ОФІЦЕРСЬКИЙ ГАМБІТ

Інші матеріали числа

Розділ п’ятий
(Москва – Київ, лютий – жовтень 2007 року)

Другий робочий день на новій ділянці набирав небувалого розмаху, маятник почав розгойдуватися швидше, сильніше, невідступніше. Учасники процесу стали більш зосередженими, все частіше на їхніх обличчях була написана стурбованість або непохитна рішучість. Усмішки сповзли, обличчя витягнулися, команди стали уривчастішими, викриття ворогів – злішими, зухвалішими, отруйнішими. Голоси тепер все частіше були гугнявими й глухими, а повітря розпалилося, і в ньому все виразніше уловлювався сморід, неприємний запах нечистот. «А що – ви думали, завжди працюватимете у накрохмалених білосніжних сорочках? Розв’язувати справи за круглими столами в затишних залах рафінованого Брюсселя? Ні, друзі мої, ось така вона на смак і колір справжня робота», – говорили координатори своїм посланцям і багатозначно закочували очі. Втім, і в європейських столицях розвідники упрівали, як кочегари, відповідальні за безперервне підкидання вугілля в топку. Навіть полковник Круг перестав завзято підморгувати зі словами: «Пора, пора в Києві робити «іскремління». І за цією ознакою полковник Артеменко зрозумів: власне це «іскремління» якраз і розпочалося. Хоча ніхто точно не міг пояснити значення цього слова. Чи то «іскри Кремля» почали сипатися, чи то «викривлення українського хребта у бік Кремля». Та й яка різниця!

Якщо Олексій Сергійович раніше бував у Києві наїздами, то тепер добра половина часу проходила на українській території. Він відчував, що працює в команді, яка злагоджено, як олімпійська академічна вісімка, гребла до зрозумілого, відміченого попереду фінішу. Фініш мав точне часове позначення – чергові президентські вибори в Україні. Однак і безсторонні мушкетери системи, що стала на диби та наїжачилася, і її відважні капітани, навіть головний вождь – усі знали, що головний рубіж набагато ближче. Скоріше за все, вирікали пророцтва корифеї воєнно-дипломатичних баталій, нею стане весняний саміт НАТО 2008 року. А якщо так, то Україну треба рятувати до кінця 2007 року, а то ці захмелілі від влади нащадки малоросійських хуторян і недобитих запорізьких козаків втягнуть країну у лігвище ворога. Волоком затягнуть! Звісно, все це врешті-решт – підступи заокеанських ляльководів, які вбили собі в голови дурну думку про порятунок людства. Це через них знову вилізла грузинська грижа, а українське питання перетворилося навіть не в докучливий радикуліт, а в справжню небезпеку гангрени! Хочуть відітнути у Росії ноги, на милиці хочуть поставити матір рідну!

І була отримана тверда команда: «Вогонь!». Бомбувати іскрометними інформаційними фугасами, щоб смердючі, отруйні бризки залишили мітки по всій окаянній території непокірливих провінціалів. І появився царський указ дати карт-бланш запопадливим нукерам: застосовувати будь-які засоби впливу – банківські капітали, припасені нафтодолари, таємні, не без погроз, знаки паризьким і берлінським законодавцям політичних мод і, нарешті, важкий, давно припасений хук непокірним київським революціонерам. Ці нехай пізнають усю принадність земної юдолі, хай їхнє кректання й скрипи хворобливої плоті довго нагадувють нащадкам про те, що негоже зариватись! У стійло їх, у стійло!

«Пам’ятаєте старий большевицький прийом, – пояснював Олексію Сергійовичу розвиток ситуації полковник Круг, – якщо необхідно піти на ряд жорстокостей, то їх треба здійснити найенергійнішим способом та у найкоротший строк, оскільки тривалого застосування жорстокостей народні маси не стерплять. Так-от ми повинні так міцно дати хохлам по зубах, щоб відбити у них охоту навіть дивитись на захід». І точно: ряд спеціальних заходів прокотився з лиховісним гуркотом, ніби віз з чортами. Артеменко навіть оком не змигнув, лише встигав відмічати вогняні спалахи. Він не здатний був усвідомити, де підіграв, де змазав шестірню, а де його використали як забійника. Система – не артіль і звітувати перед своїми акціонерами не звикла. Вона, як велика броньована машина з повним боєкомплектом на борту, рушила у бік заходу, і одинокий полковник у ній точно був не водієм. Пантеон слави призначався іншим, і він це добре знав.

Передусім наказано було закрутити гігантський вир негативу у сприйнятті усім народом нової «помаранчевої» політики. Відітнути «помаранчевих» лідерів від власного народу – ось завдання номер один. Вбити між ними клин, чим скоріше вони перестануть розуміти один одного, тим легше буде відлучити одних від інших. Завдання, звичайно, нелегке, не для одного польового воїна, нехай навіть дуже підготовленого. І накинулися раттю, хоча й діяли гранично обережно, працюючи не пов’язаними між собою групами. Основну частину справи, як водиться, робили чужими руками. Замовляли, оплачували, отримували результати, підхоплювали їх на щити. Непоганий доважок дав хльосткий соціологічний вертеп. Від нього по телеканалах і газетних шпальтах розійшовся калейдоскоп опитувань, оцінок, інтерпретацій та перших застережень. Коли різні впевнені фізіономії в яскравих краватках і окулярах із золотими оправами почали роздавати склеєні з аналітики спецслужб рейтинги з виразами, в яких змішані холоднокровність і шахрайство, ніхто особливо не здивувався. А що, країна вже однією ногою в Європі, на вулицях навіть пиріжки демократичні. Спочатку все мало пристойний вигляд, хитрощі лише впліталися у загальний візерунок. Наприклад, створили ажурну і правдоподібну ілюзію рівних можливостей у налагодженні конструктивних відносин з Росією для тих головних осіб нової влади, що встигли посваритися. Поставили знак рівності між затягнутим серпанком власних фантазій президентом Віктором Ющенком та білою феєю з чарівною паличкою у руці Юлею Тимошенко. Для правдоподібності про всяк випадок до рейтингу з таким самим результатом пристебнули маститого, завжди заретушованого Голову Верховної Ради Володимира Литвина. Не тільки для масовості, а ще й тому, що декому імпонував його дар виставляти замість самого себе мальований трафарет з посмішкою, що обеззброює. А ось потенціал опального опозиціонера Віктора Януковича – теж про всяк випадок – підняли, поки ще не до небес, проте у півтора раза вище, однаково дуже помітно. Колами пішов стривожений шепіт: даму, мовляв, наказали тримати про запас і тягнути трохи позаду фаворита. Якщо не появиться інший фаворит, адже зрощувати їх бралося багато гарячих голів. Та ламали списи, тому що молодь непередбачувана пішла: один імпозантний, але продажний, другий – чудовий лицемір, проте до національного лідера не дотягує; третій просто довіри не викликає, та й на телебаченні недоречний; четвертий – хитра пташка, що в кишені чи то кулак, чи то дулю тримає. Одне слово, Малоросія – провінція специфічна…

З ідеєю об’єднання України з Росією Центр завбачливо вирішив не поспішати і поводитись гранично обережно. Пропонувалось демонструвати різні погляди влади і народу: влада, підкуплена гордовитим Вашингтоном, тягне на захід; народу ж – точно в інший бік, де обійми братів по слов’янському менталітету. Тому навіть не в мозкових центрах відомих відомств, а десь набагато ближче до Кремля глянули в небо і списали віщий результат: нехай поки що за об’єднання буде шоста частина населення України. Адже й то чимало. І треба сказати, дуже непогано ця інформація поширилася – васальні редакції із шкури пнулися, та й ласі до жовтої наживки репортери теж не відступали: свою частину наосліп відпрацювали. Потім інформацію кілька разів повторили з трибун офіційні мужі, і вона стала непорушною аксіомою, основою для наступальної доктрини. На її фоні народилась ще одна хитромудра задумка. А саме, запустити кометою у простір думку, ніби три чверті населення країни за незалежні, дружні держави Україну і Росію, але з відкритими кордонами. Цей месидж був схожий на правду, але правда завжди є зброєю промислу обізнаних; її можна обіграти настільки різноманітними способами, що вона породжує абсолютно різні асоціації, змушує до ухвалення мало не протилежних рішень. На логічний і цілком обґрунтований месидж спочатку уваги майже ніхто не звернув. І даремно, тому що друга його частина була захована за пазухою, як кинджал Брута. Саме вона перетворювала першу на зброю, на тандемний кумулятивний боєприпас. Рать в темних плащах, і Артеменко в тому числі, про другу частину знали, проте помовчували. А полягала вона в тому, що дуже скоро кордон з одного боку мав почати швидко й невідворотно закриватися, – а як же, не можна мати відкритий кордон з державою, лідери якої ведуть її, як покірну корову з великими сльозавими очима, на забій. Закривати його будуть усі разом, від звичайного газетяра до президента. І нехай населення, яке прагне чи об’єднуватися, чи жити в одному відкритому домі, знає, що гірше йому стає лише через їхніх недалекоглядних вождів і воєвод, що продалися за долари. Довірливі маси мовчки споживали соціологічні й експертні пігулки, за авторитетною обгорткою яких світилася продумана робота розвідок, що змагаються між собою, вислужуються перед хазяїном. Адже розвідка у переважній більшості випадків служить одному хазяїну, хоча її зіркі, пильні менеджери й возять пухкі теки паперів багатьом формальним представникам офіційної влади.

Нарешті змайстрували ще одну інформаційну хлопавку, яку необхідно спільними зусиллями перетворити на виверження вулкана, засипати заблудле плем’я масивними клубами попелу обурення. Розпочали роботу ті ж соціологи, оголосивши, що дев’яносто відсотків українців, а отже, переважна більшість, характеризує відносини, що склалися між Україною та Росією, як несприятливі. Це була добра точка відліку для наступних масованих атак. Для довершення картини жахів її ґрунтовно домалювали в самій Росії. Суспільна думка мала дістати образ ворога і засудити цього ворога на смерть. На телеканалах відбулися численні публічні страти й спопеляння словами всіх тих українців, що роздмухували багаття ворожнечі між народами, не давали їм спільно, по-братньому працювати і жити. Деякі телекомпанії, що регулярно клювали з рук влади, були настільки успішними у створенні лабораторій суспільної думки, що через півроку вже появилися певні результати. До дня народження дитинчати навіть упереджений спостерігач був би вражений прагненням догодити Першому. Вийшло вражаюче й зворушливо: до числа ворожих держав населення Росії стало відносити Грузію. Україні, що повернулася обличчям до заходу, а до Росії задом, відвели поки що третє місце – все ж таки не вся Україна, а тільки її голова та частина непідконтрольних тілес бунтують. Проте народи, хоча й повільно, ввергнуто в гіпнотичний транс лихоманки. Одночасно політики та чиновники пообіцяли жорсткий візовий режим, ракетну огорожу, і абсурдне марево затягнуло горизонт уже не тільки відносин політиків і чиновників, а й недовірливих громадян по обидва боки кордону.

І ось тоді почалася справжня робота. Дипломати й резиденти в західних державах з професійною старанністю взялися за свою справу – пояснювати всім нетямущим, що між двома державами визрів передвоєнний стан. І що Росія готова роздавати зуботичини і західним друзям, якщо пхатимуть свого носа в це надто інтимну, суто сімейну справу. Нагадування про зуботичини, нехай і невоєнні, викликало сум’яття у не надто струнких лавах вразливих політиків. Чисто російські гротески при максималізмі нинішніх власників акцій з їхнім спецслужбістським минулим – це зовсім не жарт, швидко розцінили в європейських мозкових трестах. Адже, врешті-решт, що то за ціна питання: Україна?! Ну буде кордон стабільності на вісімсот кілометрів ближче, зате тяжку хворобу буде вилікувано без хірургічного втручання. Ну буде Україна не в самій Європі, а поблизу її кордонів, що зміниться від цього для безтурботного парижанина або щасливого баварця? Більше того, ще й власних проблем вистачає, чого тільки Балкани варті чи періодичне загострення греко-турецької хвороби… Трубадури Бєлокамєнной тим часом все лютіше вмикали всі тумблери пущеного в хід вселенського механізму протистояння, не соромилися вже й міцних епітетів. Дружно та з суворими обличчями настійно радили звиклим до затишку й стабільності європейцям: «Не лізьте, заради самих себе, не заважайте! Ми ж звикли жити напружено, без зручностей і свого досягнемо за будь-яку ціну». Нарешті і сам хазяїн появився на сцені, декорацій уже створено достатньо. З властивою йому глузливою урочистістю попередив тих, хто сумнівається, хоча дехто і так за легкою іронією вловили готовність висікати іскри. Надто багато ознак, і далеко не лише стиснуті кулаки, вольові складки біля рота і палаючі кольори краватки.

У Росії, як і у величезному ательє, не соромлячись звуку, вже давно гучно стрекотали ножиці – закроювався новий образ національного генія. Ні, звісно, не поета, не мислителя чи там ученого. Вилицюватого стратега, здатного організувати потрясіння і перевороти. Історія кодифікується в образах, з них починається розгерметизація свідомості. Це дуже добре знають політтехнологи, на цьому полі з ними навіть спецслужби не ризикують змагатися. Одинокий образ, навіть майстерно витканий, сприймається як безглуздий, зухвалий і неправдоподібний. У малюванні фарбами нового образу йому потрібне героїчне обрамлення – теж із образів. Долучили до делікатної справи академіків, порадилися з маститими вченими, вислухали досвідчених у виборчих перегонах практиків. Дійшли висновку, що для формування іміджу нинішнього лідера підійдуть древні герої Росії. Справді, не рамкою ж з поетів і мислителів відтіняти похмурого в своїй непохитній рішучості владику. Знову звернулися до телетехнологій, посилили їх сучасними кіберрозробками і згодом акуратно, без суєти вивели на п’єдестал Петра І, Йосифа Сталіна і Володимира Леніна. Трохи віддалік світилася синяво-чорна аура царя Івана. Порочно культивувати вбивць, однак людина є багатогранною. Хай замість гірших якостей навіжених володарів, патологічного некрофіла й одержимого організатора переворотів на перший план будуть виведені кращі: грізний образ, від якого тремтять вороги; тверда лінія в політиці, незламність суджень. Вражали розум ефектом гласу народу – через голосування кількох мільйонів інтернет-користувачів. Як сказав би придворний письменник, картина мала анафемський успіх. Сонцеликі царі впевнено посіли в рейтингу національних героїв перші місця, залишивши далеко позаду мудреців, письменників. Дія черговий раз перемогла думку. Атестація завойовників укріпила дух вождя, який з ефектом шоумена одразу заборонив своїм підданим шакалити поблизу іноземних посольств. Втім, цей геніальний театральний жест викликав непідробне захоплення у людей в касках та розчулення у панійок на кухнях. А на черговій зустрічі Віктор Євгенович, удавшись у багатослівні роз’яснення – інструкції вимагали насичення віддалених від відомства голів правильною інформацією, – навіть процитував Маркса. «Здивована Європа, що на початку царювання Івана ледь помічала існування Московії, затиснутої між татарами і литовцями, була вражена раптовою появою на її східних кордонах величезної держави», – після цих слів полковник так виразно й переможно подивився на Олексія Сергійовича, що той мимоволі з тугою подумав: «А й справді вірить у велич царя! Якщо полковників можна так легко зомбувати, то що ж про люд казати?! Йому тільки вила дай та вкажи на ворога».

Але до кінця бою за Київ було ще надто далеко. Якщо Росія в своїх нинішніх кордонах, – намагалися вклинитися у переговірний процес американці, – її відносини із зовнішнім світом будуть швидко поліпшуватися. Та ні, добродії америкоси! Росія – на те й Росія, щоб не заспокоюватися в своїх кордонах. Росія, можливо, й заспокоїлася б, проте її штурманам негоже заспокоюватись – вони завжди повинні жадати більшого. На те вони й царі, а у царів жага безсмертя загостреною завжди була, є і буде! І ніхто ніколи не думатиме про ціну! Якщо тільки приміряв костюм національного лідера, повинен відчувати воістину сектантську нетерпимість до жалості, яка гірша за порок. Ось так і з Україною – тільки повна капітуляція! Або на коліна, або буде кров! Так би зробив Петро. Певна річ, і Сталін би схвалив. Та й Ленін, хоч і здавав Україну, але не назавжди, і тільки заради спасіння більшого. Ну, а про Івана не варто згадувати: він цих «помаранчевих» уже виловив би та живцем – у котли з окропом!

У західних столицях про рішучість намірів Москви були інформовані. Там компетентні віщуни й провісники встигли виставити діагноз – бідолашний Київ хворіє на політичну непрохідність, та й перетворився вже на пасовище для російських героїв темного плаща. Тому, за розрахунками московських шаманів, що ґрунтувалися на дослідженнях таємних писань спецслужб і придворних аналітиків, ситий Берлін і гнучкий Париж, а тим паче консервативний, розумний Лондон за Київ не заступляться. Їм там до Києва надто далеко, щоб ризикувати. А ось Москва за Київ буде горлянки дерти. Саме про це за командою почали дзвінко й зловісно тріщати сутяжні посланці, найняті редактори й давно пристроєні в західних столицях штрейкбрехери.

Насправді усіляких мудрованих і простих схем було в десятки разів більше, і Артеменко не тільки втратив їм лік, але навіть припинив відстежувати витоки. Окремі елементи цілісної системи впливу однієї держави на іншу полковник ГРУ часом починав розуміти лише в з’ясуванні їх взаємодії. Якоїсь миті ставало неважливо, ФСБ, СЗР чи військова розвідка веде ту чи іншу справу. Для Олексія Сергійовича як спостерігача важливий був лише результат, і саме його він уловлював усе частіше. В Києві у нього, позбавленого постійного інформаційного підживлення свого відомства, склалося, можливо, оманливе враження, що завдання і гроші течуть єдиним потоком. А коштувало все дійство чималих грошей, але за тією ознакою, що грошей вже ніхто не рахував, Олексій Сергійович зрозумів розмах боротьби, її геополітичні ставки. Кремль націлився черговий раз перекроїти мапу Європи; Україні з географічного центру Європи і вже визнаної європейської держави належало трансформуватися в непередбачувану країну великих ризиків, яка будує з Європою нові відносини спільно з Росією. А можливо, й у складі нової Росії – цього поки ніхто не знав.

Цілком природно, що полковник Артеменко рив землю на окремій, відміряній йому ділянці. Він брав участь у показових консиліумах як у закритих для певних категорій українців, так і в організованих для публічного обговорення. Він з виглядом ображеного росіянина запитував на різноманітних форумах, чому з моменту обрання Віктора Ющенка чільником держави відносини між двома братніми країнами різко погіршилися. Він сумлінно записував рекомендації й думки, прикриваючи фальш і абсурд війни, що велася за його спиною. Він невтомно зустрічався з конкретними людьми, уточнював їхні позиції, обережно роз’яснював їхні можливі дивіденди за умови активного зіштовхування російського і західного факторів. І йому самому ситуація уявлялася у вигляді чудної фантасмагорії. Дві фантастичні тварини велетенських розмірів, що сплелися могутніми рогами й зіткнулися широкими чолами в напруженій сутичці, не поступалися одна одній ні силою, ні бажанням володіти простором, маленькі люди снували навколо, дивуючись такому грандіозному бою і не наважуючись допомогти якомусь із супротивників. Але саме від них, від того, чиїх прибічників набереться врешті-решт більше, залежатиме результат боротьби титанів. І Артеменко день за днем бачив, як зростає кількість тих, хто підтримував колоса із сходу. Проте цього було замало – необхідно було домогтися їхньої гризні у поросі від ратиць здиблених борців, їхньої готовності до самознищення, покірної відмови боротися за якесь придумане ними самими майбутнє. Їхнє майбутнє має на довгі роки, а краще – навіки визначатися іншими. Тільки тоді виникне ефект Паладіума, і на цю землю опуститься сутінок загальної покори.

Виконував Артеменко й доволі відповідальні доручення. Наприклад, особисто брав участь у знищенні проекту будівництва літака АН-70 – колишньої візитної картки братньої дружби. І тут, як і на всьому фронті боротьби, вбивати слід було не фізично, не підривати крилатого гіганта в ході бойової операції спецназу, а знищити його в головах, в уяві людей. Літак був вибраний за мішень не випадково – про нього знав кожний українець, його вбивство і подальше розчленування симптоматичне, зрозуміле навіть замшілому обивателю, воно має лякати невідступністю примари розбрату між народами. Дивлячись на такі втрати, бачачи вгасання нового, богатирського літака, а з ним і неминуче умирання всієї високотехнологічної галузі, кожний українець повинен був самостійно дійти до усвідомлення: «Так це ж президент зі всією своєю командою винен! Це влада не змогла довести свою спроможність, то нехай краще згине вона, ніж всі ми з прикутою до ніг гирею підемо на дно!» Світ уявлень побудований на контрастах, він є загадкою лише для недосвідчених. Ці контрасти, спираюсь на правдоподібні подробиці та шалені емоції, й створював полковник Артеменко. Часом він робив це так хвацько, як охоплена натхненням господарка готує свою особливу страву.

Накази не обговорюються, як не оцінюються й перспективи тріумфальної ходи повітряної машини або збитки від її катастрофи. Сам гереушник ясно бачив, що до повного провалу проекту не дійде – буде показове шмагання, замороження проекту на кілька років, а потім, після довгих умовлянь – нібито неохоче, а насправді бажане повернення до проекту. Просто, якщо вже треба довести, що від руху заблудлої країни на захід будуть ущемлені інтереси конкретних українців, знадобляться яскраві картини людських страждань. Потрібен глас народу, сурмовий заклик, виття. Потрібне невдоволення, заколот проти своїх же лідерів. Або хоча б сильний стрес, що веде до бунтівних дум. Образ колись створюваного спільними зусиллями літака якраз достатньо яскравий, щоб проникнути в саме серце простого мешканця наелектризованого простору. Тому Артеменко на вимогу Центру збирав численні аргументи проти АН-70 і на користь російських літаків Ту-330 та модернізованого Іл-76. Він невтомно організовував тиражування заяв відповідальних осіб, генералів і конструкторів. Численні провокаційні цитати та технічні розрахунки, що викривають недосконалість виробу, йшли у масовий вжиток, як льодяники. Офіцер перекидав їх партіями упакованих ідей від Центру до спеціальних конструкторських бюро та відповідальних осіб у штабі Військово-повітряних сил, а звідти вони, вже персоніфіковані, в обрамленні красивих слів, потрапляли до велетенського конвеєра засобів масової інформації. Ось рішення про переведення серійного виробництва авіаційних двигунів з України до Росії, ось заява про конкретні успіхи в організації дублюючих виробництв на російській території, ось погрози колишнім партнерам і запевнення, що все у них провалиться через неслухняність. Йому довелося стати спеціалістом з тіньових інтерпретацій, влізти в саму суть проекту, оволодіти тонкощами подання деталей до свідомості громадськості. Іноді доводилося працювати із складними документами та виносити на світло денне саме ті нюанси, які ховалися в їх глибині. Так, вивчивши стратегію розвитку авіаційної промисловості Росії до 2015 року, він побачив, що вона не передбачає програм спільного виробництва літаків, розроблених українським конструкторським бюро Антонова. І саме цю інформацію поставив у вершину кута, обробив, обрамував та прикрасив іншими даними і лише після цього через інші руки переправив до однієї з популярних українських редакцій з російським корінням. Ці редакції вчасно імплантували на територію України, і вони тепер працювали, немов кузні: там все пихкало, гуділо, чулися гучні удари молотів. На поверхню виповзало багато світського лушпиння, усіляких чуток про бездар, які нині називалися зірками. Але поряд з охоче споживаним обивателями інформаційним сміттям Артеменко і подібні до нього гравці протягували такі багатомірні повідомлення, які діяли безвідмовно, як укол шпагою чи смертельний ціанистий калій. Минуло зовсім небагато часу, і механізм запрацював сам собою, ніби був вічним двигуном. Щоправда, сам офіцер військової розвідки добре розумів, що необізнаними учасниками проекту рухає примітивний страх: втратити посаду і не прислужитися царю – саме царську волю вони уловлювали в небагатослівному спілкуванні з представниками всюдисущих і авторитетних спецслужб. Коли один з директорів заводів заявив про те, що без співробітництва з Росією авіаційна промисловість України не зможе в повному обсязі виробляти літаки, двигуни та спецтехніку, він зрозумів: почалося нікому не підконтрольне цькування. Другий у своєму завзятті зайшов ще далі, кричачи на прес-конференції, що критична залежність України від Росії у поставках різних сплавів – титанових, алюмінієвих, легованих сталей, бортової радіоелектронної апаратури – призведе до руйнування усього літакобудівного комплексу. Третій за власною ініціативою розтиражував заяву, що від руйнування авіаційної галузі Україна незабаром втратить не менше 50 тисяч робочих місць, пов’язаних саме з високими технологіями. Артеменко, який уже майже не докладав будь-яких зусиль, отримав з Центру чіткий сигнал: ним та його колегами на цій ділянці задоволені.

Доводилося, щоправда, реагувати на ситуації, яким Артеменко не міг дати однозначної оцінки. Так, в одну з прохолодних березневих ночей російський десантний корабель «Ніколай Фільченков» з веселим свистом порушив державний кордон України та поблизу Феодосії висадив десант окремого батальйону морської піхоти. За блискавичним розпорядженням з Москви Артеменко підготував кілька текстів з вибаченнями, частина із них була опублікована у вигляді заяв уповноважених осіб Чорноморського флоту Росії. Однак його самого збентежив цинізм у поведінці керівництва. Хоча в деяких повідомленнях і йшлося про халатність командирів на місцях, у цілому Олексій Сергійович чітко вловив ретельно сплановану акцію. Російська сторона попереджала про входження корабля в українські територіальні води, однак, не надавши інформації про пасажирів і вантаж на борту, спокійнісінько розпочала десантну операцію в курортній зоні. Потім, вибачившись, тихенько згорнула її. Він уловив: це тестування, зондаж можливих бойових дій штурмових сил. Від цієї думки полковник вперше похолодів. Немов опам’ятався від чумної механічної дії, яку виконував декілька місяців, мало замислюючись про наслідки. Він наївно вважав, що логіка безперервного впливу полягає в тому, щоб постійно тримати українську владу в напрузі. Але ніколи не думав, що все одного разу може зайти надто далеко…

Те, настільки лідери двох держав просунулись у розпалюванні нетерпимості й ненависті, Артеменко усвідомив, коли на територію Росії не допустили громадянина України, засновника української бібліотеки в Москві. Ситуація далеко виходила за межі прикрого прикордонного інциденту, тим більше що відомого організатора українського культурно-національного руху в Росії відмовилися офіційно визнати персоною нон ґрата. Із ланцюга недружніх фрагментів, заяв і фальсифікацій протистояння виростало до війни нового покоління – зміщення енергетичного поля нації через застосування психотропних та психоемоційних атак. Подібне полковник Артеменко бачив вперше і вперше брав у таких бойових діях особисту участь.

Після однієї із зустрічей з Кругом, отримавши чергову порцію завдань, він відчув потребу поритися вдома у старих паперах. Відшукавши серед них маленький блокнотик, в якому він потай записував на заняттях найважливіші думки, офіцер відчув сильний прилив енергії. «Ми наближаємося до такої стадії розвитку, коли вже ніхто не є солдатом, проте всі – учасники бойових дій. Завдання тепер полягає не в знищенні бойової сили, а в підриві цілей, поглядів та світогляду населення, у знищенні самого соціуму», – Артеменко прочитав записані колись з благоговінням слова одного з керівників Пентагону, які в академії цитував професор Сташевський. Провидець, хай йому грець, справжній чарівник. Адже саме так все й виходить, подумав розвідник, посміхаючись.

Полковник Артеменко діяв із запалом, хоча й намагався десь глибоко під корою своєї свідомості аналізувати ситуацію. Навіть не стільки ситуацію, скільки своє ставлення до неї, яке змінювалося. Вірогідно, йому ніколи не довелося б виснажувати себе землекопними роботами на такій глибині, якби він пребував на території, скажімо, Алжира чи Франції. Але Україна залишалася його батьківщиною, і це неможливо було викреслити з біографії. Тому й ставлення до неї усупереч його волі залишалося особливим. Як у людини, яка через багато років завітала у старий двір і помітила у картині, що повністю змінилася, на подив зворушливі, сокровенні риси, непримітні для інших, які викликали неясну тугу й ніжні мотиви дитинства. Артеменко почувався саме такою людиною, не здатною байдуже дивитися, як бездушний бульдозер розвертає свої невблаганні лапи для останнього акту знищення. І нехай навіть на тому місці постане палац, той, хто жив у старому дворі, завжди пам’ятатиме хиткий паркан і милі серцю обшарпані закутки.

Спочатку Олексій Сергійович навіть не помітив, як окремі епізоди протидії рухові України до європейського клубу перетворилися на дуже конкретну, ясну лінію фронту. Точніше, контурів, кордонів цієї лінії не було, проте появилося відчуття справжньої війни. Він знав і навіть трохи вивчав інформаційні операції американців в Югославії та Іраку, але там вони супроводжувалися реальними бойовими діями. А тут все було інакше: стрілянини й крові не було, а війна була. Кошмар розгортався, все виразніші тіні примар мовчазно заповнювали простір.

Артеменко був немало здивований ще однією обставиною: помітно наростанням емоційного піднесення учасників бойових дій. Якщо в 2005 році і сам він, і ті, в кому майже безпомилково вгадував своїх колег, розглядали перебування в Києві як захопливу пригоду, то вже через два роки у них розвинувся не просто азарт, а застрашливе розлючення. Як у тварин, що пізнали запах і смак крові. На початку шляху і самі бійці невидимого фронту, і їх цілком реальні кабінетні наставники мали намір тільки покарати тих, що оступилися, як розсерджений батько злегка надасть ляпанців дитині, яка завинила, не позбавляючи її своєї любові та прихильності. Проте з часом Артеменко із здивуванням фіксував то тут то там жагуче бажання гризти, шматувати на шматки ворогів, доводити до повного падіння і потім добивати тих, хто впав. Якось від одного росіянина з різко зрослим рівнем патріотизму він почув: «Пора вже цих зарозумілих хохлів тикнути носом у лайно!» Більше із цікавості, ніж з професійного інтересу Артеменко спитав про причини такої ненависті. І нестриманий міщанин приголомшив його цілковитою простотою міркувань: «Та як же вони відмовилися від своїх витоків, від слов’янського коріння? Не всі, певна річ, це політики їхні Україну розділити хочуть, заморочили народ і тягнуть його у прірву. Узяти цих баламутів та й постріляти, як при Сталіні! Тоді б знали, як на захід ходити!» Артеменко не став уточнювати й прояснювати деталі – цієї тиради йому було достатньо, щоб зрозуміти, що суспільна думка давно стала лише відображенням комбінацій, розроблених у дослідницьких лабораторіях влади. Справді, міркував він, до 2005 року ніхто навіть не згадував про перспективу розділення України, ніхто не думав навіть про саму можливість такого розділення. Але ось добротно попрацювали спецслужби, політтехнологи, засоби масової інформації, і все стало на свої місця – тепер не тільки кожен українець, а й російський обиватель знає: Україна може бути розділена на Східну й Західну. Чудово, вигукнув він сам собі. Якби не було так гірко.

Розвідник спокійно й відсторонено діяв, ніби був спостерігачем, а не виконавцем. Але сумніви, якими він ні з ким не ділився, все зростали. Від розуміння штучно створеного нового вододілу в людських стосунках в ньому все частіше підіймалася хвиля моторошного жаху. Найбільше Артеменко боявся побачити ознаки появи у людей справжньої ненависті до тих, з якими донедавна обіймалися при зустрічах, а за столами змагалися у гостинності, разом пили горілку, на схожий манер закушуючи огірками чи оселедцем. У нього довго нило у грудях щоразу, коли він чітко уловлював: люди, що вийшли з одного великого кореня, виявилися вбивчо різними за менталітетом, за світоглядом. Що ж пробудило такі дивні суперечності, що лежить в основі настільки жахливої непримиренності, яка виникла, здавалося б, на порожньому місці? Чи то, бува, не розіграш шахової партії, перенесеної з дошки на гігантську територію? Чи то руйнівне бажання одних пробудити кепське відчуття вторинності у дргих?

Розвиток ситуації дедалі більше скидався на похмуру гру, в хід якої втрутилися потужні енергії, що не піддаються розумінню. Ззовні гра була дитячим показом масок-страшилок, коли з-за рогу з веселим запалом з’являється загрозливий малюнок, націлений на обличчя, й одразу зникає, щоб звільнити місце для іншої маски. Але в дитячій грі весь сенс у потішній виставі, у той час як у дорослих гра кодифікується в точно розраховану траєкторію руху до мети. На відміну від схильних до імпровізації дітей дорослі спиралися на бездоганно завчені ролі. Ніби люди були іграшками, войовничими тваринками або солдатиками з ключиками у спинах, які хтось непомітно підкручував. З кожним днем ситуація змінювалася: люди тверділи й черствіли, чомусь ставали розлюченими і дратівливими, у них виникала зовсім не властива і водночас абсолютно очевидна ненависть до тих, хто просто дотримувався інших поглядів. Ніби ці погляди були не думками, а наставленою на них зброєю. У багатьох раніше спокійних і врівноважених мешканців двох держав виник високий, дуже хворобливий ступінь патріотизму. Як під час експедиційної хвороби, розкрилися душевні рани, про які думали як про давно загоєні рубці. Страшні, витягнуті з братніх могил тіні Голодомору із запалими щоками, сталінські намісники з хлистами й насильницькою русифікацією, непримиренний Степан Бандера, Роман Шухевич, що затаївся з автоматом, грізні ганьбителі українського Пьотр і Єкатерина, авантюрний Петлюра – все змішалося в один інформаційний потік, що лихоманить душі. Наче після вибиття корка з пляшки шампанського, в якій нестримно заграли гази; але з шийки мала ринути зовсім не безневинна піна вина, а щось жахливе, що знаменує початок біснуватого танцю чортів.

Одного разу під час прийому в посольстві з обмеженою кількістю запрошених Артеменко почув цікаве пояснення ситуації. Він любив приходити у просторе, завжди урочисто прикрашене і водночас затишне приміщення з високою стелею. Того разу, взявши келих з червоним вином, він відійшов трохи убік, щоб роздивитися, звикнути до обстановки й товариства, яке зібралося. Однак до нього одразу підійшов з келихом у руці сивий чоловік з сумними розумними очима та зачесаним назад рідким волоссям. Впали в око світла борода, глибокі борозни на чолі та численні променисті зморщечки навколо очей.

– Олексій Сергійович Артеменко? – увічливо запитав він, і коли Артеменко кивнув ствердно, представився. – Мені рекомендували звернутися до вас. Я – Іван Єлисейович Вихухолєв, головний конструктор московського підприємства «Салют». Певно, чули про таке.

Артеменко знав це підприємство. Одне з тих, де мали розгортатися дублюючі виробництва тієї оборонної продукції, яку виготорвляли заводи України. Не так давно він готував Центру детальну довідку про українські підприємства. Він не здивувався, що хтось направив конструктора саме до нього: система діяла, як гранично точно налагоджений механізм, в якому схема відповідальності й повноваження кожного гвинтика чи шестірні була зрозумілою координаторам, які вказували новим виконавцям великих і маленьких ролей потрібні напрями та коридори.

– Чим можу бути корисним? – з посмішкою запитав він і пригубив вино.

– Бачите, – почав його співрозмовник, ми з давніх-давен співробітничаємо з українськими підприємствами, ще коли всі були неопереними совєтськими конструкторськими бюро і виробничими базами. Сьогодні ж усе змінилося, і у нас ось два підприємства – рибінський «Сатурн» і наш «Салют» – розглядаються як виробнича база газових турбін для флоту…

Конструктор зробив паузу, нервово вдихнув і винувато посміхнувся: мовляв, вибачте, що доводиться розповідати малоцікаві деталі. Артеменко ще раз переконався, наскільки стара людина стоїть перед ним.

– Так ось, ми взялися за розробку газових турбін для військових кораблів морської та океанської зони, зокрема фрегатів та есмінців. Держава виділила чималі, я вам скажу, кошти – мільярди. Можу доповісти, що ще два роки тому один наш двигун успішно пройшов випробування, тому й ми сповнені нових надій, і від нас чекають чудес. Просунулися й хлопці в Рибінську Ярославської області. Але не все так просто, як здається на перший погляд. Та й ми вже не молоді, і молодь, як то кажуть, не та.

Олексій Сергійович здивувався – цей чоловік ніяк не міг підійти до питання, яке його хвилювало. Гул мовців наростав, і він вже прикидав, з ким треба поговорити під час цього неформального форуму однодумців.

– Іване Єлисейовичу, – вирішив він підбадьорити розробника, – я готовий вам допомогти, якщо це в моїх силах. Однак скажіть, що конкретно я міг би зробити?

– Розумієте, – старий раптом залпом допив вино, поставив келих на столик, що стояв поблизу, і став говорити сміливіше й швидше, ніби боявся, що втратить співрозмовника, – я приїхав, щоб залучити до проекту українських спеціалістів миколаївського підприємства «Зоря-Машпроект». Якщо ми, так би мовити, перекупимо кількох інженерів, то на роки скоротимо налагодження власного виробництва. І тут ваш фонд міг би зробити неоціненну послугу, а всі контакти з миколаївськими спеціалістами у мене є.

І конструктор докладно розповів йому, який може бути механізм взаємодії з фондом. Справа ця була цікавенною, не позбавленою особливих козирів для практичної роботи розвідника – адже йшлося про залучення носіїв технологій. У той же час Артеменко мав доповісти про шлюз, що відкрився, та забезпечити Центр своїми пропозиціями та рекомендаціями. Непомітно поглядаючи на присутніх у залі, Артеменко пообіцяв сприяти у делікатні справі. Вони обмінялися контактними телефонами, домовилися про орієнтовний час зв’язку, і Артеменко вже зібрався залишити співрозмовника, як той раптом спантеличив його питанням:

– Скажіть, Олексію Сергійовичу, вам до вподоби те, що сьогодні відбувається між Росією та Україною?

Поговорити, чи що, йому хочеться, подумав він, дивлячись на його вже згорблену під важкістю років фігуру.

– А вам? – запитав він і сам відчув, як єхидство наповзає на власне обличчя.

Проте сивий бородань не звернув на це уваги, а може, справді хотів виговоритися.

– Знаєте, мені дуже не подобається. Місія моя якась неприродна, ми ж з багатьма виробниками й розробниками десятиліття знайомі, зв’язки були міцнішими за залізні ланцюги. Відносини за десятиліття склалися, як у родичів. А тепер не знаю, що сталося, чому ми по різні боки барикад опинилися.

– І ви маєте відповідь? – Олексію Сергійовичу не терпілося піти, але правила пристойності вимагали послідовності.

– Та я навіть не про це, а про наслідки. У мене брат – біолог. Учений. Так ось він вважає, що це власне не що інше, як внутрішньовидова агресія у людини. І у сучасних людей мають бути вагомі підстави вважати внутрішньовидову агресію найбільш серйозною з усіх небезпек, що нам загрожують на сьогодні.

Тільки після цих слів Артеменка пройняло, немов спалах, сніп яскравого світла вдарив у вічі. Старий тим часом продовжував:

– У нас виходить, як у пацюків. Якщо запах чужий – шерсть стає дибки, і пацюки з випнутими, налитими кров’ю очима починають смертельне полювання. Тільки у людей є одна суттєва відмінність – нам запах чужака заміняє клич лідера про те, хто є чужаком. І ось я думаю: а хіба не може лідер помилятися?

– Може, мабуть, може, – повільно мовив Артеменко, охоплений новими думками про те, що відбувається, які відірвали його від реальних подій. Далі він говорив машинально. – Але, можливо, це робиться з метою посилення?

– Якби в мене була чітка впевненість, що цей наш внутрішній російсько-український конфлікт слугує нашому спільному посиленню у боротьбі із зовнішніми ворогами, я б, мабуть, погодився з суворою необхідністю нинішніх часів. Але біда в тому, що такої впевненості в мене немає. Більше того, є впевненість, що ця штучно спровокована дуель може виявитися вкрай болючою. Або навіть вийти з-під контролю тих, хто її замислив. Брат мені багато розповідав і показував із життя цих горезвісних пацюків, які, між іншим, вельми схожі з людиною за суттю. Більш за все мене вразило те, що хоча у внутрішньовидовій боротьбі багато тварин гине від укусів, поранень і втрати крові, та все ж найбільше – від нервового виснаження, психічного перенапруження й очікування смертельної сутички. Хіба вам це нічого не нагадує з наших сьогоднішніх реалій?

Питання конструктора залишилося без відповіді, та він на неї й не чекав. Літній чоловік і чоловік середнього віку взяли ще по келиху, обережно, без дзвону зімкнули їх на честь знайомства і розійшлися у різні боки. Того вечора в Артеменка було у посольстві ще кілька розмов, і начебто навмисно погляд вихоплював з юрми сутулу постать у мішкуватому, поношеному костюмі. Сивина і стареча хода нового знайомого вирізняли його з маси сановитих, добре вдягнених людей – дипломатів, військових, бізнесменів та їхніх вишуканих леді. І думка, посіяна старим, непомітно оселилася в голові полковника. Вона зринула як миттєва відповідь схильного до аналізу мозку на закладені в нього дані: адже якщо ми, як пацюки, рвемо один одного на куски, а між тим дуже ретельно дотримуємося внутрішньосімейної вірності, то виходить, ми точно не одна сім’я. Ми – різні! Ось, виявляється, у чому річ.

Розділ сьомий
(Москва – Київ – Бухарест, листопад 2007 року – квітень 2008 року)

Ефект розіграної вистави ставав схожим на дію невиліковної хвороби в організмі людини. Зовні людина цілком нормально себе почуває, непогано працює, весело, нічого не підозрюючи, усміхається, насолоджується плотськими радощами або чимось величним – словом, живе. Тим часом усередині її злі сили давно ведуть тиху руйнівну роботу, готують організм до підриву, який нагадає про тлінність усього сущого і перетворить рухливе, чуттєве тіло у гнильну оболонку, виселить душу… Клітини змінюють інформаційний код, і… відбувається зміна стану. Життя змінюється смертю, світло перетворюється на темряву, на площині свободи проростають бур’янисті ознаки рабства. Клітини починають «думати» інакше, і все – людина замість розвитку і щастя отримує гарячкову, невідступну думку про смерть, а з нею й саму смерть… Смерть і життя, горе і радість, поразка і перемога – все залежить від єдиного: інформаційного коду, заряду думки.

Саме так діється й з державою, з планетою, з Всесвітом. Як кожен організм, держава розвивається, рухається наміченою траєкторією. Але якщо зовнішні сили активно втрутяться в процес розвитку і якщо ці сили досить могутні, а держава достатньо слабка, її клітини, неначе під впливом раку, змінюють свій код і стають іншими. Непридатними для цього тіла з його душею, думками, доктриною й намірами… І так само, як людина унаслідок хвороби переходить в інший стан, так і держава змінюється. Так було завжди, змінювалися лише способи перетворення територій. Головне питання, як і раніше, полягає в матеріалізації думки. І якщо перед тим думка надавала дії м’язам, м’язи використовували залізо для впливу на інші м’язи, і внаслідок цього слабші м’язи переконувалися в необхідності мислити по-іншому. Від фаланги Александра Македонського до танкових сутичок ХХ століття промайнула лише мить, і ось вже завдання перетворення стало розв’язуватися без проміжних ланок, від думки до думки. Одна думка, сильніша, уїдливіша, живучіша, поглинає слабку і стає домінуючою, захоплюючи простори й території. Так непомітно виросла і трансформувалася роль розвідки – від стеження за розвитком чужих м’язів та заліза до прямого впливу на чужу думку.

Олексій Сергійович Артеменко рідко замислювався у той час над глобальними проблемами, його надто глибоко затягнув вир безперервної, кипучої діяльності. Лише іноді, коли фрагменти бойових дій виявлялися надміру вражаючими, вони негайно назавжди врізалися в пам’ять. Він відмічав це, можливо, сподіваючись помізкувати над ними пізніше. Така сама реакція була у полковника, коли в Москві він отримав статистичні дані кібервійни. Якби він був однозначний у своїх судженнях, то, певно, залишився б задоволеним глибиною й масштабами поширення пухлини. На його подив, тим часом тільки на російськомовних блогах щоденно появлялося не менше 6,5 тисячі записів щодо відносин між сусідніми країнами. Олексія Сергійовича особливо вразило те, що публікацій про слов’янську сварку налічувалося у 7 разів більше, ніж записів про секс у тих самих щоденниках. Певна річ, не всі матеріали були націлені на зміну інформаційного коду української ментальності, виднілися сліди боротьби, хаотичні сплески протистояння. Проте в порівнянні з їх підготовленою інформаційною машиною, розгорнутими віртуальними дивізіями слів, пісень, слоганів, статей, газет, журналів, книг, фільмів тощо український національний опір був спробою карликів здолати військо велетнів. Усі механізми боротьби працювали синхронно, системно, спираючись на великий досвід минулого. Щоправда, у Києва залишалися ще два союзники: Вашингтон і Варшава. І часом з ними доводилося рахуватися. Напруга пристрастей стала критичною, коли американський сенат схвалив приєднання України до спеціальної програми щодо набуття членства в НАТО, і вже, здається, не залишилося українців, які не знали б магічного слова «ПДЧ» – План дій щодо набуття членства в НАТО. Тільки одні були впевнені в тому, що Вашингтон заступився за Київ, і вбачали в цьому захист і порятунок, а інші – бажання запеклого ворога скалічити Україну. Наближався момент істини, божевільна лихоманка охопила всіх, зверху донизу пішла ланцюгова реакція інструктажів, жорстких постановок завдань. Артеменко разом з колегами тонув у хмарі загальної нервозності – крок Вашингтона Москва розцінила як початок рішучого наступу на свої інтереси в регіоні.

Розвідників-нелегалів, які працюють по всій Україні, негайно викликали для коректування завдань. Із швидкості та невідкладності всього цього дійства Артеменко зрозумів: маховик ось-ось повернеться, й розпочнеться бійня. Тепер вже не існувало напряму основного удару, відтепер усякий удар набував розмірів і сили основного. «Якщо хлопці у Вашингтоні думають, що їхня підтримка – це все, розв’язане питання, то вони глибоко помиляються. Тому що Європа тут, і лякати треба цих, а не заокеанських. Лякати глобальними речами, втратою контролю над такими проблемами, як мир і війна», – слухав Артеменко наставляння Центру, вкладені в уста Віктора Євгеновича. Круг вимовляв їх зосереджено, з удаваною неквапністю, особливим наголосом чи не на кожному слові, і з його вигляду порожніх твердих очей і напружених від глухих звуків губ можна було легко вгадати прямолінійність та непорушність самої системи. Система гуділа, як бджолиний рій, тільки зліший і нещадніший.

Годинник історії, що цокає повільно та незворушно, наближав генеральне засідання західних мужів, і всі гвинтики системи напружилися у томливому очікуванні: то відступляться західні союзники від України чи не відступляться? «Ось побачиш, союзники – паскуди. Про це ще Булгаков сказав, і час нічого не змінив!» – кинув куратор Олексію Сергійовичу, і той одразу вловив, що Круг знову говорить не своїми словами, що ці слова, як мантри, повторюють його начальники і начальники його начальників. Проте Артеменко не міг не помічати, що в самій Європі його колеги не на жарт заметушилися. Не оглядаючись і нічого не боячись, показували зуби ліворуч і праворуч. І він не міг не визнати: робота у них виходила надзвичайно результативна, а часом і просто віртуозна. «Такого щастя, як Україна, нам і задарма не треба», – прочитав Артеменко початок однієї із статей. Європейські політики починали здаватися під натиском російської агресивності, і публічні каяття йшли одне за одним, невідворотно, як лавина від снігу, що довго накопичувався на крутому схилі. Виникли з наелектризованого простору слова міністра з європейських питань Франції Жан-П’єра Жуйє про те, що вступ України та Грузії до НАТО на цьому етапі суперечитиме інтересам Європи, а також може зашкодити її відносинам з Росією. З сусідньої столиці йому вторив держміністр МЗС Німеччини Гернот Ерлер про те, що непримиренні політичні табори роблять все для того, щоб увесь світ із великим занепокоєнням стежив за розвитком подій в Україні. Європейцям було на кого перевести стрілки, лихі українські володарі давно вже, як і за минулих часів, відірвалися від реальності і в азарті коридорних баталій не помічали нічого навкруги. «Вони самі винні, пересварилися між собою, не змогли поділити владу, а тепер пропонують нам за них збуватися клопоту, – почув Артеменко від одного західного дипломата в неформальній обстановці на прийомі з нагоди від’їзду якогось європейського можновладця, – нехай розв’яжуть свої внутрішні проблеми, а тоді вже в Європу». – «А вони не здолають своїх внутрішніх проблем, тому що кожен з тих, хто прорвався у національні лідери, бачить владу як мету, а не спосіб. У цьому докорінна відмінність ющенків, тимошенок, януковичів від ваших меркелей і саркозі», – майже з ненавистю промовив один з українських політологів. Артеменко вельми здивувався словам політолога, оскільки точно знав, що той старанно працює на «помаранчевих».

То відступляться чи не відступляться Берлін та Париж, що, як вже багато разів в історії, знову виросли до центрів ухвалення рішень?.. Відступляться, нікуди не подінуться! Питання безпеки всередині України вже розхитано до загрозливих вібрацій для тих, кого привчили цінувати своє життя, свій простір, свої цінності. Відстоюючи своє, вони відступляться від чужого, це Артеменко ясно бачив перед початком року переламного – 2008-го.

І незабаром відчув. В один з приїздів у Москву куратор терміново зажадав від нього обновити розробки силових сценаріїв щодо України. Олексій Сергійович працював упродовж доби, не лягаючи спати і відриваючись лише на короткі перерви, щоб випити кави. Він навіть повернувся до давно забутих сигарет, з насолодою викурив чотири чи п’ять у запалі інтелектуальної гонки. Звісно, знав, що таких, як він, розробників не менше десятка тільки в його відомстві. А скільки ще людей підключено до моделювання в інших, можна лише здогадуватися. Він розсудив, що чим професійнішим буде аналіз, чим більше факторів буде враховано, тим більше шансів проштовхнути свої формулювання. І все-таки, працюючи над моделями воєнного вторгнення на українські землі, він сам не вірив у реалістичність такого ходу. Полковник був впевнений, що просто готується масована інформаційна атака. Універсальна лякалка для необізнаних. Бос просто вирішив закрутити вихор, заронити відчай і страх або хоча б спонукати до розмов про майбутню війну. Просто, думав Артеменко, нинішній момент вимагає, щоб українська влада була «добита» кривавими публікаціями, а народ зомбований ідеєю тотальної небезпеки, що виходить від Росії, якій уривається терпець. Проте у глибинах аналізу його тримав у лещатах загнаний у підвали свідомості жах. А якщо ситуація попросту вийде з-під контролю? Хтось не так зрозуміє, вирішить, що це заклик до бою. Сформує команду екстремістів, що розхитуватиме нерви на окремо взятій ділянці території, появиться неконтрольована група політиків, що рвуться до влади, чи просто радикально налаштованого населення, що прагне приєднатися до Росії. Адже таких чимало, хто щиро вірить, що жити варто в одному великому спільному домі. А якщо перегорять дроти нервів українських міліціянтів-генералів, і станеться коротке замикання у можновладців? Що тоді?! Силове наведення порядку, залучення всемогутнього спецназу, поява на арені антитерористичних груп, кров, нестямні крики… І удар у відповідь. Колишній десантник міркував, що поява на горизонті морських піхотинців Чорноморського флоту буде сигналом до перекидання чотирьох повітрянодесантних дивізій, які розташовуються майже по периметру кордонів України. І одна з них – кривава, та, що набила руку й око у вічній війні у Чечні… Думки й видіння заводили аналітика настільки далеко, що в нього починала тріщати голова. Ні! Цього не може бути! Цього не можна допустити, щоб брат на брата! А інший голос ніби сміявся з нього: а чи не забув історію, як князі-брати воювали за владу, щоб сидіти в Києві? Це ж вельми людська справа – винищування своїх заради нарощування сили. Хіба не забув методику вирощування пацюкоїда Дати Туташхія: найсильніший пацюк той, який переміг родичів і наївся їхнього сирого, з кров’ю, м’яса? І хіба Сталіна не через те чужі боялися, що він своїх безжалісно винищував? Тому, зваживши все, Олексій Сергійович рішуче написав у своєму звіті: при проведенні силами морської піхоти в Криму десантної операції захоплення ключових елементів інфраструктури українські військові частини прямим атакам не піддавати. Він підкреслив це речення, а потім додав пояснення. Українське керівництво, зазначив він в анотації, найімовірніше не зважиться на серйозний опір, і це дозволить провести операцію оперативно і найменш кровопролитно. Ось у це Артеменко щиро вірив. І щиро не бажав, щоб хтось, нехай навіть його вождь, звеличився коштом братської крові.

Через півтора тижня він переконався, що розрахував правильно. Коли він побачив в одному з відомих і повністю підконтрольних журналів статтю під назвою «Операція «Механічний мандарин», то легко серед зведень мілітаристських фантазій знайшов свою сентенцію. Хай хоч так, подумав він, перечитуючи вдесяте матеріал та відмічаючи, що увійшло з його доповіді, а що з матеріалів колег. Автором статті виступив дуже близький до Кремля спеціаліст у галузі творення образів-фантомів. Фантом сам собою, він не соромився і не ховався за псевдоніми. Стаття відверто розповідала, як при стриманому варіанті вторгнення від України буде відділено Крим як незалежну Кримську республіку або територію, що приєдналася до Росії. Артеменко переживав суперечливі почуття, читаючи про те, що Київ не стане кидати війська на визволення Криму, хоча й сам описував цю версію із запалом знавця. А ось ширша версія вторгнення, яку він не відпрацьовував на папері, вважаючи повним абсурдом, його відверто вразила. Тремтів від ознобу, перечитуючи, як «весь південний схід України», разом з Донбасом, Харковом і Дніпропетровськом, стають російськими територіями. Висновок його покоробив: «закріплення Росією цієї території за собою як дружнього державного утворення чи навіть шляхом безпосереднього входження до складу Росії може мати ряд важливих плюсів». «Негідники! От негідники, все до крові йде!» – вигукнув він сам собі голосно, забувши, що є офіцером військової розвідки країни, яка розробляла операцію. Це була стаття-вирок. Стаття-діагноз. Що ж, цей автор чи ці автори доможуться того, що гарячі голови сусідньої держави вип’ють приготований кривавий сурогат до дна. Такий крок був симптоматичним – ніхто вже ні від кого не ховався. Це було провісником появи на арені першої особи, головного антикризового менеджера. І Україною прокотилася хвиля невдоволеного гомону. Перша… Про війну вперше заговорили як про реальну – думка почала матеріалізуватися.

Полковник не помилився. Хіба дарма був офіцером російського Генштабу, що дістався так високо? «Що дозволено Юпітеру, не дозволено бику» – говорить давня латинська приказка. Якби Олексій Сергійович був стовідсотковим росіянином, то, напевно, пишався б, що саме її взяв за основу дій його хазяїн. Але в ньому текло надто багато української крові, тому заяви Володимира Путіна під час саміту НАТО в Бухаресті не викликали в ньому того натхнення та емоційного піднесення, які він помітив у переважної більшості своїх колег. Росія готова і впливатиме на зовнішньополітичні рішення української влади. І по всьому! І хоча завбачливий та делікатний керівник МЗС Сергій Лавров намагався згладити гарячність свого патрона, світ побачив пряме посягання на суверенітет сусідньої країни. Те, що Володимир Володимирович прямо заявив про регіони, повнистю населені росіянами, і фактично оприлюднив декларацію про права Росії на Крим, зовсім не надихнуло Артеменка. Він розцінив це як добивання лежачого, адже Захід уже відмовився від України. Незважаючи на палкі заклики Вашингтона, всі європейські столиці проігнорували волання Києва про допомогу. Далі все ставало справою техніки. Але грізне попередження Путіна щодо необхідності зважати на російські інтереси на території України означало не що інше, як продовження війни. Вигадані Путіним сімнадцять мільйонів росіян в Україні означають для нього, Артеменка, продовження місії розвідника в Києві. Навіть уже не розвідника, а підривника, адже він працював капсулем-детонатором. І робота ця, він був змушений з гіркотою визнати, не просто вже не приносила задоволення, а ставала просто неприємною. І що ж ці добродії європейці? Мовчки прожували суху й тверду російську їжу та й проковтнули, не запиваючи. Так, паскуди союзники, мав рацію Михайло Афанасійович. Ось тільки, чому це відкриття не радувало самого Артеменка, було загадкою, неприємним відкриттям, бунтом його природи.

Масштабне континентальне протистояння знову зринуло похмурим міражем і повисло у просторі, ніби примара опустилася на цю сковану прокльонами землю. Хто ж подбав, щоб цей клаптик планети опинився на хибкому, сповненому несподіванок геополітичному перехресті? Хто придумав, щоб саме тут розігрувалися засідання перерозподільчих комісій і обізнаний, суворий в оцінках синдикат вершив свою волю? Не було сумніву – після натовського форуму Росія закріплюватиметься на відвойованих рубежах. Позиція боса, як завжди буває, змусить завзятих служак підхопити лозунг, і новий наступ на Україну не за горами. Добре б, якби тільки інформаційний, думав Артеменко, сам страхаючись своїх думок. Невже його ставлення до ситуації, та й до самої роботи, почало змінюватися? Буде битва за Севастополь, він чекав її. На порозі битва й за саму Україну, адже не пустити в Європу – це лише частина плану. А весь план – затягти в імперію, зробити однією з опор імперії. «Несилові засоби забезпечення воєнної безпеки» – ось модна формула, яку Центр довів до кожного олов’яного солдатика. Це те, що має мотузняним кільцем обхопити горло непокірливих. І якщо тільки піде не по-нашому, зашморг почне стягуватися. Дивно, міркував Артеменко у притихлому Києві, куди він вибрався з черговим, імовірно тривалим відрядженням, чому тут так порожньо, незвично тихо, чому немає навіть ознак хвилювання? Полковника військової розвідки явно бентежило те, що він не відчував внутрішнього тріумфу. Почуття проміжної перемоги було притупленим, і він не знав – чи радість залягла глибоко всередині, а чи вже появилися ознаки виснаження і болю.

Переклад з російської Галини МАРКУСИК
Продовження в наступному числі