Олег К. РОМАНЧУК, шеф-редактор журналу «Універсум»

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА: «ПЕРЕЗАСНУВАННЯ», А НЕ «ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ»

95 років тому, 22 січня 1918-го, Центральна Рада IV Універсалом проголосила в Києві незалежність Української Народної Республіки: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною Державою українського народу».

На календарі рік 2013-й. Чи прагнуть українці сьогодні збудувати саме ТАКУ державу? Питання звучить далеко не риторично. Бо якщо цього року високі достойники з Банкової не визначаться з європейськими пріоритетами для Української держави, не виявлять твердої політичної волі до незалежності, якщо не продемонструють здорових патріотичних амбіцій, громадянського націоналізму, то разом з нинішнім Президентом опиняться у Митному союзі. Quod erat demonstrandum. Для Владіміра Путіна. Можна не продовжувати. Визнаймо, що українське суспільство розвивається (не без допомоги «доброзичливців») у небезпечному для себе напрямі втрати національної ідентичності.

Народні депутати з Верховної Ради, українські політики й політологи, журналісти раз у раз наголошують на потребі «перезавантаження держави». Спеціалісти з комп’ютерних технологій добре знають справжню суть терміна «перезавантаження» – reboot (перезапуск). Йдеться про рестарт (перезапуск) комп’ютера через перезавантаження операційної системи, тобто перезапис з вінчестера в оперативну пам’ять комп’ютера незіпсованої версії раніше записаної на диск (проінстальованої) операційної системи. При цьому сама операційна система жодних змін не зазнає.

Що таке операційна система? Це набір програм та даних, які потрібні для спілкування з комп’ютером з метою розв’язання ним потрібних задач. Образно кажучи,операційна система – це добре зіграний оркестр малих і великих програм, своєрідна душа комп’ютера.

Якщо ж користувач комп’ютера бажає працювати на ньому ефективніше, продуктивніше, то намагатиметься всіляко вдосконалити електронного помічника: приміром, модернізувати його, замінивши елементну базу. Врешті-решт купує потужніший комп’ютер з удосконаленою операційною системою тощо.

Висновок: лише перезавантаження неефективної соціально-економічної та політичної системи в жодному разі не поліпшить її якості. Ті, хто в політичній риториці вдається до помилкових сентенцій («перезавантаження держави»), мають чітко усвідомити, що реальність потребує не «перезавантаження» Української держави, а її ПЕРЕЗАСНУВАННЯ – кардинальної заміни «операційної системи». Бракує «елементарного» – ВІДПОВІДАЛЬНОГО УКРАЇНСЬКОГО ПРОВОДУ, бракує ВІДПОВІДАЛЬНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ВЛАДИ.

Своєрідним підтвердженням сказаному можуть послужити висновки генерал-майора СБУ Олександра Нездолі, датовані 2003 роком: «Сьогодні на заручників цієї системи (системи влади в Україні. – О.Р.) перетворились ми всі. Непрофесіонализм у будь-якій справі веде до її краху. Непрофесіоналізм у керівництві країною веде до краху всієї держави. <…> Справжньою трагедією для нашої країни виявилось навіть не проникнення у владу деяких «предствників шпани», а їхня можливість впливати на Президента в розв’язанні кадрових питань. А кого вони могли пропонувати? Природно, собі подібних. Таким чином шпана почала размножуватися і врешті-решт створила систему свого керування країною» [Нездоля А., Нестеренко С., Нестеренко Э. «Досье генерала госбезопасности Александра Нездоли»].

Генерал, який на початку 90-х минулого століття займався, зокрема, оперативним супроводом діяльності міжнародної акціонерної компанії «Україна», обіймав посаду заступника міністра промисловості з питань економічної безпеки, прийшов до висновку, що більшість наших проблем – у системі влади, яка створила умови, коли високі пости в державі займають не професіонали, а пристосуванці. Основні критерії виживання в такій системі: лицемірство, аморальність, підлість, зрадливість, боягузство, покірність.

І либонь не випадково через десять років (в січні 2013-го) російський філософ і політолог Андрій Окара невтішно прогнозує (на відстані часом краще бачиться, ніж зсередини), що «в Україні лише жорсткі та невідворотні дії озброєних та організованих людей можуть призвести до зміни суспільно-політичного ладу та усієї навколишньої реальності. А без зміни суспільно-політичного ладу Україна приречена на смерть у короткостроковій перспективі. <…> Ось-ось Україна дійде до «точки неповернення», тобто такого стану, після якого деградаційні процеси абсолютно незворотні і призводять до загибелі нації та держави».

Два дні перегодом опозиційний російський політик Борис Немцов у коментарі Радіо Свобода висловив думку, що президент Віктор Янукович не є президентом суверенної країни…

Відомий публіцист Леонід Капелюшний скрушно констатує: «Біда не у тому, що ми, переможені і знеславлені. Біда, що ми традиційно, від часів Хмельницького, не маємо стратегії розбудови незалежної України й ідеологічного забезпечення незалежності. Із тьми-тьмущої стратегій нам потрібна одна – але переможна. Нам бракує стратегії-основи. Як на мене, то це мала б бути стратегія ідентичності, навернення українців до своїх джерел і цінностей».

Отже, таки йдеться про перезаснування держави. Українцям чимскоріш треба запропонувати цікавий, реалістичний, амбітний Проект перезаснування держави, який би згуртував націю, виробив би для неї спільне бачення майбутнього Тільки хто запропонує українську дієву модерну альтернативу? Адже для цього насамперед потрібен Провідник-патріот (патріотична Влада), котрий/котра власним прикладом переконає/заохотить громадян до якнайскорішого втілення Проекту в життя. Натомість по-державницьки налаштованої української еліти, яка б мала ще й економічну вагу та авторитет, катастрофічно бракує. Як може організувати ефективний спротив «пєрвопрєстольной» український провід, коли один з його представників (Леонід Кучма) щиро був переконаний, що «історично Україна є частиною євразійського економічного та культурного простору», що «на сьогодні саме на цій території колишнього Радянського Союзу зосереджені життєво важливі національні інтереси України».

Малоросійщина, схоже, невмируща. «Коли в 1917 році в царській імперії вибухнула революція, нарід знав, чого він не хоче. Але не знав, чого треба хотіти, щоб не було того, чого він не хотів. Це йому має сказати провід, який і поведе його добрим шляхом, якщо провід добрий, або облудним – коли провід злий. Нарід у 1917 році не хотів війни, не хотів слабого царя, ні дворянської касти, ні армії, ні поліції. Але що треба було поставити натомість, – він не знав. Провідна група, яка йому витовмачила це, – були большевики…». Так оцінював кволі спроби тодішньої української еліти заснувати самостійну державу один із свідків національно-визвольних змагань Дмитро Донцов. З національним проводом у часи совдепії в окупованій большевиками Україні тим паче не могло скластися. Чекіст Биковський з «Варшавської битви» Єжи Гофмана відверто пояснив: «ЧК – найкращий винахід революції... Дзержинський учив нас ліквідувати всіх, хто в чомусь перший. Тому ми убиваємо офіцерів. Армія без командирів – не армія, а народ без вождів – не народ».

Лонгин Цегельський – політик, дипломат, публіцист, один із найактивніших діячів ЗУНР і УНР добре усвідомлював проблеми творення української державності: «Національний організм такої соціальної структури (йдеться про підсовєтську Україну. – О. Р.) рішучо є вкрай хворим, обезвіченим організмом. Як тільки цей організм зуміє – на випадок розгрому Совєтів – оформити себе в національну державу, це справді мало що не безнадійна проблема».

Як бачимо, стратегічний прогноз мислителя виявився більш ніж точним. Після серпня 1991 року «предствникам шпани» вдалося вкрасти в України шанс стати успішною державою. «Хлопці з Дніпропетровська та Донецька зрозуміли, що їм нічого не варто обміняти свої антикварні серпи та молоти на новенькі тризуби. Як тільки російські брати прийняли ділового двоголового імперського орла, можна було більше не боятися, що за носіння тризуба потрапиш до в’язниці. Ідея корпорації була порятунком для них, і вони народилися наново. Створюєш незалежне ТОВ «Україна» і доїш з нього все, що в ньому є цінного <…> З їхнього погляду, Україна – не національна держава, а великий шматок нерухомості, що належить їм. Частини її вони можуть здавати у винайм, частини – перетворювати на фіктивні кримінальні «автономні республіки», і ніхто – ані американці, ані росіяни, ані будь-хто не може диктувати їм свою волю. <…> ТОВ «Україна» – це аномалія. Хаотична суміш національної свідомості та нігілізму. Країна, в якій вибірково застосовуються закони, де її національний зміст вивітрився під впливом корпоративної культури полювання за вигодою» [Роман Купчинський].

Українцям забракло політичної волі визнати свою державу правонаступницею Української Народної Республіки. Не знайшлося сил, щоб оголосити розпуск Верховної Ради і вже в новообраному парламенті зачитати Акт відновлення УНР. Двоетапне проголошення нової незалежності (16 липня 1990 року і 24 серпня 1991-го) взамін її відновлення (проголошений 22 січня 1918 року IV Універсалом Центральної ради УНР Акт державної незалежності України ніким не скасований) не стало ефективним інструментом/поштовхом для творення модерної держави. Частина суспільства ментально досі перебуває в УССР.

Як подолати синдром «гомосовєтікуса»? Найперш треба визначитись з пріоритетами, цінностями й принципами. Чи прийнятні для Української держави у XXI столітті совєтські/імперські/російські цінності? Історія однозначно засвідчує: ні російські, ні совєтські цінності (світоглядні, науково-технічні, ментальні, цивілізаційні) ніколи не були конкурентоспроможними на світовому ринку життя (окремі прориви, досягнення у тих чи інших галузях знань на загальну оцінку не впливали). У всепланетарному масштабі російська імперія, СССР перебували на задвірках цивілізації. Факт цей загальновідомий. Правонаступниця совєтської імперії, як би сьогодні ентузіастично не надували щоки її адепти, продовжує пасти задніх у світовому вимірі – за рівнем життя, освіти, охорони здоров’я тощо. Бачити себе одним із потенційних світових лідерів, безпідставно переоцінюючи власну вагу і роль у всепланетарному масштабі й одночасно ностальгуючи за тоталітарним сталінським минулим, – не найкраща політична чеснота.

Більша частина сучасної України впродовж століть була вмонтована в російську імперію, була найдорогоціннішою її складовою/частиною. Але сьогодні це аж ніяк не означає, що українці й далі повинні вдаватися до спільних з росіянами сумнівних політичних експерементів: заходити в небезпечний для Української державності Митний союз чи Євразійський простір, ставати частиною аморального «русского міра».

Українські традиційні національні цінності помітно відрізняються від російських. Щоправда, їх (традиційні українські цінності) значною мірою деформувало довготривале перебування в російсько-совєтській імперії. Ментально українцям значно ближчі цінності польські й словацькі, чеські й хорватські. Бо українці ІНШІ, ніж «россіянє».

Навіть лихої для українців пам’яті Пьотр Столипін, «батько російської демократії», у циркулярі («письме губернаторам») від 20 січня 1910 року українців прирівнював до «інородців», наказуючи губернаторам не давати дозволу на створення «инородческих обществ, в том числе украинских и еврейских». І це попри шалені заходи метрополії з метою асиміляції українців. Так, після впровадження Валуєвського циркуляра флігель-ад’ютант Олександра II барон Корф подав російському імператорові програму протидії впливові українофілів у Малоросії шляхом «наводнения края до чрезвычайности дешевыми русскими книгами». Корф наголошував, що коли зробити ці книжки дешевшими, ніж відповідні малоросійські, то не було б потреби в адміністративних заборонах. У перспективі, зазначав Корф, це «лишило б малороссийскую литературу шансов сколько-нибудь существенно расширить круг читателей». Міркування Корфа Олександру II сподобалися і він наклав резолюцію: «Дельно. Мысль весьма хорошая. Сообразить, как ее исполнить».

Цю «мисль» втілювали дуже довго, ретельно і вельми успішно. Як в умовах російського самодержавія, так і в добу большевицької імперії. Лише два промовистих приклади: «У грудні 1933 р. на пленумі Всеукраїнської профспілки працівників мистецтв виступив заступник наркома освіти, донедавна один з керівників ідеологічних служб ЦК КП(б)У А. Хвиля, який проголосив кобзу та бандуру «класоворожим» інструментом тільки за те, що вони «орієнтують музичний фронт на часи гетьманів та козацької романтики». Трагічна розв’язна настала в грудні 1934 р., коли до Харкова на заключний етап Республіканської олімпіади міста і села було звезено майже триста кобзарів і лірників. Неймовірне віроломство і підступність влади проявилися на повну силу: цих похилого віку людей, багато з яких було незрячими, каліками, заарештували і розстріляли» [Турченко Ф. Новітня історія України. Ч.1. 1917-1945. 10 клас. Підручник для серед. загальноосв. шкіл. – К., 1998; «1951 року (!) за вироком закритого судового засіданння розстріляли 33 студентів Харківського университету за… відмову складати іспити російською мовою, 800 – репресували…» [Молодь України, 28.09.2000].

1929 року Г. Федотов чітко окреслив завдання політики русифікації українців: «Задача эта для нас формулируется так: не только удержать Украину в теле России, но вместить и украинскую культуру в культуру русскую. Мы присутствуем при бурном и чрезвычайно опасном для нас процессе зарождения нового украинского национального сознания, в сущности новой нации. Она еще не родилась окончательно, и ее судьбы еще не предопределены. Убить ее невозможно, но можно работать над тем, чтобы ее самосознание утверждало себя как русскую форму самосознания».

Вже у наш час політика агресивної русифікації усіляко заохочується не лише Москвою, але, як це не парадоксально, і самою Українською державою. Ми продовжуємо залишатись підросійською колонією в царині культури, ідеології та культури. Тим часом культура – це стратегічний ресурс нації, одна з форм її існування, її фундамент, її майбутнє. А сьогодні вона (українська культура) по суті перебуває в інформаційному гетто. Тобто титульну націю позбавляють майбутнього. Упродовж останніх двох десятиліть Україну «наводнілі» дешевою російською книжково-газетно-журнальною продукцією, заполонили дешевими російськими телесеріалами, «не пасе задніх» в Україні й російське радіо. І впродовж двох десятиліть декларативної незалежності українська влада так і не спромоглася вжити рішучих заходів для припинення такого статус кво.

Всесвітньо відомий філолог Олександр Потебня наголошував, що мова та ментальність народу однозначно пов’язані між собою. Недаремно в післявоєнній Японії програму з вивчення рідної мови збільшили вдвічі. Не дивно, чому так наполегливо й вперто традиційну українську ідентичність намагається розмити та спотворити північно-східна сусідка, заохочуючи до запровадження в Україні офіційної двомовності, торпедуючи найменші ініціативи, спрямовані на захист української мови в Україні.

«Білінгвінізм – це чистої води форма асиміляції, шлях до монолінгвінізму, тобто, у випадку України, русифікації. Насаджується те, що я та багато інших називаємо мовною шизофренією, тобто хаотичне, штучно нав’язане всім українцям вживання своєї та сусідської мови у межах однієї хвилини ефірного часу. <…> Насаджувана всій державі, включно з регіонами, де громадян, що розмовляють російською, менш ніж 5% , мовна шизофренія призводить до того, що питомий носій української не може залишитися хоч на п’ять хвилин зі своєю рідною момою. Відбувається її знекровлення – коли носії втрачають здатність думати лише нею, так як це має місце з кожною іншою вільною мовною спільнотою» [Юрій Шевчук, кандидат філологічних наук].

Саме з метою зміни ментальності, гальванізації амбівалентної суспільної свідомості почалася брутальна інформаційна агресія супроти молодої європейської держави, перетворившись на тотальну психологічну війну проти українців. Йде тотальний наступ на мову титульної нації. 2012 року вперше за двадцятилітній період незалежності України в державі зафіксовано зменшення кількості учнів, які навчаються українською мовою. Вперше за роки незалежності експерти відзначили втрату позицій української мови. Натомість міністр освіти, молоді та спорту Дмитро Табачник видає наказ про проведення Всеукраїнського учнівського конкурсу з російської мови «Лукомор’є». Іншими словами, підростаючому поколінню нав’язується залежалий колоніальний товар, який аж ніяк не сприяє формуванню українського патріотизму. І це, коли в усьому світі мовою міжнародного спілкування є англійська, коли знання англійської мови – ознака освіченості. Російська мова в Україні вже давно стала ознакою люмпена (російські кримінальні серіали, а надто комедійний «Наша Раша», чудово й переконливо ілюструють «багатства» чужинецької мови, чужинецької душі й чужинецького розуму). Тож міністерство освіти, що в Києві, мало б усіляко заохочувати українську молодь до вивчення англійської – символа порядку, поваги між людьми, розвитку науки й технологій, а отже майбутнього для України. А російську мову і без «Лукомор’я» добре знає українська молодь на побутовому рівні. Їй (українській молоді) насамперед треба інтенсивно вивчати англійську та німецьку.

«Ось у чому справа: нас, україномовних, не хочуть визнавати СУБ’ЄКТАМИ. Нам в очі кажуть: вам воно українською не треба. Ви ж російською розумієте, чи не так? У перекладі: навіщо вам своє, якщо ви розумієте чуже? <…> іде боротьба за те, щоб у жодному разі не появилося покоління, котре не споживає культурний продукт російською, або принаймні не залежить від нього такою мірою, як ми залежимо зараз» [Остап Кривдик]. Вже зараз помітно (на прикладі мовних конструкцій теле -і радіоведучих, сурдоперекладів, інформаційних рухомих рядків), як у систему української мови – в її граматику, фонетику, синтаксис й лексику – вторглися й спотворили її чужинецькі слова (насамперед російські) та мовні конструкції (насамеред російські – кримінальний жаргон героїв російських телесеріалів брутально увірвався в молодіжну лексику). І це симптоматично. Бо мова – один із яскравих ознак самоідентифікації. Тобто маємо конкретне підтвердження того, що Росія досягла помітних результатів свого прагнення асимілювати людський та інтелектуальний потенціал України з метою інкорпорування в «русскій мір». Путінська зацикленість на реанімації Великої Росії, на реінкарнації СССР – яскраве цьому підтвердження. Нам хочуть нав’язати облудний стереотип спільності долі, спільних уподобань. Всупереч тому, що «наука спільних колисок не визнає» [Володимир Войтенко, професор медицини].

Андрій Куликов, відомий тележурналіст, який вже п’ять років є незмінним ведучим програми «Свобода слова» (канал ICTV), констатуючи, що в Україні забагато телебачення, пояснює, що в результаті цього на всьому телевізійному просторі неможливо забезпечити якісного продукту. Можливо. Але, на думку Андрія Куликова, саме через це запрошують квазізірок з-за кордону, відтак маємо «закупівлю великої кількості низькопробної продукції, насамперед російської, хоча і американської також. Російська продукція – небезпечніша. Вона показує майже таких людей, як ми, тому і впливає на глядача більше, ніж, скажімо, американська з таким же сюжетом. Українська аудиторія швидше асоціюватиме себе з росіянами, аніж з американцями чи навіть поляками».