ЗАСІДАННЯ КРУГЛОГО СТОЛУ
«ЗМІЦНЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ ЯК ТЕМА І ЯК ЗАВДАННЯ ЗМІ»

20 жовтня 2011 року в рамках Всеукраїнської науково-практичної конференції «Українські ЗМІ та проблеми державотворення» у Львівському національному університеті імені І. Франка відбулося засідання круглого столу на тему «Зміцнення української державності як тема і як завдання ЗМІ». У зустрічі взяли участь Леонід Капелюшний – журналіст, публіцист, член Комісії з журналістської етики України, Юрій Щербак – письменник, сценарист, доктор медичних наук, Надзвичайний і Повноважний Посол України, Михайло Слабошпицький – письменник, директор видавництва «Ярославів Вал», лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, Олександр Скіпальський – віце-президент Центру стратегічних досліджень та аналізу, почесний голова правління Об’єднання ветеранів розвідки України.

Модератором зустрічі був доцент кафедри української преси факультету журналістики, головний редактор журналу «Універсум» Олег Романчук. «Дійсність в Україні чомусь завжди та сама – ми, журналісти, читаємо, думаємо, аналізуємо, пишемо. А ті, хто не читають, – діють. Наскільки ми справді є четвертою владою?», – таким риторичним питанням розпочав зустріч Олег Романчук.

«Одним із досягнень української держави було створення української журналістики. Наша журналістика народилася з необережності, пройшла важкий і дуже небезпечний шлях. Нарешті заявила про своє існування», – зазначив під час виступу Леонід Капелюшний.

Публіцист Михайло Слабошпицький поділився своїм баченням того, як можна зміцнити українську державність, покращити якість освіти в нашій країні. За його словами, систему навчання в Україні потрібно максимально наблизити до західної. Це стане одним із перших кроків до зміцнення державності в Україні.

«Сьогодні держава перебуває у важкому стані, ми всі переживаємо за її долю. Лише звернення до правдивої історії, яка була, а не тієї, яку нам нав’язують, – єдиний шлях виходу із ситуації», – сказав Юрій Щербак.

Своєрідним підсумком жвавого обговорення актуальних із погляду сьогодення питань стала думка про те, що засоби масової інформації мають чи не найбільший вплив на суспільство, що саме від кожного з нас залежить, в якій країні житимемо ми та наші діти.

Мар’яна СИЧ
Фото Володимира ДЕДИШИНА

Від пропагандистської ролі в УРСР українська журналістика мала взяти на себе іншу місію – інформаційну, просвітницьку і виховну. Цілком очевидно, що для цього треба мати, окрім хисту до ремесла, знання. Запитайте самі себе, чи досить дає університетська програма знань із літератури, історії, філософії, економіки, політичних наук тощо, щоб зрозуміти – як приклад! – задля кого і чого укладалися Харківські угоди, хто найбільше виграє від дешевого газу, які наслідки будуть від впровадження ринку землі, яка різниця у митній політиці Тимошенко із її «Контрабанда стоп!» до завмерлих контейнерних потоків часів її наступника, чи має випускник будь-якого факультету базу знань для дискусії із А. Герман чи Б. Колєсніковим про двомовність? Чи із О. Єфремовим про конституційну реформу. Чи знаємо ми історію Європи, куди так прагнемо, і чи доконче нам треба, вирвавшись із одної імперії, сторч головою кидатися в іншу? Скільки і задля чого та кого нас зраджували європейські демократії – не колись, ні, а в новітній історії? Чи було б загрозою демократії, скажімо, позбавлення громадянських прав усіх, хто свідомо і переконано відстоює сталінізм у його новітніх проявах, хто становить П’яту колону і, посилаючись на демократію, тягне Україну під крила візантійського орла. А без знань не буває переконань, буває тільки віра. Якої – замало.

Українська національно-визвольна боротьба не завершилася повною і остаточною перемогою над ворогами нашої незалежності. Вони не підписали акт безумовної капітуляції. І хоч здобуття суверенітету і державності – перемога, але це тільки стратегічний плацдарм . Ми тримаємося на ньому вже 20 років, і за ці 20 років не знали жодного дня миру. Ми ведемо економічну, організаційну, інформаційну, хронологічну та духовну війни. Господь милував нас тільки від війни технологічно-силової. Але чи є гарантія, що роздратовані нашою впертістю, морпєхи Чорноморського флоту не підуть рятувати своїх одномовних братів на теренах колишніх Донецько-Криворізької, Одеської та Бесарабської радянських соціалістичних республік у складі Росії? Де їх зустрічатимуть із квітами і сльозами вдячності. І що це можливо – згадайте Халхін-Гол, Фінляндію, країни Балтії і Західну Україну та Західну Білорусію у першій половині ХХ століття, Будапешт, Прагу і Кабул у другій його половині, Чечню та Грузію просто вчора.

Кожна із воєн – інформаційна чи гаряча, технологічно-силова, вимагають від суспільства найперше сили духу. Озброєння і постачання – це проблеми другого і навіть десятого порядку. УПА в умовах абсолютної ізоляції і без всякої підтримки протрималася проти потужної імперії десять років як організована сила, а останній бій її ар’єргардна трійка дала 12 квітня 1960 року. Рівно за рік до польоту Гагаріна в космос. Таким чином ми , журналісти, стаємо головною силою плацдарму незалежної України. Саме від нас залежить, чи зуміємо ми мобілізувати дух нації на остаточну перемогу. Чи зуміємо розвіяти ілюзії, буцім П’ята колона колись само по собі переродиться в націонал-патріотів, а політична нація, про яку торохтять із усіх трибун, можлива без радикального оздоровлення нації-держави.

Повний звіт про засідання круглого столу читайте в наступному числі журналу.