ЧИ ЗБЕРЕЖЕМОСЯ БЕЗ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ?

Інші матеріали числа

Нас, українців, більше привчили до необачної президентської фрази, що національна ідея, мовляв, не спрацювала, ніж до прагнення з’ясувати: чому на ідеологічному фундаменті нашого державотворення – пусто? Розв’язання проблеми, чи можна об’єднати націю без ідеологічної основи, як видається, не цікавить ні опозицію, ні урядові кола. З одного боку, є коло амбітних політиків, котрі конче бажають прийти до влади, однак лише малою мірою вникають у сутність Української Національної Ідеї (УНІ). З іншого, централізовані владні структури, які вважають, що вони без такої ідеї вже оволоділи владою і надовго, якщо не навічно. У цій боротьбі доленосні питання об’єднання народу на засадах УНІ, її духовно-інтелектуальної візії і місії щодо збереження національної ідентичності, питомої мови, культурних традицій, соціалізації моральних цінностей опинилися на маргінесі або ставляться для піару. Багато просторікувань, чинний уряд навіть намагається втиснути УНІ в прокрустове ложе імітованої модернізації економіки, нової соціальної політики, підтримує ініціативу «1 грудня», але і далі немає серйозної загальнодержавної стратегії розвитку корінної (титульної) нації, яка дала назву державі. На макрополітичному рівні не бачимо ідеологічної моделі розвитку України до 2020 року чи на більш далеку перспективу. Що більше, якщо знакові події такого масштабу, як приїзд в Україну Папи римського Івана-Павла II, недобросусідські інциденти на Тузлі, Майдан, Євро-2012 згуртовують націю, то серед політикуму вони не діють як консолідуючі. Навпаки, проурядові і опозиційні сили намагаються сповна використати їхній іміджевий соціальний магнетизм одна проти одної. Отже, ще одна «геніальна» президентська думка: маємо те, що маємо, а не те, що мали б мати.

Чи не Василь Стус, бачачи насильне зросійщення Донбасу, від болю викликнув : «Яка нестерпна рідна чужина…» Хоча минулий 2011 рік був для України знаково-ювілейним: розпочався третій десяток державної Незалежності (у нашій новітній історії ще такої дати не було), однак, на жаль, ситуація не змінюється на краще; навпаки – щораз, особливо перед виборами, погіршується. Свідченням цього є нещодавнє внесення депутатами провладних партій до ВР закону про засади мовної політики, спекуляція яким після його ухвалення призведе до остаточного зникнення ослабленої російськими (царською і радянською) імперіями української мови. Але спадкоємцям цих імперій цього й треба, бо не поширювали б явної олжі, що російська мова в Україні буцімто зазнає утисків, і вони хочуть установити справедливість. Українці вже впродовж трьох сторіч чекають на справедливу симетрію розвитку своєї мови в Україні. Упродовж цього часу українська мова, писемність, література пережили більше сотні шовіністичних указів, різних циркулярів про їх заборону, бачили «справедливі» грошові доплати вчителям російської, компартійне заохочення батьків вибирати її для своїх дітей тощо. Не згадуватимемо фізичні розправи – вивезення в Сибір, розстріли свідомої інтелігенції, заселення поселенцями з Росії опустілих після геноцидного Голодомору хат і квартир українських родин, розстріли Муравйовим киян тільки за те, що вони говорили українською. Отже, про яку симетрію після цих кривавих злочинів може йтися?! Чи не про ту, яку нині мають українці в Росії, де немає жодної української школи, закриваються їхні культурні товариства? До якого блюзнірства, цинізму і брехні треба опуститися, щоб після жахіть зросійщення України шукати регіони з 10 відсотками росіян, аби за цим московським критерієм половинити загарбану, а відтак денаціоналізовану обітовану землю українців? Маємо яскравий приклад імперсько-загарбницької, шовіністично-асиміляційної, врешті хижацької природи російщення, тяглості антиукраїнізму, починаючи від Валуєвського циркуляра, Емського указу, підступності більшовиків ери Леніна-Сталіна, доби Брежнєва-Суслова до законопроекту Ківалова-Колісниченка, який народ вже назвав «законом КаКа».

20 років для історії нації – це мить, але стосовно людини – це вік, упродовж якого змінюються покоління, концептуальні підходи до розв’язання суспільно дражливих проблем, утверджується новий світогляд. Справді, час Незалежності висвітлив насущну потребу глибшого розуміння взаємозалежності принаймні двох речей, природа яких, здавалось б, різна. По-перше, імітацією буде оголошена урядом модернізація національної економіки, гуманітарної політики за умов пригнічення духовно-інтелектуальної діяльності творчої людини, її здатності генерувати знання як основи інноваційного розвитку, без наукового опрацювання нової соціогуманістичної парадигми буття нації. Тобто, без врахування якісних змін, викликаних інституалізацією економіки знань та потребою поєднання інноваційних технологій зі збереженням національної ідентичності господарюючих суб’єктів. Навряд чи можливе ефективне проведення соціально-економічних або інших суспільних трансформацій без ренаціоналізації соціуму, без збереження українськості як ексклюзиву титульного народу, що прагне забезпечити на своїй землі усім національним меншинам розвиток їхніх мов, насамперед тих, котрим загрожує вимирання.

По-друге, осягнімо, що все це Україні вельми важко реалізувати з огляду не лише на її постімперський ослаблений стан після цілеспрямованого багатовікового нищення етнокультурної основи, патріотично-свідомих еліт, а на русифікацію національних меншин, які нині збільшують сумарний тиск російськомовного інформаційного простору, підсилюють синдром кочубеївщини, заохочуючи іноземні сили втручатися у внутрішні справи суверенного народу, нерідко діють як п’ята колона. Світ не розуміє низки чинників, за яких в Україні дається взнаки перманентне тотальне імперське переслідування навіть за усвідомлення національної ідеї як інтегральної ідеологічної основи консолідації нації, творення нової, справді української держави як запоруки тяглості мовного, духовно-культурного відродження. Шкода, але всього цього політикум України досі не тільки не довів до світової громадськості, але й не визначив сучасних складових національної ідеї, тобто, яку (про що запитував Леонід Кучма) Україну будувати. Тому не вони є базовими для визначення пріоритетів сталого розвитку внутрішньої та зовнішньої політики; інтеграційних орієнтирів, векторів національних інтересів тощо. Не на них формується конфігурація оборонної системи, адекватної викликам національної безпеки в жорстких умовах глобальних ринків, військових блоків, створення передумов, які б відповідали загальнонаціональним цінностям, потребам духовного відтворення країни, захищали людину від подальшого національного знеособлення, нищення питомої мови як Логосу. Водночас проектні економічні зміни повинні захистити корінний (титульний) український народ від знедержавлення, адже його свідомість, історичну пам’ять впродовж тривалого періоду окупанти вельми жорстко «зачищали» від бажань стати Державною Нацією. Плюс до цього, часто сусіди сприймають УНІ вороже. Тому питання відкрите (і не лише для України): чи витримають реформаторський курс новонароджені держави без допомоги ослабленим, без підтримки живильної сили ренесансу їхнього середовища та національного простору? Адже культура, мова – це не лише основні ознаки самобутності нації, а в поєднанні з сучасними інноваційними технологіями – життєво необхідний атрибут її буття, збереження ідентичності, конкурентоспроможності та вільного розвитку.

Власне, йдеться про нагальне впровадження «зеленої ідеології» з акцентом не лише на економіку, екологію, а й на соціогуманістичні цінності як духовно-моральні імперативи збереження середовищеспроможності нації за складних умов і нових викликів глобалізації. Такі цінності акумулюються гармонією середовища людини і простору нації, а відтак – простором нації і світом. Завданням такої якісно нової ідеології є: створити належні умови, аби спільнота була ковітальною, тобто здатною забезпечити свою самодостатність як суб’єкта власного розширеного відтворення і пов’язаного з ним комплексу господарських, духовних, гуманітарних та інших напрямків творчої діяльності. Без такої ідеології, без сучасної науки інвайронментології (середовищезнавства) та її знань про творення належних умов не зазеленіє на національних теренах те, що під прикриттям релятивізму впродовж тривалого часу затоптувалося в небуття різними шовіністами-загарбниками. Принаймні у цьому сенсі українська мова, культура негайно потребують червонокнижного захисту (аналогічно з загрозами зникаючій флорі та фауні) на рідній землі як духовний ексклюзив нації, як світоглядна візія її життя, дум і діянь.

Хотілось би вірити, що чинний уряд України нарешті усвідомив фундаментальність і комплексність гуманітарних питань у проголошеній ним модернізації економіки та інтелектуалізації соціуму. Справді, на засіданні новоствореної з цих питань Гуманітарної ради під головуванням Президента України В. Януковича було порушено низку важливих проблем розвитку гуманітарної політики. Проте, виникає далеко не риторичне запитання: Україні потрібна традиційно залишкова гуманітарна політика чи нова соціогуманістична парадигма буття нації в щоденному плебісциті, який доводиться їй проводити не тільки щодо реалізації власного шляху розвитку, а й збереження своєї автохтонної автентичності, державного суверенітету, врешті, українськості «на своїй – не чужій землі».

Потрібна нова соціогуманістична парадигма буття нації

Збої так званої політики мультикультуралізму в Англії, Франції, трагедія в Норвегії свідчать, що модернізацію слід проводити не «поза рамками нації», аби «вселюдськими фразами інтернаціоналізму, за Франком, прикрити своє духовне відчуження від рідної нації»; не заради злочинної індустріалізації та колективізації «всєй страни» в ім’я так званої совєтської людини, закріплення територіальних претензій неоколоністів та продовження їхньої мовно-культурної, релігійної експансії щодо України. Для України вкрай важливо, щоби ринкові перетворення не набули суто технічних, регіональних та політичних ухилів. Власне, тестом на глибину і широту розуміння цієї проблеми як Президентом України, так і опозицією покаже ухвалення (чи навпаки) закону про засади мовної політики. Можна «языково-мовні» парламентські баталії називати псевдоборотьбою, піаром навколо виборів, але російщення України повсюдне, невпинне і справжнє; тому, власне, подальша доля проекту і наша покаже: йдеться про російську мову чи набагато ширшу антиукраїнську змову проти УНІ. Адже російська в статусі регіональної – це де-факто не тільки визнання її другою державною, а й апробація прихованого алгоритму започаткованої ще царськими валуєвими, удосконаленої потім большевиками та нинішніми путінськими політтехнологами «декомпозиції» України. Себто, за цього алгоритму насамперед розстрілюють Ідею, Слово корінного народу, відтак тотально, інтелектуальним антиукраїнізмом пригнічують його середовище і національний простір, а наприкінці – загарбують українські земелі з «щасливою» біомасою численних малоросів, хохлів, манкуртів як інгредієнта до 17-ти відсотків росіян.

Чи опозиційний КОД є духовно-інтелектуальним кодом соборності нації?

Відбувся круглий стіл «Українська національна ідея як духовно-інтелектуальний код соборності: етнічний, інтеграційний і цивілізаційний вектори». Учасники наукового форуму прийшли до певного консенсусу в плані визначення шляхів формування, становлення і розвитку національної ідеї, її сучасної дефініції і прикладного значення, врешті, ролі в сучасних умовах державотворення. Досягнуто також згоди стосовно виокремлення УНІ як Великої і Малої в новому контексті буття націй, що розвиваються, їхніх стратегій тощо.

Українська Національна Ідея – це своєрідний комплекс вірувань і духовне кредо народу, квінтесенція патріотичних почувань, національного світобачення та усвідомлення державної незалежності, суверенності її інтересів; це концепт-конструкт духовно-інтелектуального потенціалу нації, тобто людей – державотворців і співгромадян, які, спираючись на минуле, мобілізують творчі зусилля та здобутки сучасні і майбутні, на становлення і консолідацію українського народу як єдиної політико-етнічної громадянської спільноти і цілісної одиниці світового співтовариства, щоб наблизити національний ідеал до найвищих досягнень людства в різних сферах розумової його життєдіяльності на шляху прогресу та добробуту.

Ця дефініція достатня для нації, тяглість розвитку якої не переривалася. Збереження ж національної тотожності титульного народу, який упродовж віків намагалися знищити, потребує вивчення її не лише як явища складної соціально-економічної, етнічної, культурно-мовної, релігійної, екологічної та іншої природи в духовно-інтелектуальному, феноменальному і вельми динамічному історичному контекстах, а й як багатофакторну програму сучасного розвитку країни, підвищення її суб’єктності, субсидіарності, конкурентоспроможності і т. ін. Отже, УНІ – це не лише програма дій на завтра, засвоєння і збереження набутків минулого, його історичних, традиційних інституцій, а й науково обґрунтовані, сконсолідовані, інноваційні та інтеграційні спрямування сучасників у світоглядному, мотиваційно-ціннісному та інших духовно-інформаційних, просторово-часових вимірах. Врешті, національна ідея – це лоція, за допомогою якої належить привести український корабель в гавань Державності європейського рівня.

Незалежно від поглядів і підходів до формування УНІ нація повинна об’єднатися навколо визнання того, що історично процес виникнення, становлення та поширення української ідеї (як і боротьби з нею) проліг від демократичної Конституції Пилипа Орлика, Кирило-Мефодіївського соціального гасла «країна без хлопа і пана» через Міхновське усвідомлення України як національної самостійної держави, боротьбу УНР та визвольно-бойовий клич УПА «здобути або вмерти» за неї до сьогоднішніх пошуків і розробки євроінтеграційної стратегії розвитку нашої країни в системі модерних світових держав та їх життєвих стандартів. Концепт УНІ як широкомасштабної ідеологічної основи та духовно-інтелектуального забезпечення стратегії розвитку був накреслений ще у фундаментальному триптиху від Хвильового: «Даєш інтелігенцію!», «Геть від Москви!», «Даєш Європу!», який і нині актуальний для визначення інтеграційного вектора та його пріоритетів.

Актуалізація перспектив інформаційно-просторової, інноваційної моделі розбудови національної держави, її євроінтеграційних намірів ставить на порядок денний потребу опрацювати систему її ідеологічного забезпечення, яка ґрунтуватиметься на загальноукраїнських інтересах, що акумулюються такими сучасними складовими Великої національної ідеї – Україна соборна, українська і гідна людини. Тут не будемо деталізувати кожну складову, лише зазначимо, що соборність – це не тільки географія, а й соборна здатність нації творити українську державу, наповнювати її добрими ділами. Святая святих завдань УНІ – сформувати єдиний національний економічний, мовно-інформаційний, культурний, релігійний та інші простори та освітою і просвітою допомогти всім українцям в різних регіонах усвідомити себе соборною державоцентричною нацією. Отже, соборність – це не лише інтеграція економік регіонів, а й духовна, морально-психологічна характеристика, внутрішньо притаманна людині, її свідомості та ментальності. Рівно ж – українська Україна не означає зловмисно підкинутого гасла: Україна лише для українців. Таку позицію затаврував ще Михайло Грушевський, позиціонувавши демократичну думку: якщо живеш в Україні та працюєш задля її добра, ти – українець. Водночас нестерпним є стан, коли сучасні продовжувачі денаціоналізації, що приїхали на Вкраїну у військовому обозі, прикриваючись європейською Хартією про регіональні мови, далі змушують «тубільців» сприймати русифікацію як «рідну чужину». Концепція побудови країни, гідної людини і нації, широко опрацьована розвинутими державами, але якість нашого життя не «дотягує» до їхніх стандартів. Потрібна важка праця спільноти і кожного осібно, аби забезпечити добробут, гідну зарплатню, соціальний захист, чисту воду, повітря, належну охорону здоров’я і т. ін.

Учасники круглого столу також виокремили Малу національну ідею: «Знання, інформація і рух (чин, дія)» як робочий інструментарій розв’язання тих чи інших складових Великої. Мала ідея – це поточне, часто – тактичне гасло. Мала як частина Великої стратегічної національної ідеї спрямовує сьогодні продуцентів лідерської інтелектуальної власності, творчу енергію наукової молоді на інтенсивне використання нових знань, досягнень науки, інтелектуально-інноваційних чинників створення модерної національної держави, економіки знань, збільшення інвестицій у розвиток людини – її освіти, культури, інтелектуального капіталу; побудову інформаційного, громадянського й правового суспільства, збереження генофонду українського народу, тяглості його розвитку в плані безперервного досягнення високої освіченості, креативності, духовності та моралі; зрештою, пізнання навколишнього світу, зменшення його ентропії (невизначеності) та небезпек – внутрішніх і зовнішніх. Є соборна нація як повноцінне, самодостатнє соціально-економічне, етнокультурне середовище, є інформаційний простір, який не гнітить, не розмиває тотожність народу, повнокровно функціонує передача знань від покоління до покоління – значить виховується національно свідома, цілісна людина і ковітальна спільнота. Тобто спільнота, здатна відроджуватися завдяки зеленій ідеології, соціогуманістичній політиці, які, підживлюючи це середовище, розширюють його життєздатність у всенаціональному та світовому вимірах. Лише за такої, затвердженої державою концепції УНІ відпаде потреба блокувати трибуни ВР, аби не дати прийняти закон про засади мовної політики.

Через брак такої доктрини сакраментальність питання «бути чи не бути» в Україні набуває значно ширшого аспекту: буття чи небуття титульного народу як державної нації зі всіма її ознаками: мовою, культурою, традиціями, творчою діяльністю, землею тощо. Врешті, йдеться про знеособлення людини і знеодержавлення нації у спосіб пригнічення, уповільнення, а відтак припинення їх духовно-інформаційної мобільності (ДІМ) як домінанти соціального руху інформації (знань, досвіду). Насильне припинення руху інформації означає денаціоналізацію, неповернення до своїх праджерел і смерть нації. Рух здійснюється людиною (громадою, суспільством) шляхом традиційного її передавання «по вертикалі» (від покоління до покоління) та творчого генерування нових знань «по горизонталі», здобутих на рівні одного покоління (чи особистості). Якщо в першому випадку домінантна роль належить сім’ї, школі, вишам, то в другому – науці, проектно-конструкторським інституціям, патентно-ліцензійній, інвестиційно-інноваційні діяльності. Потенціал (сила, дії, чин, ефект) знань від двох попередніх векторів соціалізується як рівнодійна, побудована на основі їх інтегрування «по діагоналі», котра визначає середовищеспроможність нації, збереження ідентичності. Ці процеси детальніше віддзеркалені мною в монографії «Інформація. Інтелект. Нація».

ДІМ нації – це перманентний, природний і вільний суспільний процес передавання сучасниками наступному поколінню традиційної інформації (знань, досвіду), яку вони успадкували від своїх попередників, зберегли та примножили (приростили на якусь величину ∆І) не лише для того, аби захистити свою етнонаціональну ідентичність (тяглість розвитку), а й для того, аби не опинитися на узбіччі науково-технічного, технологічного, соціально-економічного чи будь-якого іншого прогресу як цивілізаційного планетарного явища.

Тут зазначимо лише тезово: ДІМ людини і нації реалізується в знаннєвомісткій «вертикалі» спадковості (консерватизму, традиціоналізму) розвитку, з одного боку; з іншого, – в модерній наукомісткій «горизонталі» інноваційної діяльності. Словом, ДІМ свідчить: прогрес ґрунтується на двох основоположних складових – традиціях і новаціях, оптимальне поєднання яких забезпечує тяглість (спадковість) і модерність (інноваційність) поступу.

Що стосується третього вектора «по діагоналі», то він комплексно, у «знятому» вигляді відображає креатив і потрібні для цього комфортні умови, аби оптимізувати середовищеспроможність людини (нації) зберігати як розмаїття (різнобарв’я) форм своєї самобутності, так і утримувати передові (а, можливо, і лідерські) позиції в динамічних процесах сучасного розвитку людства в умовах глобалізації. Це може забезпечити ідеологія зеленого дизайну, за якого інформаційний, мовний чи будь-який інший простір не гнітитиме національне середовище, а співвідношення використання традиційної та інноваційної інформації буде адекватним потребам розвитку людини, громади і корінного (автохтонного) народу, з одного боку, з іншого, – суголосним запитам національних меншин і демократичним стандартам світового співтовариства.

Звідси всеукраїнська мета: розбудувати власну модерну національну державу на спільних духовно-культурних цінностях, патріотичних почуваннях та інтелектуальних кодах українського народу, на традиціях, нормах і правилах, притаманних його спільноті; на інноваційних підвалинах модернізації національної економіки, її перепрофілювання та реструктуризації відповідно до модерних завдань формування її нових укладів, підвищення рівня людського розвитку. Названі компоненти УНІ (соборність, українськість та гідність) – це лише головні бренди довгого і відкритого списку факторів другого порядку, їх пріоритетів, ресурсів, інституцій, екосистем, потрібних для реалізації сучасних складників національної ідеї, – фундаментальних і насушних для екзистенції українства, його національних інтересів, пошуку нових якісних змін життя та соціальної справедливості, зменшення бідності, «відпливу» умів, підвищення зайнятості, в т.ч. у сфері міжнародного розподілу інтелектуальної праці, високих технологій тощо. Над цим працюймо, але не як раби, сучасні кочубеї чи гомосовєтикуси, а як подвижники і достойники споконвічної демократичної Національної Ідеї, як вільні люди вільної європейської спільноти, для яких УНІ – головний месидж, важлива підойма і дороговказ, що не суперечать розвиткові жодного народу світу. Підносьмо нашу Ідею як основу багатогранного скарбу національної, в т.ч. мовно-культурної, етнічної, промислової ідентичності, і будемо вічні з нею.

І тоді не нарікатимемо, що, мовляв, українська ідея не спрацювала, і, найголовніше, не буде стану, за якого чи не за все двадцятиріччя Незалежності України народ такий розгублений перед виборчою кампанією, котра буцімто ще не почалася, але ті, що прагнуть влади, вже віддавна просять пересічно-голосистої підтримки. Приємно, коли тебе, хоч не часто, раз на п’ять років, все ж люблять за дарування голосу. Та, попри те, хоч переважно не мають слуху, хочуть чути: за кого персонально чи яку партію, врешті, за які цінності голосувати. Поки що – повна фрустрація. Немає людей, немає національних ідеологій. За цієї ситуації пересічним буцімто однаково, але, хотілось би вірити, що ще не зовсім байдуже щодо сучасних політичних феноменів: існує КОД чи ні, розпустився «Фронт змін» чи вже він під «Батьківщино» та з її «захисниками», яких охопив опозиційний параліч. З ким «Удар», «Демократичні ініціативи», Собор, до якого стану звели Рух, де народні та демократично-християнські партії? Не видно концепцій тяглості розвитку України. Невідомо, чи після об’єднання знову не почнеться ділення, і перемога, що вже «в наших руках», вислизне, бо з’ясується, що не ті були руки. Тому, власне, всі хочуть знати: чиї це руки, чи ту Україну ми кличемо вперед, бо російську вже збудовано. Чи не почнеться покарання попередників і поділ ще не розкраденого? Нарешті, чи не матиме знову рацію диригент від голосування більшості в сьогоднішній ВР Чечетов, коли на всю залу і Україну кричить: «Всех вас привёл сюда Ющенко, а вы его предали!». Правда в тім, що «друзі» зрадили не особу, а цінності, зобов’язання, які давали виборцям; обдурили людей, однак, нині звинувачують всіх, окрім себе. І знову, кволі та повільні щодо об’єднання, але, як радянські піонери, завжди готові до розп’яття Ющенка залучити світ. Тому, не «перезавантажившись», ми і далі наступаємо на ті ж граблі, далі «дрібні і неприготовані», як нам віддавна дорікає наш геніальний Іван Франко.