Микола КУЧЕРЕПА, професор кафедри нової та новітньої історії України Волинського національного університету імені Лесі Українки

СУСПІЛЬНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ НА ВОЛИНІ У 1939–1941 РР.

Проголошен­ня незалежності України значно активізували інтерес до вивчення вітчизняної історії. Зростає кількість досліджень, присвячених найрізноманітнішим проблемам української історії. Під їх впливом руйнується чимало усталених уявлень про наше минуле. Проте й зараз серйозна наукова розробка багатьох проблем новітньої української історії перебуває ще в початковій стадії. Від­повіді на принципові питання досі залишаються половинчастими. Водночас зараз, коли настала можливість всебічного дослідження історії України, зросла необхідність вивчення історичної долі її окремих регіонів, які в минулому часто ставали об’єктом зазіхань сусідніх держав, тривалий час входили до їх складу, що й визначило їхню особливість. Це стосується й вивчення історії Волинського краю. Незважаючи на обширну історіографію подій 1939–1941 рр. в Західній Україні, необхідним є якісно новий підхід до проблеми суспільних трансформацій у краї в 1939–1941 рр., зумовлений новими можливостями для об’єктивного аналізу запровадження радянської суспільно-політичної моделі у регіоні в результаті його приєднання до СРСР та для співставлення різних, часто протилежних, оцінок цього процесу.

1939 р. Західна Україна, в тому числі Волинь, опинилися в епіцентрі міжнародної політики. Українці Польщі, позбавлені реального права самостійно вирішувати свою долю, стали заручниками політичної гри, яку вели Німеччина, СРСР, Велика Британія, Франція, Італія та інші великі держави. Серед них найбільшу зацікавленість в українській проблемі проявляли нацистська Німеччина і більшовицький СРСР. Фюрер намагався розширити «життєвий простір», а Сталін силувався використати «українську карту» як один з дієвих засобів експорту комуністичної революції. СРСР і Німеччина, зацікавлені у ревізії Версальської системи, враховуючи перебування українських етнічних територій у складі Польщі і нерівноправне становище українців у цій державі, намагалися чинити тиск на Варшаву.

Усе це відбувалося в час, коли над Польщею нависла смертельна небезпека. Так, 11 квітня 1939 р. Гітлер підписав план стратегічної операції «Вайс» – нападу на Польщу не пізніше 1 вересня того ж року. Однак він ризикував опинитися у стані війни на два фронти – на Заході з Англією і Францією, а на Сході – з СРСР. Тому він шукав шляхів до порозуміння з Радянським Союзом. Дипломатична гра завершилася підписанням 23 серпня 1939 р. у Москві двох доленосних документів: радянсько-німецького договору про ненапад і таємного додаткового протоколу до нього про розмежування сфер впливу. Таким чином одночасно була визначена і доля Польщі, і доля західних українців, причому, вже вкотре, без їхньої згоди і участі.

Московські угоди прямо стосувалися Волині. Зокрема, пункт 2 таємного додаткового протоколу визначив розмежування сфер впливу СРСР і Німеччини. В ньому записано: «У випадку територіальне-політичної перебудови областей, які входять до складу Польської держави, кордон сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії рік Нарев, Вісла і Сан. Питання, чи є бажання в обопільних інтересах збереження незалежної Польської держави і якими будуть кордони цієї держави, може бути з’ясоване тільки впродовж подальшого політичного розвитку. У будь-якому випадку, обидва уряди будуть вирішувати це питання в порядку дружньої обопільної згоди»¹.

Про політику СРСР і Німеччини напередодні та на початку Другої світової війни радянськими істориками написані тисячі книг, сотні тисяч публіцистичних і наукових статей. Їхні автори виступали апологетами офіційної більшовицької зовнішньополітичної ідеології та практики. Вони стверджували, що підписання Радянським Союзом договору про ненапад з Німеччиною було виправданим кроком з огляду на тогочасні міжнародні обставини, аргументуючи це тим, що пакт дозволив «відсунути війну», зміцнити обороноздатність СРСР, а впродовж 1939–1941 рр. залишатися осторонь від імперіалістичної бойні. Насправді жоден з цих аргументів не витримує критики, оскільки не підтверджується ні фактами, ні документами, ні дійсним розвитком подій.

Декілька років тому в Центрі збереження історико-документальних колекцій Російської Федерації віднайдено текст виступу Сталіна перед членами Політбюро ЦК ВКП(б) 19 серпня 1939 р., в якому він виклав свої міркування щодо подальшого зовнішньополітичного курсу. Найвищому партійному керівництву він повідомив таке: «Питання миру чи війни вступає в критичну для нас фазу. Якщо ми укладемо договір про взаємодопомогу з Францією і Великобританією, Німеччина відмовляється від Польщі… війна буде відвернена… Якщо ми приймемо пропозицію Німеччини про укладення з нею пакту про ненапад, вона, безперечно, нападе на Польщу, і втручання Франції і Англії у цю війну стане неминучим. Західна Європа буде піддана серйозним хвилюванням і безпорядкам. В цих умовах у нас буде багато шансів залишитися осторонь від конфлікту, і ми зможемо сподіватися на наш вигідний вступ у війну… Ми повинні прийняти німецьку пропозицію і ввічливо відіслати назад англо-французьку місію. Першою перевагою, яку ми отримаємо, буде знищення Польщі до самих підступів до Варшави, включаючи українську Галичину… Дотримуючись нейтралітету і очікуючи свого часу, СРСР буде надавати допомогу нинішній Німеччині. В інтересах СРСР, щоб війна розпочалася між Райхом і капіталістичним англо-французьким блоком. Потрібно зробити все, щоб ця війна тривала якнайдовше з метою виснаження обох сторін»². Цей виступ Сталіна, за слушним висловом академіка Ю. Афанасьєва, «не залишив жодних сумнівів щодо агресивних намірів радянського керівництва і його прямої участі у розв’язанні Другої світової війни»³. Таким чином, радянсько-німецькі домовленості 23 серпня 1939 р. є фактичною змовою Сталіна з Гітлером щодо поділу Європи, а відтак і початку нової світової війни.

Якщо розглядати зміст протоколів з точки зору міжнародного права, то це була нічим не прикрита агресія проти суверенної держави Польща, по суті, четвертий її поділ, цього разу між більшовицькою імперією та нацистською Німеччиною. Радянське керівництво своїми діями порушило низку міжнародних документів: Пакт Ліги націй, антивоєнний трактат 1928 р., Лондонську конвенцію про визначення агресії 1933 р., а також розтоптало усі угоди між СРСР і Польщею: Ризький мирний договір 1921 р., Договір про ненапад 1932 р., продовжений у 1938 р. до 1945 р.

31 серпня 1939 р. народний комісар закордонних справ Радянського Союзу В’ячеслав Молотов, виступаючи на IV позачерговій сесії Верховної ради СРСР, присвяченій ратифікації радянське-німецького договору про ненапад, сказав: «Вчора ще фашисти Німеччини проводили щодо СРСР ворожу нам зовнішню політику. Так, вчора ще в галузі зовнішніх відносин ми були ворогами. Сьогодні, одначе, становище змінилося і ми перестали бути ворогами». Наступного дня з доповіддю про ратифікацію зазначеного договору в рейхстазі виступив Гітлер. Він заявив, що може приєднатися до кожного слова радянського наркома⁴.

1 вересня 1939 року німецька армія вдерлася у Польщу, розпочавши проти неї воєнні дії. Слід зауважити, що у польському війську на початку війни українці, серед них і волиняни, становили 10–15 % її особового складу. Війна для українців розпочалася 1 вересня. В рядах польського війська вони чинили опір нацистським нападникам. Незважаючи на масовий героїзм польських вояків, німецькі війська просувалися територією Польщі на схід дуже швидко. Невдовзі вони з’явилися і на українських землях. Так, уже в середині вересня Луцьк був підданий бомбардуванню німецької авіації⁵. Передові частини вермахту підійшли до Львова, Володимира-Волинського, Устилуга та інших західноукраїнських міст.

Реалізуючи зафіксовану в протоколі домовленість про поділ території польської держави, Сталін санкціонував зайняття Червоною армією Західної України. 17 вересня Червона армія перейшла радянсько-польський кордон і вже 23 вересня нею була зайнята вся територія Волині.

Вступаючи на західноукраїнські землі, радянська влада розраховувала на підняття тут українським населенням збройного повстання. Так, у листівці-відозві командуючого Українським фронтом С. Тимошенка від 17 вересня 1939 р., що розкидалася з літаків над територією західноукраїнських земель, говорилося: «Зброєю, косами, вилами і сокирами бий вічних ворогів – польських панів»⁶. У відозві військової ради цього ж фронту до трудящих Західної України, яка публікувалась у газетах 17 вересня, писалося: «Годі терпіти голод і злидні, національне безправ’я і пригнічення! Годі носити на своїх згорблених плечах польських панів... Забирайте в свої руки панську землю, випаси, луки, вигони! Скидайте владу поміщиків, беріть владу в свої руки, вирішуйте самі свою долю!»⁷. Проте, як відомо, прямий заклик більшовиків та намагання німців підняти західноукраїнське суспільство на повстання залишились не реалізованими. Значною мірою від передчасного виступу маси зупинила Організація українських націоналістів. Загальнонародне повстання, яке планувалося ОУН раніше, було відкладене з огляду на хиткість ситуації і можливі великі недоцільні втрати.

Блискавичне захоплення краю спричинило виникнення цілком нової суспільно-політичної ситуації в регіоні. Прихід радянських військ волиняни зустріли по-різному. Частина населення зустріла їх з національними синьо-жовтими прапорами, квітами, вважаючи прихід Червоної армії визволенням з-під гніту польської держави. Це було і великим святом, і водночас сподіванням на кращу долю. Волиняни мали надію, що визволителі принесуть до їхнього краю справедливий правопорядок, повагу до місцевих звичаїв. Але чимало людей зустрічали «визволителів» з недовірою, сумнівом, а то й просто вороже. Вони добре розуміли, що несе для народу Червона армія під гаслами визволення. Річ у тім, що волинянам було добре відомо про голод 1932–1933 рр., масові репресії, важке матеріальне становище радянських українців, русифікацію та інші негативні явища, про які розповідали за польських часів газети та втікачі з «радянського раю».

Прийшов час підбивати підсумки війни. 22 вересня були проведені спільні паради німецьких і радянських військ на честь перемоги над польською державою. 6 жовтня Гітлер, виступаючи з півторагодинною промовою у німецькому рейхстазі, сказав, що впродовж двох тижнів припинила своє існування держава з 36-мільйонним населенням і армією більше ніж 50 дивізій. Німецька армія втратила за цей час 10 572 особи вбитими. Всі польські армії були розгромлені. 694 тис. осіб було взято в полон.⁸ Далі в цій же промові Гітлер спинився на питанні про радянсько-німецьке співробітництво. «На сході Європи, – заявив фюрер, – зусиллями Німеччини і Росії встановився спокій і мир. Інтереси Німеччини і Росії тут повністю збігаються»⁹.

Підсумки війни підбивав і Радянський Союз. Виступаючи 31 жовтня 1939 р. на сесії Верховної ради СРСР, нарком В. Молотов, вихваляючи спільну перемогу над Польщею, сказав: «Виявилось достатньо короткого удару по Польщі з боку німецької армії, а потім Червоної армії, щоб нічого не залишилось від цього потворного дітища Версальського договору»¹⁰. Українським фронтом, згідно з польськими джерелами, було інтерновано 230–250 тисяч вояків польської армії, в тому числі від 10 до 15 тис. офіцерів¹¹.

Після успішного розгрому Польщі у Москві 28 вересня був підписаний договір про дружбу і кордони між СРСР і Німеччиною, який визначив кордон між цими державами по так званій «лінії Керзона». Більшість західноукраїнських земель опинились під контролем СРСР. Це було логічним наслідком підступної політики, яку вели напередодні Другої світової війни два тирани, споріднені духом, ідеологією та методами розділу світу.

Ці територіальні зміни серйозно вплинули на українське політичне життя. Вкрай негативно до цих змін поставились українські націоналісти. Газета «Українське слово», що видавалася в Парижі, в номері за 24 вересня 1939 р. гостро критикувала політику Німеччини, розцінюючи її як політику, основану на цинізмі, віроломстві, брехні і зловживанні чужим довір’ям ¹². Трохи пізніше газета «Тризуб» (Париж) писала: «Ми мусимо ясно розуміти, що перемога Сталіна–Гітлера – це кінець всім ще нині вільним та незалежним державам, це зміцнення тих кайданів, у які заковано наш народ»¹³.

На новоприєднаних землях негайно розпочалися перетворення, що мали форсовано трансформувати політичний, соціально-економічний лад, який тут існував, у лад, що утвердився на всій території СРСР. Процес, який стисло можна визначити терміном «радянізація», охопив усі сфери життя населення Західної України, в тому числі й Волинь. Звісно, що цей процес по-різному сприймався мешканцями краю. З одного боку, він знаходив підтримку, з іншого – супроводжувався загостренням політичної боротьби.

Завершення військової кампанії на цих землях на зламі вересня-жовтня 1939 року висунуло на перший план питання нової державної належності та суспільно-політичного устрою територій, зайнятих Червоною армією. Якими ж були наміри радянського керівництва? По-перше, слід було ліквідувати систему польських державних інституцій; по-друге, формувати органи нової влади. Згортання елементів громадянського суспільства на Волині проявлялося, в першу чергу, у ліквідації багатопартійності, існування якої, бодай в урізаному вигляді, допускав авторитарний режим довоєнної Польщі.

На основі вже наявних досліджень можна ствердити, що основна причина зміни суспільного ладу в Західній Україні – не внутрішня, як твердила радянська історіографія, а зовнішній фактор – політика керівництва СРСР, спрямована на приєднання регіону до Радянського Союзу. Шляхом активної «радянізації» планувалося відтіснити «старе» (звичаї, релігію, організацію праці, суспільні структури, лідерів та ін.) і ствердити «нове» з метою «органічного» приєднання цього регіону до складу СРСР.

З перших днів приходу Червоної армії на територію Волині всі функції державної влади здійснювали тимчасові управління та волосні і селянські комітети. Верхні щаблі ієрархії – обласні (воєводські), міські, повітові тимчасові управління – комплектувалися прибулими зі сходу партійними і радянськими працівниками. Для заповнення численних вакансій ЦК ВКП(б) наказав зібрати в радянській Україні 2000 партійних та комсомольських працівників.

Нормалізувати обстановку після вересневої розгубленості новій владі вдалося досить швидко. Запроваджувалася комендантська година. Під загрозою покарання вимагалося здати зброю, заборонялося змінювати місце проживання, давати притулок стороннім особам. Починаючи з кінця вересня 1939 р., в усіх містах Західної України створювалася озброєна робітнича гвардія з підпорядкуванням її тимчасовим управлінням, а по селах – озброєні сільські дружини, які підпорядковувалися селянським комітетам. Ці підрозділи поряд із забезпеченням порядку в містах і селах запобігали пограбуванням, охороняли склади, установи, залізничні станції. Робітнича гвардія одночасно виконувала функції судів, виявляла і вилучала зброю, виловлювала офіцерів польської армії, колишніх поліцаїв, осадників та інших ворогів нового порядку. Тимчасові органи влади, маючи у своєму розпорядженні озброєні робітничі загони і сільські дружини, повністю взяли владу до своїх рук.

Проте тимчасові органи влади не могли вирішити питання про державну владу і суспільний лад. Ці корінні життєві питання міг розв’язати лише представницький орган народної влади, обраний усім населенням Західної України шляхом загальних, рівних і прямих виборів. Для цього потрібно було скликати Народні збори Західної України, які б вирішили питання про суть і форму влади. 7 жовтня було опубліковано «Положення про вибори до Українських Народних Зборів Західної України». В цей же день опубліковані постанови Львівського, Луцького, Тернопільського і Станіславського комітетів про початок підготовки до виборів, які призначалися на 22 жовтня 1939 р.

Продовження в журналі