СИНДРОМ ПРОВАНСУ, або ЗАСТЕРЕЖЕННЯ ДЛЯ УКРАЇНЦІВ

На початку коротенька інформація про сучасну провінцію Франції – Прованс. У 18 столітті, будучи самостійною державою, Прованс втратив свій політичний статус – статус національної держави. Наслідки виявилися для десяти мільйонів населення якщо не катастрофічними, то принаймні далекими від сприятливих. Адже на території нинішнього Провансу існує єдина державна мова – французька. Коли я запитав жителя Марселя – племінника світлої пам’яті моєї дружини – Марка, чи хтось розмовляє у Марселі, столиці Провансу, провансальською мовою, відповідь була заперечна.

Втім, у цьому місті стоїть величний пам’ятник класикові провансальської літератури, лауреату Нобелівської премії (1904) Фридерику Містралю (1830–1914), який разом зі своїми друзями-поетами інтенсивно працював над відродженням провансальської мови та літератури. Їхня праця, зокрема видання словника провансальської мови, укладачем якого був Ф. Містраль, водночас постійний і незмінний редактор альманаху провансальської літератури «Провансальці», можливо, не пропала марно (сьогодні знаємо про подвиг цих творчих людей, сповнених самопосвяти в умовах бездержавності), але мовна ситуація нині на цій території, тепер провінції Франції, далека від ідеального стану: рідною провансальською тут розмовляє невелика кількість людей, шкільництво, що ведеться провансальською мовою, – мінімальне, провансальською видається мінімальна кількість літератури. Інакше кажучи, французька імперія проковтнула 10-мільйонну націю. Те саме сталося й з десятком інших «місцевих» мов, зокрема бургундською.

Зникнення з політичної карти Єв­ропи доволі великого народу зі своїми традиціями і, головне, мовою, іс­то­рією, культурою, наводить на ряд роздумів, наштовхує на певні паралелі з нашими, суто українськими проблемами. Українців, за останнім переписом, є понад 80% від загальної кіль­кості населення України, але розмовляють українською і вважають її рідною вже менше зазначеної кількості. Це й не дивно. Коли зумисне творяться умови для нищення української мови, то мусимо пам’ятати гірку, може, навіть трагічну історію провансальської мови. Пам’ятати для того, щоб нас не спіткала доля провансальців.

Чому так сталося в Провансі? Адже Франція не вживала репресивних заходів, аби змусити населення розмовляти державною мовою. Терор не застосовувася ні до письменників, ні до культурно-просвітних діячів, ні до політичних організацій. Тут ніколи не було нічого подібного до того, що пережила українська культура після насильного припинення національного відродження в 20-х роках минулого століття, що увійшло в історію як «доба розстріляного відродження». Тут не було страшних репресій 1937 року, як і, зрештою, впродовж всього періоду московсько-большевицької окупації України аж до проголошення незалежності. Тут не було жахливих і спланованих режимом голодоморів 1920-1921, 1932-1933, 1947 років ХХ століття. Тут не існувало мільйонних депортацій на Схід і Північ з національно усталених, рідних для українського етносу територій …

Чому ж загинула 10-мільйонна нація Провансу? Найголовнішою причиною її загибелі, очевидно, слід вважати втрату незалежності, втрату державності. Можливо, самі провансальці не змогли передбачити наслідків цієї втрати. Адже провансальська мова належить до групи романських, і її близькість до французької мови, напевно, сприяла так званим об’єднавчим тенденціям. Якщо вірити авторові статті в «Краткой литературной энциклопедии», Ф. Містраль начебто прагнув такого об’єднання, хоч це перечить здоровому глуздові, адже відомо, як інтенсивно працював поет для збереження і розвитку провансальської мови та літератури.

Отже, гине нація, самотужки і без примусу входить у смугу мовного занепаду, а далі вже, як по маслу, відбувається денаціоналізація етносу, який проживає у відносно (немає ідеалу) сприятливих умовах життя і праці. Таким чином, більш-менш добре налагоджені економічні й інші обставини життя роблять процес асиміляції вповні «демократичним», який не викликає застережень з боку суб’єктів спільного, у даному разі – провансальсько-французького співжиття.

Ця «ідилія», очевидно, мала б стати застереженням для нас, українців, які сьогодні прагнуть нормального життя, а не такого, як маємо нині. І тут вигулькує недобра думка: якби нинішній режим міг створити такі (нормальні, згідно з європейськими стандартами) умови життя, то що – українці заспокоїлися б? Принаймні нині на протести ще не піднялися. Дарма що міністр-українофоб переслідує українство, ліквідовує українські школи, а «данєцкіє» насаджують по всій Україні свої «правила гри». А якщо справді «дадуть жити»? Невже й тоді українці не протестуватимуть?

Щодо мови. «Нині мова – не найголовніша проблема» – можна почути з уст навіть тих, котрі вважають себе патріотами. Може, така ситуація була у Поровансі? Якось жили, бо новітній окупант дав можливість «жити»… І провансальська мова щезла, а за нею не стало етносу (народу)…

Прагнення іншого, кращого життя демонструє нова українська еміграція – остання хвиля, що піднялася, коли впала «залізна завіса» й Україна проголосила відновлення державності. Мільйони людей подалися на Захід у пошуках кращої долі. Питання навіть не риторичне: хто й коли, заробивши гроші, повернеться в Україну?

Не треба великого аналітичного розуму, щоб усвідомити перспективу України – зниження кількості населення викличе незворотний негативний процес: занепад мови, а водночас і занепад культури. До цього додати політику русифікації, яку за мовчазною згодою президента нині інтенсивно проводить міністерство освіти тощо. Але ж саме освіта, наука, особливо гуманітарна, – основа формування національної свідомості молодого покоління. До цього культурно-духовного комплексу додаються соціальні проблеми: забезпечення житлом і роботою молодих спеціалістів, які щороку закінчують вищі школи. За двадцять років незалежності влада не спромоглася прийняти молодіжної програми не тому, що нікому і ніколи було це зробити, а тому, що влада пильнувала і пильнує насамперед власні інтереси. Бо влада «вибраних» потребує не народу, а рабів…

Якщо в державі, створеній для всебічного забезпечення і гарантії життєдіяльності народу, не реалізуються ці постулати, то її громадяни приречені, а держава не має майбутнього!

Є над чим задуматися, коли постає трагедія вже нині майже забутого провансальського народу, що жив і творив на прекрасній, Богом благодатній, щедрій землі, яка стала територією однієї з провінцій Франції... Не стало й народу, є лише провінція великої держави з її державною мовою на всій неподільній території.

Синдром Провансу має пекти кожного українця, має пробудити його до активної діяльності, щоб ніколи, за жодних обставин не повторити долі провансальців.

Любомир СЕНИК, доктор філологічних наук