ЗАПЕРЕЧЕННЯ «ХРОНІЧНОГО ІДІОТА»

Інші матеріали числа

До 20-ї річниці незалежності газета «Міст» надрукувала інтерв’ю з першим президентом України Л. Кравчуком (1). Обстоюючи позитивність тих перетворень, що відбулися в країні за минулі роки, Леонід Макарович наводить такі дивні й суперечні навзаєм аргументи, що автор не знайшов кращого способу прокоментувати їх, як просто винести на суд читача, розкидавши окремі цитати з інтерв’ю посеред власного тексту на ту саму тему. Колишній секретар ЦК КПУ з ідеології є досвідченим полемістом, тому очевидна слабкість його доводів може свідчити, радше за все, про слабкість позиції, яку він прагне обстоювати. Проте... екс-президентові бракує лише аргументів – й аж ніяк не однодумців.

Приміром, відомий музикант О. Скрипка доволі різко висловився про людей, які шкодують за СРСР. «Людям властивий хронічний ідіотизм і повна відсутність адекватної пам’яті. Напевно, цим «багатьом» дуже подобалося стояти в нескінченних чергах за зеленим горошком. У мене досі стоїть в очах картина: я, студент, йду по Києву повз універмаг «Україна», де викидали життєво необхідні речі. А назустріч мені чоловік інтелігентного вигляду в окулярах, в пальто, з блаженною посмішкою і цілою сумкою туалетного паперу. Це була абсолютно постмодернова картинка – йде людина, щаслива від того, що вирвала 20 рулонів туалетного паперу. Радянський Союз – це страшна річ, і дуже добре, що його не існує», – зазначив артист в одному зі своїх інтерв’ю (2, виділення моє – В.В.).

Інтелігентна людина, ощасливлена «з боєм здобутим» туалетним папером – це, мабуть, справді потворно. Але, далебі, не гірше, ніж тисячі інтелігентних людей, змушених щоп’ять хвилин переглядати розраховані на ідіотів рекламні кліпи тільки тому, що хотіли прослухати випуск новин чи подивитися телевиставу. Такого не траплялося в СРСР, натомість щодня повторюється у суспільствах, що виникли на його руїнах... Проте нам ходить, зрештою, не про суперечку з екс-президентом чи успішним шоу-менеджером. Адже не тільки їм притаманна переконаність у тому, що руйнація СРСР була великим кроком уперед, який неабияк ощасливив колишніх підданих комуністичної імперії, зокрема українців. На цій думці сходяться колишні дисиденти й сучасні високопосадовці, політики й митці, власники захмарних статків і люди, чиїм єдиним набутком є інтелект та чисте сумління.

Так, екс-президент В. Ющенко на запитання журналіста про те, чи можна вважати 20 років української незалежності втраченими роками відповів (3): «Якщо ви зробите аналіз останніх 400 років, то кращі 20 років в Україні – це саме ті, в яких ми з вами прожили й нині живемо. Це роки нашого найкращого, завдячуючи демократії, розвитку й формування, нехай і недосконалого». А ось думка колишнього дисидента І. Геля (4): «Навіть нині наші досягнення я вважаю незрівнянно більшими порівняно з тим, що маємо ще поліпшити».

«Оптимістам», далебі, відомо, що їхні погляди поділяє далеко не ціле суспільство. Замість ґрунтовно розібратися з причинами совєтофільства громадян «демократичної й незалежної», в хід пускають низку кліше, покликаних примітивізувати їхніх опонентів. Стверджують, приміром, що просовєтська ностальгія притаманна лише колишнім «номенклатурникам», або ж особам, схибленим на «дешевій ковбасі» чи представникам промосковської «п’ятої колони». Деякі речники десовєтизації відверто прагнуть прискорити вимирання старшого покоління, аби його невиправна совєтськість не гальмувала процесів, які ці діячі вважають поступом... Справді потужним аргументом сучасних антисовєтчиків є та обставина (на ній зупинимося згодом), що на політичних та інтелектуальних підмостках просовєтські настрої репрезентовані, як правило, відверто реакційними, «яскравими» в своїй потворності чинниками й що ностальгію за «нашей советской родиной» успішно експлуатує путінсько-кремлівська антиукраїнська пропаганда.

...Між істориками панує повна згода у тому, що пізня Римська імперія переживала кризу й занепад. З цього факту автори-марксисти робили свого часу висновок, що крах імперії був соціальною революцією, яка знаменувала перехід від відсталих рабовласницьких до більш прогресивних феодальних відносин. Побутував навіть анекдот про римських рабів, які вийшли на демонстрацію з плакатом «Хай живе феодалізм – наше світле майбутнє!» Але навіть марксистська історіографія згодом змушена була відмовитися від цієї схеми й визнати, що розпад Римської імперії став актом небаченого руйнування здобутків цивілізації, який запустив механізм довготривалих деструктивних процесів. Післяримській Європі знадобилося більше тисячоліття (!), аби повторно наблизитися до античних показників продуктивності й добробуту; відродження наукових досягнень античності відбулося ще пізніше, а в деяких галузях культури ми дотепер плентаємося позаду древніх греків та римлян.

У схожий спосіб розпад совєтської імперії, також обтяженої злочинами й позначеної виразними симптомами розкладу, вилився у величезну трагедію й спричинив довготривалу всеосяжну руїну. Що ж стосується сентенцій про благотворність цього розпаду... Певна річ, Атілла чи Германаріх теж уважали орди напівдиких вояків носіями прогресу. Можливо, з ними були солідарні ватажки повстань «гнаних та голодних», які поклали свої життя на те, аби помститися ненависній імперії й урешті досягли свого. Свідчення ж мільйонів землеробів і ремісників, торговців і будівничих, учених та митців, чиї долі були розтрощені копитами гунської кінноти, розпанахані готськими мечами чи франкськими алебардами – ці свідчення були заглушеноі палахкотінням багать та переможним ревом п’яних варварських збіговиськ.

Отже, чи були «найкращими, завдячуючи демократії» останні двадцять роківдля основної маси українців? Можна критикувати «суху статистику», проте нема ліпшого способу оцінити загальну ситуацію в країні, як простежити динаміку її ВВП. За даними Держкомстату (5), ВВП України, починаючи з 1990 р., неухильно скорочувався протягом десятиліття, сягнувши «дна» на позначці близько 40% (!!!) від висхідного рівня. Далі він «підтягнувся» до ¾ згаданого рівня у 2008-му, після чого знов почав падати... Воістину «золоті роки» для країни!.. Враховуючи застій, а потім падіння виробництва у 80-ті, робимо висновок, що в 2011-му українці живуть бідніше, ніж наприкінці 70-х років минулого століття.

Проте для деяких прихильників «прогресу» не є переконливою навіть така приголомшлива статистика – реальний совєтський ВВП, кажуть вони, був нижчим від статистичного через виробництво великої кількості неякісних товарів абощо. Гаразд, звернімося тоді до даних про середню тривалість життя громадян. Видання «Демоскоп Weekly» (6) подає, що вона в чоловіків-українців у 1990 р. сягала 64 років, після чого протягом 3-4 років упала до 57,5 й до 2005-го ніколи не перевищувала 61 року; для жінок відповідна динаміка була менш різкою, але теж від’ємною – з 74,5 до 71 і далі не більше від 73. При тому якщо в 60-х роках ХХ ст. Україна за згаданим показником посідала 7 місце в світі (!), то початок другого десятиліття ХХІ ст. зустрічає на... 123-му.

Припустимо, що розміри совєтського ВВП були «роздмухані» внаслідок облікування неякісних (себто, по суті, «несправжніх») товарів та послуг. Але, перепрошую, хіба недопрожиті українцями через катаклізми та «реформи» роки теж були несправжніми?.. Власне кажучи, наведених даних достатньо, аби поставити крапку в нашій заочній полеміці з екс-президентом та його однодумцями, якби реалії життя не спонукали до продовження теми.

«В тоталітарному, а тим більше імперському, режимі суспільство існує лише для влади. А за демократії, навпаки, влада існує для суспільства».

Річ у тім, що доба зубожіння для декого виявилася золотою без лапок – економічна нерівність, соціальна несправедливість розбуялися понад усякі рамки пристойності. Праця українців оплачується найнижче в Європі, натомість статки українських мільярдерів зростають найстрімкішими на континенті темпами. Більшості населення бракує коштів на найнеобхідніші щоденні витрати, зате чиновники, правоохоронці, «силовики» будують «королівські» палаци та їздять на вишуканих іномарках... Неймовірна концентрація багатства в руках небагатьох робить владу, право, медійні структури, демократичні інститути тощо заручниками кланів і корпорацій; знедолену більшість так ретельно позбавляють найелементарніших засобів самозахисту, що на соціальних бойовищах їй не лишається жодних шансів, крім руйнівного та нищівного бунту в дусі козацьких повстань.

Оскільки соціальної справедливості в Україні не було й за совєтської доби, мусимо пояснити якісну відмінність між ситуаціями «тоді» й «тепер». Одна річ – тримати людину у в’язниці, без вигод та розваг, під владою наглядачів і охоронців, і зовсім інша – плювати їй в обличчя, мордувати, піддавати публічному приниженню... Сучасні «володарі життя» в Україні неперервно плюють в обличчя простим громадянам, цинічно демонструючи свої багатства, скуповуючи ЗМІ та політичні потуги, фабрикуючи штучні «профспілки», «громадські» організації та «протестні» рухи й, зрештою, щедро поливаючи словесним багном ними ж пограбованих та знедолених українців (згадаймо хоча б висловлювання одного з екс-президентів, який привселюдно назвав українських заробітчанок в Італії жінками легкої поведінки). Такого не траплялося в СРСР, де номенклатура уникала демонстрування власних статків, а свою зневагу до трудящих принаймні не висловлювала вголос.

«Я переконаний, Україна зробила великі кроки у своєму розвитку, вона стала на шлях демократії, вона вперше в історії розпочала реформи. Я не кажу про їхню нинішню якість, але ж – розпочала! ... Наприклад, у Вінниці відкрили величезний морозильник, де можна зберігати овочі й фрукти. За радянських часів нічого такого не було збудовано».

Показове свідчення відмінностей між СРСР та незалежною Україною хочу навести з досвіду власної родини. Батько мій, довгі роки пропрацювавши на великому заводі, із болем розповідав про самоуправство директора, неоплачувані «замовлення» партійних органів, абсурдні схеми постачання тощо. Але при тому завод випускав висококласну, навіть унікальну продукцію; праця в його цехах давала тисячам людей пристойні заробітки, відкривала кар’єрні перспективи, приносила творче задоволення. Аж ось прийшла незалежність... Щойно «київські дядьки» відчули всю повноту влади, як безцеремонно відібрали в підприємства чудовий приморський пансіонат. Потім свавільного, але відданого справі директора спровадили на «заслужений відпочинок», після чого почалася приватизація за стандартною схемою: розпаювання – розпродавання – розрізання – розкрадання... За СРСР на документах, що санкціонували такі дії, завжди стояли підписи й печатки, нові ж власники були «невидимими» й нікому не відомими, але результати їхньої зажерливості добряче далися взнаки.

Дехто стверджує, ніби совєтська промисловість тільки тим і займалася, що переробляла цінну сировину на непотріб. У багатьох випадках так воно й було, але тут... Аж до кінця 90-х на завод приїздили вітчизняні та зарубіжні замовники й благали відновити виробництво, пропонуючи щедру передоплату за вкрай потрібні їм вироби. Все було марним! Зрештою від могутнього підприємства залишилася вбога механічна майстерня, де жменька ветеранів пенсійного віку перебивається виконанням випадкових замовлень. В інших приміщеннях оселилися склади, дрібні фірмочки тощо, а ще інші зяють пусткою й проваленими дахами.

Схожої долі зазнали в незалежній Україні тисячі підприємств, бо оспівана реформаторами «конкурентна боротьба» впереваж була такою, як тут описано. Свого часу українцям посилено навіювали думку про те, що демократична держава не повинна нав’язувати споживачам низькоякісну вітчизняну продукцію, позбавляючи їх права купувати вироби найкращих світових виробників. В ім’я цієї «свободи вибору» сотні тисяч громадян були відлучені від праці й заробітку, позбавлені будь-яких перспектив, часто виштовхані за межі рідної країни. І що? Сьогодні в українських крамницях «найкращих світових» представляють майже виключно китайці, чиї вироби далеко поступаються якістю своїм аналогам совєтських часів.

«Крах промисловості означав і крах старого життєвого укладу для мільйонів колишніх радянських громадян. По суті, нові незалежні країни втратили той «радянський середній клас», який становила або більшість, або значну частину їх населення перед розпадом СРСР. Цей клас читав книги й газети, цікавився політикою, становив масову базу перебудови, а потім – масову базу національних рухів. Йому довелося позбуватися старих звичок» – констатує Н. Іванов у тексті «Ціна поразки» (7). Російський публіцист слушно зауважив, що «оксамитові» антикомуністичні та національно-визвольні революції найпотужнішого удару завдали насамперед по власній соціальній базі. Додамо тільки, що краху звичного життєвого укладу (не зміни, не трансформації його, а саме краху) зазнали не лише верстви громадянства, пов’язані з промисловістю, а й селянство, мешканці малих міст, військовослужбовці, науковці, письменники, кінематографісти тощо.

«І ті, хто зараз паплюжить незалежність, самі купаються в матеріальних благах, здобутих завдяки цій незалежності».

Можна довго порівнювати ситуації «тоді» й «тепер» у галузях освіти й медицини, матеріального та духовного добробуту, соціального й правового захисту людини – майже повсюди безсторонній розгляд виявить деградацію й ще раз деградацію. Тому поспішімо перенестися в ту царину, на якій дедалі більше зосереджував увагу «помаранчевий» екс-президент, зазнаючи фіаско на майже всіх інших ділянках. Ідеться про відродження та розбудову модерної української нації по століттях її поневолення, винародовлення та примусової асиміляції. Вже тут, здавалося б, плоди незалежності мають бути безумовно солодкими й, можливо, виправдовувати ганебні провали в економічній та соціальній сферах.

І справді, над країною майорить синьо-жовтий прапор, фронтони державних установ прикрашають тризуби, а освітянські чиновники принаймні до 2010 р. рапортували про неухильне зростання обсягів рідномовного викладання. Можна обговорювати проблемні сторінки минувшини, повертати із забуття «незручні» для колишніх окупантів події та імена, ба навіть називати цими іменами вулиці... Тільки чи зросло реально число тих українців, для яких державна мова стала справді рідною, які ментально, культурно та історично почали ототожнювати себе саме з українством?

Навряд чи. Адже не є секретом, що переважна більшість політиків, які позиціонують себе «патріотами», в родинному колі послуговуються російською мовою. Нею спілкуються в позаурочний час як учні, так само й учителі більшості «україномовних» шкіл; вона потужно домінує у ЗМІ, «силових» структурах, бізнесових та кримінальних формаціях тощо. Навіть у «націоналістичних» регіонах українська, перетривавши у відносній чистоті совєтську добу, нині на очах засмічується русизмами й перетворюється на потворний суржик. За цих обставин черговій «команді реформаторів» не становитиму великого труду змити з обличчя країни її український макіяж, що, зрештою, зараз і спостерігаємо.

Єдиним нефальшивим результатом державного «патронату» над українством стала втрата ним здатності до саморозвитку. Українські тексти, від правових актів до статей у Вікіпедії, часто є продуктами комп’ютерного перекладу з російських оригіналів; підручники й посібники здебільшого відсилають до російськомовних першоджерел; медійні проекти виявляються «відгалуженнями» російських відповідників тощо. В українському домені інтернету україномовні сайти становлять менше 5% (!), а двомовні – близько 15% (8). За роки незалежності не знято жодного фільму чи телепрограми, які б запам’яталися глядачеві й, чи не вперше від часів Марусі Чурай, за ціле 20-ліття не написано жодної пісні, яка стала б справді народною.

«Душилося все, що стосувалося національного, – мова, Церква, демократія... У суспільстві визріла філософія, що в народу є право мати власну державу, щоби зберегти свою ідентичність».

І знов, каюся, не годен втриматися від наведення прикладу з власної біографії. Так вийшло, зростав у поспіль зросійщеному місті українського Сходу, навчався в російській школі, по закінченні якої вступив до московського вишу. Всі зірки віщували довічне розкошування в лоні «новой исторической общности», аж десь наприкінці першого курсу почав писати конспекти українською мовою й учащати до магазину української книги на Арбаті. До національної притомності повернули мене не висилання західних «голосів», тайкома прочитані твори націоналістичних авторів чи контакти з дисидентським середовищем, а випадково почута пісня «Очі волошкові» – її лірична мелодійність та краса поетичних образів владно покликали в світ культури, що багатьма вважалася другосортною та «неперспективною». Українська пісня совєтської доби покликала в цей світ не лише мене єдиного, але... Аби уявити таку саму очищувально-відновлювальну дію сучасної української пісні, забракне, мабуть, і найбурхливішої фантазії.

«Національний характер» нашої держави відгонить штучністю й лицемірством, які, завдаючи невимовного болю справжніми патріотам, надихають українофобську чорну сотню. Й знов про відмінності між «тоді» й «тепер». Можливо, совєтські лідери плекали до українства далеко не братні почуття, виношували асиміляційні плани тощо, але демонструвати те й друге не дозволяли ні собі, ні іншим! Натомість у роки незалежності тицяння українців обличчям у багно стало повсякденною практикою. На їхні чубаті голови каламутним потоком ринуть одкровення Табачника–Бузини, «кіношедеври» на кшталт «Брата-2», «букети» висловлювань про неповноцінність української мови тощо. Особливої болючості цим публічним екзекуціям надають потужність антиукраїнських медій, на тлі якої смішними видаються будь-які українські заперечення й протести, а також та обставина, що демарші українофобів є цинічними, хамськими, але... природними реакціями на провальну реалізацію українських національних інтенцій. Чи геть далеким був від істини, приміром, одіозний міністр освіти, розводячись про «узкий слой украиноязычной интеллигенции»? Боляче, прикро, але, по суті справи, – майже слушно.

«Адже молодь має всі можливості! Будь ласка, навчайтеся в Кембриджі, Оксфорді...

Критики комунізму часто стверджують, що совєтській владі, мовляв, українці були потрібні лише як «гарматне м’ясо» для завойовницьких війн або робоча сила на «будовах комунізму». Так, але все ж були потрібні! Все-таки існували певні міркування, які спонукали ту владу дбати про стале відтворення, освіту, кваліфікацію, соціальне забезпечення, ба навіть національну культуру цієї групи населення. Володарям же незалежної України українці виявилися непотрібними взагалі. Амбіції панівної касти зводяться до банального набивання гаманців, і то способами, які не передбачають масової співучасті посполитих. Величезна концентрація багатства в її руках і, відповідно, злиднів та відчаю на протилежному соціальному полюсі дозволяє новітній «шляхті» успішно імітувати та фальшувати будь-які демократичні процедури.

Сучасна екологія відмовилася від поділу біологічних видів на «корисні» та «шкідливі». Нині її турботою є збереження біорізноманіття як такого – рослин, тварин, екосистем, включно з тими, котрі донедавна вважалися шкідливими для людини. Бо саме розмаїття життя є найпевнішою запорукою його сталого відтворення на нашій планеті.

Історія людства свідчить, що навіть найвидатніші цивілізації на певних етапах свого розвитку здатні заходити у глухі кути, з яких не можуть виборсатися власними силами. Себто й тут запорукою виживання цілого є різноманіття його компонентів. Однак протягом останніх століть відбувається інтенсивне накидання народам світу «євроатлантичної» моделі цивілізації – високопродуктивної, потужної, привабливої, проте... оснащеної єдиними для всіх стандартами ринкової демократії, технологічної ефективності, науково-технічного прогресу, масової культури тощо. Відтак, заходячи в глухий кут, ця система може потягнути туди вже не окремі нації чи регіони, як то бувало дотепер, а ціле людство!.. Нині вже неозброєним оком видно ознаки глибокої кризи ринкової демократії; в геометричній прогресії множаться виклики, на які вона не спроможна дати гідну відповідь.

Під цим оглядом збереження різноманіття представлених на планеті цивілізаційних моделей набуває принципового значення, однак загальною тенденцією нової та новітньої історії є, навпаки, редукція плеканих у різних країнах та регіонах самобутніх цивілізацій і перехід їхніх носіїв на рейки навздогінного розвитку в річищі західної моделі. Совєтська система була й досі залишається прикладом найпотужнішої та найуспішнішої альтернативи такій моделі. На велику кількість загальнолюдських питань вона або сама знайшла найбільш ефективні відповіді, або у змагальний спосіб «підштовхнула» Захід до їх знаходження.

«Але ця система була побудована на крові та насильстві, її жертвами стали десятки мільйонів людей!» – відповідають опоненти «совєтизму» на спроби побачити в ньому хоч якісь позитиви. Розберімося з цим аргументом, жодним чином не применшуючи його жахливої ваги.

Кожний суспільний лад, включно із західною ринковою демократією, народжувався у кривавих судомах та з масовими порушеннями прав і свобод. Злочини совєтської системи не можуть мати жодного виправдання. Прямо скажемо, ні одному суспільству ми не побажаємо повторити совєтський історичний досвід, в якому б жалюгідному стані не перебувало воно нині й які блискучі перспективи не обіцяв би таки й повтор.

Проте коли стверджують, що руйнування СРСР убезпечило нас від колективізацій, голодоморів, репресій, депортацій тощо, то це – очевидна й цинічна брехня. Жахіттям комунізму поклала край не тотальна демократизація, а обмежена й непослідовна хрущовська «відлига». Саме після неї репресії перестали бути масовими й загрожувати кожному; мільйони в’язнів полишили ГУЛАГ, аби звільнити місця щонайбільше для сотень своїх наступників... У цей другий період панування Системи права людини були забезпечені значно краще, ніж за часів олігархічно-кримінального «бєспрєдєла»! Сьогодні через тотальну корумпованість вітчизняного «правосуддя» в українських в’язницях перебуває більше безневинно засуджених людей, ніж у 60–80 роках ХХ ст.. Жорстокішими стали звичаї арештантської спільноти; «правоохоронці» частіше застосовують неправові методи фабрикування судових справ. І чого майже не було «тоді» та що стало звичним нині – масове легальне поширення у суспільстві звичаїв, «понятій» та «цінностей» кримінального світу.

«Тобто зміни є: радикальні, колосальні – у людях, у підходах, у демократії, у реформах. ... А Україна, на жаль, – хвора».

Колишня Система все ж породжувала своїх дисидентів – та, що прийшла їй на зміну, не знає самого феномена дисидентства. «Тоді» письменники писали «у шухляду», нині шухляди «майстрів пера» лишаються порожніми. Більше за масштабами й цинізмом соціальне зло викликає незрівнянно слабшу протестну протидію! Це зло вже не ототожнюється виключно з усемогутніми «верхами», його джерела делокалізувалися, воно «пішло в народ», діставши в такий спосіб справді всеосяжну владу над поґвалтованим та опанованим ним суспільством.

1. Л. Кравчук: «Нас не визнавала жодна держава» – «Міст», №33 за 18-24 серпня 2011 р.

2. Олег Скрипка: «За СРСР шкодують хронічні ідіоти» – цит. за: http://www.expres.ua/news/2001/11/17/54253.

8. К. Боймиструк. Свої тут не ходять. «Експрес», 7-14 червня 2007 р.