общин Западных областей Украины, Культурно-просветительское общество татар «Туган иль», Львовская городская общественная организация «Русское общество имени А. Пушкина», Львовская городская общественная организация «Землячество ленинградцев во Львове «Питер-клуб», Общественная организация «Русская община», Общественная организация «Русская община г. Червонограда», Русская община города Стрий). Фінансування на Заході України подібного роду організацій свідчить, певною мірою, про відновлення колишнього галицького москвофільства, фінансованого Москвою. Найбільше сьогодні проросійських організацій зосереджено у Києві, що й не дивно, зважаючи на історію «п’ятиколонників» в Україні у ХХ столітті. Система російських націоналістичних організацій в Україні склалася в основному після революції 1905-1907 рр. Навесні 1908 року в Києві було створено «Киевский клуб русских националистов» (ККРН). В Україні це була найпотужніша регіональна організація, в статуті якої зафіксовані такі антиукраїнські тези: Південно-Західний край (назви «Україна» вони боялися і принципово не визнавали) – це споконвічно і суто російський край; російський народ існує лише один, українського народу нема, а є лише південноросійська гілка єдиного російського народу; українофільський рух – шкідливий і безпідставний; головне завдання клубу – боротьба з польським натиском і українофільством силами самої України. Ініціатором створення Клубу був відомий публіцист А. Савенко. Українофоби початку ХХ ст. були налякані зростанням національної свідомості українців, розмахом українського руху під час і після революції, їх непокоїло «українське питання». Цій проблемі («українському питанню») С. Петлюра присвятив кілька статей («Ідейна боротьба з українством», «До практичних завдань українства», «Imagination vive» проф. А. Погодіна», «Про новий виступ пана А. Погодіна», «Негативні риси навколо українського питання», «Державний ясновидець пан Савенко» тощо). Щоправда, С. Петлюра досить лояльно оцінив ставлення російського громадянства до українського питання. Він навіть пише у статті «Ідейна боротьба з українством» (ч. 16 «Слова» за 1908 р.), що українство як процес культурно-національного відродження українського народу приваблює до себе щораз більшу увагу російського громадянства. Якщо й так, то він мав на увазі демократичні кола, хоча і там не було таких, хто би погоджувався на існування України як самостійної держави. Але «інакше поставилися до українського руху реакційно-консервативні круги російського громадянства. Ще давно, як ще тільки нарождалось і виливалось у форми культурно-просвітньої течії, ці круги побачили в ньому страшну небезпеку і забили тривогу про «сепаратизм» українців, про необхідність суворих утисків над ними. В українстві одні бачили «польську інтригу», інші – вигадку національних фантастів безґрунтовну і самим ходом засуджену на смерть. Доказувалося, що українство безсиле, кволе, що воно не має ніякої будучности і мусить вмерти власною смертю», – писав С. Петлюра. На думку С. Петлюри, для боротьби з українством і було створено Киевский клуб русских националистов. Він цитує його ініціатора Савенка: «С украинофильством необходимо серьезно бороться. И кому же начать боротьбу с этим вредным движением, как не нам украинцам?», – від цього питання стає моторошно, бо сьогодні ми його чуємо від деяких політичних партій і організацій, теж «українських». Але це не ідейна боротьба, підкреслює С. Петлюра: «В історії боротьби «русского» державного націоналізму з ідеалами недержавних націй Росії ідеологи цього націоналізму ніколи не додержувалися ідейної об’єктивности, і їх «ідейна» боротьба завше прибирала форми «сыска и доноса». Активно захищав права українського народу від свавілля уряду і безкомпромісної, непоступливої (тобто, антиукраїнської) в національному питанні російської політичної думки М. Грушевський. Треба визнати, що ніхто з-поміж українських публіцистів того часу не написав стільки статей з приводу «українського питання», як він. Уже в статті «Українство і питання дня Росії» (т. ХХХ «Літературно-наукового вісника» за 1905 р.) він вказує на національний характер «українського питання», переконує українців у тому, що це питання – політичне, що «українство повинно вийти за межі етнографічної народности, стати політичним і економічним, взятися до організації української суспільності як нації…». Значною мірою завдяки йому «українське питання» стає предметом аналізу, обговорення і дискусій у тогочасній українській і російській пресі. Найвідоміші публіцистичні статті М. Грушевського з цього приводу – «Украинский вопрос», «Украинство в России, его запросы и надежды». В останній М. Грушевський підкреслює жалюгідне становище українців як наслідок «загальної системи збезглуздення», в яку переходить на практиці політика придушення українського національного життя. Публіцист пише про те, що уряд відверто насаджує в країні атмосферу підозрілості до будь-яких проявів патріотичних почуттів до України як політично неблагонадійних у Російській імперії. М. Грушевський підкреслює, що навіть саме вивчення історії України, якщо воно не спрямоване специфікою офіційного патріотизму, вважалося справою підозрілою (якщо пригадати, як ставилися в СРСР до проявів українського патріотизму, а до зацікавлення історією України особливо, то легко зауважити, що російська політична думка у ставленні до «українського питання» завжди постійна і традиційна, тобто нетерпима до українських національних інтересів). В. Сарбей зазначає (у статті «Українське питання в Російській імперії очима дослідників початку і кінця ХХ ст.» у ч. 2 «Українського історичного журналу» за 1996 р.), що російські політичні партії початку ХХ ст. зробили українське питання предметом демагогічних спекуляцій у боротьбі за владу. Шовіністські політичні партії і організації галасували про український «сепаратизм», центристська партія (кадети) теж лякала російського обивателя українським сепаратизмом; знавцями розв’язання українського питання почали виставляти себе більшовики. Усе, що демонстрували лідери і публіцисти російських політичних сил, було або політичною риторикою без змісту і серйозної аргументації (як у центристів чи правих), або демагогією (як у більшовиків). Щодо «українського питання», то всі російські політичні сили стояли на імперських позиціях, жодна з них навіть теоретично, навіть як можливість не допускала, що Україна може бути самостійною державою. (Але не можна огульно заперечувати того, що й серед російської інтелігенції були такі, хто стверджував окремішність українського народу і української мови, хто розумів і підкреслював значення і багатство української духовної культури, але це були одиниці). На наростання українського національного руху російські українофоби відповідали постійними пасквілями і наклепами в періодичних виданнях, таких як: «Киевлянин», «Русская мысль», «Киев», «Русское знамя», «Вестник Союза русского народа», «Русская речь», «Вестник Русского народного союза имени Михаила Архангела». Особливо лютували «Киевлянин» і «Киев», бо саме на ці періодичні видання спирався Киевский клуб русских националистов. Уже у травні 1908 року через діячів Клубу у Державній Думі було провалено «законопроект 37» (внесений 37 депутатами Думи законопроект про викладання українською мовою у початкових класах школи у тих місцевостях, де переважало українське населення). Той же Савенко підкреслював у зв’язку із цим законопроектом, що пропозиція 37 депутатів Думи має не педагогічну, а політичну мету; особливе значення протесту Клубу киевских русских националистов Савенко вбачав у тому, що він походить саме із Києва, із серця Малоросії, від самих малоросів (ці слова – він не брав у лапки), які відкрито заявляють, що загальноруська літературна мова – це їхня рідна мова. Річ у тім, що у Клубі майже сорок відсотків його членів мали українські прізвища – «малороси» служили російській імперії не менш вірно, ніж етнічні росіяни. У червні 1909 року російські націоналісти відсвяткували 200-річчя Полтавської битви. У «Сборнике ККРН» (1910) підкреслювалося значення цієї перемоги в історії українського сепаратизму (розгром мазепинців і вірність «малоросів» єдиній Росії). І не хочеться зайвий раз підкреслювати, але дуже багато подібного в нашому сучасному бутті – вже на початку ХХІ ст. – і проблема мови, і «святкування» Полтавської битви, і патологічна ненависть російської політичної думки і Москви до Мазепи. Керівництво ККРН використовувало кожну нагоду, щоб доносити урядові на український рух і демонструвати свою вірнопідданість. Так було після проведення у Львові просвітницько-економічного конгресу з нагоди 40-річчя «Просвіти» (січень 1909 р.). Це керівництво Клубу підготувало доповідну записку Столипіну, в якій підкреслювало небезпеку з боку українських і польських культурних товариств. Українська Галичина (перебувала в складі Австро-Угорщини), Мазепа, Шевченко, український національний рух загалом – ось перелік головних об’єктів, на які наступали російські націоналісти. Так, на засіданні ККРН (листопад 1911 року) було ухвалено резолюцію, в якій російські націоналісти звертали увагу уряду і громадськості на те, що мазепинський рух, спираючись на невразливу для Росії Галичину як базу, зростає і поширюється по всій «Малоросії» і набуває загрозливих розмірів; Австрія веде рішучу й нещадну боротьбу з російською партією (вони мали на увазі галицьких москвофілів); у Росії з мазепинською пропагандою і рухом, що їх створила Австрія, зовсім не борються; мазепинський рух – найгрізніший і найнебезпечніший з усіх рухів, спрямованих проти Російської імперії. Один із важливих епізодів (але не останній ні за черговістю, ні за важливістю) антиукраїнської боротьби – поява книги С. Щоголєва «Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма» (1912) і її популярного варіанту під назвою «Современное украинское движение. Его происходжение, рост и задачи» (1913). Автор, як відомо, був київським цензором. Російський політикум просто захлинався в антиукраїнському екстазі, називаючи ці праці «енциклопедією українства», «енциклопедією українського питання з російської точки зору», «настільною книгою для будь-якого російського національно-політичного діяча». Але головне в тому, що ці книги добре прислужилися російській поліції, яка використовувала їх як своєрідний путівник, оскільки там були вказані українські організації, товариства, названо українських активістів, причетних до національного відродження. С. Єфремов відповів на донос С. Щоголєва статтею «Благородный осведомитель» на сторінках «Украинской жизни» в ч. 2 за 1913 р. Підсумок антиукраїнської боротьби російської влади і шовіністських кіл російського суспільства напередодні Першої світової війни – це заборона святкувати 100-ту річницю від дня народження Т. Шевченка. Соціальні катаклізми наступних років (Перша світова війна, крах самодержавства, більшовицький переворот у жовтні 1917 р.) нічого не змінили у ставленні до «українського питання» з боку російської влади (чи це Тимчасовий уряд, чи більшовицький Раднарком), з боку політичних партій, з боку пересічного росіянина. Тетяна БУРДЕГА, |
|
|
|