КОГО, ЗА ЩО НАГОРОДИТИ ЧИ НЕ НАГОРОДИТИ? Поставив перед собою таке риторичне запитання у зв’язку з публікаціями стосовно присудження Нобелівської премії проф. Олегові Горникевичу («Універсум», 2011, ч. 7-8). У даному разі довіряю 269 відомим науковцям 25 країн світу, статті про О. Горникевича в 6-му томі «Енциклопедії сучасної України» і відповідаю – нагородити. З відповіддю не виходжу на публіку, а відповідаю собі, тому що працюю не у сфері патфізіології, неврології, психіатрії. Не думаю, що 269 вчених 25 країн світу переоцінили науковий здобуток шановного професора і таким чином, звернувшись з відкритим листом до Комітету з присудження Нобелівської премії в галузі медицини, допустили помилку. То чому ж Нобелівський комітет в даному разі на запитальний заголовок цієї статті відповів – «не нагородити»? Створюється враження, що Комітет втрачає послідовність в об’єктивності оцінки досягнень номінантів на Премію, що призводить до ухвалення ним спекулятивних рішень, до втрати довір’я наукового світу, всього суспільства до авторитету і шляхетності Премії та її лауреатів. Як би оцінив порядок нагородження, відзначених за останні роки осіб Альфред Нобель? Щодо цього у ЗМІ з’являється багато критичних публікацій. Свого часу Нобелівський комітет відмовив у нагороді російського царя Миколи ΙΙ (1901 р.), Беніто Муссоліні (1935 р.), перед Другою світовою війною – Адольфа Гітлера, Й. Сталіна (1945, 1948). Що ж тепер заважає об’єктивно вирішувати «нагородити чи не нагородити?». Чи політика, чи протекціонізм, інші розрахунки? Широке поле для аналізу. Не думаю, що вірус корупції… Також не думаю, що може мати значення національність номінанта. Зрештою, може має значення, що за 110 років не заслужив Нобелівської премії ні один українець, і тому Нобелівський комітет не вірить, що серед українців такий може знайтися. Справді, серед лауреатів є лише вісім таких, що народилися в Україні. Мала значення бездержавність народу, за якої таланти присвоювали державні нації. Досить ознайомитися з внеском українських вчених у світову науку тільки в галузі медицини (Я. Ганіткевич, «Укр. мед. часопис», 2009. Ч. 4), в інших наукових галузях (В. Сергійчук, «Що дала Україна світові», К., 2008; В. Шендеровський, «Нехай не гасне світ науки». Т. 1, Т. 2. К.: 2003, 2006), щоб переконатися, що за відповідних суспільно-політичних обставин не один науковець-українець заслужив би звання лауреата Нобелівської премії. Досить сказати, що не В.К. Рентген першим відкрив Х-промені, а Іван Пулюй. Це ж стосується й української літератури, творам якої слід було (і слід тепер!) забезпечити переклади на інші мови для ознайомлення з ними широкого читацького світового загалу. Долучаюся до думки, до оцінки 269 вчених світу і вважаю, що проф. О. Горникевич заслуговує Нобелівської премії. Слід звертатися до Нобелівського комітету ще й ще. Не він першим буде, коли позитивне рішення Комітету виноситься після повторних звернень. Владним структурам України слід виробити стратегію ознайомлення світу з досягненнями нашої науки, культури, забезпечивши можливість їх міжнародного визнання.
Любомир
ПИРІГ, |
|
|
|