НА ВІЙНІ, ЯК НА ВІЙНІ…

Для щирості розмови чесно зізнаюся, що мало тямлю у інформаційних війнах. Колись це називалося пропаганда і контрпропаганда і я ці забави не любив, не люблю тепер і війни. Більше того, мені навіть видається помилковою крилата істина римлян: якщо хочеш миру – готуйся до війни. Бо насправді кожна війна закінчується тим, що мало би трапитися перед війною – перемовинами. І я навряд чи зголосився б на участь у нашому поважному зібранні, якби не одна важлива обставина. Власне, навіть не обставина, а ситуація, у якій опинилися українці і Україна. Як на мене, вона критична і загрожує нам втратами, від яких ми вбереглися від Орди до СРСР. На цьому історичному шляху ми втрачали багато чого – незалежність, державність, територіальну цілісність. Але зберігали національний дух і національну ідентичність, із яких потім проростали і держава, і незалежність.

Ми маємо говорити про інформаційну війну, яку веде Україна. У мене наразі слушне питання – а із ким війна? Ось Європа нас просто об­слинює тепер, такі ми їй нещасні і гнані. Росія також клянеться у дружбі, Януковича чи Азарова там ледь на руках не носять. Про країни КРС (колишнього радянського союзу) взагалі мовчу.

Ви скажете: інформаційні війни ведуть без оголошення і без фронтів. І я погоджуся. Ви скажете: слова – одне, діла – інше. І я також погоджуся. Я не погоджуся лише із тим, що війна іде. На моє переконання Україна інформаційну війну програла. Час сказати «Vae victis!» і посипати голови попелом. Бо переможці наразі ведуть себе так, як вели переможці завжди і в усі часи – молодші чини ґвалтують, старші грабують і також ґвалтують.

Глибокий аналіз причин поразки завів би нас у непролазні хащі. Тому я зауважу лише, що ми були приречені на програш, бо вели війну на три фронти. Звичайно ж, що фронти – умовні.

На головному, північно-східному, часом ледь не доходило до рукопашних. Там вже 350 років гаряче. На Західному фронті ніби й воєнних баталій не було, Захід якось мирно і непомітно ковтнув наші традиційні цінності, ми тепер тупо повторюємо сумнівні істини про європейські стандарти, жуємо жуйку, що вже як ідемо у Європу, то значить, треба і їхні правила приймати – про те, що гроші важливіші за душу, що гомосєки можуть марширувати нашими вулицями і «боротися за свої права», що різнобарвні секти можуть ставити сіті із великими і малими вічками вперемішку, дбаючи, звичайно, про залучення молодих.

Найдошкульнішим ударом із Заходу – на мою думку – була зрад на догоду Росії на Бухарестському саміті НАТО, коли нам та Грузії скрутили дулю замість надання ПДЧ. Саме ця зрада немало вплинула на перемогу ВіЯ. Тепер Європа схлипує, співчуває політв’язням і жує соплі, намагаючись чимось настрашити нашого ВіЯ. А він чхати хотів, як не вжити більш серйозне дієслово, на них, на міжнародне право, на їхні погрози і наміри. Сказано раз і назавжди : «Донбас порожняк не жене!» – раз! – і «Все буде Донбас!» – два.

Отак поповзом, по-пластунськи ми підібралися до третього фронту. Внутрішнього. І я можу погодитися, що в Україні справді триває інформаційна війна, якщо ми визначимо її як громадянську. Бо громадянські війни не мають початку і кінця, як не знають і капітуляційних угод. Гірка правда полягає у тому, що Україна, як націє-держава, програла інформаційну війну залишкам окупаційних імперських сил. Ці сили знайшли сили, ресурси і мужність після проголошення незалежності згуртуватися, виробити правильну стратегію, напрацювати тактичні рішення задля розчинення України в російському просторі. Простір у цьому випадку має не тільки фізичні чи статистичні виміри.

 Геніальність плану Пятої колони полягала у тому, що вона не намагалася приторочити Україну до московського сідла, як бранку. Це завдання виявилося непосильним навіть для Імперії, вона із ним не справилася за 350 років. Геніальність стратегії полягала у тому, щоб розчинити, денаціоналізувати українське населення в … українському таки просторі, в залишках окупаційних сил, у русифікованому українстві, в українській байдужості, в українській продажності і жадібності. Одній із найбільших націй Європи були нав’язані кримінальні поняття і правила співжиття, вона їх прийняла – чи здуру, чи свідомо, визначити важко. Ми рік за роком здавали і продовжуємо здавати навіть сьогодні позиції, які тримали три століття. Ось зараз прийшло повідомлення: Василеві Шкляру у його виборчому окрузі на Львівщині відмовили у зустрічі в школі, а директорка, якій він хотів подарувати свого «Залишенця», злякалася на смерть. Інше повідомлення – із Краснодона. Там влада виділила півтора мільйона гривень на відновлення музею «Молодої гвардії». Там буде три-Де формат, все по-сучасному і дуже класно. Діток у піонери і комсомол прийматимуть.

Дозволю собі цитату із передсмертного листа синові дуже відомого політика і державного діяча. Лист – цей, пояснення свого самогубства.

«Я вважаю, що надам цим найкращу послугу своєму народові і його майбутньому, бо для грядущих важких часів приклади іще важливіші, як люди. Люди, які вкажуть нації шлях до свободи, завжди знайдуться. А ось облаштування нашого нового народно-національного життя буде неможливим, якщо воно не будуватиметься на основі ясних, усім зрозумілих зразків і прикладів.»

Молодогвардійці, безперечно, героїчні хлопці. Вони класний «зразок і приклад» для комуністичної пропаганди. Вони гідні памяті. Але скажіть, де у нас музеї повстанцям 20-их років проти більшовицької навали, а їх було понад три тисячі? Де музеї воякам УПА? Де пам’ятники патріотам, які стояли за Україну в часи Руїни і Геть­манщини?

Чому ми, українці, програли «на своєму полі», програли там,де нам би мали допомагати «стіни» – своя земля і вода, свої могили, своя історія? Питання болюче, але не головне. Бо кожна поразка може бути поштовхом до розвитку. Жодна капітуляція не позбавляє націю надії. Чехи здали свою Республіку Третьому рейху без бою і після цього стали справжніми чехами. Польща пройшла через такі терни, які мало кому випадали на долю – і нє згінєла. Німеччина, перш як стати Третім рейхом, пережила приниження, відродження, ейфорію владарювання і манію величі, зазнала катастрофічної поразки і розчленування – і жива. Майже кожна європейська нація випили свою гірку чашу. Але! У кожного національного відродження є спільна риса – у Польщі були поляки, у Чехії – чехи, у Німеччині – німці. Моє питання – де українці?

Інформаційні війни ведуться за тими ж самими законами, що і збройні. Стратегії війни – це і стратегії інформаційних воєн. Звідси – крок до висновку: ми мали нездалих стратегів. Вони народилися в атмосфері угодованства, колаборації, затьмарені власною наживою. «Підніжки трону, грязь Москви…»

Вогнева воєнная сила, так само як потужність інформаційного ресурсу, не обов’язково автоматично визначають переможця. Згадаємо історію УПА. У німців був Геббельс, Ліна Ріфеншталь і «Фолькіше беобахтер», у Сталіна НКВД, «Правда» і Жданов, Щербаков та обнадійливий молодий Суслов, але у своїй зоні бойових дій усе населення підтримувало повстанців. Мовчу вже, що УПА не мала державного фінансування, а мала і однострої, і військові школи і відзнаки. Чеченські повстанці із розбомбленого Грозного виграли інформаційну війну у Росії на першому етапі боротьби, не маючи сотої частки того ресурсу, який мала Москва. Ось питання для роздумів – чому у московських ТВ-програмах – владних, чи опозиційних – ніколи не сидів ані Басаєв, ані Яндарбієв чи Доку Умаров. І чого наші так звані опозиціонери бігають до регіоналів у телевізор, як пси до тічкуючої сучки?

Чеченці в умовах блокади вдалися до нових інформаційних технологій і переграли Москву. В’єтнамський військовий геній Во Нгуєн Дьяп, коли китайці запропонували дати визвольній армії сучасні озброєння, рішуче відмовися. Ми від цього не станемо рівними у зброї із американцями, сказав він, а вимушені будемо воювати за їхніми правилами. І винайшов свою стратегію – в’єтнамську. І малесенький народ із мізерними ресурсами переміг найбільшу і найкращу армію світу. Геній Суворова полягав у тому, що він застосовував ті прийоми штурму фортець чи військових маневрів, які тогочасні технології не передбачали, вони були із сфери неможливого, а значить і непередбачуваного. Так перемагали і наші полководці від – Сірка до Шухевича. Так Юлія Тимошенко повстала проти диктаторського режиму Кучми і привела врешті решт націю на Майдан.

Біда не у тому, що ми, переможені і знеславлені. Біда, що ми традиційно, від часів Хмельницького, не маємо стратегії розбудови незалежної України і ідеологічного забезпечення незалежності. Із тьми-тьмущої стратегій нам потрібна одна – але переможна. Нам бракує стратегії-основи. Як на мене, то це мала б бути стратегія ідентичності, навернення українців до своїх джерел і цінностей.

Ось тепер вже остаточно прояснилося, що патріотична фаланга нашого виборчого фронту черговий раз програла. Цей програш визначений обмеженістю як провідників КОДу, і так і не приєднаних до нього Тягнибока і Кличка. Усі вони не зрозуміли того, що розумів в’єтнамський повстанець у боротьбі із найсильнішою армією світу – сила у єдності. Змагатися із П’ятою колоною за її правилами ведення війни, її зброєю – поразка. Як би ви не пильнували, сідаючи грати в карти із шулером, він вас все одно надурить. Бо він завжди готує для нової жертви прийом, який досі не використовував.

Кшиштоф Зануссі поставив нам діагноз, який варто знати. «Янукович бандит, він переміг, як бандит і керує Україною, як бандит.» Питання: хто тоді українці, якими він править.

Леонід КАПЕЛЮШНИЙ