СТОРІНКИ УКРАЇНСЬКОГО БОЛЮ
Романчук заснував справді унікальний журнал «Універсум» і провів його крізь підступні рифи майже двох десятиріч. Редактор, основний автор, менеджер і т.ін. Це таки треба зуміти. І це потверджує, що Олег Романчук зміг тут узгодити стратегію з тактикою. Книжка його вибраних статей і коментарів – вельми цінна сьогодні лектура. Глибокий політичний аналітик, добрий знавець української історії, автор, що, як мовиться, постійно тримає руку на пульсі дня, – такий Олег Романчук не може не цікавити допитливого читача. У цій книжці маємо змогу простежити справедливість соціальних діагнозів Романчука, точність його прогнозів на майбутнє (адже нині ми ретроспективно все те поновлюємо для себе, перечитуючи його коментарі півтора- чи двадцятирічної давності). Ці тексти – не просто матеріали до «історії хвороби», це раціонально виважені пропозиції для її лікування. Діагноз тут сусідує з рецептом та поглядом у перспективу завтрашнього дня. Для мене Олег Романчук – один із найсерйозніших наших публіцистів. Мені завжди хочеться звіряти свої настрої та гіпотези за ним. Очевидно, то найперше свідчення якості його текстів і довіри до нього. А це надзвичайно важливо. Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Над цією книжкою Олег К. Романчук працював понад два десятиліття. «У пошуках універсуму» – не просто велике, майже 900-сторінкове за обсягом видання. Тут упереваж публіцистичні та наукові статті, роздуми, прогнози і спостереження: камо грядеші, земле моя, камо грядеші, добрі мої співгромадяни... Природно, що така масштабна праця є тематично багатоголосою. Та автор не губиться в цьому багатоголоссі, а послідовно, крок за кроком, з математичною точністю розвиває думку. Ось, наприклад, вступ до теми зросійщення – епізод з XIX століття: флігель-ад’ютант Олександра II барон Корф готує для імператора програму протидії впертим малоросам. Барон переконаний, що потрібно вдатися до «наводнения края до чрезвычайности дешевыми русскими книгами». Тоді, мовляв, відпаде потреба навіть в адміністративних заборонах. Справа перспективна, бо це «лишило б малороссийскую литературу надежды сколько-нибудь существенно расширить круг читателей». Утішений Олександр II із резолюцією не забарився: «Дельно. Мысль весьма хорошая. Сообразить, как ее исполнить». Здається, «соображают» і досі... Наступний епізод. 1929 рік. Г.Федотов просторікує: «Задача эта для нас формулируется так: не только удержать Украйну в теле России, но и вместить украинскую культуру в культуру русскую. Мы присутствуем при бурном и чрезвычайно опасном для нас процессе зарождения нового украинского национального сознания, в сущности, новой нации. Она еще не родилась окончательно, и ее судьбы еще не предопределены. Убить ее невозможно, но можно работать над тем, чтобы ее самосознание утверждало себя как русскую форму самосознания». Дяка цьому панові, що допетрав: українську національну свідомість убити неможливо. А от що вона лише зароджується, хай навіть «бурхливо і надзвичайно небезпечно», то мимоволі у відповідь спадає на думку вікопомне – «брешеш, людоморе!» Щодо сучасності, то всі пригадують сказане з наївною простотою базарної перекупки: «Росія закінчується там, де закінчується російська мова». Питання української національної свідомості пронизує всю книжку Олега К. Романчука. І невипадково. Ми щойно відсвяткували двадцятиріччя Незалежності, а президент Росії Д. Медведєв видає указ про відзначення у 2012 році 1150-річчя зародження російської державності. Як же тут утриматися від неодноразових зверхніх повчань з тисячолітньої висоти для цілком юніорської держави? Недавно Литва урочисто відзначила своє 1000-ліття, а нам усе ще... двадцять. Левко Лук’яненко в одному з інтерв’ю пояснив, чому так сталося. Коли готували Акт проголошення нашої непідлеглості, то спочатку написали «відновлення Незалежності». Але депутати з Народної ради остерігалися, що можуть спонтанно виникнути дискусії: відновлення – відколи, з яких років? І тоді охочі з групи «239» скористаються ситуацією і затягнуть справу. Логіку Левка Лук’яненка і його побратимів з тодішнього депутатського корпусу можна зрозуміти. Але ж, панове, відтоді спливло понад два десятиліття і не раз траплялася нагода виправити ситуацію. От і виходить, що не було в нас держави (або зрікаємося її хтозна на чию користь), держави княгині Ольги й Володимира Святителя, Ярослава Мудрого та Богдана Хмельницького, близької в часі УНР. А відомому академіку Б.Рибакову, якби тільки можна було, узагалі слід оголосити догану за цілком єретичне твердження про «державу волынян» VII століття... Пригадується, наприкінці своєї каденції Президент В. Ющенко відвідав Луцьк. Коли завершилися протокольні дійства, уже в неофіційній обстановці я звернувся до високого гостя: – Мудрі парламентарі в прибалтійських державах, проголошуючи непідлеглість, вжили термін «відновлення Незалежності». У нас же слово «відновлення» пропущено, а це достоту важливо, тож слід зробити виправлення, доки ще є можливість... – Я вже дав доручення, – відповів Віктор Ющенко. – Не можна це відкладати, ще не один спекулянт знайдеться... – Я дав доручення, – твердо стояв на своєму Президент, вимовляючи останнє слово як заклинання, що неодмінно матиме магічну дію. «А щоб ти здоровий був», – подумалося із серцем... До книжки Олега К. Романчука ввійшли праці різних років, але вони досі актуальні. Із недовірливим читачем можна було б зіграти у своєрідну гру: нехай відгадає, коли писана та чи та праця. Ось у розділі ««Стратегічний партнер». Північно-східний» наведено слова члена президентської ради Росії: «Якщо Україна виступає проти російських ініціатив, спрямованих на інтеграцію, то нічого іншого не залишається, як її розвалювати». Коли це написано? Учора? Торік? 1997 року! І чи багато змінилося у ставленні до українців і нашої держави відтоді? Звичайно, книжка О. К. Романчука – не Коран, тому бажання подискутувати з’являється неодноразово. Можливо, занадто багато песимістичних думок зринає після слів Андрія Середи про нашого північного сусіда: «Україна щодо Росії – це доктор Франкенштайн, який сотворив потвору. На нас лежить відповідальність за появу цього монстра». Книжку «У пошуках універсуму» достойно оцінили знані люди в нашій державі. Академік НАНУ Іван Дзюба: «Це сторінки й сторінки української думки, до яких варто звертатися». Академік НАНУ Микола Жулинський: «Дуже порадів, що в моїй бібліотеці буде ця книжка. Усе в ній, на жаль, звучить актуально, як у дев’яності, усе болить, бо Україна хвора. Хвора, бо дуже слабкий імунітет націоної свідомості, національної ідентичності... Уже двадцять років нашої незалежності, а таке враження, що ми сповзаємо в прірву бездержавності. Передмова до книжки гостро болісна, наповнена переживаннями за наше майбутнє, аргументовано підсилена авторитетними судженнями». Але гарну оцінку дали не лише знані люди з гуманітарної сфери. Ось що думає про книжку генерал-лейтенант Олександр Скіпальський: «Тут сконцентровано матеріали щирі, відкриті, які пропущені через душу і серце. Жодна державна структура, ані СБУ, ані Рада національної безпеки не мають таких матеріалів». Своє бачення і в «технарів»: «Воістину книжка – це дух епохи, поданий так образно, велично, унікально» (професор, доктор фізико-математичних наук Ніна Вірченко). Також важко заперечити письменникові й літературному критикові Миколі Славинському: «Книжка унікальна. Тисяча сторінок таланту, українського болю». Іван КОРСАК
Фото Тетяни БУРДЕГИ. Зроблено під час презентації книжки Олега К. Романчука «У пошуках універсуму» в Науковій бібліотеці ЛНУ імені Івана Франка 17 листопада 2011 року.
|
|
|
|
