Іван САЛО, письменник, доцент ЛНУ ім. Івана Франка, заслужений журналіст України ДОРОГИ НАЗАД НЕМАЄ... Ворожба з... позолотою Нарешті вся Україна полегшено зітхнула – 8-місячні спірки, хто очолить після Мирона Маркевича національну збірну України з футболу, завершено. Тихо, без особливого галасу і надриву, всім добре знайома, перевірена та обкатана «машина», за кермом якої прагматичний і колючий Олег Блохін, котрий знову «увімкнув» зелений семафор і рушив у дорогу «смерті» – цього разу по Кубок Європи-2012! Відразу, через кілька днів після інавгурації, на першій же прес-конференції новий-старий наставник встиг остудити голови чільників держави, які навперейми один поперед одного дали «конкретную установку»: «Україна не просто повинна зразково підготуватися і провести чемпіонат Європи-2012, але й завоювати золоті медалі». Олег Володимирович у своєму стилі зрозуміло висловився: «Наша мета – вийти з групи». І як дивився у воду. Вже перші два поєдинки, хоч і товариські, зі збірними Узбекистану і Франції (особливо з останньою), підтвердили: слабких суперників на змаганнях такого рівня, як єврочемпіонат, не буде! Здавалося б, навіщо було майже півтора року «городити город», витрачати стільки дорогоцінного часу на становлення команди, її адаптацію в середовищі нового тренерського складу, зміни окремих пріоритетів, травмувати морально потенційних наставників, обливатись на брудершафт шампанським, і в той же час у 5-зіркових «Інтерконтиненталях» чи в президентській сауні виношувати зловіщі плани закулісних інтриг, які захлиснулись у метастазах футбольної господарки України? У цих апартаментах з позолотою, де постійно «ділять» свої і чужі гроші, сперечаються до хрипоти, коли на кожному кроці засіла ворохобність, ніколи не вщухає кулуарна гризня, тривають безконечні розбірки, де дурять один одного вишколеним ошуканством, топчуться моральні цінності, – все подається якщо не від імені, то за дорученням… Де вже їм говорити про якусь шляхетність, приміряти на собі інші «матерії»! Саме у цьому доларовому «склепі» запрограмували першу екзекуцію проти Мирона Маркевича, поставленого ними ж на пост головного тренера національної збірної України. Вихований на славних традиціях галицької футбольної школи, заряджений духом українського патріота, знаний фахівець своєї справи Мирон Маркевич, не підозрюючи нічого, дав свою згоду очолити збірну, залишаючись одночасно працювати в харківському «Металісті». Сталось це в лютому 2010 року. Екзекуція по-українськи Правда, вже після першої «акції» Мирона Маркевича про передислокацію збірної з насидженої Кончі-Заспи до першої столиці совєтської України, у закамарках Федерації футболу України повіяло холодком. Ніби й правильно, але… А коли Маркевич з українською футбольною дружиною здійснив рейд до Балтії і Скандинавії, де стримані литовські й норвезькі вболівальники після закінчення гри, стоячи проводжали українську збірну, деяких футбольних можновладців… залихоманило. Ще б пак – перший тренувальний збір показав, що українська збірна не на жарт налаштовується скласти конкуренцію грандам єврофутболу. І додатковий стимул для реалізації цих планів, як ніколи – найоптимальніший. Усе-таки наша команда виступатиме вдома, де, як відомо, і стіни допомагають. Згодом, буквально на голому місці пробігла «чорна кішка» між президентом ФФУ Григорієм Суркісом і наставником збірної, яку одразу підхопила преса й своїми тиражами почала шукати «кістку у молоці». І тут як тут засвітились за кадром одіозні, доморощені «суксмени», і не без нашіптувань «старшого брата», який, судячи з інтернет-повідомлень, преси й офіційних заяв, націлився лише на золото-2012 у фінальному протистоянні в Києві з ким не довелося б – навіть зі збірною України! Живучи понад 70 років у мішку під шопою «Союз нерушимий республік свободних», новітні політінформатори дістали з українських футбольних помиїв і витягнули на Європу латаний, заготовлений на «всі випадки життя», так званий «договірняк», який пропах цвіллю у брюховицькій дровітні, що під Львовом. У ньому, крім багатьох футбольних панів, значилось і прізвище старшого тренера «Металіста» Мирона Маркевича. І це «закрутили» саме тоді, коли очолювана Маркевичем збірна помітно оновилась, додаючи від гри до гри не лише у майстерності і бажанні працювати з новим тренером, але й у становленні характеру, волі і духу, яких не завжди вистачало українському футболові на міжнародному рівні. Як у давні часи розквіту українського футболу, коли на його базі формувався кістяк збірної СРСР, за Маркевича запанував дух колективізму, почуття справжньої дружби, високого патріотичного настрою і національної гордості за державу, яку вони представляють. Маркевича сприйняли у збірній не просто як тренера і педагога, свого вчителя і наставника, а і як доброго психолога та виховника. І хоч збірники спілкувались різними мовами, проте це лише об’єднувало їх. Для ветеранів і молодих Мирон Богданович був часткою Єдиної України! І це при тому, що продовжував залишатись головним тренером «Металіста». А тим часом протистояння між Суркісом і Маркевичем наростало, вийшло на публічний розголос, обростало новими чутками, вкрай негативно відбивалося на фізичному і моральному стані збірної команди. У таких умовах працювати стало практично неможливо. Мирон Маркевич не міг далі дозволити собі глумитися над своєю гідністю авторитетного у футбольному світі спеціаліста – він подав заяву про відставку з посади головного тренера національної збірної України. Зараз уже не важливо, звідки «подув вітер» проти Маркевича, але те, що до цього долучились не так чужі, як свої, з «двійним громадянством» нові «українці», – сумнівів не викликає. Хто керує футболом в Україні? Після Маркевича настала черга ще одного «заготовленого» наставника національної збірної України – Юрія Калитвинцева, про якого дружно заговорили. У кулуарах федерації добре розуміли: Юрій Миколайович – кандидатура непрохідна. Навіть якби в першому (вже при Калитвинцеві) товариському матчі зі збірною Італії команда України перемогла, у пана Суркіса та його оточення питання про Юрія Миколайовича не стояло б, і футбольну челядь України він, у принципі, міг би влаштовувати. За спиною ще з часів Маркевича, відтак уже й Калітвінцева тривали торги. У листопаді 2010 року інформаційний простір розірвала новина – українську збірну готуватиме до Євро-2012 знаний італієць Марчело Ліпі, той що привів «скуадру адзуру» до чемпіонів світу 2006-го. Його оглядини гри української збірної зі швейцарцями у Берні сповна це засвідчили. А коли італійські ЗМІ розголосили фінансові деталі проекту контракту, постало запитання: Ліпі приїде до Києва? І навіть уже на виконкомі ФФУ, 30 березня 2011-го, коли засвітилось тріо Олега Блохіна, Юрія Калитвинцева і Павла Яковенка як потенційних кандидатів на пост головного тренера, з уст Григорія Михайловича прозвучало недвозначне: «Можливо, й будуть інші кандидатури до 21 квітня». Хто інший – не важко здогадатись, але торг, вочевидь, так і не відбувся. І вже коли не було виходу і не залишалось часу, вийшло все, як у відомому анекдоті «про три конверти». Їх почергово відкривали і віднайшли компроміс, сторгувавшись у ціні саме з тими, хто був «у запасі», ще до призначення Мирона Маркевича. А коли матеріал вже був у редакції «МК», стало відомо, що тренерський штаб «Одеської ставки Блохіна» несподівано залишив один з її чільників Семен Альтман (а він має добру чуйку. – І.С.). Можна здогадатись – у національній збірній України все тільки починалося... Сучасний український футбол переживає період важкої і невиправної дегенерації. Щоб не бути голослівними, розповімо ще про одну екзекуцію на затхлому тлі українського футболу, яка вийшла далеко за українські кордони й стосувалася президента ФФУ Григорія Суркіса, і всім зрозуміло, звідки «виросли ноги». Коли до чемпіонату Євро-2012 залишалось 400 з хвостиком днів, українській громаді було підкинуто чергову заготовку, аналогічну до тієї з Маркевичем, тільки вже міжнародного рівня, – зміщення з посади президента Федерації футболу України Григорія Суркіса, у відомстві якого несподівано заговорила… опозиційна більшість. Не потрібно бути глибоким аналітиком, чи, як престижно казати зараз, політтехнологом, щоб зрозуміти – сценарій цієї брудної і зухвалої провокації завчасно був продуманий, чітко спланований, добре організований і, найголовніше, серйозно… проплачений. Її розробники, немає гарантії, що не носили і не носять дотепер у піджаках своїх єврокостюмів… диктофонів та інших слухавок. Назбиравши необхідну кількість «смажених фактів» та чимало інших, на їхню думку, «кримінальних аргументів», вчорашні соратники Григорія Михайловича пішли ва-банк. Вони діяли безцеремонно і відкрито, заручившись, чого зараз приховувати, підтримкою впливових в Україні постатей, у кабінети яких опозиціонери ногами відчиняють двері. Але не про це зараз мова. Тих, хто виступав за негайну відставку пана Суркіса, цікавило на цьому етапі, вочевидь, інше – показати світовій спільноті Україну як третьосортну державу, що не здатна прийняти у себе найвищий футбольний форум Європи. Хочеться відповісти таким. Як би не складалась подальша економічна і політична ситуація в Україні – Євро-2012 відбудеться! Під час робочого візиту до Львова Президент України Віктор Янукович попередив безпосередніх виконавців об’єктів Євро-2012, що в разі несвоєчасного закінчення їх будівництва, «повідриває голови». І це правильно! Судячи із затрачених на об’єкти мільярдів гривень, початкова вартість яких оцінювалась мільйонами (а строки їх здачі кожного тижня переносяться), напрошується слушне запитання: куди поділись гроші? …Пригадався рік 1997-й. Журналістська доля привела мене до столиці Франції, і ми разом з делегацією відвідали майбутню головну спортивну споруду Франції. Був липень, і коли зайшли на місце, де мав бути новий «Стад де Франс», то застали величезний, у кілька десятків гектарів, будівельний майданчик, на якому цілодобово вирували тисячі людей з усієї Європи. Крім сотень одиниць різноманітної будівельної техніки, люди з тачками і ношами в руках доставляли розчин, пісок, глину, різноманітну арматуру, цеглу, скло тощо. Цікаво, що навколо майбутнього стадіону були розташовані десятки тимчасових казарм, в яких жили будівельники, в тім числі й українські. На будову доставляли гарячі обіди і вечері, всі працювали завзято і натхненно. Коли ми поверталися, кожен говорив уголос: «Нереально, що Франція закінчить цей 80-тисячний стадіон за такий короткий час». У грудні 1997 року відбулося його урочисте відкриття. До початку Чемпіонату світу-98 залишалось півроку… Хотілося б, щоб на стіл Президента України поклали проект можливих прибутків від майбутнього чемпіонату. У пресі «гуляє» інформація, що Україна одержить від проведення Євро-2012 лише 300–400 мільйонів доларів. За цією ж інформацією, сумарні витрати, затрачені на інфраструктуру Євро-2012 в Україні, становитимуть приблизно десять мільярдів доларів! Не припускаємо навіть думки, що після Євро-2012 ми з вами залишимось голими і босими. Натомість кількість нових українських мільярдерів і мільйонерів може зрости «в геометричній прогресії». І нікому буде «відривати голови»! Навіщо українським мільйонерам український футбол? Якщо зазирнути за лаштунки футбольного господарства України і прискіпливо приглянутись, що ж все-таки діється, зокрема «нагорі», то відразу впадає в око власне безпутство в нашому футбольному домі. Складається враження, що український футбол замикається переважно лише на прем’єр-лігу, яка, по суті, є відокремленою не лише від головного носія – Федерації футболу України, але й так собі виділена ледь не в окрему територію, де діють неписані закони, свої правила гри, де переважає не національна валюта, практично одиниці чиновників розмовляють державною мовою. Тут багато утаємниченого, прихованого від людського ока і недоступно для широкого загалу. Цей модернізований на грані фолу, озброєний і з «тайняками» спрут керує не лише українським футболом – він підім’яв під себе поважні державні відомства, не виключаємо президентської адміністрації, Верховної Ради, силових структур. Йому належить серйозна частка промислового потенціалу України, її фінансових потоків. Власникам футбольних клубів нічого не загрожує, їх не питають, де вони заробили і де тримають свої мільйони і мільярди. Їх не залякати ні прокурорами, ні судами найвищої інстанції. Ніхто не втручається в їхнє особисте життя. Єдина їхня проблема – це хіба що погані сни, які рано чи пізно збуваються… А чи замислювався хто-небудь з нинішніх футбольних «містерів», на якому замісі «кисне» український футбол? Чи смачним видається футбольний коровай, і чи дістанеться нашим дітям і внукам його ласий шматочок? Тож говорімо про це відкрито і чесно, особливо після «трагічного» для всієї України вечора 19 червня 2011 року, коли заживо поховала себе в очах мільйонів українців надія нашого футболу – її молодіжна збірна. Про це піде мова далі. За 20 років незалежності України на розвиток дитячого, юнацького, аматорського та футболу як такого і державою, і меценатами усіх рівнів – від села і до столиці – затрачено мільйони коштів. Зі стін спеціалізованих футбольних закладів, починаючи від ДЮСШ і до вишів, випущено тисячі обдарованих спортсменів. Але що зробили держава, її владні структури, безпосередньо спортивні відомства, великі і малі, скромні і багаті футбольні клуби для цих тисяч і тисяч... Добре, якщо когось з таких щасливців «підібрала» друга ліга України, кому пощастило – то і перша чи навіть прем’єр-ліга, але їх небагато. Решта, щоб не розлучатись із футболом, поповнює обласні і районні команди, де і «помирають», так і не спалахнувши… Навіщо українським мільйонерам «сушити голову», щоб у кожній українській оселі осів український дух?! Якби їхня воля, вони скупили б з усього світу цілі команди готових «зірок», що, до речі, і намагаються робити. То який же вихід з цього становища? Найперше, що слід зробити, – негайно реформувати другу лігу української першості, розбивши її за територіальним принципом на 3–4 групи, включивши до її складу чемпіонів і володарів Кубків областей, а також тих міст обласного підпорядкування, які свого часу вже пройшли другу лігу, мають належну інфраструктуру і достатню матеріальну базу. Чому ми заговорили саме про другу лігу? Та тому, що вона, скільки себе пам’ятаємо, завжди була з’єднувальним мостом між аматорським і професійним футболом, звідки ця ж прем’єр-ліга повинна черпати кадри, ростити їх, найкращих продавати в закордонні клуби, як, наприклад, Сербія, Голландія, Словенія, Норвегія і навіть «мініатюрна» Македонія… І дуже шкода, що цей міст свідомо зруйновано. Як інакше, ніж ганьба, можна назвати приклад 5-мільйонної Донеччини? Аж три команди прем’єр-ліги, дві з яких донецькі, хоч і прославили «Шахтар» у Європі, але користі для українського футболу – ніякої! За успіхами «закордонного» «Шахтаря» зовсім забули, що, крім Донецька, є ще півмільйонна Макіївка, 300-тисячна Горлівка, 200-тисячний Краматорськ і Костянтинівка, 100-тисячні Єнакієве, Торез та інші міста, які щезли з футбольної карти України. Язик не повертається мовити слово і на адресу футбольної Луганщини, де в другій лізі представлено заледве один колектив – «Шахтар» зі Свердловська (вже навіть росіяни, і ті зреклись свого Свердловська, перейменувавши це місто на Єкатеринбург, а для недолугих «хохлів» населений пункт так і залишився Свердловськом. – І.С.). Не кращою є ситуація на Дніпропетровщині. Моє покоління добре пам’ятає футбольну славу Дніпродзержинська, Жовтих Вод, Нікополя… Нинішні виступи дніпродзержинців і криворіжців у другій лізі України – це тінь минулих футбольних звитяг Придніпровського краю. Залишились без футболу такі обласні центри України, як Житомир, Черкаси, Херсон. Не повіримо, щоб настільки збайдужілою і безвідповідальною виявилась влада у Тернополі, Рівному та Хмельницькому, де ніяк не можуть «вилізти з ями» славні колись футбольні колективи тернопільської «Ниви», рівненського «Вереса» та хмельницького «Поділля». Роками пасуть задніх в українському футболі кіровоградська «Зірка», івано-франківське «Прикарпаття», вінницька «Нива». Розтринькали свої традиції, славні у минулому, футбольні краї – Буковина й особливо Закарпаття. Вкрай прикро, що «помер» футбол у давно визнаних футбольних центрах України, таких, як Дрогобич і Ковель, Мукачеве і Хуст, Бережани і Чортків, Кам’янець-Подільський і Шепетівка, Ізмаїл і Кременчук… Новим «Чорнобилем» для «тихої смерті» українського футболу і надалі є масове засилля легіонерів і тренерів з-за кордону, які фактично перекрили доступ до прем’єр-ліги багатьом перспективним українським футболістам і наставникам. За час, відколи Україна стала самостійною державою, цифра іноземних футболістів і тренерів, які перейшли через українську «вишку», перевалила за тисячу футбольних «багнетів»! Це – національна катастрофа українського футболу! Сумний факт – Україна стала відомим у Європі своєрідним відстійником, куди приїжджають на заробітки далеко не найкращі футбольні «зірки», яких за бажання і копіткої праці можна виховати ледь не в кожному українському місті чи селі. «Яскравий приклад» у цьому плані показав новий наставник «Дніпра» – іспанець Хуанде Рамос, який протягом весни-2011 «закупив» у Європі одразу аж шістьох заробітчан! Що з того вийде – незабаром побачимо. Не допомогли 12 легіонерів втримати у прем’єр-лізі запорізький «Металург». Не принесли особливих дивідендів 13 прибульців з-за кордону, які осіли в донецькому «Металурзі» на чолі з новоспеченим, правда, вже колишнім, російським тренером Ґордєєвим, до речі, восьмим тренером-легіонером в історії донецького клубу! До нього тут працювали чужинці: Фреш, Каанен, Муслін, Алонсо, Адріансе, Дарден, Костов. Не врятували від першої ліги десять зірок нігерійського, польського, болгарського, сербського, білоруського, туніського, бразильського, грузинського, молдавського футболу «команду молодості нашей» – ФК «Севастополь», який очолив у розпалі сезону... болгарин Червенков. Та й про другий прихід до київського «Динамо», відродження його слави під керівництвом росіянина Сьоміна, який замінив на цьому посту іншого росіянина – Газзаєва, говорити ще передчасно. Таке приниження української нації в її власному домі, зневажає і розкладає український футбол у його зародку, вихолощує пам’ять про тих, хто віддав за футбол своє життя, заживо ховає тих, хто творить сьогодні і творитиме завтра його добре ім’я – терпіти далі не можна! І якщо Федерація футболу України у рік проведення Євро-2012 не здійснить кардинальних заходів щодо наведення порядку в українському футболі на усіх його щаблях, постає резонне запитання – а чи потрібен Україні такий футбольний орган!? Ностальгія за «совком» Чи усвідомлює Україна своє призначення на майбутніх футбольних фестинах-2012? Хотілось би повірити, що розуміє. Уявімо собі на хвилину, що жереб зведе Україну з Росією вже на попередній стадії змагань. Не треба виключати, що українська та російська збірні можуть зустрітись і в боротьбі за медалі Євро-2012. Тоді що?! До нас рине як мінімум 100-тисячне вишколене, максимально заангажоване «військо», де в екіпіровці під «фанів» об’єднаються не лише праві і ліві ультра, але й молоді гундяєви і лимоновці, неонацисти і скінхеди… Вони влаштують «хрестовий похід», розмахуючи полотнищами на кшталт «Будущее – за Россией», «За Родину, за Сталина!», «Украина – это Россия», «...чтобы взять Киев – мать городов русских». ...З болем у душі згадую 1999-й – останній рік старого тисячоліття. Москва, стадіон Лужники, 9 жовтня, 80 тисяч глядачів. Відбірний матч чемпіонату Європи-2000. Росія – Україна, 1:1. Дотепер перед очима стоїть незабутня картина (спостерігати це явище було жахливо): на стадіон насувалась п’яна й підігріта наркотиками орда з неприхованою ненавистю, і піною на губах, з яких неслась суцільне матюччя, глумління та образа всього українського... Отож, панове генерали, не дрімайте, а серйозно і наполегливо готуйтесь уже сьогодні зірвати подібні плани провокаторів – розсварити Україну з Росією. …Ще однією наругою, яка б’є по іміджу України, стала виголошена вже згаданими мільйонерами теза про можливість об’єднання національних футбольних ліг Росії та України. Москва ніяк не може змиритися з втратою своїх позицій на пострадянському футбольному просторі і чого тільки не робить, щоб заманити до нової «конюшні» представників української футбольної школи, які для приманки розіграють свою російсько-українську першість. Згодом самі «попросяться» білоруські і казахські колективи. А там, диви, – «забажає» «Нефтчі» й «Арарат», воскресне з мертвих новий «Пахтакор»… Хіба ж не чемпіонат СРСР?! ...Чому намагаються затягнути Україну в обійми футбольної Росії? За цим ховається щось набагато серйозніше, ніж футбол. Росія після проведення Зимової Олімпіади-2014 буде ще довго «відкашлюватись», а не за горами – й світовий чемпіонат з футболу у тій же Росії. Він потребуватиме додаткових мільярдних затрат, а тут під боком – готові стадіони і відповідна, за сучасними мірками, інфраструктура, де можна провести ряд футбольних матчів, у тому числі обидва півфінали майбутньої світової першості. І, як уже не раз бувало в історії, на допомогу прийде «братня» Україна. Дай, Боже, помилитися. ...А наразі, коли до чемпіонату світу-2018 залишається сім років, така можливість не принесе ніякого прогресу як для українського, так і російського футболу. Чим він може найбільше запам’ятатися, то це справжніми «війнами» нових поколінь російських та українських «тифозі», що народилися і виросли в різних державах і виховались уже на зовсім не схожих ідеологіях. Несумісність їх спільного перебування на таких заходах в одному місці, особиста неприязнь, прояви ворожнечі один до одного очевидні. Тож про можливість такого російсько-українського футбольного союзу навіть фантазувати гріх. Донецький «мейкап» Гучне, з мільйонними затратами і розмахом, грандіозними шоу і такими ж феєрверками святкування 75-річчя донецького «Шахтаря», що транслювалось на Українському телебаченні стало ніби камертоном до Всеукраїнського весілля футболу, яке, направду, пройшло могутньо і красиво. Але після побаченого на телеекрані, я, не склеївши очей вже до світанку, сприйняв це торжество в дещо іншій площині. Це саме той випадок, коли організатори свята навмисно, бодай на кілька годин, «відірвали» Донбас від України, коли до прекрасної донецької бочки меду підлили не ложку, а добре відро дьогтю, яке розбавили синьо-жовтими «модулями» і накрили записаним на магнітофон Державним Гімном… Ось і вийшов такий собі «мейкап», де все, що показували, говорили, виконували, зводилось до одного: «Донбасс был, есть и будет…». І, щоб його не розколоти, «футбольні старости» не запросили на свято жодного українського музичного і пісенного гурту, яких добре знає і яким аплодує світ, промінявши цього вечора українське слово на пролетарську мелодію хрущовської «відлиги» «Вышел в степь донецкую парень молодой…». Якщо згорнути так звані «модулі», то це «весілля» сміливо можна показувати по «всей матушке России», розпочавши його, наприклад, з Тули, де й досі під час колективних, після авансу тижневих, запоїв у місцевих пивнушках мугикають перегарену мелодію «Тула, Тула, Тула, я, Тула – Родина моя», яка близько перегукується із стахановським рухом повоєнного Донбасу «Дадим стране угля, хоть мелкого, но…». Як тут не згадати незабутнього Володимира Сосюру, корінного донбасівця, полум’яного патріота, який до глибини душі любив цей край, його людей, присвятивши йому прекрасні вірші, що увійшли до антології світової поезії. Згадаймо бодай для тих, хто ніколи не тримав у руках його безсмертної ліри.
Не дослухались «донєцкіє», високодостойний перший Президенте України, Ваших застережень, коли з сумом Ви говорили 13 травня 2011 року на першому каналі УТ про сучасну Україну та її тривожне роздоріжжя, про те, що на 20-му році незалежності вона так і не знає – куди звернути і якому прапору служити. Стара слава нову любить? Так, 75-літній ювілей «Шахтаря» збігся з найвищим сплеском донеччан у Європі. Але коли 6 квітня 2011 року у матчі Ліги чемпіонів з «Барселоною» за вихід до півфіналу, в столиці Каталонії на поле вийшло аж… три українці (?!) проти семи іспанців у складі «Барси» – дух «Шахтаря» втопився у Середземному морі ще до початку гри. Вправні бразильські «лошаки», а їх у складі донецької команди було сім (?!), приїхали до України заробляти мільйони, але, оберігаючи свої «золоті ноги», вони ніколи не будуть патріотами донецьких «малоросів», залізати в їхні обкрадені, «на распашку», душі. Але на тому ювілейні приготування «Шахтаря» не закінчились. Що таке справжній український дух, «Шахтар» мав нагоду пересвідчитись у календарних матчах, де протягом одного сезону, 2010–2011 років, його двічі проекзаменував київський клуб «Оболонь». Скромна, без лаврів і зірок, єдина в українській прем’єр-лізі команда, в якій немає жодного легіонера (!), під керівництвом молодого амбітного, без сумніву, перспективного тренера Сергія Ковальця 9 квітня 2011 року нокаутувала на «Донбас-Арені» транснаціональних мільйонерів! А більш як півроку тому «Оболонь» зробила з «Шахтарем» те саме вдома. Обидві поразки від середньої команди прем’єр-ліги показали, що в українського лідера з’явились симптоми, хоч поки що і не видимі… Нова слава до «гірників» прийде тоді, коли у складі «Шахти» вийде на поле… вісім українців і три легіонери (можуть бути і бразильці). Друга слава настане у «Шахтарі» з ліквідацією на «Донбасс-Арене» так званої «Малой Донецкой Республики», де все, починаючи «от входа и до выхода», «кассы и служебного прохода», демонстративно зварено, закуто та обрамлено у бетоні і металі, на склі і біґбордах, вивісках і буклетах, у рекламних довідниках і проспектах, на шапочках і футболках, зрештою, на всій футбольній атрибутиці включно з головним ідеологічним рупором – радіостудією – «узаконено»… російською мовою (?!). Такого немає в жодній країні світу, щоб державна мова у своїй країні була на задвірках! Як хочете, шановний Рінате Леонідовичу, думайте, але Ви кинули виклик всій Україні, завдяки якій піднялись на вершину українського бізнесу, стали відомим політиком, маєте заслужений авторитет в українському суспільстві. Попри сказане, чи не найголовніше – щоб спали Ви спокійно у своєму донецькому «бункері», а також у київських і лондонських апартаментах – поверніть на «Донбас-Арену» українське слово й український дух! І вся Україна молитиметься за Вас. Бажаємо успіху на цьому шляху! Ще великий Гумбольд залишив у спадок пророчі слова для німецької нації: «Мова – це дух нації». Німецькі турки, живучи в Німеччині, ніколи не почували б себе такими щасливими і законослухняними німецькими громадянами, якби не знали і не шанували німецької мови. А наш Олесь Гончар у своїх знаменитих «Щоденниках» писав: «Допоки живе народ – він безсмертний. Без мови немає народу!». В українському футболі є такі постаті, котрими пишається український народ. Один із них – вихованець волинської футбольної школи Анатолій Тимощук. В образі цього волинського царя Місада уособлено могутні кристали працьовитої і щедрої, гордої і талановитої волинської землі. Куди б не закидала футбольна доля Тимощука, він постійно самостверджується – як у житті, так і на футбольному полі. Особистим прикладом підкреслює, якою потужною й енергетичною може бути українська мова. І Тимощук увібрав у себе цю зброю, яка постійно палає у його душі. Він став улюбленцем шахтарського Донбасу, північної столиці Росії – Санкт-Петербурга, зараз його дух витає над Баварією, в землі якої покоїться прах провідників ОУН Степана Бандери та Ярослава Стецька. І це не випадково. Як не випадково і те, що Анатолій Тимощук з капітанською пов’язкою російського «Зеніта», огорнувшись синьо-жовтим знаменом, 14 травня 2008 року переможно ніс у руках Кубок Європи–2008, як несподівано здійнялись трибуни стадіону в Манчестері і вдарили «Ще не вмерла України...» Це непередбачене протоколом дійство – перемоги російського «Зеніта», яке переплелось з українським Гімном і синьо-жовтим прапором, явно збило нафталіновий запал нового «собіратєля російськіх зємєль – от Камчаткі до Карпат...» «Ні в Маріуполь, І ще одне дійство, теж пов’язане із славною Донеччиною, не можемо обійти мовчанкою. Кілька років поспіль «висить на волоску» в українській прем’єр-лізі маріупольський «Іллічівець». Не став винятком і 2011 рік, коли в останньому турі, на останніх секундах його «витягли за вуха», востаннє... Шановний почесний Президенте ВАТ «Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча», товаришу Володимире Бойку! Всі маріупольці до кінця свого життя будуть Вам вдячні за те, що Ви зробили для його жителів у розвитку соціально-економічної та спортивної інфраструктури. А от з футболом у Маріуполі ніяк не клеїться. Це триватиме доти, допоки у Маріуполі – місті славних героїчних і трудових традицій – стоятиме цей, з камінною борідкою і камінним обличчям, «вічно живий»... Думаємо, що у славному місті Маріуполі українських патріотів не менше, як у Галичині. Уже навіть Таджикистан нещодавно позбувся 20-метрового «ідола», відправивши його на етап за околицю Душанбе... А в Маріуполі – поряд Азовське море, та й глибина дозволяє... І весь Маріуполь відразу відчує полегшення, і почнеться відлік нової історії футбольного клубу під назвою «Приазов’я» ( може, й «Азов» чи «Азовець», що виступав у далекі 60-ті роки у чемпіонаті України – І.С.). Хотілось би, щоб Маріуполь започаткував нову сторінку в історії Донецького краю. Корозія душі Те, що сталось з українською «молодіжкою» на чемпіонаті Європи-2011, в рамках однієї статті не скажеш. Немає потреби – всі все бачили і чули. Адже, крім телебачення, прямі репортажі з Данії вело Українське радіо. Зібрана з «зірок» українського футболу, дехто з яких вже бачився в «Барселоні», «Мілані», Бундеслізі, українська команда впродовж останніх років не сходила зі сторінок преси й телевізійних екранів – їй передрікали велике майбутнє. І потрібно було максимально проявити себе, одним влучним пострілом покласти наповал одразу двох «зайців» – європейські медалі будь-якого ґатунку і путівка на Літню Олімпіаду-2012 у Лондоні. Але, як раптом виявилось, команди, готової боротись за перемогу, просто немає. Ми побачили в Данії звичайнісіньке «стадо» перенасичених, самовпевнених, перехвалених, перепарених, до того ж настільки, що не дотягують навіть до Мілевського у його кращі часи. Без волі, характеру, самовіддачі – «гризти землю», молоді українські «бички», будьте певні, впали у ціні так, що багатьом з них доведеться «битись» за місце в основі не лише у своїх рідних клубах, а й у першій чи другій лігах України. А думку про закордони варто викинути з голови, і, можливо, назавжди! Не здобувши жодної перемоги, забивши лише один м’яч, українські «тореадори» безславно завершили свій похід Європою, не забувши при тому подарувати «букет» усіх нечистот, які є у футболі – явні симуляції, непотрібні попередження, абсурдні вилучення, повну імпотенцію перед воротами суперників... Наставник української збірної Павло Яковенко, очевидно поспішливо, знайшов у футбольному «виходку» конспект-чернетку і привіз до Данії футбол позавчорашнього дня, про який Європа вже давно забула. Повторивши слово у слово знайомий вислів пана Михайличенка в Донецьку два роки тому, після відбіркового матчу Україна–Греція до чемпіонату світу 2010: «У меня к ребятам нет претензий…», пан Яковенко додав одне «найвагоміше» слово «в отношении самоотдачи». Професійна нікчемність цього чоловіка, який був в обоймі на посаду головного тренера національної збірної (?!), після того, що трапилось з ним та його підопічними в Данії, просто вражає! Ні для кого не секрет, що футбол в Україні перебуває у стані розкладу і глибокої кризи, передусім духовної. Першопричина тут зрозуміла – надмірне засилля чужоземних футболістів і тренерів, які, окрім того, що «вигрібають» з України мільйони доларів, ще й знищують український футбол у його корені. Другою причиною духовної кризи українськогол футболу є його зросійщення, яке перейшло в Україні всі можливі межі. Особливо боляче за центральну спортивну пресу, яка «розлітається» українськими мегаполісами, і, слава Богу, що про неї майже не знає українське село. Уявляю, наскільки виграла б у тиражах, іміджі в очах українського люду «Команда», «Футбол», «Спорт-Експрес в Україні» та інші видання, коли б вони перейшли на українську мову і писали б про гострі й злободенні проблеми не лише українського футболу, але й про спорт взагалі, і про людей, які творять спорт і живуть із ним... На якого милого мені й мільйонам моїх співвітчизників знати, як зіграли «Астон Віла» і «Манчестер Сіті», «Ліон» з «Тулузою», «Севілья» з «Реалом» чи «Шальке-04» з «Гамбургом»... Або чим снідає Руні, з ким лягає після матчу спати Роналду і яка тижнева платня в «Барселоні» у Мессі?.. Сконструйована зі «здертих» з інтернету описів спортивного життя команд Заходу та їхніх кумирів така преса-одноденка ніколи не матиме майбутнього! Український читач хоче дізнатись, куди поділась футбольна слава Вінниці, як вивести «з коми» футбол у Житомирі, Херсоні й Черкасах, чи воскресне коли-небудь він у Мукачевому і Жовтих Водах, куди зникли армійські команди Києва, Львова й Одеси?.. Щодня Росія дедалі глибше проникає в український теле- і радіопростір, брутально полонить його. Невже треба забивати голови українським телеглядачам чи радіослухачам, як зіграв «Тєрєк» з «Амкаром», «Кубань» з «Волгою», «Нальчик» із ЦСКА... А може хтось в Україні чув, що радіо «Голос Росії» і російські телеканали розповідали коли-небудь про матчі української прем’єр-ліги?! На відміну від молодого покоління недолугих «хохлів», яке покрилось суцільною корозією духу, перед нами постала молода когорта таких же однолітків, але одержимих, мужніх, самовідданих, справжніх джентльменів на футбольному полі, з гордо піднятими головами – білоруська команда. Вона засяяла в Європі, показавши всю міць і волю, завзяття і характер білоруського духу і, без сумніву, талановитого керманича Георгія Кондратьєва, який вселив у них таку жагу до перемоги, що стримати молодих сябрів не міг ніхто, навіть чемпіони – іспанці, які лише на останніх хвилинах дотиснули свою перевагу. Але білоруси не занепали духом і, теж на останніх хвилинах, здолали чехів, тож повезли додому одразу дві нагороди – бронзові медалі Європи і путівку на Олімпіаду до Англії. І вся Білорусь, забувши на якусь мить про своїх «зайчиків», святкувала заслужену і достойну перемогу всього білоруського футболу – без чужинців-футболістів і без чужинців-тренерів! «Дух, що тіло рве до бою…» Ці могутні слова Великого Каменяра понад сторічної давності не втратили актуальності і зараз. Для українського футболу вони мають особливий підтекст. І ми вправі спитати самі себе: чи є надія, щоб на нашу намаєну вулицю прийшло свято, й Україна осягнула його вершини? Відповідь на це питання ще 200 років тому дав наш славетний Микола Гоголь. Зокрема, він писав: «Справжня нація народжується в дусі». І найперше – це дух козацької волі, яка сидить у кожному, хто має українську кров, їсть український хліб і шанує рідну мову. Продовжуючи ці думки, але у контексті нинішнього часу, скажемо, що дива – духу – вже не відчуваємо, не розмовляють наші серця цим духом. Від нас, українців, забрали і це – закріпачували його століттями, закріпачують дотепер. Як би тренерський штаб не готував команду, ми ніколи не досягнемо потрібного результату, якщо підготовка не буде підкріплена височенними, на межі можливого, морально-вольовими якостями, станом душі і серця, що за нами – Україна. Якщо керівники національної збірної, і ті, хто вийде на футбольне поле під прапором України, не проймуться власним почуттям патріотизму і національної гордості, і команда у кожній грі не буде «вмирати» на полі – за честь і славу, за народ! – як «вмирали» на футбольних полях Данії наші білоруські побратими, а гратиме лише за гроші й обіцяні преміальні, то «смерть» української збірної може настати вже в першому турі! ...Майбутній чемпіонат Європи в Україні і Польщі – не лише спортивні змагання, це подія планетарного значення, до якої буде прикута увага мільйонів людей. Від того, як зустрінуть і нагодують, допоможуть і проведуть – судитимуть про державу та її людей. Українці вміють і можуть належно проявити себе у цьому плані. На кожному матчі української команди по-особливому повинен звучати Гімн. Співуча українська нація, якою захоплюється світ, має проявити себе якнайяскравіше. Віримо, що на Євро-2012 Гімн України звучатиме патріотично, зворушливо і всім серцем, а сяючі очі футболістів яскраво пломенітимуть на футбольному полі і ярітимуть на телеекранах мільйонів українців у всьому світі. І повірте – у суперників української збірної тремтітимуть коліна від голосного співу забитих вщерть стадіонів, де співатимуть тисячі і тисячі прихильників нашої команди. Не збідніють українські мільйонери, забезпечивши кожного вболівальника збірної України синьо-жовтими стягами і текстами Державного Гімна. Не забувайте, що ви граєте у своїй хаті, де «своя правда, і сила, і воля». Ви граєте за те, щоб бути, нарешті, господарем на своїй землі і повернутись обличчям не до Азії, а таки до Європи! Нинішній склад української збірної вселяє певний оптимізм. В її ряди, крім загартованих ветеранів, для яких це буде, можливо, лебедина пісня, долучилась здібна молодь, яка, надіємось, зробить з данської драми найсерйозніші висновки. Такий сплав досвідчених і молодих, окрилених духом і волею, не здолати нікому!
|
|
|
|