Зіновій ПАРТИКО, доктор філологічних наук, професор (Запоріжжя)

ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА? ДРУГА СВІТОВА? ЧИ…?
Постулати й тези до оцінки участі українців у Другій світовій війні

Ситуація в інформаційному та навчальному просторі України. Щороку напередодні подій 9 травня (Дня перемоги) та напередодні 2 вересня (дня завершення Другої світової війни) в ЗМІ України появляється низка статей, які звертаються до подій сімдесятирічної–шістдесятирічної давнини. Отже, ці питання не тільки актуальні а, як виявляється, не розв’язані й донині.

Не з’ясовані вони настільки, що автори підручників з історії України для шкіл, попри свою волю, змушені видаляти з текстів на догоду міністерству освіти то одні, то інші епізоди, які стосуються подій тієї війни (про це вже неодноразово писали українські газети). Проте питання залишається відкритим: як нам хоча б називати ту війну: Велика вітчизняна чи Друга світова?

Спробуємо знайти відповідь на це запитання та дати належні тим подіям оцінки.

Які хронологічні рамки воєнних подій? Найперше зазначимо, що за основу для відліку будемо брати територію сучасної України.

Отож, як відомо, на території України воєнні дії почалися не в 1941 р., як твердять адепти назви «Велика вітчизняна війна 1941–1945 рр.», а 14 березня 1939 р., коли на Карпатську Україну зі столицею в Хусті, президентом якої був А. Волошин, напала хортистська Угорщина. Принагідно нагадаємо, що тоді, через день після початку війни (15 березня), Карпатська Україна проголосила державну самостійність. Активну участь у тих подіях брала Організація українських націоналістів, яка підтримувала повстанців, зокрема, і людськими ресурсами.

Після тих подій війни на території України розпочиналися ще кілька разів: у 1939 р., коли гітлерівська Німеччина напала на Польщу, до складу якої входили західні регіони України, і в 1941 р., коли та ж гітлерівська Німеччина напала на СРСР, до складу якого входили вже всі регіони України (крім Закарпаття).

Проте вперше на території України воєнні дії розпочалася саме 14 березня 1939 р. Отже, дата початку війни однозначна й сумніву ні в кого не повинна викликати.

Але коли на території України війна завершилася? Зараз можемо однозначно твердити, що це явно не жовтень 1944 р., коли від німецьких окупантів Червоною армією були визволені останні населені пункти України. Адже війна українського народу проти німецьких окупантів стихійно переросла в іншу, нову – громадянську війну проти радянської влади. Очолювала цю війну Українська повстанська армія. Активізувалася ця громадянська війна із зими 1943 р., за формою вона була партизанською.

Зрозуміло, що кінець воєнним подіям на території України поклало і не 9 травня 1945 р. (хоча участь у піднятті переможного прапора над рейхстагом брав українець Олексій Берест, офіцер радянської армії), і не 2 вересня 1945 р., коли завершилася Друга світова війна (хоча й акт капітуляції від імені СРСР підписав українець – генерал Дерев’янко). Дійти висновку щодо завершення воєн на території України складно, але, думаємо, їх завершення потрібно датувати приблизно початком 50-х років, коли Українська повстанська армія остаточно вичерпала свої сили, а її поразка стала очевидною всім (командувач цієї армії генерал Р. Шухевич загинув 5 березня 1950 р., проте окремі, незначні бойові дії якийсь час ще тривали).

Таким чином, випливає перший постулат: хронологічні рамки війни на території України – це 14 березня 1939 р. – початок 50-х років ХХ ст.

Скільки воєн було в Україні: одна чи кілька? Концепція Великої вітчизняної війни, яку сповідує сучасний керівник міністерства освіти України і К°, твердить, що на території України в кінці першої половини ХХ ст. була лише одна війна – радянсько-німецька. Погодитися з таким підходом аж ніяк не можемо.

Річ у тім, що у вказаний період на території України відбулася не одна, а кілька воєн, а саме: українсько-угорська війна (1939 р.); українсько-німецька війна (1941–1944 рр.), в якій брали участь радянські партизани й загони Української повстанської армії; українсько-польська війна (перша половина 40-х років), яка то згасала, то спалахувала такими трагедіями, як на Волині; німецько-радянська війна (1941–1945 р.), яка була основною та найбільшою; громадянська українсько-радянська війна (1944 – початок п’ятдесятих років), яку вела Українська повстанська армія. Крім того, Україна була учасником українсько-румунсько-радянського конфлікту, який стосувався захоплення деяких територій Буковини й Бессарабії то однією країною, то іншою, проте у воєнне протистояння в основному не переходив. Крім того, південь України в час Другої світової війни деякий час був окупований румунськими військами, які певний час входили до складу країн гітлерівської коаліції.

Тільки у війні між СРСР та Німеччиною в складі Червоної армії брало участь близько 4,6 млн. українців (вважають, що українцем був у середньому кожен п’ятий боєць Червоної армії). У складі Української повстанської армії за різними оцінками брало участь від 40 до 100 тис. вояків. Якщо врахувати учасників інших воєн (вояків-українців Карпатської України 1938 р., вояків-українців польської армії в 1941 р. тощо), то сумарна кількість цих військовиків сягає близько 5 млн. осіб. Загальна кількість втрат серед цивільного населення Української РСР орієнтовно сягає 8 млн. (за статистичними даними її населення до війни в 1941 р. становило – 41 млн., а після війни в 1945 р. – 27 млн.).

Отже, можемо сформулювати другий постулат: про події на території України кінця 30-х – початку 50-х років ХХ ст. правильно говорити не як про одну війну, а як про кілька послідовно-паралельних воєн.

Як мають називатися ці війни? На нашу думку, до подій, що розгорталися в Україні з кінця 30-х – до початку 50-х років ХХ ст. неправильно застосовувати назви ні «Велика вітчизняна війна», ні «Друга світова війна», оскільки ці події на території України хронологічно виходять за рамки вказаних воєн і стосуються цілої низки інших держав. Так, назва «Велика вітчизняна війна» стосується подій 1941–1945 рр. й радянсько-німецької війни та участі в ній Росії. Назва «Друга світова війна» стосується подій 1939 – 1945 р. і кількох десятків держав з різних континентів. Україна ж щодо воєнних дій того періоду має свої хронологічні рамки та свою специфіку цих подій.

З урахуванням сказаного, до зазначених подій можна було б застосовувати назву «Українські війни кінця 30-х – початку 50-х років ХХ ст.» Проте в цій назві не враховано одну вкрай важливу деталь – характер українських воєн. А він полягає в тому, що кінцевою метою кожної з них було визволення України від окупаційної влади (і угорської, і румунської, і польської, і німецької, і радянської). Тому можемо твердити, що всі ці війни мали яскраво виражений визвольний характер.

Отже, сформулюємо третій постулат: до подій кінця першої половини ХХ ст. найдоцільніше вживати термін «Українські визвольні війни кінця 30-х – початку 50-х років ХХ ст.» (скорочено – Визвольні війни). Думаємо, він найбільш точно відтворює сутність тих подій. Відповідно, й у навчальних виданнях для шкіл та університетів доречно вживати саме таку назву, чітко відмежовуючи її від назв «Велика вітчизняна війна» та «Друга світова війна».

Оцінка Українських визвольних воєн кінця 30-х – початку 50-х років ХХ ст. Кожного року напередодні 9 травня переважна більшість журналістів, істориків, політиків говорить лише про одне – про перемогу СРСР над нацистською Німеччиною. Далі ці журналісти, історики й політики твердять приблизно таке: оскільки Україна (власне Українська РСР) входила до складу СРСР, то Україна також є співпереможницею у Великій вітчизняній війні.

Але в таких формулюваннях є дві вади. По-перше, сам СРСР гітлерівську Німеччину не переміг (таке твердження є явною гіперболою, якщо не історичною крадіжкою). Насправді потрібно говорити про перемогу країн антигітлерівської коаліції над союзом Німеччини, Італії, Японії та ще кількох держав. По-друге, чи можна тут говорити про співперемогу України, якщо державою вона не була? Адже Україна мала лише деякі атрибути державності й ніде як окремий суб‘єкт міжнародного права у воєнних діях не фігурувала.

Перемоги бувають різні. Перемогою може бути столиці іншої держави, захоплення чужої території, менші втрати в живій силі під час воєнних дій, заволодіння фінансовими цінностями супротивника тощо. Проте, на нашу думку, інтегральним показником справжньої перемоги є незалежність нації на своїй території, тобто існування її незалежної держави. Думаємо, що переважна більшість читачів із цим беззастережно погодиться, адже еквівалентної альтернативи показнику незалежності не існує.

Оскільки самостійною державою Україна не була, для оцінки участі громадян України в Другій світовій війні сформулюємо кілька тез.

Теза перша: статус радянської армії на території України – це статус окупаційної армії.

Пригадаймо основні факти. Так, радянський (більшовицький) уряд у 1918 р. в Харкові утворили лише 7–8% від близько 2400 депутатів, скликаних Центральною Радою. Чи можна при 7–8% загальної кількості депутатів говорити про легітимність створення нового уряду? Та й, за відомими даними, в самому Харкові за більшовиків у 1918 р. голосувало лише близько 12% населення.

Якщо розмірковувати за аналогією, то виходить, що й сьогодні будь-які 7–8% депутатів від складу сучасного парламенту України можуть отаборитися, наприклад, у Гуляйполі чи деінде, оголосити неправомочним чинний уряд, задекларувати легітимними лише самих себе, почати гукати на допомогу армію будь-якої сусідньої держави (наприклад, Туреччини) і так далі, як це зробили українські більшовики в 1918 р. Але, крім гіркої посмішки, нічого іншого таке рішення викликати в наш час не може. Проте саме так зробили українські більшовики в 1918 р., і наслідків цього їх рішення ми не можемо позбутися й сьогодні. Тому українські більшовики ще повинні відповідати перед судом історії за те, що на 70 років запродали власний народ у колоніальне рабство.

Оскільки в 1918 р. втримати владу в Україні більшовики самостійно жодним чином не могли, то вихід у них був лише один – кликати на підмогу однодумців по класовій боротьбі з північного сходу, тобто з більшовицької Росії. То яким був за фактом статус цієї російської армії? Зрозуміло, що окупаційним, оскільки український уряд, що запрошував, легітимним не був.

Та й яким іншим, крім окупаційного, може бути цей статус, якщо сама більшовицька влада легітимною теж не була. Адже саме вона розпустила російські Установчі збори в січні 1918 р., остаточно втративши в такий спосіб свою претензію на легітимність.

Звісно, можна й далі говорити про те, що Україна добровільно ввійшла до складу СРСР. Але хто ухвалював таке рішення? Нелегітимний, маріонетковий уряд УРСР? То чи можемо говорити про будь-яку добровільність такого вступу? Це те саме, що говорити про добровільний вступ партизанів Холодноярської республіки до складу СРСР.

І ще один аргумент. Згідно з союзним договором 1922 р. Україна повинна була мати власну армію, проте її, як і деяких інших інститутів, передбачених союзним договором, не мала. Це також опосередковано свідчить про статус радянської армії.

Так, українці йшли служити в радянську армію. Так само, як ішли служити в британську армію сипаї в окупованій Великою Британією Індії. Правда, сипаї служили в британській армії за гроші, а українські новобранці часто служили через страх бути засудженими й відбувати покарання в таборах ГУЛАГу.

Отже, історики повинні чітко й однозначно визначити насамперед статус радянської армії на території України. Це – одне з ключових питань щодо недавнього минулого України. Говорити про справжню історію України в ХХ ст. без розв’язання цього питання просто безглуздо.

Теза друга: потрібно розрізняти, з одного боку, участь окремих громадян – українців – у Другій світовій війні та, з іншого, участь у ній держав.

Участь громадян, тобто представників націй, і участь держав – це речі зовсім не тотожні. Так, наприклад, держава може перемогти (СРСР переміг), а от громадяни 14 республік (фактично колоній) СРСР загалом програли, оскільки виявилися й далі закабаленими комуністичною, тоталітарною владою Росії, та й рівень життя в СРСР був значно нижчим, ніж у тій самій подоланій Німеччині (тут маємо на увазі ФРН).

Крім того, пригадаймо, чи йшли громадяни України під час мобілізації на радянсько-німецьку війну добровільно? Зокрема, після голодоморів і арештів 1937 р.? Чи був у цих громадян вибір? Звісно, був: або дезертирство (а якщо впіймають, то ГУЛАГ), або за відмову воювати – знову ж таки ГУЛАГ, потім – штрафбат, позаду якого стояли кулеметники, як під Сталінградом. Страх робив своє: імовірність вижити на війні вважалася вищою, ніж імовірність вижити при відмові йти на фронт. І люди обирали життя. Отже, це був не вільний вибір, а змушування захищати інтереси метрополії, образно кажучи, з ножем біля горла.

Та й більшовицька пропаганда в СРСР, ізоляція населення від навколишнього світу в безальтернативності вибору неабияк допомагала. У результаті в СРСР сотні тисяч громадян записувалися добровольцями. Ця пропаганда підміняла боротьбу за незалежність України боротьбою за незалежність метрополії та примарні ідеали побудови комуністичного майбуття на всій земній кулі.

Пам’ятаймо і таке. У 1941–1945 р. (за даними преси) було розстріляно за вироками воєнних трибуналів близько 180 тис. військовиків, а ще близько 800 тис. розстріляно без участі трибуналів. У сумі це близько 1 мільйона людей, тобто кілька армій… То ж чи можна було українцям не воювати на боці СРСР?

Загалом, наші оцінки подій 1941–1945 р. повинні бути такими, якими вони стануть, наприклад, через сто років, коли всі емоції остаточно вляжуться, а останні ветерани з почестями будуть поховані.

Теза третя: українська нація у Визвольних війнах програла, оскільки незалежності не здобула.

Аргументуємо сказане: територія України ввійшла в Другу світову війну в статусі колонії й вийшла з неї так само в статусі колонії, кажучи іншими словами, позбутися колоніальної залежності вона не змогла, а, отже, перемоги громадяни України не здобули. Не здобули тому, що знову, вже вдруге в ХХ ст., виявилися окупованими радянською Росією. Адже маріонетковий, колоніальний уряд України в принципі не міг ставити перед собою мету здобути в цій війні для України незалежність (постановка такого питання перед Москвою будь-ким з більшовицьких лідерів України була рівнозначна підписанню вироку на власну страту).

Трагедія полягала в тому, що українські воїни, які воювали в радянській армії, визволяючи рідну землю від німецького колонізатора, принесли на своїх багнетах колонізатора іншого – радянського. А тут, як каже народна мудрість, хрін за редьку не солодший.

Єдиною військовою силою, яка воювала за незалежність України, була Українська повстанська армія, причому в широкому розумінні (не тільки ті, кого називають «бандерівцями», що були спадкоємцями частини ОУН, а й загони Бульби-Боровця на Волині, які були офіційними правонаступниками Української Народної Республіки). Вона воювала за незалежність України, а тому воювала і проти нацистів, і проти більшовиків, і проти всіх інших окупантів.

Проте програла й Українська повстанська армія, яка чинила героїчний опір, але не зуміла підняти на спротив Радянському Союзові все населення України. Не з її ресурсами була війна на два фронти: і проти нацистської Німеччини, і проти більшовицького СРСР. Зрештою, по-іншому й бути не могло, оскільки армія чисельністю до 100 тис. військовиків (причому добровільна, без держави, без оборонної промисловості, без тилових служб тощо) в принципі не може протистояти регулярним, багатомільйонним арміям, що забезпечувалися державами (Німеччиною, Росією), які мали не тільки потужні оборонні промисловості, а й постачання ззовні – від держав-членів коаліцій.

Як результат, Україна, як і в Першій світовій війні, знову, вже вдруге в ХХ ст., програла. Причина такого програшу – знову ж таки неіснування державності українського народу (Українську Народну Республіку в 20-х роках ХХ ст. здолала Росія, а відновлену в червні 1941 р. у Львові Українську державу – Німеччина).

Те, що Україна програла, як програла й Українська повстанська армія, – гірка правда. Але краще гірка правда, що протвережує, ніж солодка брехня, яка закаламутнює мізки і ставить усе з ніг на голову.

Зізнаймося в наших програшах чесно й відверто. Хоча ветерани Української повстанської армії і продовжують говорити про свою перемогу в перспективі здобутої в 1991 р. незалежності. Але це – лише гарна метафора.

Контраргументом щодо поразки України в Другій світовій війні може служити те, що в її результаті Україна збільшила свою територію, а, отже, начебто перемогла. Але поставимо питання так: Молотов, підписуючи з Ріббентропом таємний пакт 1939 р., турбувався про збільшення території України чи СРСР? Іншими словами: ця нова набута територія (західні області України) платила податки Україні чи Російській більшовицькій імперії? Рішення про відправлення ешелонів із зерном напередодні початку війни до Німеччини приймали в Києві чи виконували розпорядження Москви? Отже, збільшення території перемогою України не було, оскільки збільшував територію СРСР, а не держава Україна.

І ще один контраргумент, що не є таким для науковців (але чи для всіх?), проте є контраргументом для обивателів. Річ у тім, що на основі того, що наш родич служив у тій чи іншій армії, обивателі часто роблять висновок про те, що була перемога. Прикро, та для обивателів визначальним часто є особистий фактор на зразок: мій родич служив у радянській армії, отже, була перемога саме цієї армії; мій родич служив в Українській повстанській армії, а, оскільки Україна зараз стала незалежною, то також перемогла, але вже УПА. На жаль, деякі псевдоісторики дуже вміло «грають» на почуттях обивателів, безпідставно звеличуючи тих чи інших предків.

Теза четверта: здобула перемогу в Другій світовій війні антигітлерівська коаліція, до складу якої входила Росія, що зуміла мобілізувати для спротиву нацистській Німеччині 14 колоній (республік) СРСР і в такий спосіб об’єднала різні національності для оборони своїх імперських інтересів.

Про всяк випадок нагадаємо, що нацистська Німеччина підписала акт про капітуляцію саме перед представниками коаліції, а не перед однією з її держав-членів.

Перемога в цій війні дала змогу Російській імперії значно розширити свої кордони (маємо на увазі те, що напівколоніальними стала ще й низка держав центральної Європи, які пізніше утворили країни Варшавського договору).

Якою ж ціною перемогла Росія? За даними російського військового історика Волкогонова, на одного вбитого німецького військовика припадає близько 13-14 вбитих радянських воїнів. Це ще одна трагедія Другої світової війни. Тут, до речі, виникає закономірне запитання: то хто кого переміг? Але це вже не наше питання, це питання до командувачів радянської армії, це питання до правлячих кіл колишньої та сучасної Росії. Це ціна російської перемоги, яку вона здобувала, в тому числі за рахунок населення своїх колоній.

Коли спроектувати те, що заявляє зараз в Росії В. Путін (у Другій світовій війні переміг саме російський народ), то тут він, на нашу думку, якраз натякає на те, що перемогла метрополія, а не колонії, які входили до складу СРСР. Проте нагадаємо (див. вище): кожен п‘ятий боєць Червоної армії був українцем. Ще вищим цей показник буде, якщо врахувати співвідношення росіян та неросіян у цій армії, адже приблизно десь кожен другий був неросіянином (звертаємо увагу: тут під неросіянами маємо на увазі й тих громадян Росії, які за національністю росіянами не були). А якщо так, то чи не святотатством є такі висловлювання екс-президента (чи майбутнього президента?) Росії?

Теза п’ята: як колабораціоністів потрібно оцінювати всіх, хто не воював за незалежність України, а воював в будь-яких інших арміях.

Виходячи зі сказаного, до колабораціоністів потрібно зарахувати військовиків батальйонів «Нахтігаль», «Роланд», дивізії «Галичина», що орудували під керівництвом німецького вермахту, а також, як не прикро через їх чисельність, ветеранів радянської армії, які воювали за перемогу метрополії – Росії, а не за здобуття незалежності України. Таких людей були мільйони, причому часто це були ті, кого сьогодні ми можемо впевнено назвати цвітом української нації (мабуть, найяскравіший приклад – Олесь Гончар). Колабораціонізм таких людей у час війни 1941–1945 р. і їх відстоювання незалежності Української держави в 1991 р. – це результат роздвоєної, скаліченої тоталітарною, більшовицькою пропагандою свідомості. Деякі з цих людей (як Олесь Гончар), з часом прозріли й стали провідниками нації, а деякі так і залишилися з полудою на очах назавжди.

Стосовно воїнів-українців, які воювали в лавах радянської армії, ми повинні сказати також те, що вони як представники української нації (але не як представники української держави, якої в той час не існувало) в складі збройних сил антигітлерівської коаліції брали участь у здобутті перемоги над нацизмом і фашизмом. І тут, як перед представниками української нації, ми маємо схилити голови перед ними за їх самовіддану боротьбу з цим різновидом людиноненависницької ідеології. Ми повинні віддати їм усю честь і славу за участь у цій боротьбі (адже були й ті, хто дезертирував).

Проте потрібно чітко розуміти й інше: українські воїни радянської армії не брали участі ні в боротьбі проти сталінізму, який Рада Європи нещодавно прирівняла до нацизму, ні в боротьбі за незалежність України, хоча вибір такий вони, звісно, мали. До речі, в УПА воювала й незначна кількість колишніх воїнів Радянської армії, які були українцями. Для порівняння пригадаймо і таке: частина росіян так само явно чинила спротив більшовизму в складі Російської визвольної армії, яка налічувала до мільйона військовиків.

Такий колабораціонізм українців – це ще одна трагедія Українських визвольних воєн кінця 30-х – початку 50-х років ХХ ст., яка привела до того, що ми воювали один проти одного, брат проти брата, замість того, щоб об’єднатися в боротьбі проти всіх ворогів української незалежності й прогнати їх із нашої території незалежно від масті – коричневої або червоної – назавжди.

Теза шоста: усім нам потрібно перестати надувати від пихи щоки й хизуватися перемогою, якої Україна у Визвольних війнах так і не здобула.

Замість цього потрібно думати над тим, як не втратити в черговий раз цей найбільший скарб – сучасну незалежність.

Те, що Україна впродовж ХХ ст. двічі програла військові змагання, зовсім не означає, що нам усім потрібно 365 днів на рік посипати голови попелом і безутішно ридати. Достатньо, як увесь цивілізований світ, відзначати 1 вересня – день завершення Другої світової війни. Що стосується 9 травня, – то це день перемоги Росії як одного з членів антигітлерівської коаліції в Другій світовій війні. Українці як бездержавна нація лише брали участь у цій війні, воюючи проти нацизму й фашизму. І не більше.

Це зовсім не означає, що наші, українські ветерани, які брали участь у Другій світовій війні на боці радянської армії чи Української повстанської армії, не повинні відзначати це свято. Це – свято тих громадян України, які брали участь у тій війні або як самостійні, добровольчі підрозділи, або в складі інших армій. Це свято їхніх сімей, родичів. Але це не є святом перемоги нашої держави, територія якої була лише плацдармом, по якому прокочувалися то одні, то інші колонізатори, спустошуючи все вздовж і впоперек.

Наші сумарні втрати у Визвольних війнах – це орієнтовно 6–8 мільйонів загиблих (за статистичними даними населення Української РСР до війни в 1941 р. становило 41 млн., а після війни в 1945 р. – 27 млн.). Це в процентному відношенні одна з найвищих у світі часток втрат населення.

Гіркі висновки. Отже, для України 9 травня – не день перемоги, бо в цих війнах вона її не здобула, оскільки так і залишившись колонією. Відповідно, і піднімати прапор перемоги нема підстав. 9 травня – це день скорботи за тими 6–8 мільйонами громадян, котрі загинули в час Визвольних воєн, так і не здобувши для України незалежності.

Кожна чергова річниця 22 червня 1941 р. – це день всеукраїнської трагедії, день всеукраїнського поминання мільйонів безневинних жертв, які так і не дочекалися щасливої миті жити в незалежній Україні.

Що стосується червоного прапора – то це прапор метрополії, яка колонізувала Україну. А прапор однієї з дивізій, піднятий над рейхстагом, – це прапор колоніальної щодо України армії. Отже, піднімаючи копію цього прапора над нашими урядовими установами, ми і надалі консервуємо свій колоніальний статус. Скажемо прямо: це – ганебно, це ганьба раба, який вихваляє свій рабський статус і пишається ним. На жаль, раби цього не розуміють.

Прикро, але ми досі не можемо вичавити зі себе раба.

Червоний прапор, навіть окремої радянської дивізії, хай піднімають ті, хто вважає себе частиною російської нації, яка в тій війні як держава – член антигітлерівської коаліції – справді перемогла, і це нормально. Вони справді мають чим пишатися, адже перемогли і нацизм, і фашизм, і при цьому залишились незалежними.

Отже, «кашу» в наших головах про начебто перемогу українців у Другій світовій війні нам – журналістам, історикам і політикам, потрібно терміново переглянути і переосмислити. Це означає, що ми – і найперше історики – повинні чітко сказати своїм громадянам: у Визвольних війнах українська нація програла. При цьому програла не одна, а так само, як разом із нами програли ще 14 республік СРСР та ціла низка незалежних держав, які набули статусу напівколоній (країни, що входили до так званого соціалістичного табору).

Тому перед нами – українцями, державниками – повинна постати гігантська інформаційна кампанія, в процесі якої народові України потрібно чітко пояснити, що трапилося з Україною під час Другої світової війни. Лише після цього все стане на свої місця. Інакше ми й далі святкуватимемо поразку нашого народу в 30–50-х роках ХХ ст. як перемогу над незалежністю України, що саме собою є не тільки абсурдним, а й глибоко аморальним, відьомським танцем на кістках наших предків.

Інша річ, що Росія всіляко підтримує дух начебто перемоги в частини громадян України. Але, панове, не забуваймо: дешевий сир – лише в пастці. Проти України точиться інформаційна війна, метою якої є переведення України в напівколоніальний, залежний від Росії статус. І для цього всі засоби (навіть визнання України співпереможницею в Другій світовій війні) вважаються прийнятними. Не проковтнімо цю наживку разом із гачком неоколоніалізму.

Що стосується учасників Другої світової війни, то ми повинні вшановувати їх незалежно від того, на якому боці вони воювали (якщо вони не здійснювали, звісно, воєнних злочинів). Нашої шани заслуговують як ті, хто воював за незалежність України, так і ті, хто брав участь в інших військових коаліціях у боротьбі з нацизмом і фашизмом. Тодішній тоталітарний світ не давав людині права вільного громадянського вибору. Тому не маємо морального права засуджувати їх сьогодні й ми, адже не всі народжуються героями.

Звичайно, як раніше, так і зараз ми маємо моральне право висловити країнам Європи, які не сприяли утвердженню української незалежності ні в Першій, ні в Другій світових війнах, свої претензії. Адже Європа й США тих часів стояли далеко не на тих позиціях, які відстоюють і толерують сьогодні. Пригадаймо хоча б те, як Британія після завершення війни «здавала» СРСР цілими дивізіями тих, хто утік із Росії в часи Громадянської війни, а потім брав участь у військових формуваннях, створених гітлерівською Німеччиною під командуванням генерала Шкуро.

Післямова. Я розумію, що за погляди, висловлені в цій статті, ніхто не скаже мені спасибі. Більше того, всі – маю на увазі ще живих військовиків усіх армій, що брали участь у Визвольних війнах, – будуть намагатися кинути в мій город каменя, до того ж якомога більшого.

Але, може, саме тому, що майже всі будуть проти, нам і потрібно прийняти приблизно такі оцінки участі українців у Другій світовій війні? Може, саме в загальному запереченні опонентами й лежить основа універсальності такого підходу?

Чи зможуть журналісти пояснити українському народові, яка доля насправді спіткала його у Визвольних війнах?

Чи зможе кожен із нас, усупереч собі, наступити на власну гордість, власну пиху і визнати незаперечну правду гіркої поразки кінця 30-х – початку 50-х років ХХ ст.?

Кажуть, виховувати громадян потрібно на перемогах, а не на поразках. Погоджуємося, виховувати на перемогах справді легше. Проте й поразки іноді стають у пригоді (не забуваймо про 300 спартанців, які стали відомі цілому світові). Тож хай наші поразки у двох світових війнах стануть найкращими уроками й стимулами для збереження як зіниці ока нашої української незалежності на початку ХХІ ст.

Чи виправлять мене історики? Зрозуміло, що неісторикові ризиковано втручатися в суперечки істориків-фахівців і, образно кажучи, встромляти у фахові дискусії свої п’ять копійок, як це роблять в одній з передач на українському телебаченні. Але коли зарубіжні (північно-східні) історики починають ставити все догори «дригом», ми повинні всі разом, гуртом підтримати професора В. Степанкова в його обстоюванні національної концепції історії України (див. його статтю «Нова парадигма безнадійного анахронізму» в газеті «День» за 12-13 серпня цього року).

Що не враховано в нашому підході до оцінки Українських визвольних війн кінця 30-х – початку 50-х років ХХ ст.? Історики, слово за вами!