Василь ШКЛЯР: «РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА ТРИВАЄ»
Працював у пресі, з 1986 року на творчій роботі. Упродовж 1988–1998 рр. займався політичною журналістикою. З 1991 р. член Проводу Української республіканської партії, до 1998 р. прес-секретар УРП. Бував у «гарячих точках». Набутий досвід відтворив у романі «Елементал», змалювавши подробиці операції з врятування сім’ї генерала Дудаєва після його загибелі. Автор більше десятка книжок, зокрема романів «Тінь сови», «Ностальгія». Роман «Ключ» (1999 р.) неодноразово перевидавався в Україні, перекладений шведською, російською, вірменською мовами. Член Спілки письменників України та Асоціації українських письменників. Головний редактор видавництва «Дніпро» (2000–2004 рр.). Володіє вірменською мовою. Автор перекладів з вірменської та новогрецької. Значного розголосу набув його переклад українською «Тараса Бульби» Миколи Гоголя, зроблений з першого видання повісті. Особливий резонанс у суспільстві викликав роман Василя Шкляра «Чорний ворон» («Залишенець»). 4 березня 2011 року письменник звернувся до Президента України Віктора Януковича із заявою, у якій просив «врахувати в Указі з нагоди нагородження лауреатів Шевченківської премії моє прохання про перенесення нагородження мене Шевченківською премією на той час, коли при владі в Україні не буде українофоба Дмитра Табачника». Подальша доля премії залишається невідомою.
28 березня 2011 року до Львова прибув автор «Чорного ворона» («Залишенця») Василь Шкляр. Зустріч з письменником проходила в актовому залі Національного університету ім. Івана Франка. Оскільки приміщення не могло вмістити всіх шанувальників творчості Василя Шкляра, то біля пам’ятника Каменяреві був спеціально встановлений телемонітор. Василь ШКЛЯР: – Я сьогодні хочу вітати всю Галичину. Це вітання я привіз з Холодного Яру. Хлопці-галичани, котрі воювали разом з холодноярцями в їхньому полку, перед смертю промовляли: «Хто доживе, привітайте Галичину». Це і Оробко, і Гуцуляк, і золотоволосий рудий хлопчина, чиє їм’я не збереглося, якого називали іменем нашого письменника Руданський. І коли Йосип Оробко в тяжкому бою зазнав поранення в ногу, – йому перебило кістку, – хлопці-холодноярці взяли його на плечі і втікали до лісу, він казав: «Залиште, ми разом не врятуємось». – «Ні», – казали хлопці, – «ми тебе донесемо». Тоді Йосип Оробко дістав револьвера і вистрілив собі в голову, поставивши крапку на дискусії. У ХХ сторіччі ми завжди воювали разом, і ті імена, які знайомі ще з 1918-го, під Крутами, той же Валер’ян Гончаренко, потім зустрічаємо в дивізії «Галичина». Там зустрічаємо і холодноярців зі села Михайлівки з Жаботина – ми бачимо: хто вижив, той знову опинився в УПА. Вже тут, у Галичині. І в нас у центрі, на сході України була УПА. Коли опинилися наші вояки в «трикутнику смерті», Петлюра зняв із них присягу і сказав: «Розходьтеся, хто куди хоче: хто – закордон, хто – додому». І стояли вони під дощем, на вітрі голі, холодні, босі, і сказали: «Ні, ми не підемо додому, ми не підемо закордон. Ми підемо, як повстанська армія по тилах ворога!». Так почався перший Зимовий похід. І сьогодні, навіть під час цієї локальної події, коли я зробив свій непростий, можливо, крок, перші, хто мене підтримав – це Ігор Калинець зі Львова, Степан Пушик з Івано-Франківська. Вони сказали: «Ми з тобою. Ми готові не тільки до протестів у газетах, а й на рішучіші кроки, бо ми знову разом». І я хочу сказати галичанам: не беріть близько до серця, коли на вас нападають, гавкають собаки-українофоби, бо в них найбільшу злість викликає те, що є здорового в українському організмі. Саме тому Галичина стала ціллю цих україноненависників. І я сприймаю для себе як найбільший комплімент, коли мені казали хлопці: «Справжність твого роману доведе тільки те, коли підніме шум оця вся банда, ці російські центри, коли почнуть тебе звинувачувати у всіляких фобіях». І це почалося. І я зрозумів, що писав цю книжку недаремно, бо влучив у ціль. І коли мені кажуть: «Ти – ксенофоб! Ти – антисеміт! Ти – фашист! Ти – расист!», я кажу: «Дякую! З ваших уст для мене – це найбільша похвала!» Я сьогодні казав вам про дорогі нашому серцю образи галичан-холодноярців, які зберіг у своїй книжці Горліс-Горський. І тому давайте зробимо все, щоб ця книжка «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського була в кожній хаті, в кожній оселі, бо вона несе в собі енергетику, і цим скажемо ще одне слово за Україну, крім зброї існує ще багато інших методів боротися за нас із вами. Слава Україні!
«ЧОРНИЙ ВОРОН» І РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКЕ ПРОТИСТОЯННЯ «1921 року долю чотирилітньої війни, яку Росія розв’язала проти Української Народної Республіки, було вирішено на користь загарбника. Армія УНР опинилася інтернованою за колючим дротом колишніх польських союзників. Однак збройна боротьба ще роками тривала майже на всіх теренах України. Відчайдушний опір російським окупантам чинили повстанці Холодного Яру. На їхньому чорному бойовому прапорі був напис: «Воля України або смерть». Так починається роман лавреата Шевченківської премії Василя Шкляра «Чорний Ворон». Саме в цьому своєрідному заспіві сконцентрована велична й трагічну Правда твору. Саме її – Правди Історії не можуть вибачити письменникові нащадки російсько-большевицьких колонізаторів. Бо «Чорний Ворон» пробуджує національну гідність українців. І це українофоби миттю завважили, зрозуміли, відчули. Російсько-українська війна насправді ніколи не припинялась. Лише форми її змінювались. Була війна між державами, а не «громадянська». Факт. Був період відкритого збройного протистояння, була боротьба повстанська, підпільна, партизанська… Але, будьмо відверті: російсько-українське протистояння триває і зараз. У побуті, в інформаційному просторі. Всі все дуже добре розуміють. А надто численна російська меншина, яка в Україні своєї території не має. Це колоністи, нащадки колоністів. Іммігранти. І не треба спекулювати на «братской помощі» у відбудові народного господарства – досить лише згадати колонізацію українських земель після Голодомору. Нащадки колонізаторів ніяк не бажають розлучатися з привілеями. Мовними зокрема. Нащадки російських інтервентів і запроданців упізнають своїх предків у романі «Чорний Ворон». Тому й нервують, впадають в істерику. «У меня прадед Чаленко Василий был в красноармейцах. Кавалерист. Был красный кавалерист, короче говоря», – здають нерви в журналіста Олександра Чаленка під час прямого ефіру ток-шоу «Велика політика з Євгенієм Кисельовим» на телеканалі «Інтер». І одразу стає зрозумілим його українофобство. Не приховує чекістського минулого свого діда і Дмитро Табачник… «У творі Шкляра я не знайшов ксенофобських речей, але розумію людей, яких цей твір може вразити. Бо коли внукові чи синові кажуть, що його батько або дід був убивцею, катом, а потім ще й розказують, у який спосіб за це його покарали, – то їм це неприємно слухати... Тому зрозуміло, звідки конфлікт. Україна поєднала різних людей, у нас жертви й кати живуть поруч. Звідси й агресія, бо хто захоче визнавати це?!» [Тарас Прохасько, письменник]. Чи скиглили грузини, українці, казахи, таджики, туркмени,чеченці, естонці, латиші, литовців та інші народи, що з розпадом СССР вони втратили батьківщину? Ото ж бо. Нагадаймо декому одкровення одного з персонажів «Последней книги» Євгена Габриловича, відомого в СССР письменника, кінодраматурга: «Росіян не люблять – пора сказати це прямо… Адже все це байки й нісенітниці про братство и дружбу! Вони ненавидять (виділено Є. Й. Габриловичем. – О. Р.) нас – я знаю це, все бачив і всюди побував. І треба бути останнім йолопом, щоб не передбачити, що все це розлетиться вдруз, тільки-но ослабнуть віжки…». Це добре розуміли Ленін, Сталін, їхні поплічники і наступники. Либонь не випадково Лев Троцький у праці «Терроризм и коммунизм», написаній 1920 року, акцентував, що совєтська влада була влада насамперед російська: «Когда русская Советская власть разогнала Учредительное Собрание, этот факт показался руководящим западно-европейским социал-демократам если не началом светопреставления, то во всяком случае грубым и произвольным разрывом со всем предшествовавшим развитием социализма». Совєтська влада в СССР – найперш влада російська. Це визнавав навіть Йосиф Сталін. Виступаючи 23 квітня 1923 року на XII з’їзді РКП(б), він закликав «принять все меры к тому, чтобы Советская власть в республиках стала понятной и родной, чтобы Советская власть была у нас не только русской, но и междунациональной. Для этого необходимо, чтобы не только школы, но и все учреждения, все органы, как партийные, так и советские, шаг за шагом национализировались, чтобы они действовали на языке понятном для масс, чтобы они функционировали в условиях, соответствующих быту данного народа. Только при этом условии мы получим возможность Советскую власть из русской сделать междунациональной». Втілювати в життя ці гучні декларації Кремль, звісна річ, не прагнув. Совєтська влада так і залишилась владою російською. Див. зокрема працю Й. Сталіна «Марксизм і національно-колоніальне питання». Тож за «утєряной родіной» – Совєтскім Союзом досі ностальгують насамперед росіяни та всілякі манкурти. А ще Владімір Путін не приховує своїх жалів за «вєлікой дєржавой». Роман Василя Шкляра можна розцінювати і як «віху в російсько-українській війні». Бо Україна була переможена в кривавій боротьбі з російською навалою. «Статистика свідчить, що в Україну було кинуто 1 мільйон 200 тисяч лише регулярного війська. А ще ж були «частини особливого призначення», ЧК, ГПУ, а ще ж міліція, винищувальні і каральні загони. <…> Фрунзе, який очолював «Червону армію України» у 1921 році, зазначав, що вона на 85 відсотків складається з великоросів…. були й наймані війська – китайські, монгольські, литовські полки. За документами відомо, які банки фінансували окупацію нашої країни. … З перших років окупації більшовики організували в Україні репресивно–каральну систему, до якої входило 18 концентраційних таборів. Лише у 1918–20 роках було знищено понад 100 тисяч українців. Усіх, причетних до повстанського руху, винищували фізично. <…> І друге вторгнення в Україну у грудні 1918 року Росія розпочала вже без оголошення війни – віроломно, як потім напав на СРСР Гітлер. Ось оголошення: «Лекція о совєтской власті і соцобєспєчєніі в реокупірованной Украінє». Вони самі визнавали, що окупували Україну... А у смертних вироках на українців значиться: «Імєнєм РСФСР»... Є чимало висловів червоних воєначальників. Скажімо, Троцький у 1920 році заявляв, що «Радянську владу на Україні вдалося втримати лише силою Москви, великоросійським комуністам і Червоній армії». А командир большевицьких військ Вацетіс зазначав у телеграмі до Антонова–Овсієнка: «Завдання на Україні настільки великі, що для їх вирішення потрібно кілька армій. Це під силу тільки військам РРФСР» [Роман Круцик, голова київського «Меморіалу»]. Після мілітарної поразки, попри відчайдушний партизанський, повстанський спротив народу Українська Народна Республика була колонізована. Організований Москвою штучний голод майже зламав хребет українській нації. Російська метрополія дістала можливість беззастережно порядкувати на загарбаній території, попервах заграючи з національною інтелігенцією аби згодом майже вщент знищити мозок нації. Залишити народ без проводу. А далі виховувати, як це робили англійці в Індії, французи в Індо-Китаї слухняних виконавців-слуг. І тепер екс-метрополія, її клеврети в Україні скаженіють, коли з’являються найменші спроби донести людям, а найперш молоді, історичну правду. Нащадки колонізаторів бояться визнати, що у 1918–1920 рр. в Україні була насамперед війна міжнаціональна – українці боронили рідну землю від московськолї навали. Україна була переможена й окупована московськими зайдами, був насаджений большевизм. Колаборація почалася згодом. Не всі могли стати Чорними Воронами… Коли загравання з національною інтелігенцією було визнано зайвим, метрополія приступила до фізичної ліквідації еліти нації, до нищення селянства, як головної антиросійської сили. Видатний літературознавець та історик Григорій Костюк у своїх споминах «Окаянні роки: від Лук’янівської тюрми до Воркутинської трагедії (1935-1940)» розповідає як Панас Буценко, колишній генеральний секретар Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК), який у 20-ті роки минулого століття відігравав роль своєрідного українського парламенту, згодом звинувачений в організації фашистського підпілля (через що й опинився в ГУЛАГу), ділився своїми думками-прозріннями. На запитання Костюка: «Де причина того, що діячі вашого рівня мусять кінчати життя або під кулями в підвалах Луб’янки, або в отаких умовах ізоляції? Чи думаєте ви, що винні насамперед отакі українчуки, що самі вмирають ні за що і на других свідчать брехливо?» у відповідь почув: «Особисто я думаю, що причина в нас самих. Причина в тому, що ми програли бій. Ми виявилися нікудишніми політиками. Ми не зуміли гарантувати безпеки своєї і свого народу. Ми легковірно повірили на слово дружби. Фікцію держави ми сприйняли як дійсність. Ми задовольнились владою без влади… Моя трагедія (і тисячів таких як я) в тому, що я свідомо діяв як українець, як син свого народу. Я априйшов до комуністичної партії з УСДРП, до якої належав з 1910 року. Мені видалося тоді, що моя партія з своєю програмою, тактикою і стратегією вже застаріла й плентається в хвості історії. Я прийшов до комуністичної партії тому, що вірив, що на відтинку історії саме ця партія потрібна українському народові… Я був серед тих, хто з перших кроків її намагався надати їй українського обличчя…Ми залишились назавжди білими воронами в партії. Безкінечно це тягтися не могло. В слушний момент мене, і всіх таких як я, оголошено українськими фашистами і знищено. Виходу нема. Ми не забезпечили собі захисту. Ми добровільно ввійшли в пащу удава. Наше життєве коло замкнулося». Чорний Ворон і його побратими, на відміну від Буценка, добре розуміли, що українцям з Росією не по дорозі. Видатний український історик Ярослав Дашкевич ще 1994 року намагався застерегти: «Необхідно остаточно усвідомити, шо українського комунізму в Україні перед розвалом СССР не було і, тим більше, немає його сьогодні. Був і є лише російський комунізм з його геноцидною, різко антиукраїнською практикою. <…> Українського національного комунізму навіть у функціонерно-бюрократичному розумінні (як, наприклад, у Литві, Польщі) ніколи не було, то комуністичні та близькі до них сили виступають у ролі п’ятої колони з позицій російського комунізму і націоналізму, практично за реставрацію панування Росії в Україні, за відродження колоніальних порядків, за відновлення терористичного режиму – і всього іншого, що від віків було пов’язане з російською окупацією України. <…> внаслідок кривавого терору російського комунізму, який панував десятиріччями в Україні, ворогові вдалося довести націю до такого упадку суспільної моралі, почуття справедливості, націонапьної гідності, що ця нація не вимагає суду над злочиниями-тсрористами і над їхньою людиноненависницькою та українофобною ідеологією; крім цього, засобами корупції зуміли розкласти ті українські сили, які спершу виступати як, нібито, непримиримі вороги комунізму; <…> А перша передумова зміни ментальності – змінити в Україні, в цілому ряді її регіонів неукраїнську та ворожу всьому українському владу на всіх щаблях на владу українську. Ніде у світі – крім України – немає влади, нелояльної до своєї ж нації. В Україні нелояльна, ворожа українській нації влада панує на значній території держави. Це не парадокс, це злочин перед українською нацією і заперечення будь-якого процесу державотворення. <…> Може, врешті треба перестати експериментувати над українською нацією, над якою знущалися віками? Може, врешті треба відповісти відверто: чи ми справді будуємо Українську державу з її українською національною ідеєю, з українською нацією як єдиним можливим гарантом незалежності національної держави? Якщо ж продовжувати мурувати державу без української нації, а над українською нацією, то це буде чергова чужа в’язниця, подібна до тих, у яких український народ перебував сторіччями. <…> Дуже низький ідейний рівень керівників усіх рівнів, їх нсфаховість, некомпетентність, низький інтелектуальний рівень, повна відсутність політичної і особистої моралі, що довело до абсолютної корупції, абсолютної безвідповідальності і абсолютної безкарності. <…> Сьогодні Україна зникає, гине, руйнується тому, що – під захистом ідей власного націоналізму – не було знищено дощенту реліктів російської комуністичної тоталітарної системи і спеціально не було опрацьовано схеми поступового переходу і взагалі будь-якого переходу від однієї суспільно-політичної системи до іншої (відомо чому: в мутній воді ловити рибу краше). Сьогодні в Україні відбувається боротьба російського націоналізму та його колаборантів за Україну. Ставкою в боротьбі є життя української нації і справжня незалежність України». 13 січня 2010 року Апеляційний суд міста Києва приняв знакову ухвалу, яка оскарженню не підлягає: «Після повалення Української Народної Республіки в листопаді 1920 року більшовицький режим розпочав на її території активні дії щодо недопущення відновлення незалежної Української держави шляхом жорстокої репресивної політики, спрямованої на встановлення комуністичного ладу і придушення будь-яких партій і рухів, які обстоювали ідею української самостійності… Голодомор 1932–1933 років на Україні визнати геноцидом частини української національної групи». Звісна річ, самої ухвали недостатньо для радикальної зміни світогляду українців. Питання в іншому: чи усвідомлюють українці виняткову важливість цього документа, який, по суті, узаконив нагальну потребу викорінення тяжких наслідків російсько-большевицької окупації? Сучасна Україна – це постколоніальна, постгеноцидна, посттоталітарна держава, в якій упродовж останніх двадцяти років так і не була здійснена деколонізація, декомунізація, десовєтизація, дерусифікація. Дивуватись нема чого – вихована метрополією підколоніальна еліта за суттю своєю не могла зважитись на такі радикальні кроки. Треба врешті-решт усвідомити, що Україна впродовж століть була «колонією європейського типу». Зрештою, про це давно писалося і мовилося. Чомусь згадалась Ірландія. «За всі часи взаємин Ольстеру та метрополії католицьке населення, основу якого складали ірландці, практично не знало спокою, воно не мало нормального розвитку. За офіційними підрахунками, в кожній четвертій ірландській родині є загиблі, поранені, інтерновані або ув‘язнені. Масове безробіття, небувалий повсякденний тиск з боку протестантської більшості, ігнорування з боку колаборантської влади, насадженої з Лондону і нарешті, відверте беззаконня з боку Англії практично поставили ірландців у безвихідь – смерть з-за рогу або депортація з одного боку та збройний спротив з іншого. Але залишалася певна кількість тих наївних, хто ще вірив у якусь справедливість та «демократію», його величність «закон» або ж тих, хто просто, рятуючи себе, йшов на співпрацю з колонізаторами» [Олесь Хоменко]. Російсько-українське протистояння не закінчилась. Прикро лише, що за двадцять останніх років багато українців так і не усвідомили, що витоки Української державності беруть початок не в серпні 1991 року, а далекого 1918-го, коли 22 січня був проголошений IV Універсал Центральної ради УНР… На початку двадцятого століття фінський художник Hugo Sinberg (1873–1917) намалював пророчу картину з невибагливим, здавалось би, сюжетом: двоє підлітків ідуть засніженою землею Суомі й несуть ноші, на яких сидить зажурений янгол з похиленою головою і складеними крилами. Янгол – це символ поневоленої Російською імперією Фінляндії, а хлопчаки – уособлення нації, що пробуджується. Фінляндія, як відомо, зуміла пробудитися ще 1918 року, зуміла перебороти в собі церебропатію – ліні думати й аналізувати, відтак досягти вражаючих економічних успіхів на бідній природними ресурсами землі. Чи знайдеться в Україні достатня кількість думаючих людей, здатних вивести державу на світові обшири? Питання не риторичне, бо й досі далеко не всі українці визначилися де їм бути: у сяйві золотого Тризуба чи в тіні двоголового орла. Самого «Чорного Ворона» ще далеко не досить, щоб отямились українці. Скажімо, на Черкащині, де хоробро воював Чорний Ворон, боронячи рідний край від загарбників, якась фантасмагорія чиниться. Про неї розповідає заслужений журналіст України Василь Кізка: «Перефарбований золотистою фарбою величезний Ленін (справа, при вході в райдержадміністрацію) під жовто-блакитним прапором. Вождь російських загарбників України ніби охороняє велику братську могилу неподалік з написом: «Павшим в боях с контрреволюцией в 1921 году». І на яку (могилу) «манкурти і досі квіти носять». Помовчимо, чи що?.. Олег К. РОМАНЧУК БЕНКЕТ ШАКАЛІВ НАД РОЗТЕРЗАНОЮ УКРАЇНСЬКОЮ ЛІТЕРАТУРОЮ Здавалося б, прочитавши «Чорного Ворона» Шкляра, я мав би образитися двічі. Перший раз за національною ознакою, другий – за ознакою своєї приналежності до російської літератури... Мишача істерія «протестувальників» проти романа Василя Шкляра «Чорний Ворон» гідно продовжила традиції «фаллопошуку» в сучасній українській літературі. Спадкоємці Валуєва укотре оголосили світові: ніколи в Україні не буде нічого українського, і рівень української культури, вкарбований в усі телеканали країни образами співучого ректора і зоряного трансвестита, що косить під хохляндського месію, став державним еталоном «художності», порушувати який не дозволено нікому. Навіть письменникам. Точніше – особливо письменникам, бо не дай Боже, нація, яка вже розучилася читати, знову зануриться в вихолощений світ літератури. Здавалося б, прочитавши «Чорного Ворона», я мав би образитися двічі. Перший раз за національною ознакою, другий – за ознакою своєї приналежності до російської літератури. Більш того, я міг би зробити все, щоб письменник пом`якшив, нівелював найбільш різкі сторінки романа – адже, користуючись довірою автора, я читав роман ще в рукописі. Не приховаю, дискусія була, і я попереджав свій колегу, яку реакцію викличе його роман. Але Василь Шкляр був непохитний у своїй правоті, і я визнав, що, врешті-решт, будь-який твір ми зобов`язані судити за законами і силою таланту самого автора. Що ж до граду звинувачень, то, по-перше, у мене виникла величезна підозра, що переважна більшість викривачів роман не читали і відповідно до радянської традиції гуртом крикнули: «Але засуджуємо»! А не читали вони тому що, по-перше, не знають мови, якою написаний роман, а по-друге, тому що вся їх, вибачте на слові, «ідеологія» стоїть на двох тезах: щоб суспільство забуло про існування «мови», якою можна створювати добротну літературу, а вже якщо не виходить заборонити писати українською книжки, то бити і топтати ногами все, що виходить за рамки хуторянства і жлобства. Проте не залишає гірке відчуття, що у запалі суперечки ми «з водою виплеснули дитину». Я кажу про художню цінність роману, бо ніхто з критиків – навіть тих, хто прийняв роман на ура – не відзначив зворушливу сцену, рівної якій я не пригадую в українській літературі всього двадцятого сторіччя. Це сцена, коли герой з дружиною і дитиною, марно намагаючись знайти прихист у будинках переляканих єдинокровців, знаходять його у бідної єврейки Єви. Написана пером майстра, ця сцена постає для мене певним продовженням всіх біблейських суперечок, вирішенням багатьох тисячолітніх конфліктів, коли національне на мить зникає і людина залишається як у перші дні створення світу – абсолютно голою, а відчуття її спочатку прості і зрозумілі – доброта, любов, співчуття. Безперечно, роман має яскраво виражений націоналістичний характер. Мабуть, це було головним надзавданням автора, який, розповідаючи історію повстанців Холодного Яру, наполегливо довбе в тім`я мільйонам етнічних українців, які й сьогодні, як за часів майже сторічної давності, в страху замкнули двері і вікна, намагаючись пережити непевні часи. Холодноярські повстанці могли вибрати життя, могли розчинитися в натовпі гречкосіїв, могли емігрувати і плодити по світах чималу діаспору, але вони вибрали смерть. Це історична правда. Вони знали, що їх тавруватимуть як зрадників, бандитів, тавруватимуть свої ж, у яких від українства залишилося лише коротке «-ко» насамкінці прізвища, але вони все ж таки вибрали смерть, бо знали: свобода не падає манною небесною з неба, за свободу треба битися. Альтернатива свободі – тільки рабство. Або смерть. І якщо бути вже дуже упередженим критиком романа в частині його історичної правди, то у нас є можливість подивитися на ті події двадцятих років не через сторінки радянських підручників (які сьогодні, злегка відредагувавши, продовжує тиражувати міністерство освіти), а вивчивши реальні документи, які автор і подає на сторінках свого твору. Так, історія залишила свідчення про те, що багато комісарів і чекістів мали єврейські прізвища, що більшовики із своїми імперськими ідеями дали фору багатьом російським імператорам, і саме тому загони Червоної гвардії вбивали і знищували все українське, не даючи розпастися улюбленому дітищу Петра – Російській імперії. Врешті-решт, це право Шкляра вважати Чорного Ворона патріотом, а не бандитом. Як і право кожної нації вибирати своїх героїв. Нагадаю, що після Другої світової війни англійці чинили опір створенню незалежної держави Ізраїль. І тоді в повітря злетів готель «Кінг Девід» з англійськими офіцерами, топили кораблі, вбивали окупантів. З погляду англійців, майбутній прем`єр Ізраїлю Менахем Бегін як один з найбільш активних учасників опору був безсумнівним бандитом і терористом. Але чому ж в Ізраїлі його вважають патріотом, героєм? Та тому, що він боровся за свободу свого народу! Так чому ж в цьому праві відмовляють героям українського опору? А хто ж у нас оголошує себе захисниками своїх народів, яких, на їх думку, образив автор? Набір «захисників» вельми убогий. Завсідники телевізійних політтеатрів, які давно викликають роздратування у будь-якої мислячої людини, політологи «в цивільному», нікому не відомі «консультанти» і «знавці літератури». Особисто я, коли бачу серед цих панів дебелу шияку одного із захисників мого народу, постійно здригаюся і думаю: оцей суб`єкт і є привід для найближчого погрому! А що спільного у голови незрозумілого «русского блока» з моїм другом видатним російським письменником Віктором Єрофєєвим? Національна спільність? Навряд чи в нинішньому світі це принципово. Відтоді, як сталінські кати фриновські й авербахи знищили в ГУЛАГу Осипа Мандельштама і Всеволода Мейєрхольда, національна ідентифікація втратила свій сенс. Світ поділився на таланти і заздрісну сволоту, на святих і вбивць, на людей чесних і продажних. Тому радісні вигуки «вурдалаківських» газет, що «справа Шкляра» розбиратиметься в Європарламенті сам депутат Мирський, який, звичайно, «не чув як співає Карузо, але знає, що співає дуже погано, тому що сусід Ізя йому наспівав», це подальший бенкет шакалів над великою і розтерзаною українською літературою. Та все ж історія про нескореного отамана Ворона не закрита. У цьому яскравому і талановитому романі мені не вистачає прямішої відповіді на головне питання: так хто ж винен у тому, що Україна не відбулася як держава в двадцятих роках минулого сторіччя? Чому не відбулася і на початку століття двадцять першого, де ніби і прапор національний є, і гімн, і навіть в парламенті деякі депутати сміють говорити «на мові»? З чекістами єврейської національності автор розібрався. І з російськими окупантами – теж. Та ж надто скупо помітив, як поступово закривалися двері своїх же селян перед повстанцями, як свої відмовляли своїм в шматку хліба, в даху. Очевидно, не хотів втоптувати в багно бідних, забитих, неписьменних, із живою пам`яттю про кріпаччину. Лише дорікнув, що не зрозуміли вони, про яку міфічну волю ці повстанці написали на своєму стягові. А цікаво було досліджувати ціну сором`язливого умовчання, щоб відповісти на запитання: а що ж нині? Чому ж сьогодні та давня холодноярська історія, про яку не знали цілі покоління, хвилює лише вузьке коло? Під час телевізійного шоу, де роман «Чорний Ворон» був підданий анафемі, «в одному окопі» з нащадками ревкомівців і комісарів сидів син поета, який віддав своє життя за свободу України. Що це? Політична сліпота? І вже зовсім розвеселив успішний видавець, пояснюючи, що слово «жид» в дев`ятнадцятому столітті звучало не так образливо, як у двадцять першому. Чи знає цей видавець, хто написав найблискучішу статтю про Тараса Шевченка, якого вельми складно запідозрити в любові до євреїв? Навряд чи. Адже статтю написав один із засновників сіонізму Володимир Жаботинський. Націоналіст віддав належне націоналістові. Захисник єврейського народу оспівав захисника народу українського. І на цьому час припинити ігри на національних почуттях. Тому що слова «жид», «москаль», «хохол», «лях» у творах Гоголя, Шевченка, Достоєвського і, звичайно ж, Василя Шкляра, це не стільки визначення національності, скільки характеристика огидних національних рис, на які хворий будь-який народ на нашій планеті... «Чорний Ворон» підняв планку Шевченківської премії на таку висоту, з якої ми, можливо, побачимо нову Україну. Ту, про яку мріяв і Тарас Григорович, і впертий отаман, який загинув в лісах Холодного Яру. Анатолій КРИМ ... Одразу після оприлюднення результату голосування Комітету з Національної премії України імені Тараса Шавченка автора роману звинуватили у ксенофобії. Упевнений, що обвинувачення ґрунтується на основі обмеженого словникового запасу сторони обвинувачення, а не на усвідомленні значення ксенофобії. Пропоную звернутися до словника Вебстера, у якому вперше з’явилося тлумачення «ксенофобія»: це «страх або ненависть до незнайомців, чи іноземців, або до того, що дивно або чуже». Прочитавши роман, не вгледів жодного натяку на ксенофобство. Як поляк та громадянин України, не знайшов жодного належного доказу ксенофобії. Якщо посилатися на тлумачення «ксенофобія», то такими можна назвати Черчилля, Трумена, Рейгана – адже вони відкрито висловлювали ненависть до політичного устрою Радянського Союзу. На підставі позиції сторони обвинувачення, можна звинувачувати в ксенофобстві майже все російське кіно та телебачення, де відкрито українців зневажають називаючи «хохлами». Для мене, у минулому військового перекладача, іменник жид не є таким ксенфобством. У польській, чеській, словацькій, словенській мовах іудеїв звуть жидами, а не євреями, і нічого тут принизливого чи зневажаючого немає. Моїми друзями є євреї або жиди, кому як зручно. Але це не заважає бути друзями. Щодо москалів, так це приклад меншовартості, яка проявляється в північного сусіда й не заслуговує на обговорення. Ми маємо усвідомити їхню історію та поважати. Разом із тим, ми маємо навчитися використовувати економічний потенціал наших сусідів на свою користь та одночасно пам’ятати, поважати історію свого краю, Вітчизни. Ми впораємося із цим лише в єдності та економічним піднесенням нашої України. Але події, що розгорнулися навколо роману, доводять, що українці та політичні представники країни, особливо ті, що часто закликають громадян до патріотизму та любові до України – не провели жодного загальнонаціонального заходу на підтримку результату голосування Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Нація мала нагоду підкреслити всьому світові, що вона є єдиною, сильною нацією, яка поважає свою історію й не хворіє на ксенофобство. Єдність нації навколо роману завдала б нищівного удару силам, які використовують ксенофобство з метою тиску на Україну в особистих політичних інтересах, у той час, коли в їхніх державах існують наглядні приклади ксенофобства в минулому та сьогодні. Загальнонаціональна підтримка роману «Залишенець» позбавила б президента зовнішнього та внутрішнього тиску щодо вручення Шевченківської премії Василеві Шкляру. Політичні сили та політики «патріотичної» платформи зрадили, на забаганку своїм політичним інтересам, воїнів, героїв, які боролися та поклали життя за Україну. Василь Шкляр, як і його герой роману, став залишенцем, прийнявши останній бій.... Руслан РАДЕЦЬКИЙ,
|
|
|
|
