ДІЄВИЙ ПАТРІОТИЗМ ІРИНИ МАГРИЦЬКОЇ
Відомій луганській дослідниці Голодомору – 50

Сьогодні майже всі політологи пояснюють наші феноменальні (щодо європейського виміру) негаразди повною відсутністю в Україні національної еліти. На моє переконання, вони мають рацію лише частково. Так, у нашому постгеноцидному суспільстві є дефіцит жертовних патріотів, але це не означає, що їх нема взагалі.

Голодомор не тільки заклав цей дефіцит елітаріїв у наше сьогодення, він зруйнував єврохристиянську ментальність та моральність українців. Саме тому сьогодні одна їх половина на всіх виборах голосує за екс-комуністичну та екс-комсомольську номенклатуру, відвертих грошовитих злодіїв та українофобів. А інша – за красномовних демагогів з патріотичної риторикою теж із дуже сумнівним минулим, яке проростає в сьогодення неадекватними їхнім промовам вчинками.

Ірина Магрицька не вміє так красиво говорити про Україну, як останні, але її справи та вчинки ставлять Ірину Василівну в очах луганців значно вище за тих штатних патріотів, які, навіть потрапляючи у високі владні крісла, не зробили для нашої незалежності й малої частки того, що зробила вона.

Певен, цю думку поділяють справжні патріоти не лише в Луганську, а й у Києві. Так, коли Володимирові Шовкошитному треба було організувати презентацію своєї нової збірки поезій серед луганської молоді, він звернувся не до свого штатного однопартійця, а саме до Магрицької, бо знає, що вона на громадських засадах зробить те значно краще, ніж той, з дозволу сказати, патріот за гроші.

Саме так міркував нещодавно й відомий український правозахисник Василь Овсієнко, коли попросив пані Ірину організувати в Луганську підтримку громадськості щодо вимог до керівництва Першого національного телеканалу показати в день перепоховання Василя Стуса на українській землі документальний фільм про нього. Овсієнко звернувся саме до Ірини Магрицької, а не до численних луганських правозахисників та літераторів.

Є й інші приклади, які свідчать про її елітарність порівняно, на жаль, із більш відомими в нашому суспільстві штатними патріотами. Так, один емісар дуже крутої націоналістичної партії рік тому радив Магрицькій обмежитися однією лекцією про Голодомор серед луганської молоді, бо багато лекцій з цієї тематики, мовляв, будуть малоефективними для піару тієї партії. Відома далеко за межами України дослідниця Голодомору, звичайно, не тільки не дослухалася до тієї поради, а й замислилася над доцільністю свого подальшого перебування в тій партії.

А 2003 року штатний патріот номер один у Луганську, знов таки ж, зі штатним компартійно-комсомольським минулим, після чергової публікації І. Магрицької з тематики Голодомору в центральній пресі з роздратуванням дорікав їй: «Допоки Ви будете педалювати цю тему?». Пані Ірина з почуттям власної гідності відповіла цьому нерозкаяному перевертневі, що буде її «педалювати» доти, доки чутиме такі реакції на тему Голодомору від українців.

Становлення української душі у святій справі

Як і багато інших відомих та щирих патріотів України, вона не може похвалитися стовідсотковим українським походженням. Українкою була лише її покійна бабуся, яка походила з Донщини і виросла в сільській родині, де до 1933 року «Кобзар» Шевченка шанувався так само, як ікона Божої матері.

Але сама Ірина Василівна відчула себе українкою лише у зрілому віці, коли збирала науковий матеріал для своєї кандидатської дисертації з філології по селах луганської Слобожанщини. Саме тоді (а це був кінець 90-х років) закохалась вона всім своїм серцем у красу та щирість душ простих українських селян.

А вже через кілька років Магрицька у складі філологічної експедиції на луганську Слобожанщину дізналася від них і про страшний голод 1933 року. Приголомшена його фактами, вона опублікувала їх у кількох луганських та київських часописах. Після однієї такої публікації у журналі «Київ» (№6 за 2003 рік) дослідниця-початківець й почула докір того бувалого луганського патріота, який, до того ж, є професійним істориком...

Згодом було запрошення до Києва на конференцію з питань геноциду 1933 року, після якої Ірина Магрицька вже очолила Луганську обласну філію дослідників Голодомору. Досліджувати цю трагедію на Луганщині їй довелося, як кажуть, з нуля, бо жодна з кафедр історії України луганських вишів не здійснювала і досі не здійснює польових дослідженнь Голодомору в області.

І тоді пані Ірина, розуміючи, що часу гаяти не можна (бо свідків тих подій залишилося обмаль), вирішує взяти весь тягар досліджень на себе. У передвиборчу кампанію 2004 року вона звертається до всіх штабів обласних осередків партій, які брали участь в тих перегонах. Але лише штаб «Нашої України» відгукнувся на її прохання і надав транспорт та свого телеоператора.

Коли передвиборчі перегони скінчилися, Магрицька пішла з тим самим проханням на прийом до бютівського губернатора Луганщини Олексія Данилова. Спочатку той відгукнувся і допоміг, але швидко охолонув до цієї справи і відмахнувся від дослідниці.

Після Данилова облдержадміністрацію (ОДА) очолив Геннадій Москаль. Пані Ірина пішла на уклін і до нього, але цей нібито помаранчевий губернатор виявився вже абсолютно індиферентним до нашої національної трагедії, бо заявив у своїй «інавгураційній промові» (стосовно позиції щодо національного питання), що приїхав на Луганщину боротися лише з проявами антисемітизму.

Тоді Ірина Василівна стала звертатися вже до луганських депутатів, і лише один із них – Микола Гапочка (який сам родом зі Слобожанщини) допоміг їй транспортом. Оператор Олексій Мовсесян до того часу встиг пройнятися суспільною вагою їхньої справи і робив зйомки вже на громадських засадах, як і сама дослідниця.  

Потім довелося ходити за транспортом в ОДА вже до регіоналів. Ті малювали дуже красиві звіти до президентської адміністрації про свою величезну роботу в царині відновлення пам’яті про Голодомор в області у 2007-2009 роках, але при цьому з транспортом допомагали Магрицькій неохоче. Для того, щоб «вибити» машину на один день, їй доводилося тиждень умовляти заступника голови ОДА Володимира Заблоцького.

Урешті-решт ця титанічна робота була завершена. До 75-річчя Голодомору пані Ірина встигла обстежити близько 300 сіл у всіх районах луганської Слобожанщини. Не зайвим буде нагадати, що найближчі з тих сіл розташовані від Луганська на відстані 100 км, а найдальші – 250. Магрицька задокументувала понад п’ятсот свідчень про Голодомор 1933 року.

За цю величезну та копітку роботу вона була нагороджена 2007 року орденом княгині Ольги ІІІ ступеня.

Але ті свідчення як доказову базу геноциду треба було ще систематизувати. І тоді Ірина Василівна стала шукати спонсорів для видання книги та створення документального фільму. З книгою «Врятована пам’ять» їй допоміг колишній очільник СБУ Валентин Наливайченко, а спонсорів на фільм в особі фундації «Бідучність» знайшла відома канадійка українського походження, правозахисник Марта Онуфрів.

Фільм про Голодомор не потрібен неукраїнській Україні

Але самі гроші, як відомо, «кіна не роблять». Треба було шукати сценариста та режисера. Бути першим Магрицька запропонувала авторові цих рядків. До того я ніколи не писав сценаріїв і, звісно, відмовився. Шукати ж режисера вона поїхала до Києва. Але в постгеноцидній Україні знайти митця, який би перейнявся тематикою Голодомору, виявилося непросто. Звернулась вона і до Юрія Іллєнка, але знаний український режисер сказав: «Дорогенька, у мене в шафі лежить 18 сценаріїв про Голодомор, але я точно знаю, що ця влада на жоден із них не виділить гроші». Був тоді 2007 рік…

Пані Ірина була у відчаї, адже до 75-х роковин геноциду залишалися лічені місяці, а справа з фільмом так і не зрушила з місця. Тоді я написав, як міг, не лише сценарій, але й розписав при цьому всі мізансцени фільму та звуковий ряд, тобто, по суті, став його режисером. Синьо-біла ОДА люб’язно запропонувала монтажера, і справа нібито пішла. Але коли чорновий варіант фільму побачив пан Заблоцький, він у найкращих совкових традиціях заборонив його та влаштував публічну прочуханку авторові.

Прагнучи доробити фільм, Ірина Василівна докладає чималих зусиль до того, щоб вирвати його понівечену цензурою копію з нетрів ОДА, дознімає його та наймає нового монтажера і таким чином здійснює свою мрію.

Фільм називається «Закляття безпам’ятства». Як його автору мені незручно його характеризувати. Скажу тільки, що фільм вийшов не проамериканським, не проєвропейським, а проукраїнським. Саме тому його побачили лише у трьох галицьких областях України та, завдяки титанічним зусиллям Магрицької, у Харківській та Луганській. Коли ж прем’єра «Закляття» на телеекрані у 2008 році відбувалась на луганському телеканалі ІРТА, його тодішньому генеральному директорові Володимиру Ткаченку дзвонили вищі керівники Луганська та області від Партії регіонів з вимогами негайно припинити трансляцію. Гадаю, не зайвим буде нагадати, що ІРТА належить Володимиру Ландику – батькові сумно відомого Романа Ландика…

Після презентації фільму в Торонто українська громада того міста визнала його найкращим фільмом про Голодомор з-поміж тих, що їй довелось побачити. Певен, його прем’єра на загальноукраїнському телеканалі відбудеться тільки після того, коли Україна стане українською.

І вийшов Давид супроти Голіафа

Але повернімося до нашої героїні. Вона не тільки розкриває правду про Голодомор, а майже самотужки бореться з проросійською владою Луганська, яка щосили намагається зберегти совкову цноту луганців та остаточно зросійщити їх.

Коли своїм рішенням від 2002 року Луганська міська рада повернула українським назвам вулиць міста російську транскрипцію, то відразу ж була гостро розкритикована кандидатом наук з філології Іриною Магрицькою у поважному київському часописі «Дзеркало тижня» http://www.dt.ua/3000/3050/61071/.

На початку цього року ЛОДА та облрада провели масштабні заходи з повернення Луганську імені поплічника ката українського народу Сталіна – Ворошилова. Спочатку влада за бюджетні кошти на обласному державному телеканалі зробила документальний фільм-панегірик про цього сталінського холуя. Потім з величезною помпою (якої жодного разу не було в Луганську навіть за часів СРСР) та влада відзначила 130-річчя цього червоного маршала.

Відразу після того організовано телепроект «Обличчя Луганщини», в якому запропоновано луганцям та мешканцям області визначитись з найяскравішою особистістю нашого краю. Звичайно, Ворошилов стартував у тому проекті під першим номером. Не треба бути крутим аналітиком, щоб передбачати наступний крок влади, якби той так і залишився на першому місці після закінчення проекту: регіональний референдум з приводу перейменування Луганська був би неминучим.

Усі штатні луганські патріоти-історики – ані пари з вуст, а один із них навіть проспівав осанну червоному маршалові в тому фільмі. Так само мовчали й усі луганські газети. І бути б нашому Луганську знову Ворошиловградом, якби в ньому не жила пані Ірина.

За якихось три тижні вона встигла зробити неможливе. Пробити в одному з тих мовчазних ЗМІ через його видавця статтю «Справжній Ворошилов», знайти спонсорів для видання однойменної книжки та організувати її презентацію саме в день народження Ворошилова.

Звичайно, луганська влада наказала всім луганським ЗМІ проігнорувати ту презентацію. Але було запізно. Справа Магрицької досягла своєї мети. Безумовний лідер провладного телепроекту Ворошилов швиденько скотився з першого місця на четверте, а фінішував узагалі вже на шостому.

Спрацювало те, що цей червоний терорист був у громадянську війну й після її завершення кривавим катом донських козаків, нащадки яких сьогодні в Луганську мають вельми вагомий вплив на громадську думку. Коли ті дізналися про це з праць Ірини Василівни, то швиденько «опустили» ім’я Клима Єфремовича в рейтингах.

Його палкі прихильники з числалуганських владоможців не вибачили своєї поразки маленькій сміливій жінці. Від своїх сусідів по будинку Ірина Магрицька дізналися, що нею цікавляться міліціянти (зокрема тим, чи вживає вона алкоголь або наркотики) – так само, як цікавились і три роки тому після презентації «Закляття безпам’ятства» в Луганську.

Але й це не спинило справжню патріотку. Сьогодні пані Ірина серед борців з Луганською мерією, яка збирається встановити в центрі міста пам’ятник ще одному кату України – російській цариці Катерині ІІ.

Побажаємо ж їй у чудовий день 17 грудня – день її ювілею – здоров’я, жіночого щастя, успіхів і незгасної віри в те, що Україна з такими патріотами, як вона, рано чи пізно обов’язково стане українською.

Олександр КРАМАРЕНКО