ХТО Є ХТО, АБО ЩО Є ЩО?

Інші матеріали числа

«Україною правлять люди, які її не люблять і яка їм чужа».

2500 років тому китайський стратег Сунь-Цзи написав «Мистецтво війни», яке можна було б назвати «Мистецтво холодної війни». Актуальність його вражаюча: «Руйнуйте все, що зміцнює силу ворожої держави, зсередини тієї держави і руками її громадян. Для того вживайте всіх засобів і способів, не оглядаючись ні на що. Наприклад, приваблюйте, затягайте визначніших, впливових, поважних осіб до злочинної, протизаконної дії. Потім примушуйте їх служити нашій державі, погрожуючи оприлюднити їхні підлі вчинки. Коли вони не погодяться, то оприлюднюйте всі знеславлюючі їх факти. Нав’язуйте приятельські зв’язки з шумовинням, злочинцями, продажними, покривдженими, озлобленими на владу і на суспільство людьми. Не шкодуйте грошей і зусиль, щоб поширити і поглибити всяке озлоблення, невдоволення, незгоди, ненависть, підозру, упередження поміж людьми і групами їх. Під’юджуйте молодь проти старших поважних людей. Руйнуйте національні та релігійні традиції. Поширюйте розпусту. Щедро платіть повіям, танцівницям, шинкарям, щоб вони зваблювали молодь на пиятику і танці, що руйнують мораль і здоров’я молоді. Перешкоджайте всіма способами тим заходам уряду і суспільства, які зміцнюють духовно і фізично здоров’я ворожої нації. Робіть усе, що можете, щоб їхньому війську завжди і постійно бракувало їжі та військового спорядження і за мирного часу. А понад усе не шкодуйте грошей на підкуп донощиків та шпигунів з громадян ворожої нам держави. Мусите їх мати в усіх установах, у всіх сферах життя ворожої нам держави. Не легковажте і дрібницями. Збирайте всі відомості в одному місці, що має їх оцінити і планово використати задля нашої держави. Витрачені на все це гроші повернуться з величезним зиском. Державний муж, що володіє зібраними відомостями про ворожий народ і має мережу своїх агентів у ворожій державі, такий державний муж важить для нас більше, ніж усі наші скарби разом, він бо ж їх збільшить, вигравши війну».

Російський цар Іван III теж не пас задніх. Він також добре розумівся на принципах ведення інформаційної війни (можливо, хтось йому переклав настанови Сунь-Цзи?): «Руйнуйте все, що є доброго у ворогів, втягуйте їхніх вельмож і впливових людей у погані вчинки, що не гідні їхнього стану, а потім, за відповідної нагоди, викривайте їх. Заводьте таємні зв’язки з найпорочнішими людьми серед ваших ворогів, робіть труднощі їхньому урядові: сійте всюди розбрат; викликайте невдоволення серед їхніх підвладних, підбурюйте молодші чини проти старших; поширюйте серед них музику, яка послаблюйте мораль; щоб їх остаточно розкласти, насилайте їм розпусниць. Будьте щедрі на ласкавість, обіцянки і подарунки. Обманюйте, коли це потрібно. Щоб знати, що діється у ворога, не жалійте грошей; що більше витратите, то більше користі осягнете; бо це гроші, віддані вами на великі відсотки. Майте всюди шпигунів».

В інтерв’ю журналові «Тиждень» Олег Гордієвський – колишній полковник совєтської розвідки, а нині британський експерт зі спецслужб (кавалер ордена Святого Майкла і Святого Георга «За службу на благо безпеки Великобританії»), торкнувшись українського напряму в нинішній діяльності ФСБ, так прокоментував поразку російських спецслужб під час президентських виборів 2004 року в Україні: «У Москві сказали: «Добре, ми почекаємо, візьмемо тепер їх тихою сапою». І ось вони беруть… Вербують агентів в уряді, парламенті тощо. Тепер ФСБ працює довготерміново – з таким розрахунком, щоб зробити Україну проросійською не одразу, а за десять років».

Після оприлюднення журналістом Сергієм Лещенком скандального матеріалу про те, що службу охорони українського президента очолює певний В’ячеслав Заневський, громадянин Росії, я сподівався на блискавичну реакцію демократичних партій, громадських організацій. Проте жодних коментарів од них не почув, не побачив, не прочитав. Хіба що генерал-лейтенант Олександр Скіпальський, колишній заступник голови СБУ, висловив своє ставлення як професіонал до цього обурливого факту: «Янукович має розуміти, що Заневський – громадянин іншої держави, і завжди може бути витік інформації. Громадянин Росії за Конституцією зобов’язаний служити своїй державі та своїм спецслужбам. Знаючи специфіку роботи розвідки РФ, думаю, вони обов’язково скористаються з можливості одержати секретну інформацію з перших вуст. Навіщо президентові Януковичу чуже око у своїй команді? Кожна розвідка мріяла б мати свою людину при президентові сусідньої держави. А тут такий подарунок».

Свого часу про це саме попереджав і Олександр Литвиненко, екс-офіцер ФСБ, якого отруїла «контора»: «Якщо спецслужба будь-якої держави дозволяє безкарано хазяйнувати на своїй території спецслужбі іноземної держави, самостійно проводити оперативні заходи, то насамперед це втрата державного суверенітету, і недалекий день, коли ця іноземна держава призначить у цій країні свого президента» [1]:

Слід віддати належне «Україні молодій», яка 9 жовтня 2010 року звернулася з офіційним, по суті, запитом до адміністрації Президента України та МЗС. Мовляв, «на яких підставах громадянин Росії В’ячеслав Заневський їздить за кордон з українським паспортом у кишені? Чи не є це порушенням законодавства, а сама робота Заневського в АП – загрозою національній безпеці України?».

Щодо реакції влади… Вона була. У вигляді стислого коментаря глави адміністрації президента України Сергія Льовочкіна: «Хто буде забезпечувати охорону президента – це наше рішення. І кого ми будемо залучити і коли – фахівців з Росії чи США – це наша справа».

Така безапеляційність суджень високопосадовця не може не насторожувати. Бо випадковостей у подібних призначеннях не буває. Можна лише здогадуватись, хто порадив Януковичу найняти на службу гаспадіна Заневського. Можна лише припускати, які погони носить ця людина, знявши цивільний костюм. Чи не може головний охоронець Президента, приміром, бути офіцером з особливих доручень чи офіцером зв’язку при… Білокам’яній? Помовчимо. «Зате сьогодні пан Заневський в епіцентрі ухвалення рішень в Україні. В силу своїх обов’язків він отримав доступ до кабінету Януковича і, не виключено, має можливість бачити документи з грифами «цілком таємно». Також не виключено, що він отримує кореспонденцію, адресовану Януковичу» [2].

Так, шпигунство – справа брудна, але необхідна, влучно зауважив свого часу Двайт Айзенгавер. Отож у Законі України про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб (Стаття 16. Кадри Управління державної охорони України) чітко зазначено, що на службу (роботу) в Управління державної охорони України приймаються на договірній основі громадяни України, здатні за своїми діловими і моральними якостями, освітнім рівнем і станом здоров’я ефективно виконувати службові обов’язки. Бо йдеться про безпеку Української держави. Зокрема безпеку інформаційну. В сучасному світі це поняття перетворилося на одну з важливих складових національної безпеки – різко зросло число можливих інформаційних загроз для держави та її керівництва. Тому в статті 17 Конституції України зазначено: «Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього українського народу».

Чи зважає нинішнє керівництво Української держави на конечну важливість дотримання заходів інформаційної безпеки? Чи беруть до уваги високопосадовці Закони України «Про інформацію», «Про державну таємницю» тощо? Чи знають «професіонали», що опинились біля владного стерна, про існування напрацьованих попередниками указів та постанов, які регулюють конкретні дії чиновників, службовців щодо захисту інформації? Чи знайоме їм таке поняття, як «керування ризиком» – об’єктивна оцінка реальності небезпеки з одного боку і вжиття необхідних контрзаходів з іншого? Достатньо згадати історію «плівок Мельниченка». І не тільки…

Ніхто мене не переконає, що за своїм службовим становищем начальник охорони чинного президента не посвячений у подробиці життя-буття високих достойників (у даному разі українських), не є свідком ухвалення доленосних для держави (у даному разі Української) рішень, планів, задумів. Хто може гарантувати, що така інформація не буде використана «дружньою державою» з певною метою? Хто належним чином проконтролює «козачка» – носія таємниць і секретів?

Наймані охоронці державних високопосадовців – не новина. Але в даному разі йдеться навіть не про агента впливу. Можливості Заневского, який не приховує свого російського громадянства (не здивуюсь, якщо довідаюсь, що сьогодні він уже громадянин України), у фіксації конфіденційної, оперативної інформації – величезні.

В оточенні В. Януковича є чимало розумних людей, які не можуть не усвідомлювати, що безпека Президента включає і безпеку державних інтересів. Тому добросерда позиція українських високопосадовців щодо скандальної ситуації з громадянином Росії, що опинився на більш ніж відповідальному посту (з великою часткою імовірності можна припустити, що це не прикрий виняток), спонукає до певних роздумів.

Ще один громадянин Російської Федерації зумів обійняти високу посаду в Україні. Йдеться про Андрія Пальчевського, першого заступника міністра України у справах сім’ї, молоді та спорту. «На момент розпаду Радянського Союзу громадянин Пальчевський Андрій Іванович, 1961 року народження, уродженець м.Києва, перебував на військовій службі на території Російської Федерації, працював викладачем військової кафедри Московського державного інституту міжнародних відносин. Цей факт, а також те, що він отримав громадянство Російської Федерації, очолював одну з політичних партій у Росії та балотувався в депутати Державної Думи Росії Пальчевський А. І. від української громадськості приховав» [3]. Врешті-решт 14 липня 2010 року розпорядженням Кабміну за №1417-р Андрій Пальчевський таки був звільнений з посади. Та навряд чи ця людина мала в подальшому якісь проблеми з працевлаштуванням в Україні…

У серпні 2010 року російський політтехнолог Ігор Шувалов був помічений українськими масмедійниками як працівник адміністрації президента України. Журналіст Сергій Лещенко не приховує свого здивування: «Саме Шувалов входив у технологічний штаб адміністрації президента Кучми 2004 року, який прославився (точніше – знеславився) на весь світ насаджуванням «темників». В останньому інтерв’ю глава СБУ Хорошковський заявив, що Шувалов – це радник його телеканалу «Інтер». Це – офіційне прикриття його перебування Україні. А який загалом сьогодні статус цього іноземця в Україні? Чи має Шувалов дозвіл на роботу? Чому саме він виступає радником Банкової?» [4].

У березні 2011 року глава адміністрації президента Сергій Льовочкін таки визнав, що його позаштатним радником працює політтехнолог з Росії Ігор Шувалов: «Це не секрет, Ігор Шувалов працює в мене позаштатним радником. Я нічого поганого тут не бачу. Все, що відбувається навколо Шувалова – це спроба міфілогізувати цей образ з метою дискредитувати владу і цю людину» [5].

Цікавою є біографія такого собі Ігоря Беркута, він же Ігор Гекко, автор книги «Брат», лідер партії «Велика Україна». Свого часу журналістка Ольга Жук в «Україні молодій» писала, що на рекламу книги «Брат» у «Саміті» було виділено шість мільйонів Євро, включаючи промотур по містах Європи та Америки. «І де тільки такі «брати» беруться? За чиї гроші розпалюють ворожнечу, запудрюють мізки і пропагують війну?», – дивувалася авторка. «Біографія Ігоря Віталійовича, який сам називає себе «колишнім шпигуном», а нині успішним банкіром, вкладається в три рядки. Закінчив Московське загальновійськове командне училище, ветеран війни в Афганістані, де командував розвідротою і куди вирушив за власним бажанням. Останнім місцем служби Ігоря Гекко був Середньоазійський військовий округ [6]. <…> Але очевидно, що він на службі в іншої держави. Адже та сама назва проекту «Велика Україна» не в Україні придумана. <…> Більше схоже, що він, як Штірліц, служить якійсь віртуальній, неіснуючій Батьківщині, яку вважає справді великою» [Лана Самохвалова, УНІАН].

Не так давно у радіоінтерв’ю на телеканалі «Ера» Ігор Гекко озвучив таку думку: мовляв, невдовзі через величезні запозичення України у МВФ та й не тільки наша держава опиниться перед загрозою дефолту. Тоді Америка і Європа, як це вже бувало, від нас відвернуться, а розрахуватися з кредиторами нам допоможе Росія. На умовах... входження до її складу як губернія. Зрозуміло, що такий брутальний зондаж громадської думки спрямований лише на її збурення.

Ще одна цікавинка. У червні 2010 року керівником одного з найвпливовіших державних підприємств «Укрспецекспорт», яке займається торгівлею українською зброєю в світі, став народний депутат України від Партії регіонів Дмитро Саламатін. Подейкують, що він є зятем колишнього першого віце-прем’єра РФ Олега Сосковця. Значну частину життя Салматін прожив у Росії. З одного боку, це ніби нічого не означає, та разом з тим про ставлення цієї людини до України можна судити по діях «регіонала» у стінах Верховної Ради під час ратифікації Харківських угод. Тоді Саламатін переламав ніс депутату від НУНС Володимиру Карпуку. Жодної кримінальної справи, попри те, що брутальні дії «регіонала» були зафіксовані на відео, порушено не було. У серпні, в службовому приміщенні «Укрспецекспорту», Саламатін при свідках ударив кріслом по голові директора Державного науково-виробничого підприємства «Термохолод» Юрія Кисельова [7].

Як стверджує колишній гендиректор «Укрспецекспорту» Сергій Боднарчук, його наступник Дмитро Саламатін звільнив увесь кістяк українського збройного бізнесу. В лютому цього року Д. Саламатін своїм розпорядженням зробив спробу усунути з посади генерального конструктора Конструкторського бюро імені Морозова Героя України Михайла Борисюка. На знаного танкобудівника переклали відповідальність за зрив контракту на постачання зброї Іраку, хоча перед тим у цьому звинувачували самого Д. Саламатіна.

Тому цікавими, на наш погляд, є свідчення вже згадуваного Сергія Боднарчука, оприлюднені в грудні 2010 року «Україною молодою»: «Під час моєї роботи в «Укрспецекспорті» головною проблемою були не зовнішні вороги, а наші внутрішні. Ці люди, закінчивши Московське військове училище ще в часи СРСР, досі не можуть визначитися, патріотами якої держави вони є. Ще вчора окремі з них були в опозиції й розповідали, що ми робимо щось не так, зараз вони при владі. А ми розуміли, що вони є лише рупорами сусідньої держави, яка відстоює свої імперські економічні інтереси на ринку озброєнь. Тому Україна їм як незалежний гравець на ринку зброї була непотрібною!».

Ще одна порція інформації для роздумів. У березні 2010 року Кабінет Міністрів призначив заступником міністра оборони Олександра Черпіцького. Газета «Дзеркало тижня» публікувала документи, з яких випливає, що новий заступник міністра оборони був раніше засуджений і навіть перебував у розшуку. Незважаючи на скандал (цю історію обговорювали на шпальтах багатьох видань, на телебаченні), високопоставлений чиновник, якому СБУ не надала допуску до державної таємниці, продовжує працювати. У звіті про роботу Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони за період сьомої сесії Верховної Ради України VІ скликання (вересень 2010 року – січень 2011 року) зазначено, що «Комітет запропонував Уряду невідкладно вирішити питання щодо звільнення О. Черпіцького з посади заступника Міністра оборони України». Звіт затверджено рішенням Комітету 12 січня 2011 року (протокол № 65).

До речі, про армію. Існує думка, що причиною трагічної загибелі генерала Василя Саніна стала його принципова позиція щодо створення Національної гвардії України. Тридцять тисяч гвардійців – найбільш боєздатні частини українського війська. Кому це заважало? Тарас Махно у дослідженні «Полювання на вбивць ще не відкрито» цитує полковника Віктора Роєнка: «Міністр оборони Валерій Шмаров не тільки не зміцнив армію (України), а й став її руйнівником… Саме такої мети, на мій погляд, добивалася розвідка «північного сусіда», розробивши і підсунувши нам цю концепцію, що передбачала розформування монолітних Збройних сил на окремі загони, які б підпорядковувались обласним адміністраціям і утримувалися їхнім коштом (!?)» [8].

Навіть для непосвяченого у високі державні секрети зрозуміло, що існують елементарні вимоги щодо дотримання жорстких умов захисту таємної або конфіденційної інформації між Україною та іншими державами. Чи, можливо, Росія є винятком? Схоже на це. Бо принаймні в Криму реанімація російської військової контррозвідки, очевидно, успішно завершилась/завершується – вже не чути, що сталося з ефесбешниками, арештованими за спробу вербування офіцера ГУР МО України, якому погрожували розправою з сім’єю та заразити його СНІДом. Що з кримінальною справою? Хто і на якій підставі її закрив?

Є класична сентенція Алена Даллеса: «Не буває дружніх розвідок, бувають розвідки дружніх держав». Тож нав’язаний СБУ примус до «дружби» з ФСБ може мати для України далеко не райдужні наслідки. «У нинішньому штатному росписі ФСБ кількість кадрових співробітників, що працюють по Україні, у півтора рази більше, ніж це було в часи боротьби НКВД-МГБ з УПА. Медведєв нагороджує офіцерів російських спецслужб орденами за досягнення в Україні, а ми віддаємо Росії затриманих агентів, повертаємо у Крим контррозвідників ФСБ і т.д.» [Олександр Скіпальський, екс-заступник голови СБУ, генерал-лейтенант].

У розвідці є непорушне правило: якщо ситуація повторилася двічі, то це вже СИСТЕМА. У нас за багатьма політичними діячами тягнуться «хвости» з минулого. І це також СИСТЕМА. Як могло трапитись, щоб одна з найбагатших осіб в Україні стала на чолі СБУ?

«Той, хто призначає бізнесмена на високу посаду в силовий блок, повинен розуміти, що люди, інфіковані вірусом бізнесу, сприймають навколишній світ крізь призму бізнесу і дбають тільки про власні інтереси. З нинішнім головою СБУ Валерієм Хорошковським, крім цього, є певні цікаві нюанси: то він громадянин України, то проживає Росії, де має прибутковий бізнес у «Євразхолдингу» і який очолював... Я не знаю випадку, щоб російське керівництво насмілилося призначати на державну службу людину, яка б подалася з Росії в Україну, попрацювала б там, повернулась і стала директором ФСБ» [Олександр Скіпальський, екс-заступник голови СБУ, генерал-лейтенант].

Не з добра-дива почалося забивання клина між Україною і Заходом: широкого розголосу набули історії із затриманням працівниками СБУ німецького громадянина Ланге, директора музею «Тюрма на Лонцького», контррозвідувальна активність біля посольств країн ЄС і НАТО нагадує стиль КГБ...

На думку Тараса Чорновола, «Хорошковський повністю залежить від Кремля. Він отримує вказівки тільки звідти. Я думаю, у нього на це табу, – йому заборонено брати вказівки і розпорядження від президента, тільки від президента чи прем’єра Росії. <…> Група, яка пов’язана з ним: Фірташ, який на дуже серйозному гачку там; Льовочкін, якого безпосередньо нав’язали Януковичу... Ось там політика українська формується. Не в українському парламенті і навіть не в Україні, а приходить безпосередньо з Росії» [9].

«Хорошковський – теж «советский человек». Він керував великим, багатомільярдним російським бізнесом, а зараз керівник української спецслужби. Тому калька для нього – це ФСБ, а не спецслужби розвинутих європейських держав» [10].

«З усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно», – вирік свого часу большевицький вождь, усвідомивши величезні можливості кінематографа щодо впливу на свідомість мас. Це добре знали і розуміли ті, хто прийшов до влади в Москві після ГКЧП в серпні 1991 року. Фізично і психологічно потерпаючи від реальної загрози остаточної втрати України, колишня метрополія поставила перед своєю п’ятою колоною чітке завдання: невідкладно вжити всіх можливих заходів з метою недопущення розвитку в колишній колонії національного кінематографа, національної культури.

«Першим ударом по українській культурі і мові став підготовлений Табачником і його однодумцем Малинковичем указ Кучми про ліквідацію Фонду Українського кіномистецтва. Тоді була повністю знищена дуже перспективна і динамічна на той час українська кіноіндустрія. Спроби законодавчо відновити діяльність такого фонду (законопроекти П. Мовчана і Нестора Шуфрича) успіху не мали» [11].

Після відставки уряду Леоніда Кучми на посаді заступника голови Держкомвидаву України знову ж таки опиняється Дмитро Табачник. З якого добра-дива? Чому міністру Табачнику все сходить iз рук? Почесний президент Києво–Могилянської академії В’ячеслав Брюховецький пояснює в коментарі «Обозревателю» так: «Просто Табачник має велику і незаконну підтримку з іншої країни, і через це Президент ніяк не зважиться зробити рішучий крок» [12].

«Еще одной «лебединой» песней Дмитрия Табачника стало заступничество за приговоренного к расстрелу российского террориста Танасевського А. Ю. Конечно, людей расстреливать нехорошо, и Табачник в этом прав. Но не прав Танасевский, который еще с двумя лицами напали на офисное здание в центре Симферополя, и стреляли из автоматов во все живое. Кровавый расстрел в областном центре посреди белого дня наделал много шума в Крыму. Сам Танасевский сказал, что его заданием было – «они должны поехать к какому-то офису и наделать шуму, пострелять из автоматов».

По мнению украинских спецслужб Танасевский выполнял первое задание в возможной широкой программе по дестабилизации ситуации в Крыму. Ранее он служил в спецгруппе О. Лебедя в Приднестровье, откуда его привезли в Крым на задание. Остальные участники теракта скрылись в России. И вот Дмитрий Табачник, несмотря на решение всех судов и на отказ Президента Кучмы помиловать Танасевского все равно предлагает суду «ще раз уважно перевірити законність, обґрунтованість засудження» громадянина Росії Танасевського А. Ю.» [13].

Ще одна «темна конячка» української політики – Юрій Бут, який відносно недавно перебрався до України з Росії, де працював у деяких проектах... з адміністрацією президента Путіна [14].

«УП» інформувала, що «цей кандидат у депутати користується українським паспортом, який отримав <…> 4 березня 2005 року. Громадянство України Бут набув 18 липня 2002 року в посольстві у Москві» [15]. Кандидатську дисертацію захистив у Москві. Вищу освіту перед цим також здобув у Росії. Серед золотих медалістів Військового університету Міністерства оборони Російської Федерації фігурує Ю. А. Бут: «1994 г. Белоконов А.В., Брилев В.П., Бут Ю.А.» [16]. Ось як рекламує себе сам університет (подаємо текст у перекладі українською), це – «кузня кадрів розвідників, спецпропагандистів, юристів, котрі завжди і в будь-якій країні були і є елітою суспільства. Свідченням цього є те, що багато випускників ВУМО – депутати Державної Думи, банкіри, високопоставлені працівники апарату Президента, Уряду, ГРУ, СВР, ФСБ, ФАПСІ, МЗС, власники великих підприємств, письменники, журналісти, вчені, юристи, функціонери провідних політичних партій тощо» [17]. Про Юрія Бута розповідає Віктор Чивокуня в статті «Темні конячки» і «троянські коні» в списках «Нашої України», блоку Тимошенко і Партії регіонів»: «Пізніше, у 1994-2000 рр. Бут працював на посаді старшого викладача в ще одній російській специфічній установі – Військовій академії ракетних військ стратегічного призначення. Що значить ця назва і який контингент складає її штат, пояснювати читачеві не потрібно... Наступною ланкою в кар’єрі Юрія Бута стала установа при адміністрації Путіна – в 2000–2002 роках соратник Юрія Луценка був директором Центру міжнародних проектів та співробітництва Російської академії державної служби при президенті Росії... Але в 2002 році щось трапилося, що змусило Юрія Бута повернутися до України. Обставини цього нам не відомі – зате відомо, що минулого року [2006-го. – О. Р.] він намагався влаштуватися на роботу до секретаріату Кабінету міністрів Януковича» [18]. Чи треба щось коментувати? Помовчимо. Саме час нагадати: «Росіяни – ще більші бюрократи, ніж ми. І ще більше схильні до корупції. І працюють, не «опускаючись» до делікатності у відносинах із продажними українцями – вони їх, по суті, традиційно зневажають. Тому й використовують цих новочасних наймитів грубо й публічно. А використовуючи, вони «палять» їх поодинці й цілими партіями. Без жодного жалю» [19].

На початку 90-х минулого століття Михаїл Любімов написав спомини «Шпионы, которых я люблю и ненавижу». У цій своєрідній енциклопедії розвідок колишній полковник КГБ час від часу дотепно іронізує, водночас ностальгуючи за минулим: «Большой порядок был при Феликсе Эдмундовиче, стреляли много, но тихо, граждан сообщениями об убийствах не волновали, как ныне… Был порядок, было уважение к органам».

Напевно, в Росії і зараз є «уваженіє к органам». Принаймні Владімір Путін і Дмитрій Медведєв прагнуть цього. В інтерв’ю кореспондентові УНІАН (16.03.2011) Микола Мельниченко засвідчив, що «ФСБ розпоряджалася і розпоряджається, кому бути при владі в Україні, – це факт» [20]. Та ми про інше. У березні 2011 року СБУ опинилася в епіцентрі скандалу, по суті розписавшись у своїй безпорадності: ізраїльськими спецслужбами з територрії України таємно був викрадений палестинець Дірар Абусісі й доставленй в Ізраїль [21]. Чи є сьогодні в нас ефективні, державницьки налаштовані «органи»? Чи є в громадян України повага до вітчизняних спеціальних служб і структур? Чи не час замислитись над тим, хто є хто в Україні й що є що в Українській державі?

«Найтаємничіший і непублічний віце-прем`єр Росії Ігор Сєчин тепер використовує весь свій багатий досвід участі у спецопераціях в українських реаліях. <…> В силу нових, перш за все внутрішньополітичних завдань з реалізації сценарію «Путін–3», включно з оперативним управлінням російською експансією в Україну, займається так звана група «пітерських чекістів» на чолі з Ігорем Сєчиним. За планом Сєчина наступ проводиться по двох фронтах – гуманітарному і економічному. Найбільш вдала за останні часи московська експансія в гуманітарному секторі. По-перше, протистояти подібному натиску може тільки опозиція, будь-які ініціативи якої нинішня українська влада апріорі приймає в штики. А по-друге, малорентабельна, в розумінні олігархів, «гуманітарка» не цікавить жодну групу впливу, що є навколо президента.

Ця галузь віддана на відкуп виключно міністру освіти, науки, молоді і спорту Дмитру Табачнику, який після адмінреформи фактично досяг статусу гуманітарного віце-прем`єра (з «гуманітарки» він не курує тільки охорону здоров`я і, поки що, культуру). Саме на Табачника зробив свою ставку Ігор Сєчин – за даними з різних джерел у них дуже дружні стосунки. <…> Покищо атак РПЦ зазнає переважно УПЦ Київського патріархату, про що час від часу заявляє Філарет. Проте, в разі перемоги над УПЦ КП, Московський патріархат сконцентрується на боротьбу з українськими греко-католиками, яких називає не інакше, як уніатами. Наступ на УГКЦ буде ідеально зливатися з загальнополітичною настановою Кремля при підтримці української влади загнати Галичину в гетто.

Стосовно східних індустріальних регіонів України у Сєчина і компанії дещо інші плани – там він здійснює економічну експансію Росії. Проявляється вона у встановленні контролю над експортноорієнтованими галузями української промисловості, що відповідно потягне за собою велике зростання соціального впливу Росії в даних регіонах конкретно і Україні в цілому. Правда, поки що в економічний наступ РФ втягнуті і псевдоліберали, і силовики. Перші активно працюють з деякими українськими «посередниками», які займаються закупівлею активів для подальшого перепродажу. Другі, які давно розчарувалися в посередниках, діють напряму через державний «Внешэкономбанк», головою спостережної комісії якого, між іншим, є прем`єр Росії Владімір Путін. Їхні об`єкти захоплення – підприємства української металургії. До речі, «Внешэкономбанк» фігурує у всіх масштабних галузевих операціях останніх років в Україні.

Нарешті, хто такий цей Ігор Сєчин, чим раніше відзначаввся, і, головне, на що здатний у майбутньому? Після закінчення «інязу» в рідному Ленінграді він почав свою трудову кар`єру (за офіційною біографією) перекладачем у Мозамбіку й Анголі, за неофіційною версією служив в резидентурі радянських спецслужб. З початку 90-тих – незамінний помічник Путіна, який супроводжував шефа на всіх посадах, і зараз найближчий соратник прем`єра, якого за багато років ніхто не міг посунути. Сєчін відомий ефективністю при виконанні «делікатних» завдань Путіна – йому приписують і організацію атаки на Михайла Ходорковського, і розв`язання «торгової війни» з дружньою Білоруссю. Тобто, людина без комплексів. Нині Сєчін – голова ради директорів «Роснафти», ОАО «ИНТЕР РАО ЕЭС», завжди активно лобіював газопроводи в обхід України» [22].

6. Сохацкий В. Игорь Гекко: Как банкир-разведчик стал «политиком по вызову» // www.compromat.ua/ru/16/7818/0/index.html.

12. Степанчук І. Міністр із «фалічним комплексом»//Україна молода, 8 лютого 2011.

19. Лаптийчук В. «Росіяни використотвують українських зрадників грубо й публічно…» // Універсум, № 9-10, 2008. – С.16.