БЕЗПЕКА УКРАЇНИ
До 20-річчя військової контррозвідки

Захист державної безпеки України в моєму розумінні асоціюється із збереженням життя родини, односельців, жителів міст моєї багатостраждальної, але найдорожчої матері–України. Становлячи основу чинної системи національної безпеки, відповідні структури, що відповідають за сферу державної безпеки є найбільш гострим та потенційно ефективним механізмом управління. Розвідку та контррозвідку я бачу не придатком до примх або потреб вождів, вождиків чи вожаків, а важливим інструментом державної політики, суспільним явищем, в основі якого лежать певні принципи, переконання, світовідчуття, патріотичні й професійні зусилля колективу людей, об’єднаних спільними завданнями і метою. Від офіцера спецслужби ця відповідальна професія вимагає специфічних знань у галузі психології, права, науки та культури, техніки і норм людської поведінки. Романтика є одним із зовнішніх елементів, що супроводжують цю виснажливу та не завжди приємну працю. Без щирої любові до простих громадян, без усвідомлення того, що саме вони є суттю рідної держави, дехто із співробітників перероджується у звичайного держиморду.

На превеликий жаль, в новітній двадцятирічній історії України спецслужби не зазнали потрібних структурних та кадрових змін. Вони залишилися, за невеликим виключенням, придатком колишнього радянського КДБ, успішно пристосувавшись до ролі прислужниці олігархічної верхівки, що в свою чергу привело до значного ослаблення національної безпеки держави. Таким чином, якщо головний орган країни, відповідальний за безпеку, суверенітет, територіальну цілісність держави, сам залишився поза межами нагальних змін, хіба можна говорити про реальну незалежність України. Нинішній глобальний світ для збереження, справедливо сказати, продовження існування людини на Землі, природно вимушений знаходити чесні та прозорі шляхи інтеграції європейської спільноти, а реально Україну роздирають і зовнішні зайди, і внутрішні проблеми. Внутрішні чинники більш небезпечні, бо вони всіляко перешкоджають українському народові самоідентифікуватися у своєму історичному вимірі, а проводирі та їхні нукери в цей складний для українців час вдовольняють виключно свої особисті біологічні потреби. Українців у цій ситуації може вберегти від остаточної асиміляції внутрішня сила духу, розуміння відповідальності перед пам’яттю героїчних предків, які віддавали своє життя служінню український нації, вміння відчути реальну загрозу і дати гідну відсіч. Кожний чесний громадянин України, якщо він щиро бажає щасливого майбутнього своїм дітям, онукам, правнукам, має усвідомити закономірність братнього сприйняття собі подібних патріотів України і обережного, недовірливого ставлення до тих, хто розглядає нашу країну як джерело збагачення коштом українських людей і ресурсів.

Особливої уваги заслуговують взаємовідносини України і Росії, важливість співіснування української та російської націй. Маючи вікове, багато в чому споріднене минуле, українці й росіяни різняться навіть на генетичному рівні. Цю істину, яку всіляко приховують, визнавав всесвітньо відомий український академік Микола Амосов, котрий, будучи росіянином з походження, щиро і відкрито підтримував українську незалежність. Суть питання полягає у стратегічному виборі кожної країни. Україна, отримавши свою територію в результаті геополітичних зрушень і вікової боротьби за свободу, наполегливо, але безрезультатно, намагається побудувати свої стосунки з Росією на основі міжнародного права та добросусідських відносин.

 Росія, впередусім її правляча проімперська верхівка, всі ці двадцять років вогнем і мечем на основі цілісної стратегії відновлює велич своєї історичної держави. Робиться це наполегливо та послідовно, з використанням колосального досвіду і економічного потенціалу. Спочатку в росіян був шок від розпаду імперії, потім певний час вони боролися за владу, особисте збагачення, шукали форму правління. Замінивши демократичну складову на модернізовану монархію, пройнялися стратегічним державотворчим мисленням, великими цілями. Більше того, похід В. Путіна на третій термін президентства свідчить про усвідомлення ними ролі стабільності й послідовності у процесі керівництва державою. Є тільки одна архіважлива для України обставина: розглядаючи неперервність розвитку своєї історії, вони бачать Україну лише як складову частину новітньої імперської Росії, повністю ігноруючи реалії сьогодення та нашу з вами віковічну мрію про власну державу. Світ жорстокий, іде постійна боротьба за виживання націй, збереження мов, культур багатьох народів. Саме тому всім, хто сподівається, що все у стосунках з Росією буде спокійно та затишно, час усвідомити: поки там не переконаються, що українці – це ті вічні сусіди, на землю яких зазіхати небезпечно, доти нас будуть втягувати в новітні союзи, присипляти солодкими обіцянками або підтруювати цінами на газ.

Щодо національного питання як світосприйняття. Кожна країна світу має особливі властивості у розв’язанні цього важливого завдання. Всі люди народжуються на Землі рівними, з однаковими правами на життя. З часів розселення людей на планеті склалися на довготривалій природній основі певні права на територію, правила співіснування та культура кожної нації. Більше того, у наш час створено спеціальні міжнародні організації, прийнято декларації та закони. Але, на жаль, не зникло у світі намагання підкорити або загарбати слабшу націю сильнішою. Особливо потерпіла у цьому українська нація, яка природно, на генетичному рівні дуже сильна, але в результаті багатовікової асиміляції значною мірою втратила державотворчий дух і досвід, набула певних негативних рис пристосування до життя під іноземним гнітом. Ми, українці, мусимо відродити у собі дух і жадобу до свободи, нетерпимість і жорсткий спротив черговим спробам нас поневолити.

Думайте, хлопці!

Олександр Скіпальський,
генерал-лейтенант.
Перший керівник УВКР СБ України 1991–92рр.
м. Київ, 18.12.2011 р.