ОФІЦЕРСЬКИЙ ГАМБІТ

Інші матеріали числа

Аліна Костянтинівна Трегубова являла собою класичний тип російської жінки, що володіє феноменальним, споконвічним слов’янським діапазоном світосприймання. Вона була здатна стати й витонченою красунею, що вражає чоловіків сакральною, майже чернечою покірністю, і агресивно-діяльним менеджером із завидною проникливістю у справу. Причому володіла рідкісним чуттям доречності місця й часу зміни своїх незліченних, багатогранних образів. У ту пору, коли Олексієві Сергійовичу випало працювати з Аліною Костянтинівною, їй минуло тридцять сім – вік, у якому жінка вже часто позначена печаттю мудрості, а сучасні технології дозволяють їй мати шикарний вигляд. Аліна Костянтинівна, крім того, могла дивувати оригінальністю мислення й непідкупною натхненністю – тими якостями, які привабливу жінку роблять богинею. Миловидна, з круглим російським обличчям, що знає руки професійного косметолога, вона носила поверх суконь чи костюмів або плаття ділового покрою стильні, схожі на мантії тканини. Вони покликані були приховувати за витонченими драпіруваннями її вже дещо відвислі сідниці. Прикрі тілесні зміни, втім, нітрохи не отруювали їй життя, а смак до балахонистих, як часом говорять у Росії, одежин цілком можна було зарахувати до її численних талантів. Вона усе ще мала успіх у чоловіків і вважалась авторитетним працівником у команді, встигала подорожувати мальовничими коточками утомленої від настирливих людей планети, любила поласувати вишуканими стравами японської кухні в недешевих рестороанах. Але й це не все. Вона досить спритно управлялася з переплануванням більш ніж пристойної квартири в Москві і ремонтом недавно придбаного будиночка в Підмосков’ї, що підтверджувало її стійке місце на вершинах життя. І навіть видала цікаву книжечку про допомогу в організації успішних виборів. Одне слово, не тільки вважалась, а й була успішною жінкою, що цілком добре почувається у неспокійному новому тисячоріччі. Єдиним її клопотом була дочка від давно розлученого з нею бізнесмена. Щедро обласкана з двох сторін батьками, які не спілкуються між собою, рано навчившись грати на бажанні кожного з них добитись любові дитини, до вісімнадцяти років дівчинка являла собою химерну, схильну до непередбачуваних витівок особу. Непомітно для постійно зайнятої матері вона втяглася в сумнівну компанію, рано засмакувавши алкогольних напоїв і небезпечних гострих відчуттів. Це колись оксамитове створіння перетворювалося в нестримного вампіра, що самопожирається й одночасно ссе кров з артерій навколишніх. Для матері дівчинка стала незагойною виразкою, до якої щоразу поверталися думки, коли не були заповнені роботою.

Аліна Костянтинівна з жахом думала про нову пристрасть дочки: та, як недавно з’ясувалося, обожнювала темношкірих хлопців. Цей глибокий біль Аліна Костянтинівна приховувала від усього світу, як могла; то був виклик долі їй як матері і як успішно реалізованій жінці. І не раз їй доводилося кидати роботу в Києві й, відпросившись на день, летіти в більшу гучну столицю, щоб витягти заблудлу відступницю з чергової заплутаної мегаполісної історії.

Олексій Сергійович був добре поінформований про подробиці життя Трегубової, що, звичайно ж, полегшувало йому спілкування. Але не знав, коли і як Аліна Костянтинівна стала для таємної служби «своєю». Він поняття не мав, чи вплинули на її прихильність до відомства його неосяжні можливості, які можна було використати у залагодженні конфліктів з її дорослою дитиною, а на вибір колег – її унікальна здатність втиснутися до складу команди іміджмейкерів одного з відомих українських політиків. Він не знав навіть, чи є Аліна Костянтинівна офіцером розвідки, чи своєю працею на ГРУ зобов’язана офіційною підпискою або взагалі використається наосліп епізодичною домовленістю про виконання послуг для малозрозумілої державної організації. Природно, на вигідних фінансових умовах. Останнє здавалося йому найбільш імовірним, хоча помилитися тут можна було дуже легко, адже йшлося про привабливу манірну даму. Взагалі, Олексій Сергійович тільки одну жінку на всьому світі вважав непідступною – свою дружину. Отже, як буває в таких випадках, Артеменко знав про пані Трегубову рівно стільки, скільки йому належало в цьому конкретному випадку. Втім, для нього було достатньо, що український політик, який перебував у зоні прямих інтересів відомства, виявився досяжним завдяки сприянню не позбавленої шарму Аліни Костянтинівни. Він одержав завдання конвертувати недовіру цього політика до НАТО в ряд колоритних заяв на престижних українських телеканалах і максимально розтрубити про них у російських засобах масової інформації. Фактично йшлося про велику інформаційну операцію на добре виробленому ґрунті. Протидія вступу України в цей військово-політичний блок тепер уже була розгорнута по всьому фронту, – Артеменко відчував це по наростанню хвилі активності політиків, чиновників, політологів, академічних учених. Те, що його діяльність в Україні вступила в основну фазу, Олексій Сергійович бачив й із співвідношення часу перебування в Києві й Москві. Вільне переміщення від одного міста до іншого завершилося, тепер він надовго заякорився в Києві.

Доповівши своєму кураторові про те, що взаємодію з політичною групою Овчаренко налагоджено, а замовлені кошти отримано, Олексій Сергійович уже наступного ранку через порожній інтервал вертикальної розгортки телевізійного сигналу за допомогою особливої технології дістав нове завдання. Його належало виконати паралельно з роботою із групою Овчаренко. «Ого, – подумав він, – починається спека». Власне кажучи, завдання залишалося незмінним: зробити все можливе й неможливе для зриву українсько-американсьских військових навчань, вибраних як ціль першої великої інформаційної атаки на українсько-натовські відносини. Просто робити це треба було на двох ділянках одночасно. Для виконання нового завдання Олексієві Сергійовичу й пропонувалося зв’язатися з Трегубовою. Але вирвати її з партійного вертепу виявилося справою непростою. На телефоний дзвінок вранці ця надзвичайно зайнята дама спокійним, манірним голосом відповіла, що сьогодні вона не може зустрітися, бо готує шефа до «дуже важливої зустрічі», а ввечері це також виключено, оскільки в нього прямий ефір на одному із центральних каналів. І вона, відповідно, готуватиме патрона, а потім буде при ньому. «Що ж, спробуємо завтра». Наступного ранку він повторив спробу. І знову почув розмірний голос, наче співрозмовниця перебувала під наркозом. Перша половина дня в неї зайнята, шеф готується до відрядження. Олексій Сергійович м’яко наполягав, хоча йому вже хотілося гарчати в трубку. Її голос став ще більш холодним. Вона просто не знає, чи доведеться їй летіти з начальником. Вивести її з рівноваги просто нереально. Та вона просто знущається! Про що вони взагалі тут думають! Якщо сьогодні не буде зустрічі, доведеться оперативно зв’язуватися з Москвою. О другій тридцять пополудні Артеменко набрав номер її мобільного, уже підготувавши кілька їдких слів на випадок чергової відмови. Але тепер із трубки долинала ароматна мова. Шеф полетів без неї, ніщо не заважає зустрічі, яка має відбутися неодмінно в японському ресторанчику. Роздратування Олексія Сергійовича зникло. От вони, жінки, у всій своїй дикій, непозбутній непередбачуваності!

Перша зустріч із партнеркою пройшла настільки легко, що Олексія Сергійовича довго не залишало відчуття, начебто він натрапив на новий вид метелика, театрально граціозного й сліпуче строкатого, цікавого як забарвленням, так і вбивчою здатністю до задерикуватої полеміки. Він раз у раз ловив себе на думці, що підпадає під вплив її чарів. Олексій Сергійович відзначив про себе чудову підготовленість жінки до настільки делікатної й непростої справи. В активі Аліни Костянтинівни були успішні регіональні вибори в Росії, де їй удалося зробити мером якогось місцевого магната. Якийсь час працювала з призабутими дружинами олігархів; для них вона досить успішно організовувала виїзні тренінги й семінари в Малайзії та Флориді. Але потім спробувала такий наркотик, як політика. Вона прекрасно орієнтувалася в нюансах і російської, і української політики, і Олексій Сергійович, невимушено розмовляючи, раз у раз відзначав, що її знання в цій сфері більші й глибші, ніж його власні. Їй подобалися політики передбачувані, марнотратні й діловиті. Живучи за правилами статусної ієрархії, ці заручники власних амбіцій були слухняними й абсолютно передбачуваними маріонетками в її руках. Вона навіть висловилася, що все в політиці перевернено з ніг на голову; «заможні кроти» думають, начебто правлять світом, насправді ж відсотків на дев’яносто є механічними роботами свого оточення. Про свого боса вона повідомила, що він досить перспективний, але тільки для чиновницької роботи. Його цікавлять посади в уряді: міністр, віце-прем’єр-міністр і прем’єр-міністр. Як політик він непрохідний, пояснила вона. Не вміє говорити, йому бракує харизми, він нездатен плести нісенітниці з посмішкою на устах. Зате має інші якості: він чудовий менеджер, дуже швидко вникає в суть проблем і не боїться брати на себе відповідальність, а ще на нього роблять певні ставки в Росії. У сенсі підтримки його у деяких справах взамін за майбутню лояльність. Вона вважає, що їм двом цілком під силу зіграти короткий гейм з участі її патрона в зриві військових маневрів. Але їй потрібна допомога, тому що проблеми військової політики – не її поле. Між собою вони стали звати його «Енергетик», з таким же ім’ям він почав проходити й у повідомленнях Артеменка в Москву.

У новому завданні для Олексія Сергійовича принципово важливими залишалися три моменти. По-перше, і інформаційний привід, і вибраний телеканал, і навіть первинні тексти заяв були творчою частиною Аліни Костянтинівни, що з разючою легкістю переконала свого патрона в адекватності заходів його персоні. По-друге, тези заяв, підготовлені разом з Аліною Костянтинівною, у перспективі мали стати основою для тексту, який він, Олексій Сергійович, береться публікувати у великих суспільно-політичних виданнях Росії. Нарешті, по-третє (і в цьому, за словами Трегубової, особливо був зацікавлений «Енергетик»), Олексій Сергійович повинен спробувати організувати йому неформальну зустріч на високому рівні з уповноваженими представниками Кремля. Олексій Сергійович чманів від щастя, бо таким чином зростав до небес рівень його особистої участі в справі. Правда, Артеменко не був обізнаний з деталями вже кількарічного взаємного інтересу Кремля й цього досить впливового політика. Не знав він і того, що саме цей урівноважений, хваткий і досить цинічний представник нової хвилі українського істеблішменту нерідко ставав унікальним перемовником, здатним улагодити певні складності на тернистому шляху взаємин Росії Путіна й України Кучми. Але ситуація істотно змінилася, коли Росія Путіна зштовхнулася з Україною Ющенка. Із взаємної ворожості президентів виникла упередженість і нетерпимість на якомусь генетичному рівні, між ними непомітно виросла непереборна стіна. Внаслідок цього на якомусь історичному відрізку часу, принаймні на період, відведений президентурі Віктора Ющенка, очевидна симпатія російської верхівки до «Енергетика» різко зменшила його шанси в самій Україні І тому в Росії дедалі більше намагалися перевести контакти з цим політиком у неформальний, максимально закамуфльований формат. Зрозуміло, йшлося не про якесь банальне вербування, а про стратегічну підтримку людини, що має тверезі погляди на взаємини двох держав і на розподіл ролей між цими державами на міжнародній арені. Природно, на користь Росії-імперії. Політика, що уже побував в українському уряді міністром, багато закулісних режисерів бачили навіть успішним і лояльним до Росії українським прем’єром. А чому б і ні? «Енергетик» щиро не любив НАТО й взагалі все західне, цілком правдоподібно готовий був і Москву приймати, у тому числі у вигляді директив, настійних рекомендацій та імперського заступництва. При цьому він був діловитий, підтягнутий, рішучий, твердий у всіх інших принципах, тверезий і прагматичний. За всіма характеристиками він дуже добре уписувався в співтовариство лицарів, посвячених у таємниці імперського двору. І лише інтуїтивно розуміючи це, Олексій Сергійович подумки вже виношував карколомні плани важких рапортів своєму начальству щодо претендента на роль героя сучасних паркетних битв.

Перед ключовою зустріччю з «Енергетиком» Олексієві Сергійовичу довелося провести тягучий, як гаряча смола, вечір з партнеркою в травневих сутінках затишного київського ресторанчика «Муракамі», оформленого у вигляді екзотичного пароплава на березі Дніпра. Перед поїздкою в «Муракамі» він кілька годин длубався у складному військово-політичному трактаті «Чому Україні не варто інтегруватися в НАТО» і, обливаючись потім, сумлінно накатав три з половиною аркуша щільного тексту. До закінчення химерної казки полковник Артеменко був настільки задоволений собою, що міг би зрівняти себе із самим Нікколо Мак’явеллі. Принаймні, був упевнений, що не дістане догану за свою працю. Як було домовлено, він надіслав текст Аліні Костянтинівні електронною поштою. Потім, за вишуканою вечерею, вони мали разом довести текст до легкостравного для державного подіуму стану. Звичайно, це був задум вимогливої Аліни Костянтинівни, що всякій, навіть незначній справі намагалася надати театральності.

Пробившись на набережну крізь вечірній столичний затор й досягши нарешті закладу для аматорів екзотичної їжі, – претензійна Алина Костянтинівна відмовлялася споживати що-небудь, крім хробакоподібних водоростей, – Олексій Сергійович знайшов її в домовленому, інтимно відгородженому місці уткнутою у портативний комп’ютер. Періодично вона відхилялася від чарівного помічника, віртуозно виловлювала паличками свою вигадливу, добуту з морського дна їжу й знову зникала в безжиттєвих глибинах буквеного моря. Тільки-но він появився, вона недбало кивнула, як давньому знайомому, запрошуючи сісти поруч. При цьому невимушено поправила волосся, відкривши зап’ястя з тонким кільцем дорогого браслета. Олексій Сергійович зчудовано подумав: «Ого!». Його швидкий погляд не оминув ніжно-білої смужки шкіри на її руці і гордовито піднятого носика, але він розцінив цей жест як мимовільний вияв жіночого нарцисизму. Таке самозамилування, часто притаманне зовні успішним і внутрішньо невдоленим самотнім дамам. Він приземлився й замовив напрочуд швидко виниклій перед столиком дівчині в уніформі зелений чай з жасмином. Розправивши плечі, хотів було вже зайнятися текстом, як Аліна Костянтинівна випурхнула з віртуального простору:

– Настійно рекомендую спробувати тутешні роли, ось цей набір, – вона тицьнула доглянутим пальчиком з блідо-лаковим нігтиком у розкрите меню, – це єдине, що тут готують майже бездоганно. Ну майже, як у Москві.

Остання фраза призначалася, мабуть, офіціантці. Та, однак, не стягнула з лиця ввічливої маски. Вона продовжувала демонструвати показну покірність, незворушно застигши над столиком.

– Після такої командирської рекомендації вибору в мене нема, – пожартував Олексій Сергійович і кивнув на знак згоди дівчині.

Ефірне створіння відразу спливло виконувати замовлення. Артеменкові не хотілося їсти, і тим паче, що в його сприйнятті роли, суші або ще якісь японські кулінарні смаколики нічим не відрізнялися одні від одних. Але він вирішив потурати Аліні Костянтинівні. Хто знає, де ще його піддатливість зіграє свою позитивну роль.

– Тільки мені й звичне приладдя прихопіть, – кинув він услід дівчині, з острахом глянувши на дерев’яні палички, з якими віртуозно справлялася його супутниця.

– Я навчу, – сказала Аліна Костянтинівна, грайливо посміхаючись, – це легше, ніж писати тексти для політиків. Хоча в Києві дуже слабко із справжньою японською кухнею.

– Вони знають користь цього. Смачно, ситно й поживно. Обожнюю добре приготовлені японські страви, але це рідкість у нас. Не порівняти з Москвою.

Вона вимовила все це з притаманною їй недбалістю, за якою він уловив не стільки бридливість до того, що споживає більшість людей, скільки патологічну, захисну для закомплексованої свідомості тягу до незвичайного. Його вразило, що вона вже двічі протиставила Москву Києву. Хоче здаватися неординарною і недоступною, ховаючи за цим свої проблеми. А я б від українського борщу не відмовився замість цих хвалених ролів, подумав Олексій Сергійович, але лише кивнув розуміюче з добродушною усмішкою.

– Що, моя робота забракована? – поцікавився через якийсь час майже в тон її мудрій грі. Вона не говорить йому ні «ти», ні «ви», не називає на ім’я, імовірно уникаючи переходу на ближчу орбіту відносин. Що ж, і він буде платити їй тією ж монетою. Тепер він пошкодував, що надяг костюм із краваткою, який зобов’язував до зайвої діловитості; куди приємніше бути б сидіти тут у м’якому джемпері.

– Ні, думки викладені професійно, компетентно, але цього й не потрібно. Наше завдання – так подати інформацію, щоб серйозні речі стали зрозумілі навіть селюхові з полтавської глибинки з освітою вісім класів. – Тут вона зробила багатозначну паузу. – Я вже майже відібрала те, що ввійде в наш матеріал. Глянеш?

Вона перейшла на «ти» так природно, немов це й передбачалося в їхній спільній роботі.

Присунувшсь ближче до неї, щоб переглянути текст, Олексій Сергійович раптом потрапив у хмару дивного, злегка дурманного запаху, що змусив згадати, що перед ним не просто соратниця й колега, а й жінка. Чарівна й, не виключено, спрагла чоловічого обожнювання, і цей запах виразно видавав її невгамовану спрагу. На одну тільки мить заглянув у її очі. Сині, як море, вони несподівано для нього відбивали легке хвилювання й зажуру самітності. Він вгадав безнадійну покинутість цієї суто соціальної істоти, що не знаходить спокою в багато умебльованих апартаментах, розкішних готелях, стильних офісах. Йому на мить стало жаль її, визнану, поціновану профі, зовні успішну, а насправді охоплену сум’яттям суєтного життя, філігранні рамки якого слугують надто слабким замінником особистого щастя.

Мимовільно реально відчув запах парфумів Алі. Обидва аромати були приємними, але Алин, тонкий, м’який і домашній, струменів, як гірський струмочок, тоді як тут був аромат сильний, всеохопний, як море перед штормом, і цим якщо не лякав, то насторожував.

Олексій Сергійович був уражений: від його довгого тексту залишилося саме ошмаття. Він прочитав заголовок: «Чому Україні не потрібно вступати в НАТО». Потім випливали уривки тексту.

«1. Україну ніхто не чекає на Заході. Ніхто не збирається купувати українську продукцію тільки за те, що Україна стане членом альянсу. Перебуваючи в географічному центрі Європи, Україна відсічена від економічної взаємодії із ключовими державами регіону, особливо тими, що виготовляють високотехнологічну продукцію. Адже НАТО відмовилося від Ан-70, хоча його експерти чесно визнали, що україно-російський літак найкращий у світі. На Заході бажають мати Україну як сировинний придаток, а НАТО є прекрасним механізмом для керування Україною. Саме тому на Заході народилася ідея розглядати членство в НАТО як обов’язкову проміжну ланку.

2. Згідно із ст. 5 статуту Північноатлантичного альянсу його члени повинні брати участь у колективному захисті інтересів НАТО. Але що це означає на ділі? Нинішня геополітична обстановка не дає підстав для нової глобальної війни. Розв’язувати проблеми України із сусідами, наприклад з Румунією, НАТО не допоможе – це доводить досвід багаторічної ворожнечі між Туреччиною й Грецією. Для чого тоді потрібне членство? НАТО вже заявило про наміри захищати інтереси блоку за його межами. Саме цим і пояснюється втягування України в НАТО – так Україна буде змушена брати участь у локальних конфліктах, там гинутимуть українські солдати. А головне – українські хлопці помиратимуть за чужі інтереси. Як це було в Іраку. Україна потрібна НАТО тільки як країна, що дисципліновано буде відправляти військові контингенти, щоб такі держави, як Сполучені Штати, Британія, Франція, могли реалізовувати свої економічні інтереси у різних регіонах світу.

3. Воєнні кампанії за участю країн НАТО показали, що воно залишається ворожим блоком. Тому навіть у самих державах альянсу ставлення до дій НАТО часто було негативним. А в деяких країнах (наприклад, у Греції) доходило й до демонстрацій. Що стосується України, то сьогодні, за різними оцінками соціологів, вступ її в НАТО підтримують лише 16– 19 відсотків громадян. Це свідчить про те, що середній українець усвідомлює проблеми вступу в НАТО й не бажає цього. Народ неможливо обдурити. І влада повинна прислухатися до думки народу.

4. Вступ у НАТО потребуватиме різкого збільшення військового бюджету, причому витрачатися він буде нерівномірно і забезпечуватиме саме ті складові, які потрібні альянсу. Розвитку армії не буде. Україна буде змушена вкладати гігантські ресурси в ті сегменти, які не підсилять обороноздатність країни. НАТО заборонило Україні робити ракети, знищило найбільші колись у світі виробничі потужності.

5. Вступ у НАТО зруйнує український оборонно-промисловий комплекс. Український ОПК здатний виготовляти лише близько 4 відсотків кінцевої продукції, тоді як понад 700 заводів і науково-промислових структур зайняті виробництвом комплектуючих. Ця продукція поки ще поставляється в РФ або прямо в держави, які закуповують російську техніку. Але Росія не може розвивати співробітництво з державою, яка стане частиною недружнього воєнно-політичного блоку. Після остаточної відмови РФ від взаємодії український ОПК залишиться без ринків збуту, а можливості співробітництва із західними державами, де давно вже встоялися коопераційні схеми, видаються примарною, нездійсненною мрією».

Олексія Сергійовича відірвали від комп’ютера страви морського походження.

– Тут немає й половини того, що я пропонував, – відзначив він з досадою.

– Не побивайся так. Це – чорновий варіант, так би мовити закладка. Насправді частина основної версії в іншому вікні. Все має бути коротко й чітко. Щоб Іван Олексійович прочитав у машині перед ефіром і добре запам’ятав, що саме повинен озвучити. Я обрала 7 причин, бо число 7 має магічний вплив на обивателя.

Тепер вони разом поринули в роботу, названу Аліною Костянтинівною мозковим штурмом. Була вже глибока ніч, коли, наскрізь просочені заходами соєвого соусу, імбиру, несмачних, як розмочена солома, морських водоростей та обвіяні прохолодним дніпровським вітерцем, вони народили словесні формулювання, якими Аліна Костянтинівна вдовольнилась.

– Читай остаточний варіант і кажи, з чим не згоден, – звеліла Аліна Костянтинівна, відкинувшись на спинку м’якої лавочки-диванчика. Вона була задоволена собою, як людина, що тільки-но придбала дорогу річ.

Олексій Сергійович пробіг очима по-новому оформлені начерки під жирно виділеною назвою «Чому Україні не потрібно вступати в НАТО. Сім причин». Так само виділені були й самі причини та рекомендації.

«Причина перша. Вступ до НАТО загрожує загибеллю синам України. Українські хлопці будуть гинути в Іраку, Афганістані й інших гарячих точках планети, відстоюючи інтереси країн НАТО. Виникає загроза втягування України у війни.

Причина друга. Вступ до НАТО призведе до закриття оборонних заводів. Україна буде змушена закрити близько 700 оборонних підприємств, втративши більш як два мільйони робочих місць. Україна втратить високотехнологічні виробництва, якими є космічна й літакобудівна галузі.

Причина третя. Членство України в НАТО загрожує дружбі з Росією. Україна втратить підтримку Росії, НАТО зруйнує багатовікове братерство слов’янських народів.

Причина четверта. Членство України в НАТО створить візову стіну з Росією. Буде введений візовий режим з Росією, навіть спілкування родичів виявиться утрудненими, а для простих українців і росіян – неможливим. Україна перетвориться в буферну зону, роздільчу лінію між НАТО й Росією.

Причина п’ята. Членство в альянсі виснажить Україну, зробить її задвірком Європи й складом зброї НАТО. Вступ у НАТО потребуватиме різкого збільшення військового бюджету, а закупівля іноземної зброї знесилить Україну, її захлисне хвиля безробіття.

Причина шоста. Членство України в НАТО приведе до розчленування України. Частина населення України не допустить розриву відносин з Росією, тому Україна розділиться на Західну й Східну.

Причина сьома. Українська влада йде проти волі народу. Народ України не бажає йти в НАТО – менше п’ятої частини населення готові до приєднання. Влада зобов’язана прислухатися до думки народу й провести всеукраїнський референдум. Нехай народ ухвалить рішення про своє майбутнє.

Рекомендації щодо відповідей на запитання журналістів.

Інтеграція України в євроатлантичні структури, на перший погляд, обґрунтована. Її прихильники називають головним аргументом реалізацію «цивілізаційного вибору», бачать подальший розвиток України як європейської, а не євроазійської держави, підтримують колективну оборону. Але такі ідеї продукуються на Заході й розкручуються різними міфами. Тому у відповідях на запитання журналістів доцільно керуватися такими рекомендаціями.

1. Не варто повністю відкидати ідею євроатлантичної інтеграції України, оскільки вона є основою нинішнього офіційного зовнішньополітичного курсу держави. Доцільніше доводити, що ЩЕ НЕ НАСТАВ ЧАС вступати в НАТО, ЗАРАЗ УКРАЇНІ НЕОБХІДНО БУДУВАТИ АРМІЮ Й ДБАТИ ПРО БЕЗПЕКУ ДЛЯ СЕБЕ ЯК ДЛЯПОЗАБЛОКОВОЇ ДЕРЖАВИ. Тоді у майбутньому в державі, що розвиває взаємовигідне співробітництво з країнами Північноатлантичного альянсу, і з Російською Федерацією, вибір буде зрозуміліший. Тобто не треба стукати у двері НАТО в ролі слабкого прохача, а якщо й реалізувати цю ідею, то НА ПРАВАХ РІВНОГО.

2. Сьогодні говорити про вступ до НАТО ПРОСТО НЕРЕАЛЬНО, бо НАРОД НЕ БАЖАЄ ЦЬОГО. Тільки п’ята частина населення України готова до приєднання України до НАТО й повного членства у військово-політичному блоці. Якщо ми говоримо про розвиток демократії в Україні, то хіба не буде злочином проти українського народу й проти самої ідеї демократії силою заганяти його в натовське ярмо? І якщо є потреба перевірити бажання народу, можна провести ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ РЕФЕРЕНДУМ. Тоді все стане на свої місця, а ідея вступу в НАТО відімре. Адже саме Україна розглядається як форпост НАТО, бастіон, що повинен буде виконувати функцію заслону Північноатлантичного альянсу зі сходу й південного сходу. Дивно, що нам пропонують будувати оборону проти наших економічних партнерів – адже Україна має найбільші торговельні обороти зовсім не з державами НАТО, а з Росією. Якщо на Заході Україну не чекають, то її продукція й технології мають попит у Росії, Білорусі, Туркменістані, Казахстані, Ірані, Пакистані, Китаї».

Після прочитання Олексій Сергійович теж задоволено відкинувся назад, на хвилину втупившись зором кудись удалину, у чорноту ночі. Він мовчав, мовчала й Аліна Костянтинівна, імовірно, очікуючи оцінки її здібностей як талановитого політтехнолога. Сподівалась почути слова про її неймовірне політичне чуття й знання свого шефа, може, ще що-небудь гарне. Та в цей момент Олексія Сергійовича охопила несподівана думка: як дивно, що на майбутнє цілої України зараз намагаються впливати двоє випадкових людей – офіцер російської спецслужби, волею долі українець, якого досить спритно використовує система, і жінка, що не розібралася навіть у своїй родинній ситуації. І таких дрібних груп по Україні десятки. А може, сотні. Чи мають вони моральне право перекроювати цю державу під себе, для власної вигоди? Байдуже. Історію завжди творять конкретні люди. І він, зрештою, гордий особистою причетністю до цього.

Можливо, Аліна Костянтинівна вловила небажання розкидатись компліментами в очах співрозмовника. Чи просто втомилася. Тільки раптом запропонувала випити за першу спільно розпочату справу.

– Аліно, адже й ти, і я за кермом, – зчудувавшись, Олексій Сергійович намагався слабко протестувати.

Вона ж артистично поклала свою витончену руку на його зап’ястя й упевнено мовила:

– Тут можна – ми ж у Києві, а не в Москві. Тут ми господарі. Якщо треба буде, мій шеф всю столичну ДАІ вишикує на Хрещатику...

Артеменка обпалив її дотик, наче в тім місці на його шкірі загасили сигарету. Мимоволі кинув короткий погляд на її руку: тепер лак на її гостро заточених нігтях здавався більш яскравим, з виразним перламутровим відтінком. Вона й сама була хамелеоном, як і її лак. Постійно маскується під місцевість. Манлива, і відразлива одночасно – вперше Олексій Сергійович уловлював такий феномен у жінках. За зовнішньою слабкістю ховалося підступництво. Як же їй подобалося належати до клану сильних! Це, мабуть, компенсувало їй нездійсненні бажання. Олексій Сергійович мало не оторопів, коли вона замовила собі добрячу порцію текіли, популярної в середовищі київської богеми. Собі замовив сухого вина, половину якого залишив у келиху.

– Що ж, завтра о восьмій ранку ти в нас – Іван Олексійович приїжджає рано, і з досвіду знаю, що це найкращий час для аудієнції.

Цю фразу вона недбало кинула йому на прощання. Напевно, так прощається левиця, йдучи на полювання. Легко торкнулося щокою його вилиці, що почала заростати вечірньою щетиною. Коли жінка виконала цей сумнівний жест – симбіоз ніжності й дружньої фамільярності, – а потім, сівши у свій швидкісний БМВ, рвучко рушила, в Олексія Сергійовича несподівано защеміло серце від почуття неясної провини за її рване, як жмутки паперу, життя.

Він раптом згадав, як колись у дитинстві він з жалості притяг додому маленьке, сліпе на одне око кошеня. Батько подивився на нього скоса, але промовчав. Мати ж не заперечувала, коли він улаштував звіряткові примітивне житло в коморі. Весь наступний день не відходив від кошеняти, а воно тяглося до нього щосили, начеб до єдиної опори в цьому світі, перед яким відчувало невимовний страх. Покалічена істота викликала в нього пекучу суміш щирого жалю й невротичного марнославства рятівника. Ще через день любов до кошеняти почала холонути, у самої ж тварини, навпаки, виросла до фантастичних форм, перетворившись у набридливий фанатизм. І вже до вечора третього дня малий Олесь твердо вирішив позбутися нав’язливого, неприємно настирливого друга. Але тут уже втрутилася мама, сказавши слова, що закарбувалися в пам’яті на все життя: «Запам’ятай, Олесю, ми завжди відповідатимемо за тих, кого приручили». Мама допомогла йому прилаштувати кошеня на шкільному дворі неподалік, де жила якась котяча сімейка. Але історію зі сліпим кошеням він не забув.

Статечно сідаючи в машину, Олексій Сергійович кинув прощальний погляд на Дніпро – чорна вода, що покрилася під нічним вітерцем дрібними брижами, виблискувала у місячному світлі, пливучи спокійно і гордо. От вона, вікова божественна сила, нерозгадана й невпинна! І велична нічна тиша здалася йому глузуванням над тим дріб’язковим абсурдом, яким були зайняті вони, люди.

Зранку, як завжди буває, сприйняття світу повністю змінилося; довелося повертатися до вічної суєти з її, квапливістю й штовханою.

Перед дев’ятою ранку в приймальні Івана Олексійовича вже сиділо кілька солідних чоловіків у дорогих костюмах. Вони скидалися на настовбурчених птахів, а скульптурно пихаті обличчя й пухкі папки в руках додавали їм небаченої важності. Якщо вони вирішують долі світу, то їм, певно, дозволено залишатися такими гордовитими. Але незворушна й пластична зранку Аліна Костянтинівна, що переміщалася в коридорах влади плавною ходою примадонни, швидко переконала його, що поважні чоловіки в приймальні – лише необхідна для спільної справи декорація. Вона мала в приймальні незаперечний пріоритет. Тому ввійшли вони негайно після того, як з кабінету в темпі спринтера вискочив маленького зросту чоловічок з усім набором недоліків старіючого керівника – гладкий, лисий, з пітним, одутлим, почервонілим від неприємної ранкової розмови обличчям. Аліна Костянтинівна вручила Артеменкові сіру папку з роздрукованим примірником уже оформленої вчорашньої праці. На її доглянуте лице була акуратно почіплена рекламна посмішка.

Коли вони опинилися в просторому кабінеті, назустріч з-за великого стола до них вийшов жвавий, жилавий чоловік з коротким, хвилястим, наполовину сивим, зачесаним назад волоссями й твердим упевненим поглядом, у якому Олексій Сергійович прочитав непідробну завзятість. Таке йому доводилось бачити в очах вестернових ковбоїв, що об’їжджають тільки що виловлених мустангів. Одягнений «Енергетик» був, на перший погляд, без особливого лиску, але все на ньому було настільки пригнане, прилизане й бездоганне, що в Олексія Сергійовича виникла асоціація з князем, якого вранці чоловік шість одягають, взувають, зачісують, пригладжують. Ну не може людина сама так вирядитися, щоб ні зморщечки на одязі, ні зайвої складочки! Вже сам зовнішній вигляд цієї людини розвіював сумнів у тім, що тут працюють професіонали – ремісникам поруч з таким керівником не місце. Одне слово, це був майстерно огранений діамант, але блиск його приховувався від спостерігача, як у справжніх аристократів. В Артеменка виникла несподівана симпатія до цієї людини.

Але найбільше вразило те, що вся зустріч тривала не більше п’яти хвилин. Розмову почала Аліна Костянтинівна.

– Іване Олексійовичу, в папці – підготовлені нами тези виступу з приводу майбутніх військових навчань НАТО «Сі Бриз».

При цих словах він розкрив папку й швидко пробіг очима кілька перших рядків, потім мовив спокійним, чітким і сухим басом, дивлячись їй прямо в очі:

– Добре, я перегляну це в машині, якщо виникнуть запитання, наберу вас. Що ще?

– Наступне питання – публікації в російських ЗМІ. Вони будуть координуватися із заявою на українському телебаченні. Інтерв’ю з вами, авторський матеріал і кілька інформаційних повідомлень для агентств. Організує це наш колега з московського фонду, – і Аліна Костянтинівна ледь помітним жестом вказала на Олексія Сергійовича. Сам він підтвердив сказане легким кивком голови.

– У цій папці, – Аліна Костянтинівна підвелася зі стільця й передала патронові другу папку, точнісінько таку ж, як і перша, – орієнтовний бюджет заходів і попередні дати публікацій. Вони повинні появитися напередодні вашого візиту в Москву.

«Енергетик» з уважним прищуром подивився на цифри й дати, заглянув у якусь іншу папку, ймовірно, звіряючи числа з іншими, уже запланованими заходами, і нарешті звернув погляд до відвідувачів. Олексій Сергійович знав, що там подано досить круглі суми з явним перевищенням реальних гонорарів тих, хто візьметься за підготовку й публікацію матеріалів. Але на вольовому обличчі Івана Олексійовича не здригнувся жоден мускул. Він мовчки взяв зі стола паркер, і золоте перо розмашисто, зі скрипом пройшлося по відбитих принтером цифрах.

– Зайдете до Олега Семеновича, він забезпечить фінансово, – і з цими словами повернув папку зі своїм розкішним підписом Аліні Костянтинівні.

Вона знову підвелася, щоб забрати папку, покладену на край стола, і Олексій Сергійович, ковзнувши поглядом по її аж ніяк не величній у цей момент позі, тільки непомітно посміхнувся. От так собачкам хрустять кісточки! Бачили б її ті, хто з автобусних зупинок дивиться на гордовиту королеву, що мчить київськими вулицями у налощеному БМВ! Або ті, хто намагається заглянути у вікна її дорогої квартири в престижному районі. Втім, всі ми, заробляючи на життя, забуваємо про свій вигляд. І все-таки вона у фаворі, ця багатовимірна Аліна.

– Олексію Сергійовичу, – почувся голос Івана Олексійовича, – ви можете назвати видання, в яких плануєте розмістити матеріали?

Олексій Сергійович назвав газети і агенції, згадуючи й запасні варіанти на випадок форс-мажорів. Хоча був упевнений, що це зайве. Останні кілька років всі засоби масової інформації в Росії були схожі на військові частини: одержували вказівки, ретельно їх виконували, жваво доповідали про зроблене. Властиво, четверта влада стала вимуштруваним підрозділом першої, незгодних давно знищили або вибили з обойми.

– Добре, – підсумовуючи мовив Іван Олексійович, розклад його влаштовував.

– І головне, – наголосила Аліна Костянтинівна, – дата вашої поїздки, під яку й будуть готуватися публікації. Вона повинна визначитися приймаючою стороною зазделегідь.

Олексій Сергійович вирішив пояснити ситуацію.

– Іване Олексійовичу, ми пропонуємо вам такий варіант: сьогодні ваша думка про неформальний візит і перелік питань, порушуваних вами, будуть доведені до відома Модеста Ігнатійовича Никонорова. Я думаю, що вже до кінця цього тижня через Аліну Костянтинівну ми зможемо погодити гранично чіткий графік зустрічей. Орієнтовно, на другу половину наступного тижня, при необхідності можна укластися в один день.

– Неодмінно в один день, – підхопив Іван Олексійович рішуче. І потім, звернувшись уже до Аліни Костянтинівни, додав: – Після затвердження дати повідомите мене негайно й замовите квитки.

Тут складки біля його рота імпульсивно стислися, його врівноваженість поєднувалася з консервативними кольорами костюма, зачіскою й навіть майже зовсім порожнім робочим столом. Було абсолютно неможливо навіть уявити собі, щоб ця людина могла підвищити голос або рухатися поспіхом, розмахуючи руками. Він спокійно встав, даючи зрозуміти, що розмова закінчена, і Олексій Сергійович подумав, що ця людина або має російське дворянське коріння, або дуже старанно копіює тих великоросійських власників акцій влади, які сьогодні заправляють країною. Надто вже схожий на них...

Після зустрічі Олексій Сергійович прямо з машини, увімкнувши ноутбук, швидко набрав три абзаци термінового повідомлення. Ввівши пароль, запакував текст у фотографію за допомогою спеціальної комп’ютерної програми й, налаштувавши мобільний телефон, надіслав інформацію до Москви. Він знав, що через годину-півтори текст, можливо доповнений коментарями його керівництва, опиниться на столі Лимаревского. А в того є доступ до Модеста Ігнатійовича – всесильного координаційного центру коригування життя України. Ретельно створюване упродовж останнього року колесо тепер закрутилося з неймовірною, необоротною силою, і вже, здається, ніщо не може зупинити інерцію нестримної волі людей, що взялися повернути Україну в євроазійське русло.

Щойно Олексій Сергійович опинився у по-літньому гомінливій і неабияк спітнілій залі аеропорту Шереметьєво, як одразу був безнадійно затоплений нудотним тілесним теплом, що розпливалося невидимою хмарністю. Виникло нездоланне бажання скористатися долонею як віялом, але тут його увагу перехопив приглушений дзвінок мобільного.

– З прибуттям на рідну землю, – почув він радісно піднесений голос всюдисущого Віктора Євгеновича, – треба терміново зустрітися. Причому ще до того, як поїдете додому. На виїзді з аеропорту стоятиме «Ауді» чорного кольору з миготливою аварійкою, дві перші цифри номера «24». Під’їдете та з портфелем сідайте до неї, я буду за кермом, щоб ми мали змогу переговорити дорогою, а мій водій вестиме ваш автомобіль.

Олексій Сергійович тієї ж хвилини набрав номер дружини і повідомив, що він благополучно приземлився, однак його перехопили у важливій справі і доведеться заїхати на роботу. Аля сприйняла цю інформацію із звичайним спокоєм, вона давно звикла до звивистих поворотів професії чоловіка. «З тобою все гаразд?» – вона спробувала уловити відтінки його настрою, щоб зрозуміти, чи не сталося чого-небудь серйозного. «Абсолютно, – відповів він, намагаючись надати своєму тону веселості, – тільки за тобою дуже скучив». – «Виробничі нюанси?» – лаконічно уточнила дружина. «Саме так». – «Вечеря зі свічками за пляшечкою червоного?» – пропозиція обдала Олексія Сергійовича телепатичною хвилею її споконвічної, не без відтінку пристрасті, пустотливості. «Авжеж!»

Артеменко усміхнувся: як вона розуміє відтінки його життя! Вони давно звикли говорити коротко, чудово розуміючи одне одного з натяку, півслова, півтону. Давно навчилися жити, не відкидаючи тіні. Він безумовно був вдячний дружині за те, що коли появлявся на порозі, вона дозволяла йому затуляти собою все інше, у тому числі й себе саму. І це було щиро. Передчуття близького щастя миттєво сповнило його нескоримим розчуленням.

Через двадцять хвилин Олексій Сергійович тиснув неприємно липку руку Віктора Євгеновича в його службовій машині. Службові автомобілі змінювалися з непередбачуваною послідовністю, тому запам’ятовувати їх не було жодного сенсу. Як і квартири, де вони зустрічалися. Артеменко лише зауважив подумки, що повна нижня губа його координатора по-дитячому блищала від частих дотиків язика, і ця деталь – він добре знав – передвіщала гарні новини.

– Здається, все вийшло. Настрій нагорі, як у Маямі. – Віктор Євгенович випускав фрази, неначе мильні бульки, супроводжуючи їх сонячною посмішкою неконфліктної людини. – Але хвилювалися. Не приховуватиму, хвилювалися. Навіть нервували. А зараз нам негайно до генерала, часу обмаль.

– Ваші знайомі бездоганно організували блокування Феодосійського порту, і те, що вони не дозволили вивести на полігони техніку для навчань, про що розтрубили на весь світ, вельми активно використали наші лідери для прямого тиску на впертих «помаранчевих» сусідів. Двадцятиденна акція протесту – це рівень. Розумно! Навіть західні газети понаписували, що мешканці Криму та південних регіонів України виступили категорично проти вступу України до НАТО. У порівнянні з цим «помилкова» висадка морських піхотинців у курортній зоні здається дрібною витівкою, перевіркою нервової напруги… У цілому, перша серйозна робота дістала твердий залік.

Віктор Євгенович, як будь-який керівник, полюбляв монологи. Останньою фразою своєї тиради ніби підвів риску, і Артеменку було видно, як він світиться від радості. Київське відрядження підлеглого вдалося. Олексій Сергійович скоса поглядав на супутника: той розвалився на сидінні з виглядом небожителя, легко й плавно відриваючи погляд від дороги, щоб оцінити враження від сказаного. «Ото дивак, усе в ньому прямолінійно й вибудовано по-військовому. Ні іронії немає, ні гумору, тільки фіксація, аналіз і зіставлення. Нудьга!» Але відтак додавав самому собі: «А ти теж не розслаблюйся, на Велику землю прибув! Тут, а не там, де ти працював, можуть бути підступи й підсікання».

– Чи складно було вмовити Дугова? – запитав Артеменко, більше щоб підтримати розмову, ніж сумніваючись у можливостях відомства. Адже він і сам чудово знав: ці ловкачі самого чорта до тенет загонять, не те що якогось там громадського діяча… А можливо, навіть не просто громадського діяча…

Куратор, все ще трохи збуджений, взявся пояснювати механізм взаємодії. Підключення до процесу міжнародного «євразійського руху», певна річ, було частиною загального плану. А прес-конференція в РІА «Новини» – теж гарна робота, бо у таких справах украй важливо чітко вловити момент.

– Чого тільки варта його емоційна заява про те, що «велика війна континентів входить у вирішальну фазу, і лінія фронту у боротьбі між євразійцями та атлантистами проходить на території України»! Це вперше прозвучало солідно, багатопланово, я б сказав. І цю фразу миттєво підхопили й українські засоби масової інформації, ніби їм самим замовили попрацювати на нас. Відтепер тема можливого розколу України, як сірчана кислота, почала роз’їдати їм мозок.

Артеменко ледь помітно посміхався; це з його ініціативи з Києва спалахували інформаційні блискавки у Москві. І він пишався, що мав змогу, подібно міфічному Зевсу, посилати на безхмарне небо енергійні вогняні стріли.

– Просто в таких випадках ситуація виходить з-під контролю, коли вже правильно створений інформаційний привід, ЗМІ хапаються за смажені заяви –вони не мають права їх пропустити, – докладно пояснив Олексій Сергійович. А подумки зауважив, що куратор його питання про Дугова все-таки пропустив повз вуха.

Хто він, цей Дугов, який так віртуозно підіграв з Росії у зриві навчань? Офіцер спецслужб чи просто обачна людина, яка надто добре пам’ятає, як чинять з незгідливими хлопцями на зразок Ходорковського? Хто не з нами, той проти нас! Цей фактор на Великій землі працює бездоганно. Хоча, яка різниця, лише б на справі своїй знався. Полковник Круг тим часом намагався тримати свого підопічного в межах обговорюваного питання, що, як одразу зрозумів Олексій Сергійович, безпосередньо стосуватиметься майбутньої зустрічі з генералом.

– Що мені подобається, то це сприйняття наших спікерів братами-українцями: у них, по-моєму, уже все змішалося в головах, офіційна особа чи сторонній спостерігач говорить. Ми стаємо монолітом – єдина політика, єдиний погляд на речі, єдина ідеологія у вождів та народу.

«А чи добре це? – Олексій Сергійович звик розмовляти своїм глибинним голосом, який завжди виявлявся більш скептичним, більш занудливим, ніж поверхневий, що спливав разом з емоціями. – Адже так вже було. Путінський заклик лише спочатку здавався кумедним… Згадай, дорогий тріумфаторе, хоча б «1984» Оруела. Як би до такого не докотились». «Та ні, все буде гаразд, принаймні, полковнику ГРУ нема чого хвилюватись», – відмахнувся власник зовнішнього, сильного голосу, що був ближче до поверхні реальності.

– А як оцінюється виступ інших політичних сил у Криму?

– Решта партій, по-моєму, теж чудово відпрацювала, і особливо приємно, що деяких навіть просити не довелося. І це дуже тішить, бо підтверджує: ми на правильному шляху. Не всі хочуть цього НАТО! Там, здається, навіть колишній генпрокурор України відзначився. Працював не гірше за оплачених партійців. І ще якийсь політичний молодняк засвітився – його, до речі, треба досконально вивчити, може, буде на кого спертися у майбутньому. І, певна річ, комуністи, з якими ми не працювали. Ось гідна захоплення партійна дисципліна, помножена на ген спадковості КПРС. Я вам доповідаю, що намір українських партій згуртуватись для створення так званих «територій без НАТО» виріс до вельми перспективної ідеї. У нас її вважають початком великого кінця хохляцького плану вступу до НАТО. Олексію Сергійовичу, ще одне суто наше питання: як ви оцінюєте контррозвідувальний режим на Україні?

– Якщо відверто, то вони там всі настільки одні одними зайняті, що їм не до іноземців. Більше того, силовий сектор все більше політизується, професіонали поступово вимиваються або вимирають, наче динозаври. Тому мені ніхто не заважав, тьху-тьху.

Олексій Сергійович з напускною забобонністю постукав кісточкою пальця по пластиковій панелі машини. Дорогою вони встигли обговорити багато подробиць проведеної операції, Круг скрупульозно оповідав про настрої в Москві, розжовував потенційні запитання керівництва, орієнтував щодо загальних подій у відомстві. Він ще раз з пафосом підкреслив, що зрив в Україні військових навчань «Сі Бриз-2006» і «Тугий Вузол-2006» оцінено найвищим балом, і полковник Артеменко як один з безпосередніх учасників активного дійства гідний подяки керівництва. Особливо, за словами Віктора Євгеновича, людям нагорі сподобалась синхронізація дій деяких українських політичних сил, ряду медійних та експертних структур. Навіть далекі від спецслужб люди нині бачать початок масштабного наступу на Україну.

Через півгодини вони вже сиділи в невідомій Олексію Сергійовичу квартирі, очікуючи на приїзд Бороди, як позаочі незлобливо величали Анатолія Всеволодовича. Генерал полюбляв якомога частіше змінювати конспіративні квартири для зустрічей, демонструючи підлеглим завидний, ще совєтський рівень конспіративності. Цього разу квартира була абсолютно вилизана, але блиск натертих меблів мав той страхаючий відтінок ненатурального, неприродного, який ще більше наближений до безжиттєвості, ніж тонкий шар пилу. Зустріч з генералом була подією неординарною, і за минулий рік Олексій Сергійович не бачився з ним жодного разу, отримуючи вказівки лише від Віктора Євгеновича.

Нарешті, ще через півгодини після їх прибуття появився й генерал. Цього разу він був без супроводжувача, і Віктор Сергійович після короткої телефонної розмови вийшов, щоб зустріти високого начальника. Безпосередній куратор метушливо увімкнув телевізор, щільно зачинив трохи прочинене до того вікно, послужливо підсунув крісло босові.

– Що ж, Олексію Сергійовичу, можу вас привітати – проведеною операцією задоволені на самому верхові. Філігранно. Відповідно, мені приємно особисто повідомити вас, що ми високо оцінюємо ваш персональний внесок у цю важливу для держави справу. Зрозуміло, ви працювали на цій ділянці не один, і я гадаю, що ви й самі відчували незриму присутність наших колег, проте це жодним чином не применшує ваших заслуг. Штормове попередження для Заходу вдалося.

Анатолій Всеволодович говорив зі звичною військовою уривчастістю та урочистістю, немов любувався собою збоку. Його родимка при цьому знову гойдалася, наче абияк пришитий ґудзик. Артеменко намагався не помічати її, проте не міг, бо вона була єдиною якщо не вадою, то явно грубою невідповідністю його зовні шляхетному, дворянському обличчю. Вираз цього обличчя майже завжди залишався незворушним, і навіть очі не відображали сказаного та видавалися скляними, матовими, риб’ячими. Полковник зауважив, що упродовж останнього року Лимаревський анітрохи не змінився, на його пещеному, сповненому спокоєм обличчі не додалося жодної зморщечки. От уже вміє себе подати, чомусь промайнуло в Артеменковій голові. Часом те, що вимовляв генерал, можна було прийняти за фонограму, яку він не надто старанно озвучував. І навіть його уїдливе «філігранно» лунало немов застрягла у минулій епосі платівка. Якоїсь миті Олексій Сергійович відчув, що справа зовсім не в його заохоченні за виконані завдання, а у визначенні нових орієнтирів для роботи. Адже все щойно розпочалося, і збільшення темпів – лише справа часу. І він не помилився.

– Що стосується «Енергетика»… М-м-м… Завдання виконане філігранно, його різкі заяви посилили стихійний протест українців проти західного нашестя. Вони, як ви самі бачили, пристойно розійшлися газетами й були підхоплені і в нас, і на Україні. У нього з вашої подачі вже були доволі результативні з точки зору подальших перспектив зустрічі з рядом людей з Кремля. Але в цілому цей напрям вестимуть…м-м-м… інші люди, – тут Анатолій Всеволодович витримав паузу і легенько торкнувся вказівним пальцем вилиці у тому місці, де кінчалася межа його академічної порослі, – …й інше відомство. У тих випадках, коли виникатиме потреба, нас залучатимуть. Тому… м-м-м… Зайвий раз з Аліною зустрічатися не слід, щоб там не світитися.

– Зрозуміло, – коротко відповів Олексій Сергійович, для себе вирішивши, що Трегубова все-таки не офіцер спецслужб, та й не такий уже цінний агент, як він підозрював. Просто віртуозно використовується наосліп. Дурненька, що заблукала в тенетах власних проблем. Вона навіть не підозрює, яким чином жонглюють такими пішаками у великій грі…

– Тепер щодо майбутніх завдань. За нами залишаються військові, військово-технічні та деякі, м-м-м… військово-історичні питання. У цих галузях повинен проявитися максимально можливий наш тиск. Ми маємо невідкладно розпочати бомбардування української території усіма можливими з цих питань загрозами, інформаційними диверсіями, провокаціями, дезінформацією тощо. Тут необхідне абсолютне знання предмета, і творчий політ. Креативність, як кажуть капіталісти. Тобто від вас вимагається не тільки чекати на вказівки Центру, а й закидати нас ініціативами. З деталями і напрацюваннями вас ознайомить Віктор Євгенович.

Генерал Лимаревський зробив багатозначну паузу. Олексій Сергійович ще під час першої зустрічі зауважив, що він старанно уникає міміки та взагалі будь-яких паралінгвістичних сигналів. Ніби боїться, як недалекі, проінструктовані артистки шоу-бізнесу побоюються хитрощів всюдисущих папараці. Його співрозмовникам часто здавалося, що обличчя цієї людини настільки віддзеркалювало професію браком почуттів та емоцій, що цим навіть і видавало його належність до спецслужб. Тому що зовні воно здавалось артистичним і елегантним. В той час як насправді застигла маска суперечила тому, що він намагався донести до слухача. Гнів, подив, страждання, радість, здавалося, були йому чужі. Олексій Сергійович сидів чемно-нерухомо, старанно впившись у нього завороженим поглядом і намагаючись не пропустити ані слова. Так само, неначе введений гіпнозом у транс, сидів і Віктор Євгенович, який чудово володів рідкісним для будь-якого співрозмовника мистецтвом завмирати й зливатися з обстановкою до повної непомітності. Вони вже навчилися розпізнавати ступінь важливості повідомлень Лимаревського майже виключно за паузами.

– І нарешті, найголовніше. Завдання, як і раніше, полягає в пошуку адекватних протидіючих сил всередині самої України. Усе, що ми повинні зробити на Україні, маємо зробити руками самих українців. Наше завдання – добре грати на струнах їхніх амбіцій, використанні протиріч та внутрішніх конфліктів. Не втручатися особисто в жодні авантюри… Тільки стояти в тіні, спостерігати й тихо, непомітно коригувати ситуацію. Якщо потрібно, підкидати нову кістку. Сьогодні потрібна молода кров, що рветься до бою. Розглядайте не лише тих, хто сьогодні на слуху. Активно беріть у розробку і політиків третього ешелону, чиновників середнього рівня, представників так званої богеми, знаної масами. Усіх тих, до чиєї думки дослухаються. Лідери думок. Або агенти впливу. Не має значення, як ми їх назвемо, головне, щоб у них зашкалювало особисте марнославство, бажання вражати величчю. Нехай вони сьогодні ще волають марно, завтра вже буде адекватний рівень впливу. На ресурси і обіцянки можна не скупитися. Необхідно, щоб ви почали тісно працювати з тими, з ким уже діяли епізодично. Треба прискорити всі ці процеси. Час вже працює на нас, потяг набрав ходу. Ви готові діяти гранично активно?

– Я готовий, – коротко і відповідально запевнив Олексій Сергійович.

– Добре, – задоволено видохнув генерал. – Що ви думаєте стосовно перспектив роботи з Куліничем і Обозовим? Адже вони обидва вихідці з військового середовища. Я ознайомився з вашими повідомленнями, там, як на мене, є раціональні зерна. Але ніхто, крім вас, не визначить точно, чи прагнуть вони у будь-який спосіб вибратися на олімп української політики, готові й здатні говорити перед великою аудиторією, визнають ідеологічно російський вектор політики основним?

Щоб додати відповіді хвилюючої урочистості – Артеменко знав, що генералові до вподоби пишні обрамлення будь-яких своїх дій, – він навмисно доволі гучно прочистив горло. Нехай Лимаревський вважає, що його побоюються, адже хіба не заради цього він особисто зустрічається для постановки завдань, заслуховує доповіді, підтримує апломб важливої персони…

– Справді, вони обидва колишні офіцери, і це певною мірою полегшує діалог. Обидва – депутати Верховної Ради від різних політичних сил. З ними, з мого погляду, можна й потрібно працювати, але у різний спосіб. Кулінич грає роль військового інтелігента, навіть естета деякою мірою. Хоча багатьох, часом елементарних питань оборонного характеру не розуміє. Він дуже амбітний і навіть попри свою відірваність від життя здатний піти на багато що – заради політичної ідентифікації та визнання в своєму політичному середовищі. Обозов – тип складніший, я маю на увазі в плані використання. Він відверто тупий, орієнтований на грубу силу, скандали та бійки. Слабо керований. Намагається об’єднати зусилля скривдженого офіцерства, передусім совєтського, яке в перші роки української незалежності перейшло в категорію пенсіонерів. Обозов відверто вислужується перед своїми партійними лідерами і тому самостійним навряд чи коли-небудь стане. Крім цього, він настільки неделікатний і нечистоплотний, що, боюся, самого себе спалить. А от використати його наосліп – за певних обставин – надзвичайно вигідно.

Лимаревський слухав уважно, напружено примруживши очі; відчувалось, що він надає ваги деталям. Він дозволив виговоритися, потім перейшов до уточнення запитань.

– Що ви думаєте про пряме вербування? Адже буває, що чим більше пороків, тим кращий результат.

Перевіряє позиції. Не довіряє. Впевнений, що недопрацьовую в Києві. Поки імпульси вибухали в Артеменковій голові, він активно шукав аргументи проти вербування.

– Якщо відверто, то ставку на довгострокове використання Обозова поки вважаю недоцільною. Занадто вже він імпульсивний і непередбачуваний. З моєї точки зору, тут варто зупинитись на епізодичному збігові інтересів. Що стосується Кулінича, його слід протестувати. Він досить обережний, проте, як здається, схильний до самостійності у майбутньому. Він готовий активно працювати в парламенті, викривати, звинувачувати, висувати парадоксальні рішення, програми тощо. Готовий ризикувати, якщо є заради чого. Обозов, навпаки, цілком незалежний від лідера, намагається набрати балів за рахунок собачої відданості і готовності здійснити будь-яку диверсію. Для Кулінича головна мета – вихід у велику політику. Обозов, по-моєму, цікавиться більше тим, щоб набити кишені.

– Тут у них все виглядає пристойно… Хоча я ще працюю в цьому напрямі…

Лимаревський несподівано перебив його, промовивши повчальну фразу, роблячи акцент ледве не на кожному слові:

– У будь-якої людини є точки, на які можна натиснути. Людей бездоганних не існує в природі, і цим завжди живились розвідки. Всі ми грішні, тож копайте краще і глибше. Хтось випиває, хтось любить жінок, хтось не може встояти перед грошима, хтось надміру марнолюбний, хтось надто любить свою малечу… І так далі… Ви ж усе те знаєте, це треба вишукувати, наче у копальні. Вишукувати, і потім ювелірно, філігранно обробляти!

– Зроблю все, що мені під силу, – тільки й здогадався відповісти Олексій Сергійович. Він анітрохи не образився, тому що знав, що в чомусь Лимаревський має рацію. Тим паче, що третє «філігранно» означало, що фініш бесіди зовсім близько.

Присутність генерала робила атмосферу задушливою, це було видно й з напруженого обличчя куратора. Сам же він дивився на начальника як на визнаного професіонала і все-таки міркував, що якщо потрібен результат, то хіба так вже важливо, яким шляхом він буде досягнутий. Артеменко залишався запеклим противником вербування, хоча саме вербування відкривало широкі горизонти там, в Україні, і несло визнання серед колег. Але не можна проводити вербування заради вербування, і якщо необхідного результату можна досягнути іншими, нехай спрощеними засобами, краще не ризикувати справою. Так він завжди переконував себе, проте глибоко в душі вже добре знав, що справа зовсім в іншому. Вербування – це створення ворога, його ліплення, вирощування. Це особливе документування, що зберігатиметься в сейфах десятки років. А він просто не бажає нести гріх за відверту шкоду землі, яка вже не є його батьківщиною. Поки що, не один раз умовляв себе Артеменко, від діє суворо в межах переконань, будучи впевненим, що такий шлях для України кращий, більш гармонійний. Лимаревський же – і в цьому Олексій Сергійович був впевнений на всі сто – в силу свого професіоналізму, отримавши завдання працювати по Україні, спочатку бачив у ній табір ворога, королівство злодіїв, проти якого треба вести непримиренну боротьбу на всіх фронтах. І яке треба скорити, покаравши відступників.

Лимаревський зупинив на ньому довгий оцінюючий погляд, і Олексію Сергійовичу стало трохи не по собі від цього пронизливого, рентгенівського вивчення. Здалося, ніби його вивернули навиворіт. Можливо, ця людина маг, екстрасенс і відчуває все, що відбувається в його душі? Нарешті Лимаревський заговорив тягучим голосом:

– Що ж, ви перебуваєте безпосередньо поблизу об’єктів, вам і карти в руки. Більше пізнавайте їх у неформальній обстановці, виявляйте больові точки, на які можна було б натиснути. Те, що передаєте, піддається всебічному аналізу, і багатьох методів впливу чи наших специфічних можливостей ви можете не брати до уваги або просто не знати. Пам’ятайте, що за вами велетенська сила, яка негайно прийде на допомогу. Ми готуємось здійснити ментальну атаку на мозок, але спрямувати нашу силу можете тільки ви! Головне для нас – результат, і голови, що розмовляють, в українському парламенті нам дуже скоро знадобляться, попереду спекотна пора і багато нелегких боїв. Бажаю успіхів.

Після цих слів, вимовлених сухо і компетентно, Анатолій Всеволодович несподівано встав, і Олексій Сергійович з Віктором Євгеновичем негайно підвелися. Відбулося коротке, наче замикання, рукостискання. Глибокий і не надто добрий погляд. Потім генерал, кивнувши Віктору Євгеновичу, вийшов. Віктор Євгенович подріботів слідом, немов відданий службовий пес, у той час як Олексій Сергійович залишився стояти посеред кімнати з осадом на серці чогось моторошного, що хочеться запити, немов застряглий в горлі кусок.

Коли Круг повернувся, вони ще близько години говорили про майбутні місяці. Впродовж тижня Артеменко мав детально ознайомитись із узагальненим аналізом за кількома напрямами. По-перше, з реальними потребами Росії в українських оборонних виробництвах з метою чергової, ще більш детальної інвентаризації проектів і тих місць, де українські підприємства можна було б відкинути. По-друге, чітко визначити оперативні потреби самої України у російських комплектувальних – як для забезпечення власної обороноздатності, так і для торгівлі зброєю з третіми країнами. Він також мав детально ознайомитись з розробленими цілком таємними сценаріями залучення до гри військової сили – для втихомирення європейського запалу в головах. Завдання стосувалося поки що суто інформаційного фронту – підготуватися до бомбардування серіями публікацій з метою тиску на норовливий Київ. Круг попередив Олексія Сергійовича: дещо може знадобитись і для майбутніх книг, написанням яких уже опікується головний офіс країни. Віктор Євгенович пояснив йому, що наразі готується і впродовж наступних семи–дванадцяти місяців повинна бути реалізована жорстка інформаційна кампанія із залученням усіх можливих важелів – інтернетвидань, друкованих газет, журналів, радіопередач, телевізійних шоу, конференцій, наукових симпозіумів, круглих столів, книг… І все це з єдиною метою: сусідів треба переконати відмовитись від НАТО, цього чорного монстра, який повільно насувається із заходу з простягнутими до горла Росії кігтистими лапами. І особисто він, полковник Артеменко, стає одним з дійових механізмів цієї досконалої, суперсучасної війни за кулісами, зрозумілої лише небагатьом спостерігачам. Народи житимуть і працюватимуть, як раніше, люди зустрічатимуться, закохуватимуться, народжуватимуть дітей і помиратимуть, не підозрюючи, що у глухій пітьмі відбувається справжня бійня не на життя, а на смерть, боротьба за долю сорокасемимільйонної нації. Тільки після ознайомлення із завданнями Артеменко оцінив точність соковитого генеральського формулювання «ментальна атака на мозок», а разом з нею й сенс власного долучення до проекту.

– Лимаревський, як і багато людей у Кремлі, вважає, що наступні рік–два мають визначити майбутнє України на найближчі двадцять–сорок років. А отже, й майбутнє Росії як нової імперії. Зараз усюди, де тільки можливо, чується лозунг: «Замість «Будьмо!» хохли повинні кричати «Путьмо!». Можете собі уявити, які ставки і який рівень боротьби? – він посміхнувся чи то єхидно, чи то зухвало, і продовжив: – І можете собі уявити, як вам пощастило, що ви опинились у кратері цієї війни, на лезі меча! До історії точно потрапите, не те, що ми, кабінетні працівники…

Повертаючись додому, Олексій Сергійович вперше відчув дивне спустошення. Непритаманне йому задубіння духу, відчуття хворобливого, раніше не відчуваного тиску, якусь суміш збентеження, неясної незадоволеності, сумніву, що закрався в глибини свідомості…

Розділ четвертий
(Москва, листопад 2006 року)

Виступ, точніше витяги з виступу президента Путіна 5 листопада 2006 року до Дня військового розвідника Олексій Сергійович прочитав у скороченому вигляді в одній з газет. Про деякі деталі, що стосувалися безпосередньо його та армії невидимих, подібних до нього бійців, сповістив безпосередній координатор полковник Круг. Ще від одного товариша по групі в академії Артеменко отримав на перший погляд незначущу і водночас вагому есемеску: «Дорогий Друже, зі святом Осені!» Розвідник завжди розвивається в умовах, наближених до вакууму, згадав Олексій Сергійович сакраментальну фразу з часів навчання і, усміхнувшись, відправив банальну фразу з побажаннями у відповідь. На свій подив, він не відчував жалю через свою віддаленість, через те, що не мав можливості власними очима бачити сюзерена, як і побувати в новій, нещодавно збудованій штаб-квартирі Головного розвідуправління. Він навіть вважав вторинною власну належність саме до цього відомства, в той час як на перший план висувалися професіоналізм і здатність зробити щось таке, що підвладне лише окремо взятому індивідууму, залученому до цієї діяльності. Жодної ностальгії і жодного потягу до виходу з тіні. Цьому стала на заваді його багаторічна, абсолютно закрита, цілком відособлена форма роботи. І він давно звик до неї, вріс у запропоновану роль. Індивідуальний фронт, успіх на якому може розвитись лише завдяки його особистим майстерно побудованим схемам спілкування з людьми, ним винайденим, хитро розставленим пасткам. Голячись у ванній кімнаті того дня, він підморгнув своєму відображенню в дзеркалі: «Ти неначе володієш усім світом, та нічого в ньому не коштуєш». Так само як колеги і офіційні церемоніали відомства недоступні для нього, так і сам він рівною мірою недоступний для них.

На одній із конспіративних московських квартир ГРУ Віктор Євгенович надав йому докладні коментарі та інтерпретації закритої промови. Глава держави дуже вдячний тій частині відомства, яка змушена працювати у вічних сутінках, за щільною завісою офіційної сцени. Артеменко не без подиву та з певною тривогою дістав чергове підтвердження, що напрям його роботи набував статусу ключового, настільки важливого, що навіть відносини Росії з традиційними, давно вкоріненими в уяві ворогами на зразок Сполучених Штатів тепер відходили на другий план. Втім, Артеменко знаку не подав. І навіть не повірив сказаному. Будь-який куратор, думав він, буде переконувати, що саме його ділянка найважливіша. Він не йняв віри, що боротьба з великими державами, споконвічне суперництво з європейськими левами тепер мають відбуватися на території сусідньої України. Його колишньої України… Він поміркував і змінив думку: ні, його майбутньої України. Незважаючи на весь пафос намічених бойових дій, Україна залишалася його батьківщиною, до якої він підсвідомо відчував любов і повагу. І він неясно розумів, що розраховує на взаємність. Припустимо, міркував полковник ГРУ, Україна стала об’єктом гігантського геополітичного бою, що відбувався без зіткнень танків, морських баталій і повітряних атак. А за допомогою вивірених і артистично оформлених заяв публічних людей, успішних телепрограм, віртуозно виконаних репортажів і публікацій, нескінченних заходів з промивання мозку. Але ж все це задумано, врешті-решт, для посилення України, для досягнення стабільності всередині країни! І Олексій Сергійович, здавалося б, цілком міг пишатися собою. Він був безпосереднім розробником багатьох заходів, які Віктор Євгенович називав то активними акціями, то інформаційними операціями. Коли Віктор Євгенович, підкріплюючи сказане переконливими жестами, повідомив, що інформаційний театр бойових дій став основним, перед очима Олексія Сергійовича чомусь знову сплив образ викладача агентурно-розвідувальної психології Сташевського з його пророцтвами відносно інформаційних війн. Завершив чергове напуття Віктор Євгенович з добродушною, дещо дурнуватою посмішкою військового – архаїчний, схильний до казармового фольклору офіцер Військово-повітряних сил все ще міцно сидів у ньому незворушним другим «я». «У цій війні сьогодні необхідно, щоб на сонячній Україні якомога більше лайна потрапило на вентилятор, і ви, Олексію Сергійовичу, – тут куратор винувато розвів руками: мовляв, не від нього залежить, просто так сталося, – повинні виконати, можливо, в чомусь вельми почесну місію цього вентилятора». Олексій Сергійович тільки сухувато осміхнувся у відповідь, щонайменше, зробив висновок він, ця фраза точно була не від першої особи держави.

Після зустрічі Артеменко подумки оцінив, що він зробив за останній рік. Навів мости з перспективними людьми у Києві, готовими не просто підтримати східний вектор української політики, але зубами гризти своїх опонентів. Не без його безпосередньої участі в цьому році, наче велика риба з гачка, зірвалися великі військові навчання західних союзників. Саме він організував появу ряду жорстких, бездоганно зрежисованих виступів та публікацій і навіть сам підготував деякі з них. Не без внутрішньої гордості відчував своє зростання, він з чортячою запопадливістю вліз у нову тему і вже зараз вважався помітним спеціалістом, з яким радилися і рахувалися. Про оцінки своєї роботи нагорі Олексій Сергійович міг судити за багатьма прямими і непрямими ознаками, і навіть рівень тих, хто виступав, – відомих у країні політиків і великих чиновників не викликав у нього сумніву. Його авторитет у відомстві неухильно зростає.

Коли наприкінці року полковник Артеменко зафіксував соковитий телевізійний наїзд на Україну голови комітету Держдуми у справах СНД і зв’язків із співвітчизниками Андрія Кокошина, він і зрадів, і відчув недобре. Розпочався артобстріл, провісник майбутнього наступу на всьому фронті. З використанням усіх сил і засобів. Виступ самобутнього, доволі виразного політика дуже близько перегукувався з поданими ним напередодні матеріалами, і не виключено, що навіть підготовлений був на основі його розробок, але річ не в цьому. Олексія Сергійовича вразила синхронність і масштаби атакуючої раті. Його матеріал, оприлюднений від імені неіснуючого журналіста в одній із газет у чітко визначений момент, потонув би, якби не став частиною загальної інформаційної канонади. Вступ до НАТО може виявитися згубним для наукоємної промисловості в цілому та оборонної зокрема, заявив Кокошин. Додав, що це наочно демонструє приклад ряду країн Центральної і Східної Європи, що раніше входили до Варшавського договору. «У цих країнах практично зникли відповідні сектори промисловості», – повторював невтомний викривач, зауваживши поміж іншим, що Україна втратить кілька сотень тисяч робочих місць. У цих словах Олексій Сергійович розпізнав свою фразу і навіть здивувався її ефективності. У його матеріалах вона була звичайною, не підкріпленою фактами. Він навіть зробив відповідну позначку для своїх. Про те, що цей момент може виявитися непереконливим, оскільки в Польщі і Чехії зафіксоване помітне зростання виробництва, в тому числі за рахунок участі в європейських оборонних проектах. Чехію американці та іспанці залучили до виробництва військово-транспортних літаків для великої групи європейських замовників, а Польща взагалі налагодила процес колосального переозброєння. Американські літаки, німецькі технології, скандинавські броньовані машини. На черзі системи протиповітряної оборони. Якщо Сполучені Штати розмістять у Польщі свої об’єкти, писав Артеменко в окремій аналітичній записці в Центр, Варшава назавжди залишиться в зоні недосяжності для Москви. Проте вдало перевернули ці деталі догори ногами! Ця фраза політика щодо занепаду оборонки в Європі знадобилася для того, щоб зв’язати з іншою думкою, яка набагато важливіша і стосується суто України. А саме, що вимирання оборонного сектора в Україні відбудеться саме через порушення все ще широких коопераційних зв’язків між Росією та Україною. А ще – у силу того, що такі сегменти української промисловості на Заході практично нікому не потрібні. Це, само собою, й було озвучено депутатом і зробило його випад влучним і сильним ударом добре підготовленого фехтувальника. Цікаво, цей спікер заучував текст чи імпровізував?

Артеменко свого часу добре вивчив і часто застосовував чудовий принцип впливу, що полягав у тому, щоб поставити жирну, незмивну пляму на репутації супротивника. Чим різкіший випад, тим безглуздіша аргументація того, в кого влучила стріла. Майстерно розраховане неправдиве звинувачення чудово діє, якщо в опонента менше можливостей захищатися. Але із цього випадку Олексій Сергійович взяв ще один, украй важливий для себе урок: і перекручування реального стану справ, і навіть відвертий фарс, приправлений неправдивими відомостями, стають дуже легкотравною їжею, якщо подаються впливовою, добре відомою фігурою з політичної обойми. А вже якщо якийсь важливий елемент повторюється у подальшому й іншими політиками або чиновниками, він в’їдається у колективну свідомість як аксіома, що не підлягає перевірці. Врізається, наче торпеда у ціль. І тому Олексій Сергійович спочатку з подивом, а потім вже й не особливо дивуючись, спостерігав, як подібні заяви – а їх за рік було підготовлено кілька десятків – стали циклічно повторюватися й у самій Україні… Мав рацію Круг, коли переказував боса.

Артеменко подумав, наскільки тонко вловлював ситуацію генерал Лимаревський. Адже це він твердив, що саме ідеологія повинна ставитися на перше місце під час проведення усякої операції. Сила ідеї врешті-решт стає силою влади. Це в контексті історії, яка, на перший погляд, була далеким і не надто потрібним елементом справжньої боротьби. Та де там! Саме на історичних сентенціях, на чіткій історичній платформі можна побудувати добрі орієнтири для майбутнього. Якщо й старі, давно розшифровані мислячими людьми фальсифікації перетворилися на єдину правильну версію інтерпретації подій, то в цьому заслуга ідеологів, що змусили маси мислити саме таким чином і ніяк інакше. І якщо вся наша вітчизняна історія зачесана на вигідний нам манер, то це означає, що ми утвердились як сила, ми поки що виправдовуємо нашу претензію на панування. Інакше в імперіях не буває!

Справді, торік вони почали активно працювати й над історичним минулим. Як не дивно, думав Олексій Сергійович і чимало дивувався цьому, – багато в чому нинішні російські інтерпретації історії дивним і досить вигідним чином збігаються із совєтськими поглядами.

Одне було не до кінця зрозуміло: для чого це було організовано? Достеменно відповісти на це питання Артеменко не міг.