ДОКАЗОВІСТЬ ЕРУДОВАНОЇ ЛОГІКИ
«Універсум» означає «всесвіт, світ як ціле». Зрозуміло, що всі помисли автора – передусім про український універсум. До деяких статей, вміщених у вибраному О. Романчука, додано коментарі читачів з iнтернет-сайту, де вони вперше оприлюднені. Дуже правильний задум – коли розглядаються важливі для суспільства теми, зворотний зв’язок необхідний. Це, власне, і є світ як ціле в українському вимірі. До речі, таку ж назву – «Універсум» – має і журнал політології, футурології, економіки, науки і культури, заснований і редагований ним від початку 90–х років минулого століття. Зважаючи на умови, в яких виживає україномовна преса, треба бути одержимим, щоб стільки часу самотужки тягнути цей проект. Як експертові з мовних питань, мені насамперед цікаві статті з цієї проблеми. О. Романчук пише: «Гуманітарна політика перетворилась на зброю антиукраїнської пропаганди Кремля. Треба чітко усвідомити, що російська мова в Україні – це не культурний фактор, а ідеологічний». Ніби написано просто, але гранично точно. Шукаючи аргументів для своєї аналітики, автор знаходить і зіставляє слушні цитати. Наприклад, із заяви Львівської облради 2010 року: «Складається враження, що Дмитро Табачник реалізує федеральну програму «русский язык» на 2006–2010 роки, затверджену постановою уряду Російської Федерації, і планомірно усуває державну мову з освітньої та наукової сфери України». І тут же посилання на самого Д.Табачника (зі спільного з Дмитром Видріним дослідження 1995 року «Україна на порозі XXI століття»): «Якщо певна критична маса росіян потрапить до вищих ешелонів влади, зовнішньополітичний курс України суттєво зміниться і переорієнтується із Заходу на Схід». Висновок приходить ніби сам собою: задекларована теорія мало не щодня втілюється в життя. В іншій статті наводиться приклад Литви з її програмою вживання та розвитку державної мови, на яку виділяється близько 700 тисяч доларів. Існують там і чималі штрафи за невиконання рішень Державної комісії литовської мови. Протиставляючи литовську владу українській, О. Романчук цитує видатного українського історика Ярослава Дашкевича: «Значну частину України захопили під свою владу російські шовіністи та їх колаборанти, які глузують з прав теоретично державної української нації, ведуть ніким не приборкувану антиукраїнську кампанію... Парадокс? Ні, не парадокс, а свідчення того, що в Україні здійснюється намагання... продовжувати панування чужоземної російської меншини... над українською нацією... Немає в світі жодної національної держави, жодного національного уряду й адміністрації, які не те що нехтували б правами власної нації, але своєю бездіяльністю і корумпованістю сприяли б переслідуванню власної нації». Ще 1994 року в статті «Чи потрібна Україні українізація?» О. Романчук переконливо показав, що без цього державність України постійно ставитиметься під сумнів. Це розуміли в УРСР у 1920–ті роки навіть такі одіозні радянські діячі, як С.Косіор. Тому й був тоді конкретний план українізації, перевірка мовних знань, а на засвоєння української технічної термінології давався 5-тимісячний термін. Держслужбовців за рівнем знання мови ділили на 3 категорії, причому у зарахованих до 3 категорії брали підписку, що впродовж 3 місяців вони повинні вивчити українську мову. В протилежному випадку – звільнення. Навіть від неслужбовців (кур’єрів, прибиральниць, швейцарів, двірників) вимагалося вільне володіння українською мовою. Проводячи такі історичні паралелі, автор доходить цікавого висновку: «Тим часом в Україні «рускоязичноє насєлєніє» де тільки може волає про загрозу українізації. Насправді її немає. А шкода. Бо якби почалася вона на державному рівні, як це вже було в 20–х роках, то швидко припинились би українофобські прояви в Донбасі, в Криму, на півдні України. Поважають сильних і розумних, цінують сильну владу, налаштовану патріотично, державницьки, яка не на словах, а на ділі дбає про інтереси титульної нації». У статті «Хартія про українську мову» (2008) читаємо: «Ні в самій Хартії, ні в Конституції немає «регіональних мов або мов меншин». Незрозуміло також, що таке «мова меншини»... Для 86 тисяч євреїв зі 104 тисяч в Україні рідна мова – російська. Для 102 тисяч поляків з 140 тисяч – українська». Правильність висновків О. Романчука підтверджена окремими думками чотирьох суддів Конституційного Суду України на рішення КСУ щодо конституційності частин четвертої і п’ятої статті 12 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (№ 17-рп/2011 від 13.12.2011 р.). Так, Дмитро Лилак підкреслив, що термін «регіональні мови» не є конституційно–правовою категорією, адже такі мови фактично не існують на території України. Його колега Віктор Шишкін вважає, що термін «регіональні мови» незрозумілий для правозастосування: «Що це означає практично в Україні, які мови можна назвати цим терміном, не змішуючи його з терміном «мови національних меншин?». Публіцистика О. Романчука належним чином не «розкручена» у всеукраїнському масштабі. І це не лише його проблема і стосується не тільки публіцистики. Це – ознака нашого національного буття, яке упродовж сотень років існує здебільшого пунктирно. І вибудувати суцільну лінію – завдання саме для тих, хто може і має що сказати. Він – один із тих, хто не лише розширює суцільну лінію, а й розбудовує українську громадську горизонталь на противагу антиукраїнській вертикалі влади, на жаль, підтримуваній частиною громадян України. А таких, пише О. Романчук, спираючись на дослідження Інститутів психології та соціальної і політичної психології АПН України – 15%. Чи є сенс у написанні подібних матеріалів, книжок? Переконаний, є – доти, доки існують сподівання достукатися до громадян. А це – безперервний процес. Як кажуть, крапля камінь точить. Згадаймо польський приклад. Ще досі тривають дискусії, які почалися кілька десятиліть тому про Варшавське повстання 1944 року. Тема для поляків болісна: величезні людські втрати, німецькі килимові бомбардування, «нейтралітет» радянських військ. Навряд чи консенсусу буде досягнуто, але численні польські автори в ході цієї загальнонаціональної дискусії консолідують погляди поляків на їхнє місце в історії. На багатомільйонну всеукраїнську громаду не так багато публіцистів. Для осмислення нашої непростої історії, її поворотних моментів і не менш складного сьогодення притомні автори потрібні нації, як ковток свіжого повітря. Тому такі аналітики, як О. Романчук – на вагу золота. * * * ...Ще до виходу книжки «У пошуках універсуму» для окремих матеріалів Олега Романчука я створив на своєму комп’ютері окрему папку: «Загрози нацбезпеці». Тарас МАРУСИК |
|
|
|
Олег
Романчук належить до найкращих українських публіцистів, про що свідчать його
численні публікації останнього двадцятиліття. Частина з них увійшла до
грубезного майже 900-сторінкового тому «У пошуках універсуму: статті,
публіцистика, прогнози і спостереження (1990–2011)».