ТОЖ ЯКУ ДЕРЖАВУ БУДУЄМО?

Інші матеріали числа

У першій половині 90-х років минулого століття українці дружно кепкували над прем’єром Л. Кучмою, який задав начебто примітивно-наївне запитання: «А яку ж державу ми будуємо?». Але подальші події засвідчили, що наївним простачком був зовсім не Л. Кучма, а ті, хто над ним кепкував, – з’ясувалась, що тоді Україна справді стояла перед доленосним вибором: а що ж нам будувати – державу з рівністю прав громадян чи з поділом їх на привілейовану та дискриміновану частини (касти). Суть та перебіг цього вибору розглянемо з позицій науки про системи управління.

Система управління державою є, по суті, її центральною та периферійною нервовою системою, від структури й особливостей якої безпосередньо залежить стан справ в державі. Системи управління появились одночасно з виникненням людських спільнот. Для ілюстрації однієї з таких найдавніших систем можна взяти спільноту «фараон–кухар», що готує для нього їжу. В цій системі існувала загроза того, що кухар, підкуплений ворогами, може отруїти фараона. Був винайдений дуже ефективний засіб протидії: від принесеної їжі частина віддавалась кухареві (зворотний зв’язок), щоб той її також з’їдав, а метод зворотних зв’язків став широко використовуватись у системах управління.

У наш час внаслідок спеціалізації, кооперації та взаємозалежності різних галузей народного господарства (а також інших сфер діяльності) різко зросла складність управління системою цих взаємозв’язаних галузей, виникла обширна наукова галузь – наука про системи управління. Методи цієї науки застосовуються в системах і галузях найрізноманітнішої природи – технічні автомати, системи управління літальними апаратами, економікою заводу або галузі народного господарства чи держави та ін. Ми ж у пошуках причин загальнодержавної кризи поглянемо на особливості системи управління нашою державою.

У цій системі є законодавчий блок, в якому створюються закони, за якими функціонують всі сфери держави. У сфері виробництва створюється сукупний національний продукт, який згодом спрямовується у сферу споживання. Результати функціонування підсистеми виробництво-споживання оцінюються (блок оцінки результатів), а результати оцінки передаються в законодавчий блок (зворотний зв’язок). Законодавчий блок здійснює відповідні зміни державних законів, щоб система функціонувала краще. Звернемо увагу, що законодавчий блок в системі управління відіграє ключову роль, саме від нього залежить якість законів, за якими функціонує держава. Інші владні гілки (виконавча, судова) відіграють підпорядковану роль, вони забезпечують належне виконання законів, створених законодавчою гілкою. Тому саме законодавча гілка буде в центрі нашої уваги.

Наведена вище система управління налаштована на виконання функцій оптимізації роботи всього об’єкта – держави, критерієм оптимальності в даній схемі є якість задоволення потреб сфери споживання.

Розглянемо інший варіант системи управління – з поділом громадян на групи, в якому сфера споживання поділена на дві частини, що наповнюються за різними законами, – одна для законодавців, інша для решти суспільства. Цей варіант застосовується в нинішній Україні.

Принциповою особливістю схеми є те, що в ній як оцінку результатів, так і законодавство (в тому числі оцінку самих себе та ухвалення рішень про розмір частки національного продукту для самих себе) здійснюють одні й ті ж особи – законодавці, вони ж є господарями окремого споживчого кошика. A відомо, що Людині як біологічній істоті притаманний егоїзм – пріоритетність забезпечення власних потреб. Егоїзм (особистий та груповий), з одного боку, є сильним стимулом творчості ( для себе людина працює з ентузіазмом), з іншого – він може стати таким же сильним гальмом і руйнівним фактором для суспільства. Людині також притаманний егоцентризм – схильність до завищених самооцінок.

Слід згадати ще одну особливість Людини. Років 15–20 тому при формуванні привілейованих угруповань в Україні було кинуто в масовий обіг гасло: «щоб чиновник не крав, йому слід добре платити». Подальша перевірка життям показала дещо інше: жадоба неправедної наживи не має меж. Якщо немає відповідних гальм, чиновник (депутат), що вкрав мільйон, рветься красти мільярд, потім багато мільярдів, і так без кінця, до того ж він ще й створює для цього організовані злочинні угруповання в органах влади.

Ці особливості homo sapiens загальновідомі, вони старанно враховуються в різних сферах суспільних відносин та системах управління. Наприклад, на конкурсах митців учасник конкурсу категорично не має бути членом журі, а найманий працівник не повинен залежно від своєї самооцінки одноосібно призначати собі зарплату. Ось приклад врахування цих особливостей: в період правління Б. Клінтона виникла необхідність підвищити зарплату Президентові США. Це питання став розв’язувати Конгрес, а не сам Президент, понад те, щоб виключити можливість впливу особистої заінтересованості, прийнято рішення, що встановлене підвищення поширюватиметься лише на наступників Б. Клінтона. А для нейтралізації групового егоїзму та тяги до неправедної наживи в державних системах управління передбачаються засоби стримування та противаг.

Але, як бачимо, в системі управління нинішньої України ці особливості та правила до уваги не взяті, вона базується на іншому підході: законодавчі рішення щодо розподілу прав, повноважень і матеріальних цінностей в ній ухвалюються одними й тими ж законодавцями на основі їх власної оцінки та самооцінки. Така самооцінка обов’язково буде завищеною через генетичну природу людини, а оцінка для решти суспільства заниженою, тому система неминуче стане працювати на інтереси кошика споживання для законодавців. Подальший аналіз природи цієї системи показує, що вона швидко колапсує до відносин типу «хазяїн–тяглова сила», а історичний досвід (рабовласницьке, кріпосницьке суспільство та ін.) такий висновок підтверджує. Для цих відносин критерієм оптимальності та успішності системи є найповніше задоволення потреб хазяїна, вищої касти, яка є і законодавцем. В цих системах виявляється турбота і про тяглову силу, але критерієм міри такої турботи є одержання максимуму вигод для хазяїна: адже при різкому обмеженні потреб тяглової сили вона може втратити працездатність (або підняти повстання), і прибутки хазяїна спадуть. Цими обставинами і визначається міра дискримінації нижчої касти в стані рівноваги. Системи державного управління такого типу, коли законодавець сам на свій розсуд ухвалює закони про те, якими правами і повноваженнями він буде наділений, яку частку суспільного доходу він буде собі привласнювати, характерні для суспільств типу «Поділяй і владарюй» – рабовласницького, кріпосницького, а також для авторитарних і диктаторських режимів. Такою є і система нинішньої України.

Сказане вище є логічним висновком, апріорним прогнозом розвитку подій на основі аналізу природи державної системи управління та історичного досвіду. Тепер ми можемо перевірити ці висновки також і на фактах з власного досвіду.

Демократичним суспільство України було лише короткий час, упродовж кількох років від початку проголошення незалежності, тоді ще не існувало законів про кастовий поділ. Поділ громадян на правлячу привілейовану та дискриміновану частини в Україні почався в 1993 році з ухвалення закону про державну службу, який започаткував відповідні зміни структури суспільно-політичної системи та методів управління. Зазначимо, що державним службовцям надаються певні привілеї в багатьох державах, і така практика виявилась корисною. Але відомо, що найкращу ідею можна довести до протилежності через непомірне дозування. Саме це – неймовірне передозування – й містить закон України 1993 р. про державну службу. Наприклад, за цим законом пенсії рядового клерка –державного службовця ставали втроє вищими, ніж у висококваліфікованого лікаря, інженера, професора, академіка. Маємо наочний приклад того, що «смертельна доза стрихніну відрізняється від лікувальної лише кількістю» (Н. Вінер). Але навіть такий доведений до явного абсурду стан справ виявився неспроможним застерегти законодавців від колапсу державного ладу до типу «поділяй і владарюй». Переломним став 1997 рік (осінь), коли всупереч протестам громадян та попередженням про страшну небезпеку такого розвитку був ухвалений закон про подальше розширення особливих привілеїв вже тільки для народних депутатів. Цим законом Рубікон було перейдено, і на згадане запитання Л. Кучми, по суті, була дана відповідь: ми будуємо державу типу «поділяй і владарюй».

А далі, як і мажє бути в системах такої структури, гігантська державна машина у відповідь на цей малопомітний, але вирішальний поворот «рукояті управління» стрімко покотилась у прірву відносин типу «поділяй і владарюй».

У правовій сфері цей колапс ознаменувався впровадження серії законів про подальше розширення особливих привілеїв для народних депутатів в 1997, 2001, 2005, 2006 роках. Ці закони завершили виділення депутатів в особливу привілейовану правлячу касту. Всіх їх приймали з подоланням вето президента, спочатку Л. Кучми, потім В. Ющенка, тобто конституційною більшістю Верховної Ради, тут і лежить чітка й однозначна відповідь на запитання, хто ж будував феодально-олігархічну державу в Україні, – це олігархічно-депутатська каста. Ці закони ухвалювались без врахування низки важких супутніх ефектів, вони містять ряд порушень загальноприйнятих норм сучасного державного будівництва та науки управління. Це законодавство було доповнено іншими правовими актами, які й створили характерну для суспільств типу «поділяй і владарюй» «феодальну драбину».

Якщо врахувати, що ці закони ухвалено з явним порушенням Конституції України та Загальної декларації прав людини ООН (положення про рівність прав громадян), то приходимо до висновку, що створена ними система державного ладу (далі – СИСТЕМА) є злочинною.

Наведемо деякі наслідки запровадження цих законів [1]. Група законів України, яка здійснила поділ громадян на касти і стала основою СИСТЕМИ, є типовим прикладом використання законодавства у вузько кланових інтересах на шкоду суспільству. Ці закони:

– видiлили з громадян правлячі привілейовані групи, тобто організаційно оформили та згуртували панівну верхівку(касту), розділили суспільство на вищих та нижчих, утвердили в Україні віджилу суспільно-політичну систему типу “Поділяй і владарюй”;

– передали привілейованим панівним групам монопольне право на всі державні функції – законодавство, трактування законів, слідство і суд, право розпоряджатись всіма коштами та ресурсами держави;

– об’єднали всі владні гілки спільним шкурним інтересом, створили сильний засіб консолідації вищої касти – оплачувані платниками податків виняткові привілеї;

– перетворили державу в знаряддя визиску громадян на користь «вищих», здійснили відчуження громадян від держави, створили особливі умови для номенклатурного засилля;

– найбільш впливові політичні партії та громадські об’єднання реально можуть очолювати лише депутати ( тобто члени та поборники інтересів вищої касти). Цим способом, за допомогою узаконеної державної системи підкупу депутатської верхівки партій, вища каста паралізувала соцiально-захисну дiяльнiсть цих партій та об’єднань, позбавила більшість громадян засобів впливу на стан справ, що привело до неймовірних диспропорцій та перетворило державний організм на інваліда;

– після виділення депутатів в окрему касту між ними і рештою громадян виникла глибока прірва. «Народні» депутати і за логікою і за суттю втратили право вважатись представниками виборців, як бачимо, вони стали поборниками інтересів депутатської касти;

– опорою всіх прогнилих режимів є угруповання, зацікавлені в існуванні цих режимів. Отже, перейшовши в найбільш привілейовану касту, «народні» депутати об’єктивно перетворились в одну з найреакційніших частин нашого суспільства.

До того ж в законах про статус народного депутата передбачено масу особливих прав для нього, але ніякої відповідальності [1]. Цим був порушений баланс між правами та відповідальністю як обов’язкової умови здорового суспільства, і ця обставина стала додатковим фактором розладу системи управління, ще одним стимулятором корупції. Не випадково, що саме з 1997 року різко інтенсифікувався приплив криміналітету у Верховну Раду, почалось створення кількох «політичних партій» спеціально для лобіювання інтересів олігархічних угруповань у ній. Посилились також моральний розклад депутатського корпусу в умовах вседозволеності та безвідповідальності, гігантських масштабів набуло розтягування державної власності недоторканними та їхніми прибічниками, а Верховна Рада стала інкубатором та розсадником корупції [1]. За кількістю доларових мільярдерів та мільйонерів серед депутатів Україна вийшла на передові позиції в посттоталі-тарному просторі, левова пайка національних багатств опинилась в руках «вибраних» та їх прибічників. А Верховна Рада до 1997 р. і після нього – це два зовсім різні світи.

Зворотним боком медалі стало зубожіння більшості громадян, мільйони їх, залишившись без засобів до існування, виїжджають на роботу за кордон. Для суспільства в цілому такий стан справ явно програшний – при жиріючій вищій касті маємо убогу державу, що не виходить з кризи.

Ще одну оцінку суті та значення СИСТЕМИ з кастовим поділом дає, наприклад, порівняння Польщі та України. Польща, яка на старті (1990 р.) істотно відставала від України за всіма економічними показниками, тепер за валовим національним продуктом перевершує її втроє, Україна скотилась на останнє місце в Європі за рівнем зарплат і пенсій. При цьому в Польщі є лише один мільярдер, а в Україні – понад 20! Подібний стан справ України і в зіставленні з Чехією, Словаччиною, державами Прибалтики та ін.

Альтернативний варіант відповіді на запитання Л. Кучми дає світовий досвід – це модель суспільно-політичного устрою «Закон один на всіх».

Модель «Закон один для всіх» є основою всіх сучасних «благополучних» демократичних держав, вона широко перевірена в світовому масштабі. Відомо, що все геніальне просте, геніально простим є й джерело сили та ефективності цієї моделі, воно полягає в застосуванні форми з епохи фараонів: «Їжте й самі те, що зварили для інших». Ось один з прикладів застосування цієї моделі: в наш час стало загальноприйнятим в світовому масштабі правилом не видавати парашутів пілотам пасажирських лайнерів. Це правило ставить пілота в однакові умови з безпарашутними пасажирами і гарантує, що в скрутній обстановці він не покине їх напризволяще, а вживе усіх заходів для врятування літака. В політиці цей принцип реалізується тим, що ухвалені законодавцями закони для громадян обов’язково мають поширюватись і на самих законодавців.

Критерієм оптимальності роботи такої системи управління стають загальносуспільні показники, а не показники для касти депутатів. Змінюється (порівняно з системою нинішньої України) природа зворотних зв’язків – законодавець на самому собі випробовує і відчуває всі переваги й недоліки створених ним законів, за ними він буде жити. Це забезпечує орієнтацію розроблюваних законів на загальносуспільні цінності, а також на розумний баланс між поняттями суспільне–особисте, в цьому і полягає джерело ефективності суспільно-політичних систем «Закон один для всіх».

Можна спитати: а як же бути з корупцією в інших гілках влади, наприклад, в судовій, виконавчій, правоохоронній? Не заперечуючи актуальності цього питання, відмітимо, що воно має підпорядковане значення. Річ у тім, що система управління «Закон один для всіх» належить до класу самонастроюваних систем: коли наслідки хаосу в законах, корупції та сваволі в судовій системі та правохоронних органах обертаються також проти самих законодавців, вони дуже швидко вдаються до ефективних засобів боротьби з цими негативними явищами.

А от у системі «Поділяй і владарюй» фактор самонастроювання об’єктивно працює на сприяння корупції, яка є одним із основних засобів збагачення касти законодавців, а від негативу корупції вони надійно відгороджені кастовими законами.

Системи управління державою мають ту властивість, що вони, крім матеріального аспекту, відчутгно впливають на морально-психологічний клімат та суспільно-політичну обстановку в державі. Розглянемо цю особливість нинішньої СИСТЕМИ .

Світовий досвід дає підстави вважати, що двома основними факторами, які визначають успіх чи неуспіх партій на виборах, є: а) захист національних та державних інтересів країни, б) відповідність політики партії сподіванням громадян у соціальній сфері. Зауважимо, що в умовах України з її постколоніальним спадком у вигляді значної денаціоналізації частини населення роль соціальної політики партії особливо важлива, вона стає визначальною. Тож якою була політика основних політичних партій у соціальній сфері?

Глибока антипатія громадян до поділу на вищих і нижчих загальновідома, тому після прийняття закону про державну службу в 1993 р. з його явно абсурдними «перекосами» виникли дуже сприятливі обставини для завоювання популярності серед виборців партіями справді демократичного спрямування. Адже, як було написано в одному із звернень до керівництва Народного Руху (1997 p.), «партія, яка візьметься за задачу ліквідації поділу громадян на привілейовані та дискриміновані групи, має можливість: а) зробити реальний внесок в оздоровлення суспільно-політичної обстановки в Україні; б) цим способом підняти свій авторитет і вплив. Якщо цього не зробити, то знайдуться демагоги й пройдисвіти (згадаймо 1917 рік) які шляхом експлуатації цієї актуальної проблеми перехоплять протестний електорат на свій бік».

Сумно, але факт: такої партії не знайшлося, а це передбачення, на жаль, виявилось пророчим. Керівництво всіх політичних партій ігнорувало численні протести громадян проти кастового поділу. Закони про поглиблення поділу громадян на привілейовану та дискриміновану частини приймались у 1993, 1997, 2001, 2005, 2006 роках, і у всіх цих випадках парламентські фракції виступали єдиним фронтом, без бійок і сварок дружно закладаючи законодавчі основи злочинної СИСТЕМИ – закони про кастовий поділ. Ось кілька прикладів.

1997 рік. Верховна Рада долає вето президента на закон про особливі привілеї для народних депутатів. Депутатська верхівка тоді ще єдиного Руху підтримує комуністів, соціалістів та інших у подоланні вето.

2001р. – ухвалення закону (з подоланням вето Президента) про подальше розширення депутатських привілеїв. За нього проголосували 366 депутатів, проти – 4.

2001 р. Верховна Рада з обуренням (як посміли?) розглядає епізод, в якому автоінспектор спробував притягти депутата до відповідальності за порушення правил дорожнього руху – небезпечне перевищення швидкості. Автоінспектора звільняють з роботи, депутат-порушник закону виходить із засідання героєм. Так був створений прецедент, який дав депутатам право давити громадян колесами автомобілів (і такі випадки реально мали місце) без всякої відповідальності за це. Жоден з депутатів, присутніх на засіданні, не запитав: що ж ви, братці, робите?

2006 р. Верховна Рада, долаючи вето Президента, ухвалює закон про право депутатів, термін повноважень яких закінчився, на «матеріальну допомогу» – по суті закон, про створення паразитичного угруповання з довічним «дворянським» державним утриманням. «За» проголосували 307 депутатів, «проти» – 22.

Більш детальний розгляд цих голосувань показує, що основною «пробивною» силою у поділі громадян на вищих і нижчих були прокомуністичні та промафіозні партії – комуністи, соціалісти, СДПУ(о), регіонали та ін. Вони, як і слід було чекати, завжди голосували майже одноголосно, але їхніх голосів бракувало для подолання президентського вето. Тобто депутатська верхівка «демократів» у всіх цих випадках мала «золоту акцію», могла не допустити прийняття цих одіозних законів, але вона цими можливостями не скористалась, а стала на шлях конформізму та ідейної безпринципності. Таким чином, ці депутати були співтворцями законів про кастовий поділ, гвинтиками СИСТЕМИ.

Злочинну СИСТЕМУ депутатській касті довелось не тільки створювати, а й активно захищати. Зокрема, це сталося в 2000–2001 рр., коли уряд В. Ющенка звернув увагу на колосальний розрив у розмірах оплат вищої касти та решти громадян і офіційно вніс у Верховну Раду пропозицію скоротити його. Цей уряд також вжив деяких заходів, спрямованих на обмеження засилля олігархічно-депутатської касти в економіці. Цього каста йому ніколи не простила, уряд Ющенка був відправлений у відставку, незважаючи на повністю виконаний бюджет без зовнішніх запозичень, на те, що 2000–2001 роки стали «з точки зору економіки найкращим періодом у нашій новітній історії» (Б. Гаврилишин, УП,18.07.2012 р.).

Подібне сталося і в 2004–2009 рр. Детальний розгляд подій цього періоду виходить за рамки статті, але зазначимо, що головне що противником помаранчевої революції була більшість олігархічно- депутатської касти, для якої вона стала «оранжевым кошмаром». Основні надії щодо консервації злочинної СИСТЕМИ покладались на Верховну Раду, найбільш привілейовану і відповідно найбільш реакційну частину нашого суспільства. Тому не випадково депутатська більшість у парламенті в 2004 р. нав’язала суспільству конституційну реформу, за якою від Президента на користь Верховної Ради відбирались важливі владних повноваження [2]. Пізніше у Верховній Раді виділились такі три основні угруповання: консервативне олігархічно-комуністичне крило (найбільш численне), національно-демократична частина та ідеологічно невизначене «болото», основна риса якого полягала в тому, щоб бути завжди коло влади. Так-от, перед загрозою помаранчевої демократизації більшість олігархічно-депутатської касти у вирішальні моменти завжди консолідувалась навколо консервативного крила. У парламенті була створена навіть конституційна більшість силами регіоналів, комуністів та БЮТ для ухвалення закону про Кабінет Міністрів (та інших документів), яким від Президента відбирались рештки основних владних повноважень, а також руйнувалась система противаг, що породило хаос в системі управління. Ця ж конституційна більшість спільно з російськими шовіністами розгорнула широку пропагандистську кампанію [2] проти проукраїнського Президента та національно-демократичної частини, спрямовану на дискредитацію та розкол помаранчевої коаліції. Як бачимо, в цьому протистоянні знову вирішальним «доважком», що перетягнув коромисло терезів, стали конформісти з «демократів», що пішли на співпрацю з п’ятою колоною та російськими шовіністами.

Наслідки угодовської соціальної політики депутатської верхівки «демокра-тичних» партій можна простежити на прикладі еволюції Народного Руху України. Серед основних завдань, які ставив перед собою Рух у час створення, М.Попович називає такі: 1) здобуття суверенітету, незалежності України; 2) рух за демократію і свободу; 3) рух за соціальну справедливість. Ці завдання відповідали сподіванням широких мас, і тому Рух в першому десятилітті мав колосальну підтримку громадян. І саме завдяки такій масовій підтримці Рух виконав своє перше завдання – здобуття незалежності України. Можна сперечатись про деталі, добре це було зроблено чи не зовсім, але у справі відродження української нації та здобуття державності України видатна роль Руху беззаперечна і є його історичною заслугою.

А от щодо руху за соціальну справедливість, то за цю справу депутатське керівництво Руху та інших «демократичних» партій взагалі не бралось, гірше того, воно у згаданих голосуваннях стало на шлях підтримки комуністів та відверто промафіозних партій у такій справі фундаментального значення, як поділ громадян на касти. Така політика депутатської верхівки завдала нищівного удару репутації Руху, і саме з 1997 р. авторитет Руху став стрімко падати, настільки, що зрештою його спадкоємці стали нездатними долати на виборах прохідний бар’єр. Це різною мірою стосується і до інших «демократичних» партій.

Можна заперечити – а як же добились успіху проолігархічні партії, соціальна політика яких не краща, як у «демократів»? Суть справи в тім, що своєю співучастю в створенні та захисті законів про кастовий поділ «демократична еліта» скомпрометувала себе настільки, що за одним з найважливіших показників – за соціальною політикою промафіозні партії стало важко відрізнити від «демократів». Поставлений у безвихідь виборець проголосував не стільки за відносно «нових» регіоналів, як проти «старих» «демократів», які роками створювали кастові закони «під себе», стали співтворцями злочинної СИСТЕМИ, які через недалекоглядність так і не змогли поділити шкуру невбитого ведмедя.

Але відомо, що закони, написані «під себе», мають властивість повертатись проти своїх творців. Створена «під себе» СИСТЕМА стала цінним здобутком для промафіозних та проімперських сил, а колишні її недалекоглядні співтворці з «демократів» стали зайвими, тому їх асимілюють (барани, які ведуть стадо під ніж, завжди потрібні) або викидають за борт.

Сукупність цих фактів може стати дещо несподіваною і шокуючою для більшості громадян, які звикли покладати всі надії на тези типу «оберемо чесних». Такі тези є здоровими, тому в жодному разі не слід, з одного боку, впадати у вкрай шкідливу та деструктивну крайність – «усі вони одним миром мазані». Звичайно, серед депутатів є й порядні, чесні люди, які сумлінно виконують свої обов’язки перед виборцями, перед країною, але виявляється, що їх меншість. Та й оцінювати «народних» депутатів слід не тільки за їх позицією в соціальних питаннях.

Разом з тим, вся ця сукупність фактів чітко віддзеркалює іншу реальність – що злочинна СИСТЕМА справляє страшний деструктивний вплив на морально-психологічний клімат та суспільно-політичну обстановку в суспільстві. Це і депутати, які так дружно голосують за особливі привілеї для самих себе, це перебіжчики (тушки), це й прокурори та судді, що прикривають рекетирські оборудки, це відкати, корупція, це нинішній бульдозер, що давить все здорове у державі. СИСТЕМА буквально «перемелює» політичну «еліту» – вчорашні цілком порядні й чесні громадяни, попавши в привілейовану касту, перероджуються і в результаті середньостатистичний депутат демонструє нам голосування у співвідношенні 366:4 або 307:22 за поглиблення кастового поділу.

Це загальна закономірність, загальна особливість злочинних СИСТЕМ. І походить вона з того, що переважна більшість громадян схильна «пливти за течією». У здоровій державі ці громадяни стають корисними для суспільства добропорядними його членами на різних постах, а у злочинних СИСТЕМАХ, які втягують в свою злочинну орбіту мільйони, – часто співучасниками злочинів. Це перевірено на різних народах упродовж тисячоліть, дуже контрастно це віддзеркалюють приклади ФРН та НДР в Німеччині, Північної та Південної Кореї та ін. А тих, хто пливе проти течії, майже завжди меншість, як декабристи в кріпосницькій Росії чи дисиденти в СРСР.

Тобто гасла типу «оберемо чесних», «усунемо корупціонерів» і т.п. є цілком здоровими і необхідними, але явно недостатніми. Сукупність наведених фактів приводить нас до висновку, що такі дії можуть дати ефект тільки тоді, коли стануть складовими більш широкої системної стратегії. Шлях до оздоровлення лежить через зміну фундаментального принципу організації нашого суспільства – через перехід від моделі «Поділяй і владарюй» до моделі «Закон один для всіх». Правовою основою нинішньої промафіозної суспільно-політичної СИСТЕМИ в Україні є закони, що ділять громадян на привілейовані та дискриміновані касти; отже, першочерговою умовою оздоровлення суспільства і виходу з кризи є здійснення законодавчих реформ, спрямованих на ліквідацію кастового поділу, невідповідності між правами та відповідальністю владних структур.

Раціонально побудована суспільно-політична система має спрямовувати в конструктивне русло зусилля усієї маси громадян та лідерів різного рівня з врахуванням і їхніх людських потреб та природних властивостей, в тому числі егоїзму, потягу до збагачення та творення особистої кар’єри. І поки ми блукали в тенетах кріпосництва, тоталітаризму та імперських амбіцій, світ віднаходив таку систему. Тож нам нема потреби «винаходити велосипед», для побудови раціональної суспільно-політичної системи потрібно скористатись світовим досвідом.

На завершення слід відмітити катастрофічний брак, за поодинокими винятками, у нашого опозиційного політикуму (з яким пов’язуються надії на оздоровлення) ознак розуміння суті та значення злочинної СИСТЕМИ з кастовим поділом в основі, ознак системного підходу до розв’язання державних питань. Ця обставина вже стала однією з причин конформізму нашої «еліти» упродовж багатьох років з його важкими наслідками. А ось ще приклад із недавнього минулого: провідний юрист, голова парламентської комісії з боротьбі із корупцією заявив, що «у нас нема законів, які б сприяли корупції». Насправді ж загальновідомо, що масовий розгул корупції є незаперечним доказом того, що корені цього явища лежать в законодавстві. І ще: на недавніх виборах у програмах та в пропаганді багатьох партій та кандидатів домінували питання другорядного або популістського характеру, і дуже бракувало серйозних пропозицій щодо розв’язання фундаментальних проблем стосовно стратегії та системності реформ. Без такої стратегії наші розрізнені зусилля нагадують хаотичний броунівський рух без видимих результатів, що ми і спостерігаємо вже багато років.

Відповідно, дуже бракує також роз’яснювальної роботи серед громадян щодо значення та суті кредо «Закон один для всіх», яке вже багато років не фігурує в лексиконі та програмних документах політичних партій. На цих недоліках, на конформізмі та недалекоглядності політичної «еліти» вже тривалий час успішно паразитують промафіозні та проімперські сили.

Відомо, що мудрі люди вчаться здебільшого на чужих помилках. Чи зробимо ми нарешті належні висновки вже зі своїх поразок?

1. Кравчук О. Криза в Україні – плоди та корені // Універсум, № 1-2, 2006.

2. Кравчук О. Фальшиві міфи у світлі фактів // Українське слово, №№ 17, 19, 20, 2011 р.