ДУХОВНИЙ САМОРОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Інші матеріали числа

Олексій КОЛІСНИК, професор кафедри загальної та соціальної психології Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки

Людина народжується біологічним індивідом роду людського, а буття особистістю їй не дане, а задане. Людський індивід може не відбутися особистістю в силу різних причин, найпоширенішою з яких є вроджена затримка розумового розвитку. До біологічного потенціалу, який може слугувати опертям для соціалізації, акультурації та персоналізації людини належить здоров’я, конституція, нормальний розвиток органів відчуття і сприймання, темперамент як вроджена динаміка психічних процесів, задатки. До соціального потенціалу відноситься культура референтної спільноти, в першу чергу у безпосередньому ментальному вигляді, та міжособистісна, побудована на почуттях еталонних особистостей, атмосфера соціальних стосунків.

Етноси як форма самоорганізації соціально-культурних спільнот, які відрізняються одна від іншої стереотипом взаємодії зі світом, постають в ході свого історико-соціального розвитку. Буття етносу нацією як більш високою формою розвитку самоорганізації етнічної спільноти, яка крім своєрідного стереотипу взаємодії зі світом характеризується ще й усвідомленим її членами ототожненням з рідню спільнотою, не дане йому, а задане. Етнос може не відбутися нацією і причин до такого непереходу є багато, найчастіше такими причинами є його недостатній соціально-культурний розвиток та асиміляція цього етносу уже сформованою агресивною панівною нацією.

Новонароджений людський індивід в ході соціалізації, акультурації та персоналізації взаємодіє із взірцевими для нього особистостями, якими найчастіше є близькі родичі, котрі є носіями культури рідної спільноти. Через споглядання та наслідування еталонних особистостей неофіт засвоює та психічною інерцією дії зберігає типові для референтної спільноти форми взаємодії зі світом, які він як пересічний співучасник етносу актуально не усвідомлює та актуально не контролює. Не контрольовано людським індивідом від еталонних особистостей в ході соціалізації та акультурації в його психіку поступово входить побутова культура рідного етносу, яка не усвідомлюється, але яка типово для референтного етносу оформлює його взаємодію зі світом. Ментальністю пересічного спілчанина етносу стає культурне несвідоме, яке ним мимовільно привласнене від референтної спільноти як та частина його психіки, яка передає культурний стереотип взаємодії зі світом, котрий притаманний типовому членові етносу.

На оперті схожості форми породження життєвих актів у співучасників етносу пересічний його член ототожнює себе з цією рідною спільнотою; у нього на підмурівку переживання схожості з членами рідного етносу та відмінності від співучасників інших етносів постає переживання етнічної ідентичністі як ототожнення себе з рідним етносом. Найважливішою ознакою схожості та найактивнішою базою для постання переживання ідентичності є мова рідного етносу, яка є основним носієм ментальності як культурного несвідомого етносу. Мова слугує опертям ментальної ідентичності людського індивіда тому, що саме через мову передається основна частина відомостей про специфіку взаємодії зі світом рідного етносу. Мова будь-якого етносу є виявом його світобачення і світовзаємодії, разом з тим вона є формою ментальної передачі самобутності спільноти від одного покоління етносу до наступного. Мова є кодом, в якому закладено неповторність буття у світі рідного етносу. Кожна мова має багато ознак, однією із яких є її здатність передавати від еталонних її носіїв до їх духовних спадкоємців етнічну ідентичність у ментальному та імпліцитному (прихованому) вигляді. Втрата етносом мови є для нього одночасно втратою ментальної ідентичності, яка є опертям для постання етнічного характеру, через який завдяки психічній інерції дії проявляються типові для пересічного співучасника етносу тенденції взаємодії зі світом, якими він різниться від середнього представника іншого етносу.

На оперті темпераменту та ментальності у людського індивіда в ході онтогенезу постає характер як взірець звичних дій, чи, іншими словами, як операційне забезпечення можливого подальшого буття особистістю. Звичні форми взаємодії людського індивіда зі світом психічною інерцією дії заріплюються, опускаються нижче рівня свідомості і стають звичими рисами характеру. Поняття «характер» покриває собою відповідь на питання як людина порожує свої життєві акти, але не дає відповіді на запитання: «Чому людини породжує саме ці життєві акти?». Рисами характеру стають засновані на темпераменті звичні автоматизовані дії, саморегуляція яких опустилася нижче рівня свідомості. Засвоєні до оволодіння мовою звичні дії актуально не усвідомлюються і не контролюються, а уже засвоєні після оволодіння мовою настанови, звички і навички актуально не усвідомлюються, але актуально контролюються і можуть при необхідності бути повернені до свідомого контролювання. Складниками характеру стають настанови, звички, навички, уміння, які людина привласнила наслідуючи авторитетних для неї особистостей та виробила самостійно. В ході соціалізації, акультурації та персоналізації особистість переймає від референтного для неї оточення крім знань ще і норми та цінності. Вроджений темперамент ще не є характером, а набутий характер ще не є особистістстю, яка здатна вибирати норми і цінності, перетворювати вибрані норми в звичні риси характеру, а вибрані цінності у спонукаючі до породження діяльностей смисли, рангувати вибрані смисли в ієрархію, породжувати відповідні провідним смислам життєві акти, брати на себе персональну відповідальність за наслідки своїх діянь. Привласнені норми як регламенти поведінки стають складниками характеру, які проявляються своєрідними інструментальними ознаками саме цієї конкретної людини, її впізнаваним стереотипом для інших людей.

Цінністю для людини є все те, що переживається нею як важливе для неї, як те заради чого варто жити, за що варто боротися, заради чого можна пожертвувати всім, в тому числі і власним життям. Людина стає особистістю шляхом наслідування еталонних особистостей, вибіркового привласнення від них норм і цінностей, трансформації їх у переживання смислів, ієрархізації смислів за важливістю для себе та породження відповідних провідним смислам життєвих актів. Через призму своєї ієрархії смислів особистість розуміє світ і взаємодіє із ним. До егоцентричних смислів (інтересів) належать матеріалістичні спонукання до чуттєвої насолоди, багатства, влади, слави, а до надособистісних духовних смислів належать честь, гідність, нація, конфесія; свобода, справедливість, відповідальність; любов, добро, турбота; краса, істина, творчість; Космос, Надсмисл, Бог. Особистості з егоцентричними матеріалістичними провідними сенсами ієрархії смислів можуть шукати компроміс між собою заради спільної вигоди, тоді як зіткнення особистостей з різними провідними духовними сенсами ієрархій смислів дуже важко примирити. До екзистенційних смислів належить також безпека, приєднання, гідність, ідентичність, саморозвиток, нація та Бог. Якщо ієрархію смислів особистості очолюють будь-які духовні, в тому числі релігійні чи національні, сенси, то перебудувати цю ієрархію важко навіть під тиском раціональних аргументів, оскільки особистість може перебудувати свою ієрархію смислів лише під впливом переломних переживань, які виникають в критичних обставинах. Перебудова ієрархії смислів особистості суттєво змінює її внутрішню суб’єктність: картину світу із вписаною у неї «Я-концепцією».

Змістом смислів та їх ієрархії є відповідь на питання: «В ім’я чого живе і за що бореться особистість?» В ході персоналізації як становлення особистістюю смисли ієрархізуються і вибудовуються у певну піраміду, ієрархію смислів. Вибірково привласнені цінності, які трансформуються у переживання смислів як внутрішніх спонукань до породження відповідних діяльностей та вибудовуються у певний порядок по важливості для буття особистості у світі, стають життєвим орієнтирами у взаємодії з обставинами, тому в певних обставинах особистість може діяти відповідно умовам та наперекір своїм рисам характеру. В нашому розумінні особистістю є певна ієрархія смислів, яка реалізується у відповідних життєвих актах. Перехід етносу у вищій стан нації також супроводжується вибірковим привласненням більшістю пересічних співучасників певних цінностей та їх ієрархізацією, що здійснюється під впливом референтної національної еліти; серед цих цінностей провідною стає усвідомлена національна ідентичність, яка єднає цих пересічних спілчан в ніби «велику особистість», котра має здійснювати спільний задум на на гуртовому життєвому шляху. Як для людського індивіда буття особистістю є вищою формою счамоорганізації та існування у світі, так і для етносу буття нацією є також вищим щаблем самоорганізації та розвитку, який не дається при народженні, а задається для самореалізації в ході життєвого шляху.

Україна розташована на розломі між східною (євразійською) та західною (європейською) цивілізаціями; її територія завжди була і є зручним природним шляхм із Азії в Європу і навпаки. Буття на пограниччі цивілізацій мало як заперечний, так і ствердний вплив на український етногенез. Така велика уявна спільнота як етнос народжується історією, а буття нацією їй не дано, а задано, тому шлях націєтворення для багатьох етносів стає тернистим і його долання великою мірою залежить від рівня пасіонарності національної еліти (шляхти). Етнос може не стати нацією в силу багатьох причин, основними із яких є психологія його співучасників та похідна від неї якість і кількість етнічної еліти, а також примусова асиміляція імперською нацією. Український етнос в силу історико-соціальних причин повільно трансформується в націю як більш високу форму уявної спільноти, що є основню причиною колишнього та нинішнього бідування українців на прекрасній і багатій землі українській. Українці дуже поввльно стають історичною нацією і тому нині мають нерезультативну державу, в якій буття українцем не є престижним.

Джерелом етнічного духу як мимовільного спонукання до породження відповідних провідному сенсу ієрархії смислів життєвих актів є у співучасників етносу переживана ідентичність, якщо вона займає провідне чи просто високе місце в ієрархії смислів, оскільки особистість ототожнює себе з провідними сенсами своєї ієрархії смислів. Підвалинами для ідентифікації є культура (в тому числі мова, релігія, мораль, міфологія) та історія. Витоком національного духу пересічного члена нації є усвідомлена національна ідентичність тоді, коли вона стає провідним чи просто високим сенсом у його ієрархії смислів. Якщо усвідомлена національна ідентичність стає одночасно провідним сенсом ієрархії смислів пересічної особистості, тоді вона стає побутовим націоналістом, який здатний спонтанно служити рідній нації породженням відповідних життєвих актів навіть в смузі ризику та персональної відповідальності.

Пересічний українець живе на багатій землі та є розумним і працьовитим, але українську історію важко вивчати без заспокійливих ліків, оскільки в середовищі української еліти, яка має виступати у якості провідників, завжди було багато колабораціоністів та мало пасіонаріїв. В цій розвідці ми спробуєм дати психологічну відповідь на питання: «Чому українство століттями ходило і нині ходить по муках земних?» та «Які засади остаточного переходу українського етносу в стан дійсно титульної нації Української держави, яка воістину стала паном-господарем Української землі».

Першорядною метою нашого розгляду є пощук відповіді на питання: «Чому майже в усі часи своєї історії і майже всі покоління працьовитих і розумних українців страждали на багатій Українській землі, що в психології українців завадило їм давно стати історичною та державотворчою нацією, чому нині саме українці бідують в уже ніби незалежній Українській державі та потребують захисту, яким чином українці можуть стати історичною та результативною нацією?»

Другорядною і похідною нашою метою є пошук віідповіді на досить дивне питання, постановку якого важко уявити майже в будь-якій успішній країні, в тому числі і серед автохтонного населення колишніх колонізаторів України: «Чому буття українцем не стало престижним в незалежній Україні навіть після двох десятків років ніби незалежності?»

Третьорядною і похідною метою нашого розгляду є пошук відповіді на кляте запитання: «Чому в Україні уже після двох десятків років ніби незалежності досі буття особистості українським націоналістом у багатьох гомадян України і у її влади викликає не повагу, а осуд, боязнь чи загрозу, тоді як у будь-якій країні, яка мала чи має стосунок до української історії чи сьогодення (Росіії, Польщі, Угорщині, Румунії, Чехії, Словаччині) буття автохтонним націоналістом є престижзним і шанованим, хоча до українського націоналіста у бувших володарів українських земель стосунок не завжди схвальний і це легко пояснити колишнім чи теперішнім прагненням асимілювати і зберегти земельну цілісність?».

Об’єктом розгляду є психологія пересічного українця. Предметом розгляду ментальність як культурне несвідоме спільноти; етнічний характер українців як звичний стереотип взаємодії з обставинами, який розвинувся в ході етногенезу і який може хоч і повільно змінюватися в процесі націєтворення: ідентичність як переживане чи усвідомлене ототожнення людиною себе з певною спільнотою, яке спонукає до породження відповідних життєвих актів. Переживання національної ідентичності пересічним українцем є втіленням українського духу, який реалізується породженням націєтворчих та державотворчих життєвих актів, за результати яких він бере на себе відповідальність.

Гіпотезою нашого розгляду стало припущення про те, що причиною колишніх і теперішніх бід українців є вони сами, точніше вади їх етнічного характеру, які склалися в процесі етногенезу під тиском владних чужоземців і які нині заважають ходу українського націєтворення, опускають пересічного громадянина України на рівень виживання і як наслідок стають причиною неісторичності та нерезультативності нинішньої Української держави. Зміни етнічного характеру пересічного українця можливі лише через перебудову звичайної української особистості у вигляді конверсії (перебудови) провідних сенсів ієрархії смислів, коли провідними сенсами стають національні смисли, які переживаються в національній ідентичності як дух, який спонукає до породження надособистісних життєвих смислів служіння нації. Замкнене коло опущеності на рівень виживання пересічного українця, неісторичності Української нації та нерезультативності Української держави розмикається становленням дійсно самодостатньої Української нації, але в обставинах нинішньої України національні сенси можуть стати провідними ієрархії смислів пересічного українця лише при умові духовної революції як одночасності революції національної з революцією соціальною.

В досить грубому вираженні життя людини у світі є потічним обміном речовин, енергії та інформації між нею і світом, але на відміну від тварин як своїх менших братів людина здатна не лише віддзеркалювати і психічно удвоювати світ, а й узагальнювати і згущувати відомості про нього, на оперті свого мислення чуттєвими образами та абстрактними поняттями породжувати нові знання про світ, а на підмурівку своїх адекватних образу і картини світу породжувати більш результативні життєві акти. Картина світу людини складається з понять, оперуючи якими за правилами логіки через механізм розрізнення та ототожнення людина може виводити нові знання в межах наявної на той час парадигми, як прийнятих на віру базових постулатів, в достовірності яких переконана референтна спільнота конкретної історичної доби.