Леонід КАПЕЛЮШНИЙ: «У НАШОМУ ДОМІ ЙДЕ РЕСТАВРАЦІЯ ІМПЕРСЬКОГО РЕЖИМУ ЗА ШИРМОЮ ДЕКЛАРАТИВНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ»

Інші матеріали числа

Леонід Капелюшний – відомий журналіст і публіцист. Працював у районній газеті «Перемога» на Житомирщині, у молодіжній «Комсомолець Запоріжжя», власним та спеціальним кореспондентом «Комсомольской правды» (Львів), «Известий» (Східний Сибір, Литва, Україна), «Литературной газеты» (Україна). Редагував тижневик «Слово» в Одесі. Член Національної Спілки кінематографістів України та Асоціації українських письменників. Автор близько двадцяти документальних фільмів, книжок нарисів «Светит незнакомая звезда», «Трасса», «Командировка в Китай», художньо-публіцистичних досліджень «Високосное время», «Жертовна кров», «Візантійський синдром», «Час сутіні» та роману «Пригірщ вітру.

Лауреат премії Спілки журналістів СССР, кавалер Золотої медалі «Незалежність» Київської спілки журналістів. Член Комісії з журналістської етики України.

Реставрація – від латинського restauratio – відновлення до первісного вигляду пошкоджених під впливом часу чи зумисне, а також перероблених творів образотворчого мистецтва, архітектури, історичних та культурних пам’яток.

Реставрація – відновлення поваленого режиму, ладу чи династії. Наприклад, повернення династії Бурбонів у Франції у 1814 і 1815 роках; панування реакційних режимів у Франції у 1814–1830 роках; відновлення Російської імперії після большевицького заколоту 1917 року у вигляді Союзу Совєтських Соціалістичних Республік.

Реставрація – у палеонтології: відновлення знищених чи загублених частин скелета або окремих його елементів; у політичних практиках: повернення втрачених державою територій політичним чи дипломатичним шляхом, як, наприклад, приєднання у 1938–1939 роках до Німеччини територій із німецьким населенням, що перебували у складі Польщі та Чехословаччини.

Реставрувати – від латинського restaurare – відновлювати у первісному вигляді, піддавати реставрації.

Все не доїду до того місця на Калці, де під кам’янистою горою Мстислав Київський стояв городом три дні і три ночі, боронячись від ординців. Все щось заважає. Збираюся і відкладаю подорож на потім, на потім, на потім… Заспокоюю себе, що нікуди не втече Калка. Хоч вона таки втікає – уже стала Кальчиком, обмілілим, замуленим, порослим рогозою та цупкими очеретами степовим потічком. Чого тягне на Калку? А бозна. Розумію, що нового знання ця подорож не додасть, що було у Іпатіївському списку, те і лишиться. Це в теорії пам’ять води незнищенна. А насправді… Хіба раз сидів я на сонному березі при впадінні Кальчика в Кальміус, черпав пригорщею, і не було у воді ані гіркоти сліз, ані солі крови? Але живе у мені переконання, що колись та мушу постояти на тому місці.

Питаю себе: може, зволікаю, що насправді не хочу вчути стогін далеких наших предків? що насниться потім татарська дика учта на помості, під яким конають князі і княжі мечники? Гіркі сни приходили до мене після Берестечка, після Батурина, Чигирина і Капулівки, після Крутів, Холодного Яру й Гуляйполя, і навіть після Хортиці. Такі наші історичні місця солодких снів не навівають.

Калка манить іще й тому, що там, на колишньому порубіжжі Русі, визначилася наша доля на багато років. Вісімсот уже спливли, а вона все відгукується. І хоч у історії справді немає умовного способу, безглуздо не розуміти і не міркувати, як би склалася доля України, якби…

Принаймні для того, щоб засвоювати історичні уроки. У шкільній педагогіці це зветься «робота над помилками». Я додав би до цього курсу іще й перевірку на істинність, даруйте за тавтологію, класичних істин. Ледь не із «Букваря» увійшло в свідомість, що Русь затулила собою Европу від татаро-монгольської навали. Що похід та поразка Ігоря Святославича у Половецькому степу – заклик до єднання слов’ян перед нашестям Орди. Що поразки на Калці у 1223 та у Києві у 1240 роках – наслідок ворожнечі князів між собою. Ніби справді все так. Але навіть у медалі є дві сторони, а кожна історична подія має десятки граней, і кожна – важлива та головна.

Заходжу здалека, з Калки, із стократ переораної і обскубаної минувшини, хоч марудить від сьогодення – Харківський пакт Януковича–Медведєва, здача Криму, нова сторінка «газавату», брутальна виборча кампанія осени 2010 і ще брутальніше повернення кучминської Конституції, нахраписта побудова такої України, яка начебто і не Росія, але вже і не українська Україна, а скорше російська. Одне слово, мова про рішучий поворот, якими ошелешив нас новий Президент. Голова на повороті – обертом, а навантаження, як при виході із земного тяжіння у космічну невагомість. То ми вже не створюємо замкнений цикл із виробництва ядерного палива, будучи урановою коморою, то Голодомор – не геноцид, то Бандера і Шухевич – не Герої України, то пишемо із Росією спільний підручник історії і знову реформуємо іще не завершену реформу освіти, то висміяний і запльований регіоналами «бюджет проїдання» від помаранчевих замінений ще гіршим «соціально орієнтованим» від місячно-білих, ющенківське вимітання деркачем корумпованих чиновників – засуджуване янукоїдами до публічних судом, змінилося таким само, але іще більш тотальним вигнанням «хоружівських» і заміною їх на донецьких. «Хоружівські» – умовно, а донецькі у прямому і без лапок сенсі. Аж дива беруть, де там така надпотужна кадрова кузня взялася? Ходить такий анекдот. У нашого Президента питають колеги, чи зміг би він керувати США? «Звичайно, чом ні?» А якщо об’єднаною Европою? «Та без проблем!» А як стосовно Китаю? «Китай… З Китаєм напряг буде. На посади донецьких не вистачить».

Так ось, чи такі вже й незаперечні істини, що лежать в основах нашого світогляду, історичного почуття і знання? Зокрема, щодо невміння руських князів єднатися? На Калці стали проти Субудая майже всі князівства. Як вказує чи не найбільш авторитетний російський історик Василь Татіщев, війська було 103 тисячі, та ще 5000 половців. Не прибув із дружиною лиш Юрій Суздальський, чим і дорікатимуть йому усі літописці, забуваючи сказати, що свою рать того літа він послав на західне порубіжжя, яке терпіло від чергового набігу сусідів по Европі. Там треба було стояти – стіною. Ще ніхто й не чував тоді про «агарян» зі Сходу, а західні варвари спустошували Русь, терзали її немилосердно, знекровлювали, і це була чи не найважливіша обставина нашого ослаблення перед нашестям. Та ще, звичайно, надмірність амбіцій, політичний егоїзм, як би тепер ми сказали, що засліплював очі хоробрим і тьмарив розум мудрим.

Вкотре читаю, як Мстислав Мстиславович повелів князю Данилові перейти Калку, як переправив своє військо і виставив із Яруном половецьку сторожу, як виявив татар і дав команду готуватися до бою.

«А князь Мстислав Київський і другий Мстислав сиділи в стані і не знали нічого, Мстислав же Мстиславович не сказав їм із заздрощів, бо була поміж них ворожнеча велика».

Які високі слова знайшов літописець, щоб оспівати мужність 17-річного князя Данила! Ось він врізався у татарські порядки, ось жене напасників, не відчуваючи рани в грудях! І половці із Яруном – за ним. Але та втеча – тактичний хід, монгольська «фішка». Степовики часом вдавали втечу і кілька днів, заманюючи противника у глуху пастку. Так вийшло і на Калці. Скоро вони дали таку відсіч, що половці покотилися назад, зминаючим наші бойові порядки.

«І були переможені усі князі руські, як ніколи іще не бувало від початку Руської землі».

Не єднання бракувало київським князям, а стратегічного мислення, військового мистецтва, військової дисципліни і порядку, які були у війську геніального Субудая. Задля виправдання військової недолугости наших предків не скупилися літописці на гіперболи – у їхніх хроніках ішли ординці без ліку, вони ніби змагаються, називаючи ординського війська хто триста тисяч, хто п’ятсот чи шістсот. Поза тим серйозні дослідники вважають, що було у монгольського полководця щонайбільше 30 тисяч ратників. Але то було справжнє військо. І якби Мстислав служив у Субудая і втаїв від нього інформацію або гарячий «монгольський Данило» кинувся в атаку без команди, чекала б страшна смерть не тільки на них. В Орді карали за одного порушника дисципліни у десятці всю десятку, винна була десятка – смерть усій сотні, за провину сотні клала голови тисяча. Тумен.

Битва на Калці та усе із нею пов’язане – моє читання під час останніх президентських перегонів. Борони Боже, думав я, застосувати до наших кандидатів демократичного спрямування «Ясу» Чингісхана. Обезголовів би демократичний табір вщент. Бо не було страшнішої провини у наших завойовників, як вивищити свій інтерес понад ханський. Тож в черговий раз «були переможені усі князі руські» із тієї ж, що й на Калці, причини. Не навчила Калка «князів руських», що гризня поміж собою, хай би якими були благородні наміри та принципи, завжди на користь ворогу. А вже як третій Президент на увесь світ заявив, що головним завданням було боротися не із Віктором Януковичем, а із Юлією Тимошенко, тобто забезпечувати перемогу тим силам, які ідуть нищити Україну, то й полин здався медом.

Калка – невивчена і страшна сторінка минулого іще й тому, що українці не усвідомили страшної провини перед Европою за провокацію татаро-монгольської навали у ХІІІ столітті. Загін Субудая був водночас розвідницьким і каральним. Як і всі походи Чингісхана, цей також мав розширити знання монголів про своїх сусідів. Але головним було присмирити половців – данників Орди. І ординці, виконуючи цю місію, немало здивувалися, що проти них піднялася Русь. В Олешки, до ставки київських князів, приїхало посольство Субудая і, як свідчить літописець, шукало миру і порозуміння. Половці – наші піддані, казали посли, не втручайтеся у наші справи, а ми не будемо ані зазіхати на ваші землі, ані втручатися у ваші справи.

Послів убили. Навіть за середньовічними правилами вони були персонами недоторканнами, і монголи вразилися дикістю русичів. Але вже перед самою битвою на Калці Субудай знову прислав руським князям перемовників, шукаючи миру і порозуміння. Нове посольство не просто вбили. Його віддали половцям, хоч добре знали, які тортури і знущання чекають на нещасних. За «Ясою» таке віроломство і зневага мали бути відомщені, і сутичка на Калці стала прологом до великого походу на Київську Русь, у який, як човник у вир, була втягнута вся Европа.

Шкода, що разом із культурною спадщиною Трипілля наш третій Президент не засвоїв і уроки ближчої історії. А вона переповнена прикладами і застереженнями, як дрібні і мстиві амбіції, емоційні і поспішні рішення викликали катастрофи національного масштабу.

Хай би що казали про четвертого Президента, але одним йому не дорікнеш – непослідовністю. Його бачення і його розуміння «російської України» були сто разів проголошені. І, на відміну від свого попередника, він усі гострі, суперечливі й болючі рішення прийняв одразу, навально. По-донецьки сміливо. Логіка у цьому є. До кінця каденції вони або ж забудуться, або ж за збіглі роки суспільна думка не буде варта шеляга. Чим довше править Янукович, тим більше я схиляюся до останнього варіанту.

Катастрофічна поразка національно-демократичних сил в Україні на виборчих перегонах 2010-го є лише почасти результатом внутрішньої ганебної гризні політичних лідерів. Нам бракувало не харизматичних вождів, а українців. Бо, зрештою, якщо є нація, яка різниця, хто сидить у владних кріслах? Як, наприклад, у Польщі. Ніхто не посипав голову попелом, що Качинський програв Коморовському, бо стратегічний напрям розбудови держави незмінний – подальша европейська інтеграція, національна безпека у всіх вимірах, економічне зростання, добросусідство. Безумовно, природа влади і владарювання включає в себе, на жаль, інтриги і підступи. Чим слабші демократичні традиції, тим сильніша візантійщина. Хіба не пішов у відставку президент Литви, звинувачений у співробітництві з російськими спецслужбами? Пішов. Потім ініціатори імпічменту визнали – звинувачення безпідставне. Вибачились. Але потяг історії почухкав далі, ніхто результатів спровокованих скандалом виборів не скасовував, і нація із цього приводу на барикади не гунула. Бо й колія Литви визначена литовцями, для литовців і заради Литви.

Перемога Віктора Ющенка на виборах 2005 року в останню чергу була поразкою Віктора Януковича. В першу і головно це була програна кампанія Кремля за впливи на Україну. І очільники Росії, навчені російськими полководцями, що програти битву – іще не програти війну, зробили правильні висновки. Не наша тема аналіз профуканих завоювань Помаранчевої революції. Так само політичні долі Ющенка і Тимошенко – не тема. Набагато важливіше зрозуміти, що зараз відбувається в країні, яка за територією, населенням, культурою і економічним потенціалом є претендентом на місце в Европейському домі. Є питання (поки що без відповіді), чому та з яких міркувань (чи причин) нам перед носом грюкнули европейськими дверима? Чи варто нації кривавитись у намаганні відчинити ці двері лобом? А головне: яка буде фінальна сцена у разі успішної постановки російського сценарію Януковичем та його командою?

Хочу одразу поставити крапку у демагогічних репетуваннях про дружбу, братерство, порідненість і т.д. із російським народом. Треба бути або ідіотом, або великою падлюкою, щоб закликати до розбрату чи ворожнечі із будь-яким народом. Наші історичні долі із росіянами справді переплелися, а місцями і зрослися, більше, як будь із яким слов’янським етносом. Ці долі обтяжені спадщиною Імперії, у якій ми перебували спільно – і росіяни, і поляки та білоруси, і народи Балтії по цей та по той бік моря. У народів не буває праведних причин і приводів для ворожнечі чи війни. Але народи і влада цих народів – навіть не «дві різниці», а цілих сто. Бо влада дбає не про мир-дружбу, а про національні інтереси, як вона їх розуміє. І якщо ці інтереси вимагають бойових дій, як це було у випадку Росії з Чечнею чи Грузією, – слово мають танки, якщо економічних зисків, як у газовій війні спочатку із Україною, а тепер й із Білоруссю – застосовуються невійськові засоби тиску. Якщо йдеться про геополітичні чи геоекономічні стратегії, як у ситуації з тою ж таки Грузією, Латвією та Естонією, Україною, Киргизією чи Білоруссю, то під будь-якими приводами розпочинаються війни інформаційні, економічні, торгові чи дипломатичні.

Росія після приходу В. Путіна виробила особливий, цупкий стиль обстоювання своїх національних вигод, вона не гребує нічим – аж до відвертого шантажу і шовінізму. Бо інакше не витлумачити заяви керівництва РФ, яке не просто демонструє небажання вести діалог із певними політичними лідерами країн-сусідів, а заявляє, що добросусідські стосунки неможливі, допоки ці лідери перебуватимуть на посадах. Політичні долі В. Ющенка та К. Бакієва – із цього ряду. Невдачі зазнала атака на Міхаїла Саакашвілі, якого Грузія «не здала» Москві, завдяки чому і звершила потужний політичний та економічний прорив, значно випередивши у реформах совкових посестер. Чималі ризики чекають на кремлівських стратегів із Олександром Лукашенком, який став для них сильнодіючим подразником і який їх відверто не влаштовує. Для Кремля білоруський батько тепер «хрещений батько», про що і розповідає невтомне на провокації російське телебачення. Але, на відміну від українців чи киргизів, Олександр Лукашенко ощадливо витрачає кредит довіри свого народу. Хоч його і називають останнім диктатором Европи, а пропаганда зліпила із Лукашенка постать більше як одіозну, я все частіше схиляюся до думки, що у своїй зарозумілості ми не розгледіли у білоруських практиках щось дуже важливе. У будь-якому разі це не ми, а Білорусія займає у світовому рейтингу третє місце за умовами розвитку бізнесу – поруч із Грузією. На відміну від інших пострадянських лідерів Олександр Лукашенко обрав для спілкування із Кремлем стиль Кремля – вести свою лінію і чхати на умовності. Та й перед Брюсселем Білорусь тримається не як бідний прохач, гідно зносячи обструкції.

Якби ми шукали в історії аналогії для Росії після розвалу Союзу, то найближче стоїть поствеймарська Німеччина. Принижена, знекровлена економічно, розтерзана політичним розбратом і корупцією. Усі країни й усі нації, що втрапляють у схожу ситуацію, поводяться однаково і вдаються до однакових засобів подолання кризи. Згадую про це, бо без розуміння ситуації в Росії, без розуміння методів подолання там кризових явищ, не втямити, що ліпить із України четвертий Президент, тримаючись російських стандартів.

Володимиру Путіну випало на президентську долю виконати після Єльцина пекельно важку роботу – відновити керованість держави, очистити владні механізми впливу на суспільно-політичні та економічні процеси від усього того, що зветься розбалансуванням управління. В одному із публічних виступів В. Путін обмовився, що тривалого часу і великих зусиль Росії (а насправді – йому, В. В. Путіну) коштувало привести у відповідність закони суб’єктів федерації із загальнодержавними. Скориставшись закликом «царя» Бориса «брати стільки свободи, скільки змога втримати», регіональні влади практично вийшли за межі впливу Кремля. Для Росії, яка і в кращі часи не мала ефективного управління і зв’язаности, це загрожувало катастрофою. Тож рішуче обмеження прав суб’єктів федерації, скасування виборности і повернення до номенклатурних призначень, обмеження громадянських свобод тощо було якщо не виправданим, то зрозумілим. Ці процеси, кваліфіковані потім кремлівськими мудрецями як «суверенна демократія», нічого спільного із демократією не мали. Російські лідери вдалися до найпростішої із технологій – жорсткого авторитаризму. Досить згадати причину звільнення із посади мера Москви – за втрату довіри. Така мотивація – звичний стиль російських самодержців, бо у демократичних країнах обов’язковою є процедура призначення і звільнення. Вірю – не вірю, любить – не любить, це дівоче ворожіння на ромашкових пелюстках. Але саме таке формулювання є сигналом для російського істеблішменту – довіру треба заслужити і щоденно підтверджувати, інакше підеш дорогою Лужкова. І росіянам, звичайним пересічним громадянам, цей стиль зрозумілий і до вподоби. Шалені рейтинги Путіна і Медведєва – доказ цього. Росіяни завжди хотіли мати і наразі мають над собою «тверду руку» з батогом і пряником. І хай би якими щирими були наші братські почуття, не наше право ганити їхній вибір. Це народ із особливою ментальністю, народженою між молотом і ковадлом. Уярмлений від колиски, він не знав і не знає спокою у прагненні приєднання нових теренів і народів, він ніколи не мав справжньої свободи, він нетерпимий до прагнення волі у інших, він живе у полоні вічних підозр, що його оточують вороги, а найкращі сусіди для нього – це сусіди під пильним наглядом і абсолютним контролем. Найкраще – на прив’язі. Навіть якби Україна була безлюдним півмільйоном квадратних кілометрів сухого піску, її намір рухатися в іншому, неросійському напрямі сприймався б так само – як зрада і помилка. І вона так само, як після Майдану, стала б для росіян ворогом №3.

Це, так би мовити, загальні риси, ескіз етнічного портрета. Хоч немає нічого більш динамічного, як суспільна думка і суспільна свідомість. Росіянам, так само, як і населенню національних околиць колишньої Імперї, рано чи пізно доведеться пройти свій шлях переродження з імперського конгломерата в націю. Поки що вони, як плавець на засніженому, із ламкою молодою кригою березі, пробують ногою зимну воду і вагаються – плисти чи дочекатися тепліших днів? І тільки відчайдухи кидаються у течію і показують дорогу до далекого берега. Ці перші досвіди націоналістичних рухів Росії суперечливі, стихійні і суворо засуджувані імперськими інтелектуалами та владою. Не маючи інших визначень для проявів радикального національного почуття, загал називає їх «русскими нацистами», жахаючись самого факту – як у країні, що своїм найвищим проявом духу і мужности вважає перемогу над нацизмом німецьким, з’явився нацизм російський, доморощений, навіть без путчу з брагою чи квасом? Російські націоналісти тільки стають на шлях, який давно пройдений націоналістами литовськими, грузинськими чи українськими, іхнє розуміння ситуації одновимірне, а гасла примітивні, штибу «Россия для русских!». Вони поки що не розуміють, що кавказці чи будь-які інші «инородцы» поводяться в Москві чи Кондопозі точно так, як росіяни у Грозному чи Нальчику. Якщо російським військовим можна проводити «зачистки» і вбивати цивільне населення чи піддавати його тортурам, то чому не можна кавказцям так само поводитися у Москві? Важка дорога до розуміння, що не може бути засудження Катині без засудження Чорнокозово, а кожен націоналізм є найвищим проявом патріотизму і служіння своєму народу. Усвідомлення цих істин є важким випробуванням для мислячої Росії, і важко прогнозувати, якими будуть наслідки та федеральна географія на тому, за холодною течією, березі.

Безумовно, відродження Великої Росії для росіян – мета благородна. Захоплююча. Патріотична. Як колись Веймарська Німеччина, Росія також оголосила, що встає із колін; що має амбіції стати першою у світі серед постачальників енергоресурсів; що претендує на «привілейоване право» зберегти за собою сфери впливу Союзу ССР – якщо не у всьому світі, то на постсовєтському просторі точно. Щоправда, про Lebensraum не йшлося, цього простору у Росії свого хоч греблю гати, але у зовнішньополітичних стратегіях, проголошених за Єльцина, а потім оновлених Путіним і Медведєвим, Україна позначена як першорядний інтерес.

Лінія Ющенка на встановлення із Росією рівноправних стосунків, як заведено у міжнародних практиках між суверенними державами, була затаврована націоналістичною. А поняття «націоналізм» для росіян і руськоязичних, де б вони не жили, лишається наповненим таким самим змістом, як і в «Кратком курсе». Не моя справа політпросвіта, тому лише зауважу: такого печерного, тупого тлумачення і розуміння поняття націоналізму, як у Росії та в усіх ешелонах українських політиків – від луганського хутора до головного офісу на Банковій, у світі немає. Цитую одного із сучасних західних філософів: «Нація є настільки центральною та багатогранною категорією сучасних політичних, теоретичних засад, культурних міркувань та практики, що насправді складно уявити собі світ без націоналізму». Лишається хіба додати, що будувати державу без усвідомлення ролі і призначення націоналізму – це все одно, що розраховувати маршрут міжзоряного польоту без знання таблички множення.

Було б неправдою стверджувати, що Президент Віктор Ющенко не хотів будувати добросусідські стосунки із Росією. Це офіційна Росія демонстративно не хотіла із ним знатися. Росію із чекістського вишколу верхівкою влаштовував тільки свій, «підвербований» керманич. Маючи високої кваліфікації диверсантів-пропагандистів, потужний комунікаційний ресурс, широку підтримку росіян із українським громадянством і манкуртизованих «інтернаціоналістів» українського походження, маючи в Україні розгалужену і добре підготовлену п’яту колону, Кремль провів блискучу операцію із дискредитації Помаранчевої революції і самого Ющенка, всіляко сприяв гризні між лідерами демократичного крила, які врешті-решт не тільки стали посміховиськом для всього світу, а й виставили на сміх нашу державу. П’ята колона в Україні виконала найважчу і найскладнішу роботу – дезорганізувала керованість державою і порушила суспільне порозуміння між українськими громадянами. Не між українцями – а поміж громадянами країни.

Нагадати, як це починалося? Генільною вигадкою були зміни до Конституції як компроміс задля третього туру виборів у січні 2005-го. Вони не тільки обмежили повноваження президента і створили передумови для розбалансування керованості, а й спотворили саме обличчя влади. Хто має добру пам’ять, не забув, як пан Литвин аж вистрибував із штанів, доводячи, що як не обріжемо владу президента, то «хто б не прийшов, все одно буде Кучма». Тепер він, як усі чули і бачили, із таким самим запалом обстоює розширення повноважень президента та підтримує всі президентські ініціативи. Чого за ним не водилося за Ющенка. Згадаємо, як уряд Януковича і Верховна Рада за Мороза демонстративно нехтували Ющенком, публічно виказували йому зневагу. Не забудемо, як на початку літа 2005-го уся антипомаранчева опозиція із підтримкою «важкої артилерії» – депутатів Державної думи РФ, російських спецслужб і, природно, антиукраїнських партій та громадських організацій Криму, стали стіною проти НАТО та проведення військових навчань «Сібриз-2005». Блокували виїзди із порту, блокували розвантаження військової техніки, репетували до мокрих штанів, щоб янкі – додому. Гадаю, такого дикунства військові партнери України не бачили у жодному закапелку Африки. Навчання, як добре відомо, було зірвано. В країні, нехтуючи усіма демократичними нормами, розгорнулася шалена антинатівська кампанія. Провідні російські політики «просвіщали» українців, що зближення із НАТО – велика підлість «помаранчевих», спрямована лише проти інтересів Росії. Роботу Верховної Ради паралізувала фракція ПР, розвісивши у залі «антинатівські» повітряні кульки.

І ось – «Сібриз-2010» після перемоги Януковича. Літньою Одесою і під час навчань, і після них гуляють і розважаються моряки і солдати із тих таки країн, яких «янучари» не пускали на кримську землю п’ять років тому, і ніхто більше не захлинається криком, щоб янкі не оскверняли рідну землю своїми черевиками. Одразу після перемоги свого лідера «янучари» розпочали атаку на конституційні засади влади, вимагаючи повернення до президентської моделі управління. Вони аж захлиналися, що зміни до Конституції були ухвалені незаконно – і це правда. Що їх треба скасувати і розширити повноваження Президента – і я із ними згоден. І поважна Венеціанська комісія так само вважає, що конститутційна реформа має таки бути проведена. Вся справа у тому, як це робити.

Нагадаю, не втримаюся, що за президентську республіку пасіонарно воювала Юлія Тимошенко, що за повернення до цієї моделі виступав і Ющенко. І навіть ініціював констуційний процес, який, до речі, «янучари» то ігнорували, то блокували. Не забудемо, що до парламенту подали проекти нової Конституції провідні наші політики, лишалося їх обговорити і схвалити. Та реакція донецьких була – улю-лю... Не зміцнення механізмів управління, а послаблення владних повноважень Ющенка їх цікавило. А тепер ручний, як цуцик, Конституційний суд (за винятком судді Віктора Шишкіна) повернув Україні кучминську Конституцію із усіма її суперечностями і достоїнствами. А міністр юстиції оголосив, що вона негайно набула чинности. Все зроблено по-пацанськи. Парламентське обговорення, громадська думка, юридична процедура – «да пашлі ви всє…»

Цей стиль – перти напролом, не зважати на Конституцію, на закони і демократичні принципи, вдавати, що «чую кожного», а робити по-своєму, цинічно і брутально нехтувати громадською думкою є теперішній стиль державного життя. Я кажу це без перебільшень і з гіркотою, бо більшість громадян скоріш за все не розуміє, що відбувається, і важає це прикрими випадками, непорозуміннями тощо. Але насправді це – стиль. Його еталонним проявом можна вважати подію, що трапилася перед днем святого Миколая 2010-го: у парламенті віддубасили опозиційних депутатів.

Бійка в парламенті взагалі моветон, але трапляється. Не в Британському, звичайно, чи у Конгресі Сполучених Штатів. Статистики порахували, що ця рукопашна під куполом була п’ятдесятою. Ювілей. Шарпаються завжди народні обранці не із академічних кіл. Так вже повелося, що у кожної нашої партії є голови і є кулаки – рекрутовані із бізнесів.У них там все просто – у кого міцніші м’язи, щелепи і нижча планка моралі, той і багатший. У них замість принципів і законів – понятія. У пристойні парламенти таких громадян пускають хіба що на екскурсію. В Україні вони купують місця в Раді, і, на сором жодна політична сила не похвалиться, що мандатами не гендлювала. Але й навіть на такому тлі Партія регіонів вирізняється, як чорна латка на білій сорочці. У ній персони понятійного вишколу не виняток, а правило. І якби знайшовся дослідник усіх 50 кулачних проявів демократії, то я певен – першістю регіонали не поступилися б. Нічого дивного чи аномального тут немає, Донбас – особливий район країни. Кримінальне минуле чи кримінальне сьогоденне для більшости пожильців донбасівських міст і селищ – знак гідности, невміння відстоювати свої принципи і інтереси навкулачки, без зайвих балачок – тавро ганьби, ознака слабкости. «Кинути» суперника – шик. Цей стиль складався протягом усієї історії краю, від копалень і заводів Джона Юза. Суспільно-поведінкова матриця донбасівських насельників сформована спільними зусиллями влади і роботодавців як набір мінімальних потреб задля задоволення основних інстинктів. Якось Дмитро Табачник уїдливо і безжальними мазками намалював портрет галицького простолюдина, який є носієм національного характеру. Якби хтось взявся змальовувати пересічного пролетарія пересічного містечка Донбасу, то галичанин порівняно із ним був би інтелектуальним взірцем і красенем – хоч для Лувру, хоч для Прадо.

У жодному регіоні країни так нищівно і безжально не експлуатується людина, так мало не важить людське життя і гідність, як в Донбасі. Феномен тамтешнього електорату не у фанатичній відданості Партії регіонів, а в абсолютній залежності людей від роботодавців, які поводяться як пахани. І ось цей стиль кримінальної корпорації дони принесли в парламент, а відтак нав’язують його і всій Україні.

Минули часи, коли регіонали-опозиціонери тижнями блокували трибуну ВР, висуваючи забаганку за забаганкою. Для них це було за понятіями – нав’язувати свою позицію більшості і владі, не забуваючи поговорити і про демократію. Після виборів 2010-го ПР – влада і сила, і поступатися своїми позиціями для неї не за понятіями. Із неслухняними вільнодумцями розмова, як на пацанській розбірці – в рило. І це стосується не тільки блокування трибуни у Раді, це, повторюся, стиль керівництва державою. Навіть якщо замість стусана – окрик, спровокована кримінальна справа, зняття з посади тощо.

Якби у такий спосіб діяли помаранчеві демократи, регіонали та їхні сателіти із п’ятої колони захлинулися б криком, що іде наступ диктатури, націоналізму і фашизму, порушення прав і свобод. Чому тепер заціпило – до ворожки не підемо.

Щодень у ефірному просторі України гарцюють вже не проросійські провокатори, а російські політичні технологи і політики, які витирають лапті об українські національні інтереси і з лихоманковим блиском в очах просувають ідею то вступу до ЄЕП, то федералізації України. Мета їхня, як шило у мішку – відокремлення, хоч скальпелем, хоч сокирою, Лівобережжя із прирощенням цього краю до Росії.

Треба визнати блискучою роботу росіян із повернення України у сферу впливу РФ без жодного пострілу і синця. Я певен, цю операцію будуть вивчати спеціальні служби усього світу як зразкову. Нам наразі лишається зрозуміти не тільки що відбувається, а й що буде із Україною.