Володимир ОГРИЗКО:
«МУСИМО ВІДРІЗАТИ ВСЕ, ЩО ПОВ’ЯЗУЄ НАС ІЗ КОМУНІСТИЧНИМ МИНУЛИМ»

Володимир Станіславович Огризко народився 1 квітня 1956 року у Києві. З відзнаками закінчив середню школу та Київський національний університет імені Тараса Шевченка. За фахом – історик-міжнародник, референт – перекладач з німецької мови. Кандидат історичних наук. Має ранг Надзвичайного та Повноважного Посла України. Володіє німецькою, англійською та російською мовами.

В українській дипломатії з серпня 1978 року. Пройшов усі сходинки дипломатичної драбини – від аташе до Міністра закордонних справ України. Працював на різних дипломатичних посадах в центральному апараті МЗС України та за кордоном, зокрема, Послом України в Австрії, Постійним представником України при ОБСЄ та міжнародних організаціях у Відні. Був членом РНБО України. Обіймав посаду Першого заступника Секретаря РНБО України. У вересні 2010 року обраний членом Політради, Президії та заступником Голови партії «Наша Україна».

Одружений, має трьох дорослих дітей.

– Пане Володимире, Ви прийшли до «Нашої України» в дуже непростий для неї час. Чим був викликаний такий крок – вступити в лави цієї політичної партії?

– Про це, власне, я вже сказав на з’їзді. Мене не цікавлять посади чи титули. У мене їх було багато. Просто у якийсь момент розумієш – треба щось робити, аби твої цінності не перетворилися на порох. Дехто з моїх друзів поставився до мого рішення негативно. Не можна, мовляв, підняти те, що вже лежить, треба шукати щось нове. Мені так не здається. В українському суспільстві затребуваність національної, патріотичної, врешті – решт демократичної (у європейському розумінні цього слова) ідеї є надзвичайно високою. Це продемонстрували й недавні місцеві вибори. Мільйони людей є, насправді, нашими прихильниками. Отже, треба знайти правильну тональність, краще пояснити свої підходи і погляди, чіткіше показати, чим у вигідний бік відрізняємося від інших, і діяти.

– Українці вже шукають силу, яка б їх об’єднала і дала можливість уповні скористатися Статтею 5 Конституції України: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу». Чи може «Наша Україна» повернути собі довіру громадян України? Чи здатна ця політична сила об’єднати українців і дати їм можливість уповні скористатися Статею 5 Конституції України?

– Це наша мета. Реалізувати її надзвичайно важко. Ступінь недовіри справді великий. Новому керівництву партії ой як нелегко. Фактично ми відповідаємо сьогодні за помилки, які були зроблені вчора. Найголовнішими з них були, як на мене, дві: підбір кадрів та організація роботи. Не хочу входити у деталі. Ми всі все знаємо. Сьогодні треба дивитися вперед. Таким є підхід тих людей, які прийшли до керма «Нашої України».

Як повертати довіру людей? Правдою, вибаченнями за нереалізовані сподівання, чесним діалогом та спільною дією. Чи зуміємо об’єднати інших? Відповім питанням на питання. А що краще: смерть поодинці чи перша нова перемога разом? Вірю у здоровий політичний глузд наших колег з демократичного табору, а також у природній інстинкт самозбереження. Не говорячи вже про такі речі, як відповідальність перед людьми за збереження незалежності, українських цінностей.

«Наша Україна» може стати центром об’єднання хоча б уже тому, що має чітку правоцентристську ідеологію. Якої немає у тих, хто любить називати себе альтернативою владі. Політичні проекти під якесь прізвище – це пряма дорога до політичного кладовища. Для когось, може, й не відразу. Бо наївності та простодушній вірі в обіцянки наших людей можна просто дивуватися. Але справжньої перспективи у таких політичних прожектів немає: мода, у тому числі й політична, мінлива та змінна.

Ми шукатимемо симпатиків не під прізвища, а під певні ідеї та цінності. Це буде об’єднувати однодумців, а не політичних «прилипал». Саме таку логіку ми бачимо у реформуванні та оновлені партії. Віримо, що люди нас почують і зрозуміють.

– Маємо слабку демократію при слабкому суспільстві та слабкій державі. Немовби живемо в квазідержаві. Сус­пільство почувається в пастці. Інерція патерналізму, со­вєт­ськості – колосальна. Ресурсів і бажань Заходу замало, аби штучно підтягнути населення України до розуміння цінностей західних демократій. Стосунки між громадянами значною мірою ґрунтуються на підлості, аморальності й корупції. Як зламати цю ситуацію?

– Давайте спочатку про причини. А вони, на мою думку, очевидні: ми все ще «постсовкові». Не «передєвропейці», як поляки, словаки, литовці чи інші наші колишні «сокамерники» по сов- чи соцтабору, а постсовки. Це неприємно чути чи визнавати, але це сумний факт. Він як сумний, так і закономірний. Не можна будувати демократичне суспільство, залишаючи при владі комуністів. Не можна переносити в демократію подвійну комуністичну мораль, брехню і цинізм. У підсумку отримуємо «демокомуністичний» гібрид з усіма тими характеристиками, про які ви говорите. Бо, як завжди, обрали найдовший, найтихіший, найнеефективніший шлях. Тепер чухаємо потилиці.

Як і що ламати? Мені здається, треба творити. Приймати чіткі та зрозумілі рішення з тих питань, які дійсно хвилюють суспільство, які визначають демократичні перспективи його розвитку. Виконувати, звичайно, те, що проголошено. Робити прості, але конкретні справи.

Все ж починається з діла. Візьміть будь-яку сферу нашого життя: від спокою у вашому дворі до порядку в парламенті. Хто має наводити лад: ЖЕК чи Голова Верховної Ради. Ні, кожен з нас. Своєю позицією та своїм ВЧИНКОМ. У нас критично мало людей на будь-якому рівні, які здатні на справжні суспільно вагомі вчинки. Невже нікого з нас не обурює ситуація, коли в парламенті 50 осіб, а «голосує» під 300. А де ж наші дії? Ми, на жаль, дуже швидко звикаємо до бруду не лише у власному дворі, а й в усьому суспільстві, і сприймаємо це як даність.

«Наша Україна» гуртуватиме навколо себе людей, які мають позицію і здатні на вчинок. Тільки так щось змінимо.

– Юрій Саєнко, відомий соціолог, доктор економічних наук, зробив жорсткий висновок: «Найважливішою причиною всіх наших бід є перебування у стані «хронічної невизначеності». Країна від однієї невизначеності переходить в іншу. Не розв’язавши проблем минулого, попадаємо в ситуації, які ще більше переобтяжують нас минулим. А часу для розв’язання проблем стратегічного майбутнього залишається все менше і менше». Коли, на Вашу думку, вирвемося з цього порочного кола?

– Висновок, на мою думку, правильний. У цьому й проблема. Немає рішучості зробити вибір. Відповісти насамперед самому собі на просте запитання: так чого ж я все-таки хочу? Жити за цивілізованими, європейськими правилами чи весь час повертатися назад, до цього ганебного та принизнивого для кожної нормальної людини совкового способу існування.

Отже, мусимо рішуче відрізати все, що пов’язує нас з цим минулим. Сказати собі і всім усю гірку правду. Покарати, хоча б морально, комуністичних катів. Заборонити комуністичну ідеологію як злочинну. Прибрати з лиця нашої землі тисячі кам’яних, гіпсових чи бронзових опудал, які зомбують нас й досі. Цим нарешті психологічно переріжемо комуністичну пуповину. Почнемо щонайменше дивитися у майбутнє . І орієнтуватися не на новоявлені імперії Сходу, де у захваті від «ефективних менеджерів», а поступово підростати до рівня не показної, а справжньої європейської демократії та порядку.

Але знову повертаємося до того самого питання: де ж ті люди, які мають позицію та здатні на вчинок? Їх мало, мені здається, й тому, що немає у нас ще справжньої, потужної національної еліти. Це слово просто «затаскали». Ліплять його куди тільки можна. Але ж еліта – це не належність до посади, партії чи клану. Це – люди, які мають позицію, принципи та керуються ними у своєму житті. Вони здатні пропонувати суспільству цікаві ідеї вдосконалення не лише сьогоднішнього стану суспільства, але й привабливу перспективу його розвитку. Причому не популістсько-комуністичного штибу, а з реальним поясненням етапів досягнення такої мети.

На жаль, століття колоніального існування, цілеспрямована політика на знищення української національної еліти даються взнаки саме зараз, коли суспільна затребуваність у ній найбільша, а пропозиція – найменша. Де вихід? Націлене, якщо хочете, вирощування та підготовка таких людей. Процес, власне, почався, але несистемно. Маємо усвідомити його важливість та почати осмислену роботу. Час безумовно візьме своє. Шкода лише багато його витрачати.

– Україна знову на роздоріжжі. Для українських громадян 2010 рік став роком розчарувань, загострення стану невизначеності, краху ілюзій. Сьогодні влада не спроможна адекватно реагувати на драматичні виклики епохи. Непрофесійні дії політиків і урядовців створюють загрозу для майбутнього держави.

– У нас ще не склався нормальний для європейських країн політичний ландшафт. Партії практично не дають відповіді на питання, яку ідеологію вони віддзеркалюють. Не так давно ми дізналися, що партія регіонів стала партнером європейських соціалістів. Але ж які з регіоналів соціалісти? Значно ближчими до них є «білосердешні» (хоча такого рівня популізму у Європі ніколи не знайдеш). Останні ж чомусь співпрацюють з європейськими народниками. Дивний ідеологічний коктейль, та й годі. Хоча, якщо розібратися, насправді немає нічого дивного – ці партії не є ідеологічними. Звідси «всеядність», політична розмитість і безвідповідальність. Таких політиків нічого не стримує. Вони керуються лише поточними, кон’юнктурними цілями, бо не обтяжені бодай якимись ідеологічними зобов’язаннями.

На мою думку, політичний ландшафт має бути структурованим. Є сили, які дають перевагу консервативним ідеям, інші підтримують ліво-соціалістичні погляди, певні групи суспільства симпатизують лібералам чи зеленим тощо. Відповідно мають сформуватися політичні структури – партії, які найбільш виразно презентують ці погляди та відстоюють відповідні цінності.         

«Наша Україна» має намір зайняти нішу правоконсервативної ідеології, визначальними елементами програми якої є демократія, лібереальна економіка та українські цінності. Нам потрібні такі саме партії й на інших політичних флангах, партії – виразники інтересів тих чи інших прошарків суспільства. Тоді ми змагатимемося за ідеї та найкращі способи їхньої реалізації, а не за образи-фантоми «рятівників» вітчизни, різних «фронтів» чи сильних «мачо». Саме тоді, як на мене, політична халепа перетвориться на політичну визначеність, доцільність та відповідальність.

– Потрібно врешті-решт сформувати ідеологію держави. Американська ідея виявилась універсальною для людей різних рас, різноманітних політичних і релігійних поглядів й уподобань, бо насамперед розрахована на людей середнього рівня здібностей і потреб, вона формує в них прагнення матеріального добробуту через розвиток вміння ефективно діяти. Яке коло завдань має містити українська ідея?

– Над визначеннями суті української ідеї вже давно «б’ються» найкращі представники української інтелігенції. Є різні формулювання. Кожне з них віддзеркалює певні політичні погляди автора, історичні особливості періоду, коли вони робилися тощо. Недавно ще раз розмірковував над відомою формулою Д. Донцова про те, що «…з’єднати націю зможе тільки гостра, яскрава, в усьому протилежна більшовизмові, ідея…». Статтю написано у березні 1949 року. Український націоналізм автор протиставляє комуністично – російському інтернаціоналізмові.

Чи є актуальною ця думка сьогодні? На жаль, так. Комуністи при владі, «братні» стосунки коштом здачі національних інтересів на підйомі, влада нищить усе українське. Що протиставити?

Моя відповідь – європейськість. Бо це справді в усьому протилежна більшовизмові ідея. І в ідеології, і в практиці, і в перспективі. Про це ми вже говорили.

А ще мусимо запропонувати суспільству, я б сказав, красиву, величну формулу нашого розвитку, яка буде привабливою та зрозумілою для кожного українця, кликатиме його до дії. Як приклад: Повернімо нашій, європейській, Україні силу та славу Київської Руси!

Розумію, що варіантів є безліч. І у кожному формулюванні є якесь раціональне зерно. Отже, мусимо колись почати говорити. Мені здається, варто було б розгорнути широку наукову дискусію навколо теми, що таке українська національна ідея. Справа не є такою теоретичною, як здається на перший погляд. Бо, прийнявши, підтримавши якусь ідею, суспільство підсвідомо рівняється на неї. Робить наче буденні речі, але внутрішньо звіряє їх з головною високою метою. Це об’єднує та стимулює людей до Дії та Вчинку. Саме того, повторю це ще раз, чого нам так сьогодні бракує. У такий спосіб ми, крім усього іншого, на суспільному рівні поступово сформували б щось на зразок антитіл від тієї нахабної інформаційної «русскомирской» інвазії, яку відчуваємо щоденно. Таке ідеологічне «щеплення» суспільству просто необхідне.

Гарним майданчиком для обговорення цих тем міг би стати щойно зареєстрований Президентом Віктором Ющенком Інститут «Стратегічні ініціативи».

– Авторів мовного законопроекту, за яким, зокрема, гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови «з урахуванням того, що російська мова є рідною або повсякденно використовуваною більшістю громадян України», не вразили барабани протестувальників під Верховною Радою зранку 18 жовтня. Чи не вважаєте Ви, що дії «Нашої України» мають бути дієвішими, ефективнішими у відстоюванні української мови як державної? Як додати рішучості нашим громадянам в обстоюванні своїх прав і свобод? Я, приміром, не впевнений, що в Україні назріває соціальний бунт (про це пишуть деякі журналісти), хоча ситуація з малим і середнім бізнесом і справді критична.

– Саме «Наша Україна» була тією політичною силою, яка першою звернулася до громадськості із закликом протистояти спробам українофобів фактично позбавити нас рідної мови у своїй державі. Саме ми ініціювали загальноукраїнську акцію «Є мова – є майбутнє! Русифікації стоп!». За нашим наполяганням всі депутати від НУ-НС заявили, що не голосуватимуть за цей закон. «Нашоукраїнці» звернулися й до депутатів інших фракцій, зокрема БЮТ, з аналогічною пропозицією. Ми взяли участь у заходах й інших патріотичних сил. Можливо, завдяки цьому й було призупинено розгляд одіозного законопроекту. Хоча очевидно, що рішення відкласти його внесення до порядку денного було тактичним ходом влади. Воно так чи інакше виникне знову. Тому ми не будемо припиняти нашу боротьбу.

Як будемо потидіяти? І через громадські заходи, і через наших депутатів у парламенті. Не виключаю, що звертатимемося й до міжнародних структур. Ми, звичайно, не змиримося з будь-яким антиукраїнським рішенням. А коли повернемося до влади, скасуємо такі закони. Тому їхнім авторам не варто надто тішитися. Українська мова була, є і буде. І ніяким україножерам не вдасться її знищити. Якщо пережили три століття окупації, а свою мову не забули, то нічого не вдіють й зараз. Але треба не лише говорити про мову. Потрібні чіткі державні рішення, які б її не лише захищали, але давали можливість для розвитку. З цим-то у нас і не виходить: «трибунів» хоч греблю гати, а практичних дій обмаль. Зробимо висновки.

Великими містами вже прокотилася хвиля страйків як відповідь на підготовку нового податкового кодексу. У нас уже близько 12 млн. людей належать до категорії бідних. Що буде, якщо додадуть ще мільйон. Як на мене, цілком зрозуміло.

– Антиукраїнські, антиконституційні закони нинішньої влади крок за кроком, день за днем відбирають в України її суверенітет і незалежність. Чого лише вартий так званий закон про засади внутрішньої та зовнішньої політики, який, по суті, перетворює нашу державу на беззахисну територію. Наскільки реальною в майбутньому є можливість денонсації «харківських домовленостей» та інших ратифікованих з Росією актів і угод, котрі суперечать засадам незалежності й самостійності? Чи існують ефективні політичні/юридичні механізми, котрі б унеможливили будь-які спроби антиукраїнськи налаштованих політиків (закордонних і вітчизняних) повернути Україну на ретрошлях у совєтське, колоніальне минуле?

– Метою ухвалення згаданого Вами закону було одне – формально відмовитися від курсу на вступ до НАТО. Все інше там – загальники, які законом і назвати важко. Ви маєте абсолютну рацію – тепер ми перетворилися на територію, яка є беззахисною. Наша армія фінансується на третину від потреб, якихось шансів на зміну ситуації не видно, шлях інтеграції до НАТО цим рішенням заблоковано. Сидимо біля розбитого корита. Те, що це не гіпербола, свідчать самі «батьки» закону. Бо відразу звернулися до країн, які, згідно з Будапештським меморандумом, «гарантують» нам нашу безпеку, з проханням надати нам, я цитую, «реальні гарантії безпеки». Тобто, спочатку відмовилися від того, що могло стати цими гарантіями, а протім просимо, щоб щось дали.

Це – жебрацька позиція. Найгірша з усіх можливих. Результат досягається, лише коли ведеш активну лінію. У нас сьогодні у найважливішому питанні національної безпеки її взагалі нема. У цьому ж ряду сумнозвісні «харківські угоди», які лише пролонгують нестабільність на півдні України ще на 25 років, адже жодного військового значення цей російський флот не мав і не має.

Разом з тим, не треба опускати руки. Як договори підписуються, так і денонсуються, тобто припиняють свою дію. Це звичайна норма міжнародного права, і її буде, безумовно, використано. Ні у кого не повинно залишатися сумнівів.

– Нещодавно ЗМІ оприлюднили інформацію, що українсько-російський газотранспортний консорціум вирішив включити в сферу своєї діяльності оренду українських підземних сховищ газу. На думку експертів, «Газпром» може скористатись такою нагодою, щоб ввести війська (воєнізовані підрозділи трубопровідних військ у складі «Газпрому») на територію Західної України, де розташовані підземні газові сховища.

– Я все ще продовжую вірити, що Україна – це правова держава, в якій поважають закон. А закон прямо та недвозначно говорить, що на нашій землі не можуть розміщуватися іноземні війська. Ми поважаємо свою Конституцію і на відміну від теперішньої влади не будемо її порушувати, зокрема 17 статтю, де чорним по білому написано, що в Україні не допускається розміщення іноземних військових баз. І крапка. Хоча теперішньою владою законам, які стосуються національної безпеки, не надається серйозної уваги. Ми щойно говорили про пролонгацію перебування на території України Чорно­мор­ського флоту РФ. Конституція, наголошу ще раз, це пря­мо забороняє, але якщо дуже хочеться, то можна. Коли проводяться міжнародні військові навчання, дозвіл на присутність іноземних військових частин, як відомо, надає Верховна Рада. Те ж саме має стосуватися й будь – якого іншого перебування в Україні іноземців у формі. Якщо відверто, я не думаю, що влада опуститься до такого приниження.

– Яскравий приклад консервативності мислення значного числа українців – ставлення до НАТО. І це при тому, що, оголосивши позаблоковий статус, Україна неспроможна його забезпечити.

– На питання, а що ж реально означає ця «позаблоковість», влада, наголошу ще раз, відповіді не дає. Не буду звинувачувати наших громадян у консерватизмі, радше самих себе у недостатній активності, у тому, що не донесли правдивої інформації до людей. Головна причина: «бютівська» частина попередньої влади цього не хотіла, боялася втратити рейтинги. У підсумку отримала те, про що ми попереджали: і популярність загубила, і справу змарнувала.

На жаль, та пуповина з минулим, про яку ми говорили, досі не дає нашим громадянам іншими очима подивитися на світ та реально оцінити його. Поставити собі та дати відповідь на запитання, чому саме шляхом вступу до НАТО пішли усі наші західні сусіди. Відповідь дуже проста: це найефективніший та найдешевший спосіб досягнення своєї безпеки. Цим шляхом, як би комусь не хотілося, підемо й ми. Головне, що двері НАТО для нас залишаються відкритими.

– Свого часу непевна, складна політична ситуація в Україні не дозволила західним політикам (насамперед німецьким) визначитися з доцільністю надання Україні ПДЧ. У програмах політичних партій (наприклад у Сло­ваччині) була задекларована мета вступу до НАТО. Від­так цей бюрократичний процес вдалося значною мірою пришвидшити. Без всенародного обговорення. Можливо, «Нашій Україні» слід задекларувати аналогічну мету в своїй програмі?

– Робота над оновленням програми партії «Наша Україна» триває. Ми чітко та ясно сформулюємо там пункт про необхідність вступу до НАТО. Крім цього, розгорнемо практичну роботу через усі можливі канали з інформування суспільства про переваги саме такого рішення. Мій скромний особистий досвід спілкування з нашими громадянами свідчить: коли з цифрами та фактами звертаєшся до людей та пояснюєш, що це вигідно насамперед нам, усі ці насаджуванні десятиліттями комуністичні фантоми зникають. Звичайно, треба працювати. Але, гадаю, ми скористаємося й досвідом теперішньої влади, яка без будь-яких референдумів змінила стратегічний курс держави у безпековій сфері. Якщо громадяни підтримають нас і нашу програму – значить матимемо їхній мандат.

– Ми значною мірою є заручниками відносин, що ви­никли нині на Європейському континенті між Росією і Фран­цією, між Росією і Німеччиною. Наша нинішня за­кор­донна політика (особливо щодо західних країн) знову видається безпомічною, неповороткою. Що далі?

– Зовнішня політика, яку тепер маємо, є прямим наслідком відмови нового керівництва держави від активної позиції на міжнародній арені, а також згубного для міжнародного іміджу держави курсу на згортання демократичних свобод у самій Україні. Банально повторюють московські сценаріїї, забуваючи при цьому, що самі ж то і без зброї, і без газу, і без нафти. Те, що на Заході ще терплять відносно Росії (хоча добре бачать, що там твориться), ніколи не терпітимуть відносно нас. У нас цього, здається, ще не розуміють.

У світі не люблять слабких. Істина стара, як світ. Тому, коли йдеться саме про таких, частенько забувають про принципи, якими в Європі дуже люблять похизуватися. Я й досі не можу забути очей моїх грузинських друзів у серпні 2008 року, коли їхню країну практично розшматували, а на Заході обмежилися закликами.

Україна дещо більша, звичайно. Тут не все так просто. Але й у нашому випадку частенько обмінюють ідеї на той самий банальний газ, повторюючи, як мантру, що зацікавлені у добрих стосунках з Росією. Так хто ж проти? Тільки чому за рахунок тих самих високих принципів та, по суті, інтересів інших країн? Залишимо ці запитання на совісті тих, кому вони адресовані.

– 19 грудня 2008 року Ви разом із Державним секретарем США Кондолізою Райс поставили підписи під «Хартією Україна – США про стратегічне партнерство». У преамбулі цього надзвичайно важливого документа наголошувалось, що співробітництво між двома демократичними державами ґрунтується на спільних цінностях та інтересах. Не вдаючись у подробиці тексту документа, хочу запитати: як нині діє ця Хартія в Україні? Україна знову повернеться у «сіру зону безпеки»?

– До певної міри я вже дав відповідь на це запитання. Можна і потрібно перезавантажувати двосторонні відносини, будувати їх у зручний для себе спосіб. Але чому тоді лідери багатьох центральноєвропейських країн звертаються з відкритим посланням до нового керівництва США з проханням звернути увагу на цей регіон. І це роблять країни – члени НАТО! Є над чим подумати.      

Чи варто наполягати на вивезенні з України збагаченого урану лише для того, щоб задовольнити своє бачення процесу ядерного роззброєння? Невже Україна мало зробила для цього, добровільно відмовившись від третього ядерного арсеналу у світі? Свої інтереси – так, інші – як складеться?

Мені здається, стратегічне партнерство має полягати (а особливо, коли йдеться про країну такого масштабу, як США) у дуже точних, перевірених та безумовно вигідних для обох країн кроках. Можливо, навіть дещо коштом сильнішого партнера. А що у підсумку отримала Україна. Десятихви­линну фотосесію?

Тому підстави для перетворення України на сіру зону безпеки, на жаль, є. Перші кроки вже зроблено. Опозиція, звичайно, не буде мовчати.

Відносно ж Хартії, то закладені в ній можливості з часом безумовно будуть використані. Бо там справді стратегія. А зараз маємо тактику.

– Після оприлюднення журналістом Сергієм Лещен­ком скандального матеріалу про те, що службу охорону українського президента очолює дехто В’ячеслав Занев­ський, громадянин Росії, я сподівався на реакцію демократичних партій, громадських організацій. Це було б логічно. Проте жодних коментарів не почув, не побачив, не прочитав. Хіба що генерал-лейтенант Олександр Скіпальський, колишній заступник голову СБУ, висловив своє ставлення як професіонал до цього обурливого факту: «Янукович має розуміти, що Заневський – громадянин іншої держави, і завжди може бути витік інформації. Громадянин Росії за Конституцією зобов’язаний служити своїй державі та своїм спецслужбам. Знаючи специфіку роботи розвідки РФ, думаю, вони обов’язково скористаються з можливості одержати секретну інформацію з перших вуст. Навіщо президентові Януковичу чуже око у своїй команді? Кожна розвідка мріяла б мати свою людину при президентові сусідньої держави. А тут такий подарунок». Щодо реакції вла­ди… Вона була. У вигляді коментаря глави адміністрації президента України Сергія Льовочкіна: «Хто буде забезпечувати охорону президента – це наше рішення. І кого ми будемо залучити і коли – фахівців з Росії чи США – це наша справа». Така безапеляційність не може не насторожувати. Бо випадковостей в таких призначеннях не буває.

– Я не є спеціалістом у царині охорони чи діяльності спеціальних служб. Але навіть непрофесіоналу має бути зрозуміло, що такі речі не є прийнятними. Стовідсотково має рацію генерал О. Скіпальський. За такого «дятла» багато віддали б у будь-якій спецслужбі. Сподіваюсь, здоровий глузд переможе, а влада зробить висновки. Сильними є не ті, які приховують свої помилки або ж бояться їх визнати. Сильним є ті, що прислухаються до критики та роблять належні висновки. Мабуть, просто сподівалися, що такий одіозний випадок не стане відомим, і не були готові до відповіді. Тому й такий тон. Він якраз і є виявом слабкості, а не сили.

Розмову вів Олег К. РОМАНЧУК