ОФІЦЕРСЬКИЙ ГАМБІТ

Інші матеріали числа

Судячи з усього, ми ще більшою мірою покладатимемося на стереотипи у майбутньому.

Роберт Чалдіні, автор «Психології впливу»

У неспокійному, нервовому квітні 2008 року у важкому від сірих, монументальних будівель Бухаресті хазяїн Кремля гучно й виразно сказав «Фас!» І довгоочікуване цькування розпочалося. Воно було природнім, у дусі вікової московської традиції. Начебто йшлося про царський двір, наповнений незрадливими підданцями. Полювання відкрилося знатне, рейтингове, між прибічниками розпочалося негласне змагання, хто вправніший і хто гостріший на язик. Кожна дія, кожне віртуозно вкинуте слівце фіксувалися, смакувалися в кулуарах, обговорювалися під час неформальних фуршетів – надто багато тих, хто жадав заробити бали, здобути козирів, досягти рівня ваговитого путінського вельможі.

Для Артеменка, якого розшматовували протиріччя, настали неспокійні часи, багато чого виповзало зі споконвічного сутінку і переставало бути конспіративно-таємним. Навпаки, публічна демонстрація, колористична політика войовничих поз і гримучих слів захопила навіть тих, хто за службовим обов’язком зобов’язаний залишатися під покривом камуфляжу. Олексій Сергійович то обертався на пасивного спостерігача, то маніякально готував аналітичні записки на найрізноманітніші теми, то домовлявся з журналістами про публікації тих чи інших матеріалів. Ще їздив до різних установ, що займаються публічною діяльністю. З ними він домовлявся або про проведення якихось досліджень з вигідними, заздалегідь запланованими фахівцями ГРУ результатами. Або про проведення яких-небудь зустрічей на експертному рівні, як правило, двосторонніх, рідше – із залученням ряду експертних або неурядових організацій усього постсовєтського простору. Метою таких заходів усе менше залишалося прощупати настрої, і все більше – забезпечити своїми детальними рекомендаціями щодо того, на яких умовах можна будувати конструктивні стосунки з Росією. Сам собі Олексій Сергійович називав їх трестами з промивання мозків. Втім, все в такій нехитрій організаційній роботі виглядало пристойно, і йому гріх було б скаржитися. Мабуть, багато хто мріяв про таку роботу, і сам він років десять – п’ятнадцять тому теж мріяв. Але тепер з’явилася химерна чорна діра у світогляді. Він спостерігав, і ставав усе похмурішим від осягнення механізмів системи. Нерідко організації, до яких він навідувався за дорученнями куратора, погоджувалися діяти за так. І тоді Артеменко легко вгадував не лише джерела їх фінансування, а й конкретних хазяїв. Із суміжних або навіть власного відомства – він не міг визначити точно, проте напевно знав, що за такими організаціями видно кремезну тінь спецслужб. Вуха, як полюбляли говорити у відомстві. Але навіть ті організації, які вимагали або просили грошей, насправді потребували ресурсів. Вони не відмовлялися від взаємодії, хоча Артеменко ніколи й не називав їм, яке відомство він насправді представляє. Вони й не питали, так само, як і він, легко вгадуючи в ньому представника спецслужб. Яка їм була різниця, з ФСБ він, чи з СЗР, чи з ГРУ. «Менше знаєш, довше живеш», – говорили йому їх мовчазні, похмурі погляди, часто задумливі й проникливі. То переважно були інтелектуали, винахідливі співрозмовники, талановиті аналітики, які спеціалізуються на прогнозах. Нині загнані у вузький коридор обставин. Але коли він викладав їм, що йому треба, вони поводилися з непоказною злагідливістю, смиренно просячи тільки того, що реально необхідно було витратити на організацію тих чи інших заходів. І за їх холодною чемністю він відчував: вони не хочуть з ним зв’язуватися. Вони взагалі не бажають зв’язуватися з системою, за рідкісним винятком крикунів, здирників, що висувають недоладні вихваляння замість здатності ясно мислити і породжувати дійсно необхідну владі інтелектуальну продукцію. Вони відчували неясний страх перед системою, взагалі якось побоювалися… своєї країни. І Артеменко, який на початку своєї авторитетної місії відчував гордість і значущість свою та усього спецслужбістського співтовариства за спиною, з часом став дивитися на це навіть з чималою долею зніяковілості. І щоразу дивом дивувався: адже багато з тих доморослих лідерів думок насправді були серйозними дослідниками, ученими. І, спантеличений, полковник зітхав. Можливо, недобре, що в країні майже не залишилося маститих представників еліти, інтелігенції в середовищі громадських діячів, письменників, що мають вплив у товаристві, учених, журналістів, які могли б чесно заявити, що вони думають про новочасний момент, про владу, про державу, про людей. Можливо, розмірковував він у машині, повертаючись додому, їм не дозволяє розслабитися увесь той чавунний кармічний тягар з минулого, ген небезпеки при організації життя в поліціянтсько-спецслужбістській державі…

В один з таких клопітливих днів перед очима Олексія Сергійовича спливла фраза з інтерв’ю Олени Боннер, колишньої дружини Андрія Сахарова. Маючи прекрасно треновану пам’ять, Артеменко пам’ятав її слово в слово. «Путін створив антидемократичну державу. Знищення вільної преси, знищення верхньої палати парламенту, створення семи жахливих суперадміністративних структур на чолі з керівниками, підпорядкованими особисто Путіну, і, зрозуміло, війна в Чечні – все це гуртом являє собою абсолютно антидемократичну тенденцію», – букви неначе полум’яніли перед очима. Він добре пам’ятав переполох у відомстві в день виходу статті «Тоталітарний Путін» в австрійській «Штандарт». Певно, того разу хазяїн Кремля сприйняв публікацію болісно. Але з часом таких випадів, навіть закордонних, меншало. Що й говорити, він змусив себе поважати, підключивши до боротьби за своє добре ім’я увесь штат іміджмейкерів і спецслужб. Але якщо там публікації стримувала численна орда нелегалів та агентів, то тут просто лещатами стискали мозки, люди ціпеніли, ставали байдужішими, нарешті, змушені були визнати безнадійність смиканини. Що коли їх завдання полягає лише в тому, щоб такий же порядок створити й в Україні? І якщо так, то чи справедливо це? Але, як завжди, коли доходило до таких думок, Олексій Сергійович просто себе зупиняв і наказував не думати про те. Врешті-решт, це не моя сфера відповідальності, висував Артеменко вагомий аргумент проти самого себе; на якийсь час це спрацьовувало, і він заспокоювався.

Працюючи, Артеменко мимоволі спостерігав за тим, що відбувається. Спочатку він був упевнений, що зуміє залишитися невразливим стороннім. І навіть з жалем подумував, що було добре знати совєтську систему, тоді можна було порівняти з нинішньою. Але й без цих знань офіцер ГРУ незабаром почав дивуватися тому, наскільки чудово працювала система, наскільки люто і тонко вона була заточена на тотальне залучення окремої людини до області сприяння їй. До роботи її могутнього, амплітудного маятника. У нього створювалося враження набігаючих кадрів з обличчями, як в телевізійному ефекті. І хоча облич було аж задосить, і всі вони були різними, якоїсь миті вони зливалися в одне суворо-гордовите, осудливе лице караючого жерця. Це лице виділялося випещеністю, примусовою істерією в голосі, незвичайною зарозумілістю та абсолютною впевненістю у своїй правоті. Артеменко бачив, що занадто багато тих, хто квапився, поспішав відпрацювати, зафіксувати Хазяїну країни свою відданість. Але, звичайно, мистецтво створення містичних картин хибного реалізму простежувалося понад усе у тих, хто мав відповідні ресурси.

– Як вам наш мер? Справжній чоловік, чи не так? – підморгнув йому під час чергової зустрічі куратор. На них чекала невеличка формальна робота, що полягала в тому, щоб Артеменко розписався в документах, переважно у звітах за використання грошових коштів у Києві.

Мер Москви Юрій Лужков був одним з оракулів, яких мимоволі запам’ятовуєш. Він навчився з особливим смаком обставляти кожен свій приїзд до Севастополя, і після сигналу Першого був особливо у гуморі. Звісно, він і раніше підмазував колеса в імперському возі, роздаючи від імені Москви квартири в Севастополі, закріплюючи там непорушний плацдарм Росії, прибиваючи відставних російських моряків до території багаторубльовими цвяхами.

– Так, – погодився Артеменко, – це вам не графоман і не політичний шоумен, яких сьогодні багато навколо Кремля. Усі хочуть підігравати. А цей діє конкретно і вивірено, як спеціаліст з бомбометання. Підкуповує послідовність і готовність за необхідності випромінювати ненависть. Він уміє здійснювати обдумані психічні атаки, не можу не визнати.

– А чим вам шоумени не до вподоби? Узяти хоч би Володимира Жириновського. Багато хто його любить. Він і тон задати уміє, і вочевидь не йолоп. А уявляєте, як йому було важко втриматися, коли тільки будувалася жорстка вертикаль нової влади. І таки втримався. Молодець, я вважаю.

– Мабуть, – Артеменку не хотілося сперечатися з керівником, який грав у лояльність, – я просто недолюблюю політиків розважального жанру, що волають і розмахують руками. Вони викликають у мене жаль і сором, що людина може штучно вводити себе в такі непристойні стани.

Він нашвидку переглядав папери і вже почав розписуватися. У них з Кругом вже давно було заведено вести абстрактні розмови під час подібних заходів. Артеменко добре знав причини: у такий спосіб куратор і прощупував побіжно його настрої, як терапевт, прослуховував його внутрішній світ. Взагалі-то в цьому не було нічого незвичайного, просто Круг виконував свої обов’язки, Артеменко сам би так робив, якби опинився в ролі куратора.

– Ну, щодо Жириновського це ви даремно, – рішуче не погодився Круг, – такі нам конче потрібні. Просто це представники різних… мм… напрямів. Мені здається, головне, щоб повітря коливалося безперервно і з усіх боків. Тим паче, його талантом багато хто захоплюється, по телевізору, як на артиста цирку витріщаються. Адже він – талант! – Очі у полковника заблищали й згасли від думки, що швидко метнулася в іншому напрямі. Трохи поміркувавши, він додав значуще і дещо мрійливо. – Нам би такого в Києві виростити, ціни не скласти такому. Керівника якої-небудь російськомовної партії з національною ідеєю об’єднання з Росією… Якого-небудь безбашеного психа, щоб вовком кидався на прибульців із Заходу…

Артеменко визнав за необхідне промовчати. Точно сказав, як на артиста цирку, додати тут нема чого. Він упіймав себе на думці, що з дитинства циркові клоуни йому були занудні, а захоплювався в основному повітряними гімнастами. Але Віктор Євгенійович, схоже, угамовуватися не збирався – його захоплення лужковською методикою не знало меж.

– Лазівок, я вам доповім, стільки ж, скільки й людей, – заявив він з лукавою шахрайською хрипотцою, – от дійсно своєчасно питання про Севастополь порушили, гарний хід, незаперечний козир, я вам доповім.

Артеменко з розчуленням згадав, як круглолиций політик з менторським видом й удаваною люттю проголосив: Севастополь в 1948 році був підпорядкований безпосередньо державі, а в 1954 році місто російської слави не увійшло до числа тих територій, які Микита Хрущов передав Україні. Лужков особливо підкреслював – «російської». Отже, російської, за законом спадкоємності. Далі кишеньковий політик Хазяїна з нахабством злодія в законі пообіцяв вирішувати це питання в інтересах якоїсь правди, яка відома лише йому. Олексій Сергійович від спогаду мимоволі усміхнувся – яструбині звички не пасували розчервонілому м’ясистому обличчю. Глашатай був хитрим лисом, та аж ніяк не воїном. Наче скажений ягдтер’єр, якого мисливець дістає із-за пазухи і пускає перевіряти нори в лісі.

– Я от про інше думаю, – сказав він, відірвавшись від паперів і допитливо зирнувши на начальника, – адже якщо мер міста однієї держави публічно береться за вирішення майбутнього міста іншої держави, то, мабуть, більше немає необхідності говорити про витончену діяльність спецслужб. Якщо скоро зі всіх щілин повилазять гоголівські вовкулаки, то навіщо світити спецслужби. Чи варто мікроскопом забивати цвяхи?

– Е-е, спецслужби тут потрібні завжди. – Тут Круг рішуче узяв ініціативу в свої руки. Він полюбляв з виглядом знавця правити теревені про діяльність спецслужб. Це був його «коньок». – А підстрахувати? А настрої промоніторити? А підкинути репортерам потрібну для зондування дезу? А робота з людьми, які складають наш, так би мовити, золотий фонд? Я кажу про всіх, хто ідеологічно готовий встати під російські прапори. Ніхто не говорить про те, щоб бездумно світитися. І розслаблятися зовсім не варто, треба за контррозвідувальним режимом слідкувати. Це зараз в Києві мовчать, а, повірте мені, прокинуться від укусів і самі почнуть кусатися. – Він моторно і дещо метушливо передав нові аркуші на підпис, а Олексій Сергійович мимохідь їх почав нашвидку переглядати. – Хоча, який там контррозвідувальний режим, на тій Україні? Це вам навіть не Словаччина якась або Болгарія. Це – споконвічно наша земля. Але пильності не втрачайте – одна справа вислати з країни дипломата, інша – схопити за дупу нелегала. А от про момент ви правильно запримітили, насталив час широким фронтом йти в атаку. Прийшов час армії політиків з дубинами, якими вбиваються умоглядні висновки в голови нетямущих. Однак, чесно кажучи, гордість розпирає! Це вам не вкрадливі натяки американських посланців з їх лицемірною етикою – ми рекомендуємо те, ми занепокоєні цим... Тьху... Ні, щоб ставити руба! А тут нащадки древнього Московського царства крокують. І грізно крокують, широко й сміливо. Бійтеся!

Сіючи тарабарщину всюди, хотів з іронією додати Артеменко, але, глянувши, як знову войовничо запалали очі шефа, промовчав.

– А-а, – з розумінням протягнув Круг, – знаю, чого вам не вистачає. Індивідуального розмаху! Адже так? Прикро, що ми для них ґрунт готуємо, а вони вершки збирають? Так це, шановний ви мій, хто на що вчився. І як на мене, то краще сірими кардиналами бути. Вони ризикують. Дивіться лишень, як вони змінюються швидко, як модний одяг. Відпрацював, і на спочинок. Покричав, ось тобі, – Круг вправно показав, як щось дається однією рукою в іншу, і ... провалюй, дай простір іншим... А ми навіть не роками, десятиліттями диктуємо свою волю з бункера. Ну звичайно, – тут він зробив характерний рух плечима, ніби обсмикуючи самого себе, – акуратно, тихо і красиво диктуємо. Не нав’язуємо, просто підказуємо. Адже, погодьтеся, і те, що зараз політики кричать, нами було підготовлено.

Круг, сп’янілий від власних міркувань, замовк, а Артеменко, відірвавшись від аркуша, де він щойно поставив свій підпис і накреслив псевдонім, подумав, що ось Круг живе на поверхні, тихо й непомітно пливе, і все йому дарма. Може, і правду він ріже скибами, та от тільки щось вона гризе, а не гріє.

– Що скажете про виступ віце-спікера Держдуми? Заради чого наша пані вирізнилася? – відірвав його тим часом Круг, туман роздумів розсіявся, і він побачив близько перед собою його добротливе, спокійне й усмішливе обличчя.

– А, Любов Костянтинівна? – ніби перепитав Артеменко, повертаючи черговий підписаний аркуш і беручи з рук куратора новий. – Мені здається, що вона так, наосліп втягнулася, бажаючи проявити завзяття і відданість справі якоюсь неглибокою, але по-жіночому полум’яною заявою. Зараз усі поспішають зробити благодійні внески на підтримання жару у багатті інквізиції. Вона ж не сказала нічого нового, новим стало звучання й упаковка ідеї, що давно оформилася. Про те, що Крим приєднали до України незаконно і Кремль ще повернеться до питання приналежності півострова. До речі, кажуть, їй нещодавно орден дали, «За заслуги перед Вітчизною». Тож я не виключаю тут взаємозв’язку.

– Та годі вам, Сергійовичу, орден. То ж за заслуги в законотворчій діяльності, я сам перевіряв. А щодо решти я, між іншим, з вами згоден. Хоча панії в нашій справі часом о-го-го яку роль грають, тут, мені здається, мова йде про звичайну ініціативу. Ну а сам спікер?

Артеменко замислився. Дійсно, за заслуги у законотворчій діяльності. І за зміцнення та розвиток державності, в яку з легкістю вписується її заява. Втім, заява як заява. Таких заяв десятки чи навіть вже сотні прозвучало з початку року з різних вуст, ну то й що з того. Просто сказано: «Мочіть Україну!» І мочитимемо, просто й зрозуміло. Навіщо Круг взагалі розпитує його? Що це, цікавість чи за питаннями стоїть конкретний намір? Адже ні він, ні, тим більше, офіцер-нелегал, не можуть і не повинні знати, хто у владі з яким конкретним відомством взаємодіє. Та й взаємодія з політиком такого рівня – особу спікера Сергія Миронова на момент його заяви можна вважати однією з найвпливовіших у структурі державної влади в країні – взаємодія може бути зовсім простою. Ну, попросив Миронов керівника одного з відомств, і той просто зробив йому послугу. А може, все було інакше. Наприклад, Путін міг настійно порекомендувати спікерові Ради Федерації виступити. Адже й такого виключати не можна. Олексій Сергійович згадав його виступ, в якому синхронно, симетрично, тільки вже на офіційному рівні ставилося питання про повернення Севастополя. З чиновницьким занепокоєнням Миронов дав доручення профільним комітетам Ради Федерації подумати про доцільність підготовки законопроекту про Чорноморський флот. Фраза «доручення подумати» завжди звучить двозначно і незграбно, підриваючи авторитет того, що говорить. Але коли вже виникає щільна та їдка димова завіса, фортеця епітетів втрачає свій блиск, досить залишити без зміни урочистість викладення, жвавий, близький до бойового, тон. Заява політика не зіпсувала навіть умовний спосіб, за яким тонули слова про можливе виведення флоту з української території, дифірамби місту воїнської слави старої, спільної Росії; вона набула звуку міді, що гуде від ударів. Прикриваючись щитом думок безлічі громадян, що суворо ставлять йому питання про майбутнє Севастополя, парламентар довів, що неповторна підступність будь-якого представника законодавчої влади – частина його каучукової здатності виживати. Але все-таки його заява з приводу Чорноморському флоту прозвучала невипадково, нібито у відповідь на заяви в Києві щодо того, що флот має піти з країни вчасно, тобто в 2017 році. Виходило так: якщо флот змусять залишити нагріту базу, виникає темна примара офіційного питання про статус Севастополя і Криму. Київ на гачку: наполягатиме на виведенні флоту, відберуть Севастополь і флот залишать на місці. Це питання, звісно, підтримає місцеве населення, Артеменко добре був обізнаний з кримською статистикою: лише 7 відсотків жителів півострова говорять українською. А в самому Севастополі взагалі одиниці. Іншими словами, більшість себе вважають росіянами, або росіянами, або готовими долучитися до росіян. Москва має хороші шанси відстояти свої геополітичні позиції на Чорному морі і закріпити там свій Військово-морський флот довіку. І хто тоді загадковий пан Миронов – самостійний далекоглядний політик чи старанний функціонер?!

– Я думаю, що Миронов з кимось взаємодіє. Важно сказати, з ким, але, скоріше за все, з ФСБ. Так виглядає логічніше.

– От і я так гадаю, – несподівано швидко погодився Круг, який, очевидно, вже давно сушив голову над цим питанням і просто отримав підтвердження власним думкам. – Ми ж не лише патріоти своєї батьківщини, а й свого відомства, – тут він хвацько підморгнув, наче спільникові у якійсь змові, – тому маємо бути на варті своїх корпоративних інтересів.

Артеменко інтуїтивно вловив, що співрозмовник говорить не своїми словами. Його осяяло: в їх конторі була якась нарада для обраних, і було поставлено «ліве» завдання – тобто, що не відноситься до прямого виконання розвідувальних функцій. Це завдання, вочевидь, полягає в тому, щоб фрахтувати, залучати на будь-яких прийнятних умовах своїх видатних публічних людей, а потім начальство це видасть нагорі як певні власні досягнення. Нічого собі, чудово придумано! А Круг просто застряг у кабінетах, цих людей живцем не бачить, ось і не розуміє, хто звідки і хто з ким. Ось воно що! Тільки він тут союзником не буде, і так гра в театрі абсурду дійшла до краю.

– А що, хіба у наших командирів мало каналів, що ведуть до політиків, – поцікавився він, маючи бажання перевірити свою гіпотезу.

При цьому Артеменко віддав кураторові останнього аркуша з тих, що після його підпису перетворювалися на документи, і пильно подивився у вічі начальникові. Щось на його обличчі ворухнулося, на якусь частку секунди, але Олексій Сергійович встиг помітити цю тінь, що швидкоплинно пробігла й зникла. Коли Віктор Євгенійович почав говорити, він вже не дивився на підлеглого, а старанно складав до теки аркуші.

– Та ні, я гадаю, цілком вистачає. Просто завжди краще точно заздалегідь прорахувати, з ким правильніше спілкуватися.

Круг виділив слово «правильніше», і Артеменко зрозумів, що не помилився. І взагалі, відповів він сухішим тоном, ніж був під час усієї попередньої розмови. Увесь вигляд і поза куратора тепер виразно промовляли замість слів: розмову закінчено, і не треба більше ставити запитань. Ну й лицемір же він, як, втім, і всі інші учасники цієї велетенської і водночас безглуздої гри.

Вони швидко, неначе поспішаючи, попрощалися, і Артеменко бачив, як довго і метушливо поводився Круг у машині, як переминався, немов приміряючись до місця, а потім ще кілька разів його масивне тіло здригалося, не задовольняючись положенням, і, нарешті, важкі дверцята машини з щільно тонованим склом гучно закрилися, і водій різко, хоча й без виску, рушив, і куратор помчав геть. А Олексій Сергійович, охоплений суперечливими думками, ще довго розмірковував над ситуацією, що склалася. Він відчував, як став змінюватися. Ні, його, як і раніше, захоплювала робота, і вже якщо він за щось брався, то виконував з максимально можливим результатом. Тобто, красиво і не залишаючи слідів. Йому як і раніше подобалося готувати політичні баталії, імпонувало добувати найважливішу інформацію або, навпаки, отримувати кілька надзвичайних тез, доводити їх до вулканічного газетного або журнального тексту і потім за допомогою грошей або зв’язків імплантувати до інформаційної системи. Потім він не без посмішки спостерігав, як вже наступного дня дехто дзиґою крутився, думаючи, як відреагувати, як парирувати атаку, ще боліснішу за осатанілий укол вигостреною шпагою. Але це була зовнішня частина справи, і чим глибше він заглядав усередину, чим більше осягав суть завдань, тим більше бачив бруду і мерзоти. Його робота, згори ювелірна, витончена, чиста, виявлялася лише оптичною ілюзією, за якою можна було знайти гори смороду, звалище відходів, що гниють. І хоча він ще справлявся, це турбувало його все більше.

Що ж, повісивши замок на дверях, що вели до Європи, Росія мала вирішити ще чимало питань. І питання військово-морської бази як можливості надовго закріпитися на зайнятій території, зрозуміло, залишатиметься одним з ключових. А Лужков і Миронов, і десятки крикунів і підбурювачів дрібнішого калібру давно передбачали бажання боса. Хтось просто пильно стежив за першими особами і старанно підспівував в унісон. Когось дійсно просили. Настав час боляче кусатися, ось вони й полізли з голими іклами. Взагалі, вже давно вишикувалася довга черга тих, хто бажає погарчати, а якщо вийде, то й по-хижацьки схопити супротивника, що ослабів.

Артеменко не надто дивувався з активності парламентарів, це їх святий обов’язок підігравати у будь-якій грі, особливо, коли мова заходить про улюблені геополітичні іграшки Путіна. Путін все ще залишався обличчям Росії, хоча на зміну йому вже прийшов новий президент з дуже російським прізвищем. Але він знав, що Путіна як і раніше в коридорах Кремля боязким шепотом називали босом, у той час як нового президента підбадьорююче-пестливо – Дімою. Розрив між прем’єр-міністром і новим президентом залишався таким очевидним, що про це навіть прямо писали деякі газети. Ну той що? Усі ж добре пам’ятали, що саме Путін активізував зовнішню політику держави, поставив її на нову сходинку агресивності; і саме йому адресували картинні філіппіки завзяті будівельники нової імперії, що прагнули безсмертя. Саме Путін вручив європейським візаві чорну мітку, з несподіваною рішучістю включив семафор на залізниці, що вела на Київ. І тому саме на нього, як на майбутнього хазяїна імперії, без ремства рівнялися зростаючі загони штурмовиків-буклетистів, що клепають на замовлення імперські слогани.

У цей час колоритно, запекло, жваво почали обговорювати й другий, пекучіший, палений сценарій розвитку подій. Розкол України. Суворо виписані умови вже давно перестали зберігатися за сімома печатками: з ними після позиційного успіху у Бухаресті ознайомили й українське керівництво. Першим публічно їх озвучив запашний і напрочуд прогнозований Костянтин Затулін, якого журналісти вже встигли прозвати гіпертонічним. Приховане нахабство і грізний максималізм утилітарно оформлених в стислі формули суджень заступника голови комітету у справах СНД Державної Думи Росії нікого не вразили – надто багато хто бачив у ньому невиправного сноба. Він залишався вірним собі, незворушний і універсальний, а виклав вимоги так легко і віртуозно, що з боку могло здатися, нібито це його власні думки. Але кремлівським мешканцям Затулін явно подобався. Його опуклі кліше, розфарбовані фрази стали першою креативно оформленою афішею з ультиматумом сусідній країні. Або-або… Якщо, то… Це не могло не подобатися. Або дружба, або війна! Або підкоритеся, або будете прокляті! Якщо не буде так, як ми вказуємо, буде розкол держави! Але Затулін не лише намалював афішу, він здійснив розмітку на карті. Як у шкільному підручнику, де пунктиром нанесено напрями атак і хрестиками відмічено місця битв. І всі після його виступу, немов після освячення шляху, стали рухатися по червоних стрілках.

Найдивовижнішим для Артеменка виявилося те, що і сам він вже не міг уникнути участі в публічній війні. Він несподівано зробив для себе відкриття, що став майже публічною особою – одним з представників орди керівників фондів, інститутів, соціологічних служб, експертних організацій, що роблять прогнози. Йому веліли співати в хорі, і він покірливо співав. Хоча упіймав себе на думці, що якби трапилася нагода відкрутитися, він би із задоволенням взявся обробляти інше поле. Але довелося особисто організовувати кілька публічних зібрань у вигляді дискусій і практикумів, де він з кам’яно-тьмяним обличчям видавав ті ж затулінської закваски прогнози, тільки викладені іншими словами, упаковані в інші рамки. Він, лякаючись власного голосу, що глухо звучав, віщав про те, що головними друзями на Україні є росіяни і російськомовні, інтереси яких Росія відстоюватиме за будь-яких сценаріїв. Артеменко сміливо розвинув тему територій, що потенційно відторгалися. «Якщо ми говоримо, що Крим і Севастополь – це все, що нас цікавить на Україні, то тоді в Дніпропетровську, в Луганську, в Харкові, в Донецьку російськомовне населення має повне право спитати нас: «А що ж буде з нами? Чому Росію цікавить тільки Крим і Севастополь?» – ця фраза керівника фонду «Россия-2050» викликала нарікання в одних і бурю обурення в інших. У Артеменка виникло відчуття, що він вже не просто в масці, а натягнув лати і опустив забрало на металевому шоломі. Він вважав, що після таких слів його не пустять до Києва. І навіть мав таємну надію на це. Та де там! До своєї персони, навпаки, він відчув більше уваги й поваги. Ці заяви лише відкрили йому можливість спілкуватися на одному рівні з українськими депутатами і великими промисловцями.

Нарешті, на прес-конференції в Москві Артеменко заявив, що позиція України може спровокувати міжнародну кризу до кінця 2009 року. А прогнози, нібито Росія захопить Україну і балтійські держави, а в 2012 році вторгнеться в Польщу, робляться спеціально, і за ними стоїть американське керівництво, яке тільки й чекає, щоб спровокувати озброєний конфлікт між РФ і Україною.

Додому після таких заяв Артеменко приїхав геть виснажений. Це була трудова оргія, і у ванні від неї не відмиєшся. Йому захотілося підійти до дзеркала і плюнути у своє відображення. Цієї миті подзвонив Круг і довго говорив щось вітальне і підбадьорливе, вбудувавши у спіч дику фразу маразматика: «Олексію Сергійовичу, ви стаєте справжнім захисником нашої держави». Артеменко заспокоював себе, що лише виконував завдання: у пресі мають циклічно проскакувати прогнози щодо нової війни, головною учасницею якої може стати Росія. А її супротивницею Україна. Навіть більше, російських лідерів зараз влаштовувала навіть лайка а авторитетних іноземних виданнях – адже їх ретельно прочитують і в Києві. Артеменко згадав розповідь Круга, як у відомстві довго сміялися над невдачливими американцями, що допустили публікацію у «Вашингтон Таймз», в якій прем’єр-міністра РФ Володимира Путіна охрестили «новим Гітлером, агресором, у залізному кулаку якого Росія перетворилася на державу-гангстера». Телепні-газетярі спрогнозували, що війна почнеться, якщо буде саме його воля. Майже в унісон проспівала «Індепендент», назвавши причиною війни Кримський півострів і припустивши, що Крим може стати новою Південною Осетією. А потім і «Лос Анжелес Таймз» відмітила, що напруга в Криму може стати причиною військових дій. Артеменко лише провокував тепер другий круг інформації, і головне в ньому, згідно із завданням, мало залишатися вічне звучання струни, що грізно деренчить «Війна! Війна можлива! Війна між Росією і Україною імовірна!» Це мало викликати параліч українського населення і привести на п’єдестал нового президента, який любить Росію. В головах багатьох політиків і громадських діячів України вже панувало сум’яття, істерія охоплювала систему влади, підіймаючись все вище. Хоча від багатьох довірених осіб в Києві Артеменко отримував дивну інформацію: помаранчевий лідер перебуває в неясному сомнамбулічному стані, він не вірить у наміри Росії, вірить, що його люблять і що за ним підуть мільйони прибічників. Він немов відірвався від землі і парить у хмарах, як закоханий Шагал. Ну і добре. Так все буде легше і безболісно, думав про себе знеохочений офіцер ГРУ, що заплутався.

Артеменко переконував себе, що він виступав чимось знеособленим, загальним, частиною відомства. Але всі спроби деперсоналізації зазнавали поразки. Він вже не міг спостерігати абстраговано – інстанція, що зветься совістю, скрипіла й скреготала, як іржавий цвях по склу. Він брав безпосередню участь у деформації українського буття, активно змінював світогляд певної частини населення країни. Аномальні переживання, що періодично виникали, змушували його вже вкотре задавати самому собі питання: чи має він право робити те, що робить, і чи вірить він, що його дії не є інфекцією, заразою, що руйнує рідну землю? Поки голос розуму, що прагнув пристосуватися до реалій, перемагав аргументами. Ну, твердив він, навіть якщо взяти окрему його сім’ю або ще вужче – самотньо дихаючий індивідуум, – то чого йому переживати, що верхівка однієї країни зчепилася з верхівкою іншої? Що люди, маси втягуються в цю боротьбу – але завжди так було. Наполеон половину Європи скалічив, а його в генії записали. Бісмарк десятками тисяч гнав на смертний бій, а його навіть жорстоко биті австрійці шанували потім як героя. Хіба тут у нас щось по-іншому вийде? Ні, все буде, як завжди було в історії. Але чому тоді він втратив почуття рівноваги?

Якось Олексій Сергійович заговорив про це з дружиною, і Аля з властивим їй уявленням про картину світу пояснила ситуацію іншими словами, немов трохи відкривши її зсередини. «Просто на невеликій території штучно накопичили велетенську кількість негативної фізичної, вербальної і ментальної енергії, і цей важкий пласт свинцем давить людей, які не розучилися думати», – мовила вона спокійним голосом, що линув немов повноводна річка. Чоловік відчув від цього пояснення таке саме гнітюче відчуття, наче хтось вшкварив його з розмаху батогом. «І що ж роблять у таких випадках?» – спитав він якомога спокійніше, щоб не видати свого хвилювання. «Зазвичай тікають, змінюють своє життя, щоб вийти із зони дискомфорту. Але іноді ситуація сама динамічно змінюється. Як аналітик ти повинен провидіти, передбачати її розвиток». Артеменко більше не запитував, він і так знав, що ситуація розвиватиметься з гнітючою послідовністю, до повної ідеологічної індоктринації.

Внутрішні відчуття Артеменка після його особистої появи на великій сцені виявилися для нього справжньою емоційною травмою. Цього полковник ГРУ аж ніяк від себе не чекав. Але Україна для його душі виявилася такою близькою, як ніби він правою рукою відчайдушно хльостав батогом по лівій. Україна асоціювалася з дитинством, мамою і теплою безтурботністю. Олексій Сергійович намагався силою волі загнати свою фрустрацію в кут, але вбити зовсім вже не міг.

Поки боровся зі своїми відчуттями, він згадав, що вже відчував їх одного разу. Але коли і де? Олексій Сергійович став перебирати численні полиці своєї пам’яті, напружено вдивляючись у відбитки минулого. І він згадав.

Це сталося ще за часів його французького періоду, коли він «під дахом» однієї комерційної організації займався просуванням російських інтересів на ринках Франції та Алжиру. При цьому часом виникали суміжні питання, які треба було вирішувати по ходу, і здійснити їх можна було завдяки сформованим за декілька років життя у Франції контактам. Олексій Сергійович чітко згадав одне з таких питань, що вперше викликали внутрішні протиріччя і навіть неприйняття. Він почав прокручувати у зворотному напрямі стрічки часу і наштовхнувся на свою розмову з Алею в Роденівському саду, в центрі Парижу. Правильно, саме там мала місце їхня перша розмова про його сумніви. Там, в оазисі незвичної для величезного міста самоти, де царює неповторний симбіоз проривної діяльності людської думки і майже незайманої природи, завжди тягнуло до чесності, хотілося навести чіткість на всесвіт і поглянути на себе з боку. Олексій Сергійович і тепер, наче білим днем, пам’ятав ту розмову в дрібних подробицях, що обросли незначними тоді та значущими зараз деталями. Вони тоді любили усамітнюватися в обителі видатної людини, яку рясно затягнуло павутиною кленового листя; там похмурий і непідкупний геній Родена пророчою тінню височів над натовпом та його пристрастями. Чомусь у тому місці, незважаючи на центр Парижу, зберігалася абсолютно дивовижна, умиротворена тиша, що дозволяла наблизитися до реальності з іншого боку, з чорного ходу, де можна добре роздивитися непривабливий задній двір. Зрозуміти, що все, врешті-решт, скороминуще і що цей дивовижний світ і ця трепетна мить більше ніколи не повторяться, щоб ти не зробив, ким би ти не став, яких би міфічних результатів не досяг.

Олексій Сергійович спостерігав тоді за Алею, коли вона підійшла до одного з «громадян міста Кале», старого, який виразно тягне жилаву руку з гордовитим і непохитним виглядом добровільного мученика. Вона обережно провела двома складеними пальцями по вузлуватій, чудовій за колоритом жесту, ніби живій руці. Вона немов віталася з монументальним твором великого майстра і здавалося, що статуя відповідала їй якимись своїми імпульсами, щось шепотіла своєю мовою атомів та енергетичних вихорів, які, поза сумнівом, залишив у ньому Роден і які тепер живуть самостійним життям. І він подумав тоді: яка ж вона чудова, його Алечка! Вона анітрохи не змінилася відколи вони вперше побачилися і невимушено крокували від рязанської бібліотеки до її будинку. Ні, це вона невимушено, а він був увесь напружений, як дерево, яке чекає, що в нього ось-ось встромиться сокира дроворуба. Як же він любив дивитися на її рівну, гнучку спинку, що залишилася у спадок від спорту, якою вона, здається, потай хизувалася, коли немов гутаперчева паличка легко гнулася у будь-який бік. Спокусливо виблискуючи при цьому своїми трохи скошеними, бісівськими, кавовими очима. Він знав, що Аля ненав’язливо змушувала його захоплюватися собою, уміло утримуючи фокус його захоплення на собі самій, і він, насправді, не втомлювався дивуватися. Беззастережно цінував її тугі, як говорив співець- філософ, коліна, що ніколи не покриваються нальотом целюліту, на відміну від багатьох жінок, яких він знав. Цінував її французьку, яку вона вивчила за лічені місяці з властивою їй медичною точністю розуміння мовних відтінків. Цінував за те, що кілька років у Парижі виявилися солодкою казкою і що ніколи перешкодою між ними не вставала якась пилюка на полиці, яку неідеально витерли, чи інтимний предмет туалету, який невлад залишили на прасувальній дошці. Цінував за її делікатність, що не раз вражала його. І за те, що, незважаючи на їх загальну нелюбов до зарозумілих за роки миру мешканців цієї країни, що вже давно втратила статус душі Європи, вони вміли відшукати тут незаймані часом красоти. Невимовно захоплювався її зростаючими знаннями у біоенергетиці й мистецтві маніпулювання людською свідомістю. Боготворив у ній її мудрість і уміння так, як дзеркало, відбивати, не впускаючи в себе, людську тупість, що невпинно оточує їх. І… завжди боявся її втратити. А одного разу не втримався і запитав Алю, що змушує її проводити стомлюючі години в тренажерному залі, вивчати французьку або прискіпливо розбиратися в методиках древніх вчень про красу і здоров’я? Вона посміхнулася зі своєю давнішньою загадковістю: «Я хочу завжди залишатися для тебе цікавою, а хіба це можливо без розвитку і докладання зусиль. Світ навкруги чахне духовно, але ми – сім’я, ми повинні рости, тому що лише у такий спосіб можна боротися один за одного».

Коли Аля на мить застигла біля роденівського шедевру, думки про дружину зграями проносилися над ним, і він дійсно відчув непереборне бажання подякувати Всевишньому за цей головний подарунок у його житті. Але того дня було ще щось, неясне занепокоєння зовсім з іншого приводу, перший незвичний утиск в ділянці серця – воно не боліло, але нагадувало про себе, і він дивним чином відчував свій мотор. І його приховане занепокоєння не залишилося непоміченим дружиною. Коли вона, посміхаючись і стоячи поряд з прекрасно відлитим з бронзи старим, кинула на чоловіка влучний погляд, то одразу зрозуміла його настрій.

Олексій Сергійович відмахнувся, і вона начебто заспокоїлася. Але він прекрасно знав її хитринку; скоро вона добере часину і проникне в усі його нехитрі таємниці, оповиті ваговитими думами. І прекрасно знав самого себе: адже це він свідомо подав їй знак, тому що, завжди безпристрасний і нейлоновий на роботі, він тільки з Алею й міг скинути з себе тягар нервової напруги.

– За такої погоди, – тут вона вказала на червневе сонце, яке розрізало гострими променями навіть розжиріле листя біронівського особняка, – ніщо земне не має тривожити душу. Зараз ми ще раз подивимося на «Ворота пекла», а потім у нашому милому куточку на Ріволі ти, любий мій, пригостиш мене келихом вина. І сам трішки вип’єш, зрозумів?! Тобі потрібно розслабитися.

Аля сказала все це тоном, що не терпить ніяких заперечень, неначе лише їй було відомо, як позбутися занепокоєння.

Вони наблизилися до головної точки роденівського втілення уявлення про світ. Олексій Сергійович особливо любив роздивлятися маленькі фігурки людей, що чіпляються за життя, захоплені творцем, натхненним Данте, у найяскравішу мить своєї індивідуальної боротьби. І, незважаючи на передбачуваність наступної миті, було тут щось, що приголомшувало одкровенням, магічне, глибинне проникнення в людську природу. Те, що мимоволі змушує подумати і про свою місію, звірити карти й орієнтири. Вони стояли на цьому місці вже вкотре, але завжди ще більше ввергнуті в шок буйним генієм бунтівного духу, що залишив нащадкам відбиток волі до життя, що руйнується як відплата за розпусту. Тут, окрім нагадування, що життя коротке, завжди було німе питання: «А ти, ти що робиш? Куди, у результаті, йдеш, до чого прагнеш?»

– Може, наш світ насправді ніщо інше, як полігон випробувань для людської суті, механізм селекції, ділення на тих, хто отримає квиток до нового світу і хто буде забутий? – зачаровано шепотіла Аля, притиснувшись до нього. І Олексій Сергійович ніжно обійняв дружину, з ласкавою зворушливістю провів долонею по її плечу.

– То що тебе непокоїть? – спитала вона, несподівано вивернувшись і опинившись обличчям зовсім близько до його обличчя, так що дихання кожного стало їх спільним диханням.

Олексій Сергійович заздалегідь знав, що йому доведеться розказати про свої сумніви. І ця мить прийшла, вірніше, вона її створила.

– Знаєш… – промовив він, трохи зачекавши і не випускаючи дружину з обіймів, – мені сьогодні вперше не сподобалося те, що я зробив. Хоча вже багато років я горджуся своєю роллю і своєю роботою.

– Що ж тебе бентежить? – хоча погляд Алі все ще був м’яким, в ньому відбилася спокійна серйозність і готовність прийти на допомогу.

– Весь цей час у Франції я працював наче «за», начебто на позитив. Ми створили силу-силенну зачіпок для спільної роботи з французами, розвинули проекти по космічній темі, зі створення нового літака, з модернізації гвинтокрила… Я дуже радий, що був безпосередньо причетний до цієї роботи, цікавої, азартної і важливої для держави.

Аля не перебивала чоловіка, лише слухала з усією чуйністю, на яку була здатна жіноча натура. І краєм ока поглядала, щоб ніхто не наблизився до них настільки, щоб міг почути їх пристрасний напівшепіт. Повільно, так само обнявшись, вони віддалялися від «Воріт пекла» у глибину саду.

– А тепер?! Сьогодні я вперше працював «проти», на порожній негатив. І вловив гнилість, потурання руйнівного мракобісся. Тепер відчуваю, що усередині залишився неприємний осад. Після декількох зустрічей і переговорів з однією великою оборонною компанією – великим гравцем світового рівня в оборонній сфері – ми переконали їх припинити переговори з українцями, які хочуть модернізувати з ними бойові гелікоптери.

– А, от воно що, – трохи перебільшено і награно промовила Аля, – у тебе роздвоєння особистості…

– Та яке тут, до біса, роздвоєння! Ми з українцями в нормальних, конструктивних стосунках… начебто. Але до модернізації гелікоптерів їх не підпускаємо, хоча у ... них і завод свій є з ремонту.

Олексій Сергійович якось ненатурально проковтував слова «українці» та «них», неначе виривав силою ці слова з власних вуст.

– Чи не та це компанія, де на прийомі ми півроку тому несподівано зустріли Юрчишиних?

Очі Олексія Сергійовича ожили – він згадав, як побачив Андрія Анатолійовича саме тієї миті, коли брав зі столу два келихи з вином – собі і Алі. Юрчишин працював у Туреччині і тут опинився за якоюсь хитромудрою випадковістю, тому визнати на очах у французів, що знають один одного, було вкрай небажано для обох. Тепла зустріч з традиційним «А пам’ятаєш?» відразу ж поставила б його в ряд можливих представників російської розвідки. Юрчишин також миттєво розгадав ситуацію і, беручи тарілку зі стравами, тільки миттю привітався з Олексієм Сергійовичем очима, беззвучно, без емоцій, щоб жоден мускул на обличчі не здригнувся, як можуть вітатися лише професіонали. Звичайно, він тут «під дахом», щодо цього у Артеменка не було ніякого сумніву. Олексій Сергійович оцінив цей жест. Хоча в цій ситуації не було нічого дивовижного. Дивовижним було те, що і Аля з Тонею – і Олексій Сергійович це добре бачив – теж привіталися короткими спалахами поглядів і розійшлися по різні боки зали. І тільки поволі, дуже короткими, швидкими поглядами по-жіночому оцінили одна одну.

– Як не пам’ятати. Та Тоня ж конкретно постаріла, хоча вдягатися стала просто шикарно, стильно… – задумливо сказала Аля. А потім знов уважно глянула на чоловіка.

– Олексієчку, тобі, бачу, важко навіть вимовляти «їх», «у них», чи не так?

Тепер очі Алі дивилися пильно, вивчаючи кожний імпульс чоловіка. Так хірург вивчає пацієнта напередодні складної операції. Але так само іноді вивчає жінка хворобу коханого чоловіка або дитини. Аля хотіла зрозуміти природу його сумнівів, але він і сам ще не прийшов до чіткої оцінки власних відчуттів.

– Так, – зізнався він раптом, – я ніколи не розділяв українців і росіян, завжди вважав, що всі ми – руські люди. Незалежно від національності та коріння. Адже у нас – спільна культура, спільна історія, спільні витоки і … спільна душа.

– А ти не можеш просто вважати, що ти виконував особливе завдання. Своє завдання, що є частиною твого життя? – Вона спробувала спростити ситуацію чи хоча б прощупати, чи можливо це.

– Я намагаюся. Але мені не по собі, якась скутість переслідує. І здається, що зараз зовсім не такі відносини між українцями і росіянами, як були навіть кілька років тому. Прихід Путіна почав повільно змінювати ситуацію. Усі відщепенці перестали бути просто чужоземцями зі своїми інтересами, а обертаються на ворогів. Усі, хто не з нами, тепер проти нас... А я почуваюся якщо не зрадником, то якимсь двоєдушним…

Аля притиснула двома тонкими пальчиками його губи, змусивши замовчати.

– Ти не перебільшуєш, я точно це знаю. Бачу, що нам треба кудись за місто, більше побути на природі. Ти мусиш пережити, переспати з цим, а потім дослухатися до голосу зсередини. Ти взагалі хто – росіянин, українець?

– Не знаю, – відповів Олексій Сергійович пошепки.

– Генерал! Тепер у мене мандраж. Не розумію, чому: чи від сорому? Чи від страху?

Декількома рядками Бродського Аля мала намір звести все до жарту. Але Олексій Сергійович насупився і посерйознішав.

– Я впевнена, що ти перебільшуєш проблему. Звичайно, її не можна заганяти в кут, але й роздмухувати не варто. Чуєш?!

– От що, поїхали пити вино, але не на Ріволі, а за місто. Поїхали у Сен-Женев’єв-де-Буа, хочеться російського запаху, духу російського, якого тут страшенно мало, і якого так хочеться іноді вдихнути. – Аля рішуче повела чоловіка.

І вони поїхали. Забулися й загубилися, пили червоне вино, що бадьорило, пройшлися російським кладовищем, абсолютно несхожим на французькі, з їх багатими, доглянутими склепами. І вже після могил Мережковського, Буніна і Тарковського Олексій Сергійович дійсно не згадував про свою роботу, думки про вічне переплелися з відчуттями щастя… Тепер він знав: Аля насправді уміла так його зачарувати, обворожити, заговорити неважливими дурницями, підвести до іншої площини реальності, відтворити інший світ, без ворогів, без завдань, без проникнення до чужого простору. Він знав лише, що був без міри їй вдячний…

І коли Артеменко у своїй невгамовній уявній подорожі ніби надзвуковий винищувач пролетів крізь хмари своїх спогадів, то знову зумів витіснити переживання, переключився на режим внутрішнього спокою, як і у Франції, заколисаний своєю подругою і знову впевнений, що він на єдиному правильному шляху.

Переклад з російської
Продовження в наступному числі