ГОЛОДОМОР – ЦЕ І УКРАЇНСЬКИЙ ГОЛОКОСТ, або
«ГЕТЬ ВІД МОСКВИ», ДОПОКИ ТА ГЕНОЦИДОНЕБЕЗПЕЧНА
Полемічні нюанси в статтях С. Кульчицького про Голодомор

Аналітичне дослідження С. Кульчицького про Голодомор (див. популярний виклад в низці публіцистичних статей у газеті «День» упродовж 2010 року) відзначається високим рівнем об’єктивності, багатим фактажем, ґрунтовним проникненням у суть явища і за сукупністю зазначених прикмет є піонерним. Виведення формули Голодомору ( Голодомор = вилучення всіх продовольчих засобів існування + позбавлення можливості для приречених покинути місце проживання і отримати допомогу ззовні + інформаційна блокада = геноцид ) і аргументоване, оперте на документи, факти і свідчення очевидців, доведення того, що Голодомор 1932–1933 років був геноцидом українців як нації, має непроминущу цінність для усвідомлення нашими громадянами небезпеки нових геноцидів. А вони можливі, якщо Україна остаточно не позбавиться загрози з боку «старшого брата», який у своєму прагненні реанімувати колишню імперію в обширах «русского мира» («русский мир» там, де російська мова) останнім часом досяг політичних успіхів у посяганнях на поглинання України і українців (влада в Україні – за президенства В. Януковича – із прихильників Москви, відкриті шлюзи для експансії московської церкви в Україні, продовження терміну перебування військової бази в Криму, посилення енергетичної залежності шляхом будівництва обхідних трубопроводів, зміна парадигми гуманітарної політики в Україні в бік русифікації, зачинені двері в НАТО тощо). Але всупереч елементарній логіці – факт, наприклад, геноцидної суті Катині Кремль визнав – і всупереч переконливій логіці С. Кульчицького, Москва і її прихильники в Україні не визнають Голодомор геноцидом. Вони, ігноруючи закон України про Голодомор та визнання Голодомору геноцидом багатьма країнами, видають його за спільну трагедію всього радянського народу, хоч незаперечно доведеним є його вибірковий характер, зокрема Спеціальною комісією Конгресу США. Ця обставина – бо лише чітке усвідомлення українцями суті і причин Голодомору позбавить нас від його наслідків у вигляді національного безпам’ятства та совковості – потребує підсилення бази доведення додатковими аргументами. Коментаря потребують також деякі спірні, на мою думку, положення в статтях С.Кульчицького, хоч вони аж ніяк не применшують загальної цінності дослідження подібно до того, як плями на Сонці не позбавляють його життєдайної сили.

Помітною «темною плямою на Сонці», на мою думку, є вузький часовий ракурс дослідження, обмежений радянським періодом. Цей час складний для аналізу і без Голодомору тому, що в той період української історії сплелись в тугий жмут національні і соціальні проблеми виживання українців в умовах відновленої російської імперії з її тоталітарним комуністичним режимом. Накладання на аналіз ряду факторів, які мають до Голодомору опосередкований стосунок (специфіка радянської влади, відмінність комуністичної доктрини на Заході і в Росії, внутріпартійні розбірки, місце селян в державі-комуні тощо) і їх надмір застують безпосередню причину Голодомору, а це призводить до зміщення акцентів.

Якщо часові рамки дослідження розширити до 1654 року, то стає виднішим, що, по-перше, безпосередньою причиною Голодомору було перманентне протистояння між українцями і росіянами, антагоністичний характер якого характеризують такі події: Конотопська битва, Полтавська битва, скасування Гетьманщини, ліквідація Запорозької Січі і нова колонізація її земель вже на засадах російсьної імперії, три окупації України під час національно-визвольних змагань 1917–1919 років, боротьба ОУН–УПА тощо, і що, по – друге, Голодомор 1932–33 років стоїть в одному типологічному ряду (поголовне вбивство батуринців, козачі кістки в підмурках Санкт-Петербурга, масові розстріли україномовних киян за муравйовщини, наказ Берії–Жукова про депортацію всіх українців, масова – 2 мільйони – депортація західних українців після 1939 року, тощо) геноцидних фактів фізичного нищення українців як таких (про духовне нищення українців як таких – далі). З такого погляду потреба доводити, що Голодомор був геноцидом, взагалі відпадає – факт геноциду очевидний. Очевидним також є те, що активний спротив українців національному гнобленню і нав’язуванню непопулярних комуністичних порядків був лише приводом для сталінського «сокрушительного удара» – Голодомору.          

Якщо ж рамками дослідження охопити всю історію людства, то виявиться, що геноцид – нищення різними способами, одним із яких було умертвіння голодом однієї групи як такої іншою – був скрізь і у всі часи пересічним явищем і став об’єктом права лише після Нюрнберзького процесу. Пересічність цього явища обумовлена не природною жорстокістю окремих етносів, народностей чи племен, а загальнобіологічним принципом – законом конкурентних взаємовідносин Гаузе (іншими словами – не моральними якостями людини як власне людини, а біологічною природою людини як зоологічного виду). За цим законом, між двома групами, що претендують на одну й ту саму нішу, неодмінно виникають конкурентні взаємовідносини, що невідворотно призводять до витіснення слабшого в іншу нішу. Під дію цього закону підпадають і взаємини між українцями і росіянами після 1654 року, не змінившись і в радянські часи, бо Радянський Союз тільки формально був федерацією, а фактично залишався російською імперією, в якій російський народ був панівним («керівним» за визначенням Сталіна) і претендував на Україну і українців як на свою частину. В протистоянні між українцями та росіянами, або, точніше, між українською національною ідеєю (Україна – це споконвічно наша рідна земля і ми воліємо бути її самостійним господарем – «... запануєм і ми, браття, у своїй сторонці...») та російською національною ідеєю (ми цю землю завоювали, вона наша, і тому ви, українці, підкоріться, бо будете знищені) завдяки протекції держави і повзучій насильницькій асиміляції українців силова перевага була на боці росіян, і це обумовлювало неодмінні в умовах імперії геноцидні акції з їхнього боку на будь-який прояв посилення прагнень до самостійності. Голодомор 1932–1933 років – це одна з таких превентивних акцій, злочинність якої визначена пунктом С ст.2 Конвенції ООН «Про запобігання злочинові геноциду та покарання за нього» як: « навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на цілковите або часткове фізичне винищення». Мотивація цієї акції цілком зрозуміла – раціональна з погляду імперських очільників (саме Сталіну приписують сентенцію: «нет человека – нет проблемы») дія, спрямована на збереження імперського ладу СРСР, превентивна щодо збурення (лише в 1930 році в Україні сталося 4098 заворушень, за С. Кульчицьким ) українських селян – цитаделі української національної ідеї, спровокованого національним гнобленням ( росіяни його не зазнавали ), форсованою колективізацією і непомірною конфіскацією збіжжя (в сусідів у такій мірі її не було ).

Ще одним полемічним моментом дослідження, що послаблює його доказову базу, є неврахування духовної форми геноциду, яка визначена названою Конвенцією ООН в пункті В статті 2 як «...заподіяння ... розумового розладу членам такої групи». Розумовий розлад як наслідок Голодомору проявився, по-перше, канібальством (і нерідко в найпотворнішому і найстрахітливішому вигляді, коли батьки вбивали і пожирали власних дітей) і, по-друге, деморалізуючим страхом бути українцем: страхом, що став колективним і обумовив масовий перезапис українців в росіяни, страхом, що відлучив від рідної мови і культури значну частину українців, страхом, що прищепив відчуття меншовартості, страхом, що наплодив кочубеїв, павлікоморозових, вадимоколесниченків, сексотенків, петросимоненків, гоголів та гнучкошиєнків, які виродились в апологетів російської національної ідеї і стали гвардійцями п’ятої колони Москви. Крім того, під цей пункт Конвенції підпадають і системні, планомірні дії, спрямовані на нищення національної свідомості, національної гідності та історичної пам’яті, тобто втручання в сферу психічної діяльності з метою спотворити сприйняття навколишньої дійсності шляхом зомбування фальшивими стереотипами типу: Мазепа – зрадник, Петлюра – юдофоб, приватна власнисть – зло, від кожного – за здібностями, кожному – за потребами, куркуль – ворог, українці – не народ, а вигадка ворогів Росії, української мови як такої не існує, Київська Русь – «колиска» трьох братніх народів, Московія – теж Русь і, до того ж, первородна, російська мова – друга рідна тощо. Ці дії теж не потребують доведення, бо підтверджені конкретними фактами: а) під час Голодомору і після – переведення дітей на російську мову навчання (пунктом е ст.2 названої Конвенції така дія, як «насильна передача дітей з однієї групи людей в іншу» виокремлена як самостійна ознака, достатня для визнання дії геноцидом, тобто достатньо лише одного цього факту, щоб визнати всю акцію 1932–1933 років геноцидом українців) і, взагалі, згортання українізації; б) під час всього періоду спільної історії після 1654 року – сотні розпоряджень, циркулярів, указів типу валуєвських і емських, мета яких – асимілювати українців, навчаючи їх, тобто формуючи їх світогляд як антиукраїнський російськими вчителями, російською мовою, в російських інтересах. Підтвердженим документально є і результат духовного геноциду – 13,6 % етнічних українців під час передостаннього радянського перепису в 1979 році назвали рідною російську мову. Наведена цифра показує, що духовний геноцид також є ефективним, і притому (вибачте) безкровним. Але його недоліком – з точки зору імперської влади – є невисока швидкість досягнення результату, і це примусило Сталіна вдатись до Голодомору, бо пахло смаленим (за 1917 – 1930 роки в Україні відбулося близько 1800 повстань). Ефективність духовного геноциду підтверджує і особистий досвід багатьох із нас, що відчахувались від рідних коренів і без спротиву (дехто – із задоволенням) вливались в штучний «радянський», а фактично російський народ .

До речі, національна політика теперішньої влади теж спрямована на духовне нищення українців як таких. Наприклад: 1) Заява В. Януковича в Страсбурзі щодо Голодомору не як геноциду і законопрект В. Кисельова, що підтримує заяву В. Януковича захищають Москву від відповідальності за Голодомор; 2) законопроект Єфремова, Симоненка, Гриневецького «Про мови в Україні», закамуфльована (притягнутими за вуха посиланнями на права людини та на Європейську хартію регіональних мов чи мов меншин) мета якого зробити українську мову необов’зковою, а російську – домінуючою у всіх сферах і спокійно дочекатись витіснення української на маргінеси, що означатиме знищення українців як таких, бо «зникає мова – зникає народ»; 3) ідейний та ідеологічний клон Валуєва – господін Табачник на ключовій посаді, що визначає і здійснює гуманітарну політику, який вже заповзявся до звільнення україноцентристських кадрів і заміни їх москвоцентристськими та до переробки – у бажаному Москві напрямку – підручників і програм з історії та літератури, тобто з предметів, що формують національну свідомисть і історичну пам’ять особистості; 4) масові закриття, виселення, перепрофілювання українознавчих музеїв, безумовно з наміром послабити, а то й зупинити процес відродження національної свідомості та історичної пам’яті українців; 5) закриття українських шкіл, наприклад, в місті Лисичанську, 6) протегування розширенню і активізації діяльності Московського патріархату (під його будівлі влада виділяє навіть місця з пам’ятними знаками про Голодомор) – одного із стовпів шовіністичної російської національної ідеї; 7) залякуваня, тобто вплив на психіку депутатів, журналістів і пересічних громадян – прихильників української національної ідеї.

«Темну пляму на Сонці» створюють також, як на мене, деякі непереконливі або полемічні думки та висновки автора дослідження, зокрема:

Автор вважає, що наш Голодомор кардинально відрізняється від єврейського Голокосту, бо, по-перше, євреїв нищили всіх підряд (етнічна чистка), а українців – не всіх підряд, і, по-друге, у росіян не було мотивації до Голодомору. Цим міркуванням можна протиставити такі контраргументи: 1) справді, українців знищували не підряд, а з перебором на тих, хто міг придатись на користь імперії (тих, хто погодився з пріоритетом російської національної ідеї чи став лояльним до неї), і на тих, хто болів українською національною ідеєю. Перших, безумовно, старались зберегти як трудовий ресурс і гарматне м’ясо, а других нещадно нищили підряд і всіма можливими способами під маркою хохлів, зрадників, петлюрівців, бандитів, бандерівців, куркулів, буржуїв, буржуазних націоналістів – тобто як конкурентів, що теж претендували на Україну. Отже щодо других – власне свідомих українців – поняття «голокост» адекватно відображає ставлення до них імперської влади. 2) Протиставлення понять «голодомор» і «голокост» штучне, бо суть їх одна – геноцид. 3) Замисливши Голодомор, влада брала до уваги також і зменшення відносної кількості росіян у всьому Радянському Союзі до критичної межі перетворення державоутворюючої нації Союзу в національну меншину. Здійснивши Голодомор з його мільйонними жертвами, влада суттєво покращила становище росіян як державотвірної, титульної нації. До речі, цікавою була б думка С. Кульчицького як професійного історика щодо книги «На великой стройке» з такими реквізитами: «выпуск 1; рабочая книга для третьего года обучения в сельской школе; авторская бригада: Н.А.Костин, С.С.Марейн, М.Н.Скатин, В.М.Филлипов, А.А.Шибанов; под редакцией А.А.Шибанова; Государственное учебно-педагогическое издательство; Москва – 1931 – Ленинград». Копії двох сторінок з цієї книги, а саме: заголовної і з даними про те, «сколько жителей разних национальностей живет в СССР», були представлені на окремому стенді в Українському домі під час виставки «Українці в світі». Якщо це не підробка (що малоймовірно, зважаючи на офіційний статус виставки), то дані свідчать про те, що напередодні Голодомору кількісно українці всього СРСР переважали росіян, і це активізуало спонуку до Голодомору.

Благодушний висновок С. Кульчицького про непричетність росіян до Голодомору, намагання їх обілити відображає типовий стереотип радянської людини, «вихованої» геноцидами в любові до «старшого брата», і є наслідком цих геноцидів, зокрема постійного духовного. Об’єктивно ж росіяни і в радянські часи залишались рушійною силою – «руками», якими імперська влада здійснювала своє правління, захист імперії, завоювання нових територій і підкорення поневолених народів. Участь в їхніх загарбницьких і геноцидних діях представників раніше підкорених народів, зокрема українців, загальної картини не змінює, бо ті були або вже асимільованими, або присилуваними. Виняткову роль російського народу як стрижня СРСР відзначав і Й. Сталін, наприклад, в заздравній промові на банкеті з нагоди перемоги над Німеччиною. Екс-президент Росії В. Путін нещодавно теж нагадав світові про винятковість росіян як народу- переможця, який міг би перемогти фашистів і без допомоги своїх соратників по зброї, зокрема українців. Про самооцінку росіян як перших серед інших народів СРСР свідчить і їх месіансько-окупантська манера поведінки, зокрема неповага, і навіть зневага, до мови і культури тих народів, на території яких вони розпорошувались як представники влади у стратегічних місцях та як нові колоністи на найкращих ділянках території: узбережжях морів і річок, курортних зонах, центрах міст тощо.

Насамкінці доцільно підкреслити – спеціально для депутатів Верховної Ради, що мають намір ревізувати закон про Голодомор – нюансні щодо висновків і тверджень С. Кульчицького моменти, зокрема: 1) Голодомор як злочинна акція підпадає під визначення геноциду, дане Конвенцією ООН «Про запобігання злочинові геноциду та покарання за нього», одразу за трьома ознакам: навмисне створення умов, несумісних із життям; заподіяння розумового розладу (психічної шкоди), насильне переведення дітей на російську мову навчання; 2) Голодомор чітко позиціонується як геноцид при розгляді його в суто національному контексті, тобто при абстрагуванні його від соціальних обставин, які справді були спільними для всіх народів СРСР; 3) Конфронтація української і російської національної ідей всередині України аж ніяк не означає протистояння між етнічними та російськими українцями чи між україномовними та російськомовними українцями. В число прихильників обох національних ідей входять представники всіх чотирьох груп населення. А це означає, що Україна розділена не за територією, не за мовою, не за національностями, а за ідеологією – на патріотів українських і патріотів російських (на українських і російських націоналістів).

На завершення не можна ще раз не наголосити на цінності того вкладу, який привніс у справу відродження національної свідомості та історичної правди своїм дослідження Голодомору Станіслав Владиславович Кульчицький. Цінність дослідження актуальна особливо зараз, коли об’єднаним фронтом атакують нашу національну свідомість та історичну пам’ять зовнішні та внутрішні вороги Української держави – незалежної України з державотвірною політичною нацією українців. Зовнішній ворог – це імперська Москва Путіна, Медведева і К⁰, яка покищо загрібає антиукраїнський жар руками п’ятої колони, але в будь-який момент готова повторно розіграти п’єсу В. Ульянова «Перетворення УНР в УРСР». Тож будьмо пильними, бо в Сіверськодонецьку вже відбулося дві репетиції, а успішна постановка цієї п’єси – повільний духовний геноцид, тобто поступове знищення українців як таких (до речі, не виключений стовідсотково і недуховний).

Віктор ГАЛЕНКО