ПРО ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ РЕФЕРЕНДУМ. І НЕ ТІЛЬКИ

Інші матеріали числа

«Перше грудня – вікопомний день» – під таким заголовком 2 грудня 1991 року побачило світ повідомлення УКРІНФОРМу: «Україна стала самостійною державою. Свої голоси на підтримку Акта проголошення незалежності України віддали близько 90 процентів (насправді 90,32%. – О.Р.) людей, які взяли участь у голосуванні». Громадяни України майже одностайно дали позитивну відповідь на запитання, внесене в бюлетень для таємного голосування: «Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?».

Через кілька днів у газетах було надруковане повідомлення Центральної виборчої комісії по виборах Президента України та з всеукраїнського референдуму з уточненими результатами: «Взяли участь у голосуванні 31.891.742 громадянина, або 84,18 процента від загальної кількості включених до списків. Із них на питання бюлетеня відповіли «Так, підтверджую» 28.804.071 громадянин, або 90,32 процента».

Це справді був вікопомний день. Ось лише кілька фрагментів з експрес-інтерв’ю, взятих у мешканців Кіровограда 7 грудня: «Підсумки українського референдуму я зустрів так, як і, напевно, більшість наших людей: як мрію, що збулася»; «Ось саме в таку хвилину, як після оголошення підсумків референдуму, і відчуваєш, що народ – це не якесь абстрактне поняття, не просто багато людей. Народ – це ми! Це – одне ціле!»; «Прекрасно, що весь народ України ствердив її незалежність! Референдум, по-моєму, тісно згуртував народ України»…

Грудневий референдум 1991 року став виявом найвищої форми легітимності української державної незалежності. Був закладений надійний фундамент суверенності, що дало правові підстави упродовж лише одного місяця визнати Україну 57 державами світу, які усвідомили, що волевиявлення багатомільйонного народу треба поважати.

Ідея народного депутата академіка Ігоря Юхновського щодо конечної доцільності підтвердження на референдумі бажання українців жити в окремішній державі виявилась розумною, розсудливою і продуктивною. Всі спекуляції, сумніви, агресивно-пропагандистські заяви недругів вмент розсипались. А погроз і застережень, які найперш долинали з Москви, було предостатньо. Приміром, у другій половині жовтня на сторінках «Независимой газеты» вміщено інтерв’ю з першим віце-прем’єром України Костянтином Масиком, який заявив: «Єльцин обговорював з військовими можливість ядерного удару по Україні». Реакція Бориса Єльцина на це інтерв’ю: «Я обговорював цю можливість з військовими, і для неї немає технічних можливостей». Коментарі, як мовиться, зайві.

Що маємо нині? Якби такий референдум відбувся сьогодні, то українці, як і 20 років тому, проголосували б за незалежність. Але цього разу її б обрали 51%. Принаймні такими є висліди опитування соціологічної компанії Research&Branding Group, проведені в березні 2011 року.

Виникає запитання: що має статися в Україні, щоб 90,32% її громадян позитивно висловилися за входженни в Євросоюз, сказали рішуче «Ні» улестливим пропозиціям входження до Митного та Євразійського союзу? Запитання далеко не риторичне.

22 серпня, напередодні 20-річчя незалежності України, її перший президент Леонід Кравчук в інтерв’ю Deutsche Welle поділився деякими своїми думками: «Я думав, що Україна буде демократичною цивілізованою державою європейського зразка, багатою країною з колосальними можливостями. Що український народ, який традиційно відрізняється високими моральними принципами і глибокими релігійними почуттями, поважатиме свою історію. Але цього не сталося. Мені здається, тут грає роль психологія. 70 років життя в тоталітарній державі, репресії. Мільйони людей загинули під час голодомору, сотні тисяч – у таборах ГУЛАГу, держава і народ пройшли через фізичні й духовні репресії. Усе це наклало такий відбиток на психологію українського народу, що сьогодні до влади приходять люди, непідготовлені до боротьби за духовні і моральні цінності».

І 1990-го, і 1991-го Україні забракло політичної волі визнати себе правонаступницею Української Народної Республіки. Забракло сил, щоб оголосити розпуск Верховної Ради і зачитати Акт відновлення УНР. Сьогодні вже розуміємо, що двоетапне проголошення нової незалежності (16 липня 1990 року і 24 серпня 1991-го) взамін її відновлення (проголошений 22 січня 1918 року IV Універсалом Центральної ради УНР Акт державної незалежності України ніким не скасований) не стало ефективним інструментом/поштовхом для творення модерної держави. Частина суспільства ментально досі живе в УССР.

1709 року Іванові Мазепі не вдалося інтегрувати Україну в Європу. Не вдалося втримати здобуту державність і двома століттями перегодом – у нерівній боротьбі з російським большевизмом УНР зазнала поразки. В Україну російську совєтську владу принесли на багнетах. Лише одне-однісіньке цьому підтвердження (а їх – сотні): «Територія України без затримки звільняється від російських військ і російської Червоної гвардії». Саме це було зафіксовано в міжнародній угоді, укладеній між Росією та Центральними державами 3 березня 1918 року в Брест-Литовську (Документы внешней политики СССР. – Москва, 1957. – Т.1. – С.119).

Та через три роки УНР буде переможена. Відтак на довгих сімдесят років етнічна химера, за влучним висловом Ніколая Гумільова, заполонила територію України.

І лише 1 грудня 1991 року українці, вже у демократичний, легітимний спосіб, поклали край російсько-совєтській окупації.

В інтерв’ю напередодні 20-ї річниці розпаду Совєтського Союзу (пам’ятаймо, що саме український народ 1 грудня 1991 року забив останнього цвяха в труну велетенського євразійського геополітичного монстра, а через тиждень Біловезька угода юридично покладе край існуванню цього неприродного утворення під назвою СССР) його перший і останній президент Михаїл Горбачов висловить «глибокий жаль» з цього приводу.

Якщо бути гранично прискіпливим, то М. Горбачову, юристові за фахом, не годилось би жалкувати за тим, чого формально не було. «Договір про утворення СРСР ніколи не було затверджено і той проект (бо це був проект), що був поданий на І з’їзд Рад СРСР ніколи не набрав юридичної сили та в жодному разі не став правовою підставою існування СРСР. <…> СРСР як держава, що мала виникнути де-юре на міжнародному рівні, утворена не була. <…> Проект Союзного договору 1922 р. <…> і Конституція 1924 р. це не одне й те саме. <…> Так званий Союзний договір 1922 р. ніколи не здобув підтвердження як міжнародний правовий акт» (Ярослав Дашкевич).

Наприкінці свого існування СССР не мав ефективного механізму, який би назавжди злютував нації та народи у складі російсько-совєтської імперії. Змагання з капіталізмом/імперіалізмом було програно за всіма можливими і неможливими параметрами.

«Чому правилом хорошого тону є заперечення тези «Україна для українців»? У будь-якій іншій країні така теза є самозрозумілою, крім України». Цю мало політесну фразу Ярослав Дашкевич виголосив уже наступного року після вікопомного референдуму. Вже тоді знаний історик помітив певні ідеологічні хитання й розбіжності у таборі демократів, які не змогли запропонувати суспільству ефективної державотворчої ідеї. Вже після референдуму можна було помітити, що основні сили нищення українства нікуди не щезли, і за найменшої слушної нагоди активізовуватимуться й координуватимуть свої дії зсередини у різних напрямах. Досить лише згадати неодноразове розігрування мовної карти – Валерія Новодворська має вичерпне з цього приводу пояснення: «Російська мова – це ланцюг, який прив’язує Україну до совєтського минулого».

Українці не скористалися належним чином двадцятьма роками незалежності. Нинішня Україна – це країна втрачених шансів. За роки суверенітету (скоріше де-юре, ніж де-факто) українці не мали влади проукраїнської, патріотичної, державницької. Державі бракувало і бракує професійного керівництва, українцям бракує громадянської свідомості. Ефективність демократичних механізмів вкрай низька. За Конституцією Українська держава – республіка (влада народу). Її (владу народу) треба підтвердити. Можливо, на новому Всеукраїнському референдумі. Та чи може зважитись на такий крок нинішній режим, який здійснює цілеспрямовану роботу зі знищення державного суверенітету України?

Сьогодні вкрай важливим, наднаціональним, можна сказати, завданням є підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Та чи особисто потрібна нинішнім владоможцям євроінтеграція? Чи розуміють «донецькі» переваги Європи, а не Євразії? Отож бо й воно. Хто примусить владу зрозуміти й усвідомити вигоди справжньої, не декларованої Демократії? Тільки народ. Сучасна влада мала б повчитись у влади зразка 1991 року, яка, попри всі застереження й побоювання, таки зважилась провести референдум. Можливо, новий Майдан започаткує розв’язання накопичених українських проблем?

28 грудня 2004 року британська «The Independent» зрезюмувала: «Україна завоювала належне їй по праву місце в Європі». Таку високу оцінку мусимо підтвердити. Якомога скоріше.

У своєму архіві я відшукав знакові послання українських й іноземних громадян, оприлюднені на сайті maidanua.org 25 листопада 2004 року. Ось лише деякі з них.

«Я безумно счастлив, что я украинец, что я родился именно в этой стране, в которой правит не безграмотное бездушное и бандитское племя, а в той, где вопреки всем угрозам, вопреки всему, МОЙ НАРОД отстаивает до конца свою независимость».

Уривок із звернення до співвітчизників чесного громадянина Росії: «Украинцы бьются за свободу. Давайте уважать эту борьбу. Так мы поможем Украине. Просто не мешая, мы уже поможем ей».

Стаття у французькій «Le Mond» (заголовок більш ніж промовистий – «Врятувати Україну!») досі вражає актуальністю: «Привид Совєтського Союзу продовжує витати над Східною Європою. Після більш як десяти років розпаду СССР і краху комунізму його метастази все ще отруюють життя людей, які вважали себе такими, що звільнилися від тоталітарної системи, однак змушені й далі боротися проти тоталітаризму й корупції, що дісталися їм у спадок. <…> Варшавська «Gazeta Wyborcza» закликає Захід прокинутись, прийти на допомогу українцям, допомогти їм врятувати демократію, що народжується. В тому числі й захистити від втручання Росії, яке сильно нагадує печально знамениту практику СССР часів її упадку. <…> Інакше кажучи, чи потрібна нам Європа, поділена на сфери впливу, як у часи «холодної війни», чи росіяни нарешті зрозуміли, що часи підлеглості минули, і що загальноєвропейське співробітництво пропонує незалежність і рівноправність?»

Коли, на якому Майдані, під час якого Референдуму прозвучать такі знакові для України одкровення? Розуміємо одне: вирішальний день у змаганні за Україну ще не настав. Проспати його не маємо права.

Уже згадуваний Михаїл Горбачов в інтерв’ю «Berliner Zeitung» 22 листопада 2011 року скрушно констатував: «Ми повинні знову починати все з нуля і знову змушені займатися будівництвом демократії»; «Нам потрібні фундаментальні зміни. Нам потрібна нова модель розвитку. Але це не почне працювати, якщо не будуть проведені демократичні вибори, а таких у нас не було з 1990-го року».

Безумовно, насамперед про Росію йдеться. Та сказане стосується й сучасної України. Нашій державі також потрібні демократичні вибори. Можливо, новий Всеукраїнський референдум. За євроінтеграцію. Україна не має бути заручницею ціни на російський газ. «Російське керівництво грубо втручається в наші справи. Такою є культура російських вождів. Наше завдання – не втікати від цього, тому що втікати нікуди. А поводити себе так, щоб вони бачили, що ми відстоюємо свої інтереси, честь, достоїнство» (Леонід Кравчук). Перегляд ціни на російський газ у бік зниження, про що останнім часом пишуть ЗМІ, може обернутись для нашої держави втратою політичної незалежності. Допустити політичного програшу не маємо права. Ціна відмови від перспектив євроінтеграції може виявитись зависокою. Хіба можна розмінювати свободу на примарний комфорт у квартирі? Українці мають об’єднатися втретє: як 1 грудня 1991 року, як у листопаді-грудні 2004-го. Але цього разу об’єднатися назавжди. В єдину націю. В єдиній державі. З єдиною вірою в нашу нездоланність як великого європейського народу.