Мирослав ДНІСТРЯНСЬКИЙ, доктор географічних наук, професор

ГЕОПОЛІТИЧНИЙ ТИСК РОСІЇ ТА УКРАЇНСЬКІ ПЕРСПЕКТИВИ

Найбільшим геополітичним викликом суверенній Укра­ї­ні була, є і ще тривалий час буде проблема взаємин з Росією. З часу проголошення незалежності саме звідти виходять основні загрози державній самостійності та цілісності України. Упродовж два­д­цяти років злободенність російської гео­політичної проб­­леми лише зростала, охоп­лю­ючи усі сфери життєдіяльності українського суспільства, але найбільш гостро зачіпаючи питання зовнішньополітичних орієнтацій, міжрегіональних взаємин, культурної самобутності й культурної політики Української держави.

Сподіватися на швидке розв’язання українсько-російського геополітичного вузла з самого початку було безпідставно, адже для широкого російського загалу завжди характерним було несприйняття українських глибинних державотворчих процесів, повне нерозуміння того, що незалежність України – не випадковий збіг обставин, а об’єктивний результат усього історичного процесу. Ідея української державності так чи інакше порушувала міфологію російської історії і в її царсько-імперському варіанті, і у радянсько-більшовицькому, а тому в її запереченні російські політики з різних ідеологічних таборів переважно завжди об’єднувались. З огляду на це, факт проголошення незалежності України в 1991 році та її подальше політичне відокремлення викликали різну, але у здебільшого негативну реакцію російських політичних кіл: від офіційного визнання, але деякої розгубленості, навіть образи з боку ліберальних політиків, до агресивних випадів на адресу українського керівництва, продержавницьких партій та організацій з боку комуністичних та великодержавницько-шовіністичних середовищ.

Ліберально-олігархічні кола Росії у перші роки незалежного розвитку, допускаючи теоретично суверенітет України, сподівалися на відновлення єдиної держави на нібито ліберально-демократичних цінностях та світових тенденціях (мовляв, «Європа об’єднується, інші регіони світу інтегруються»), запевняючи і себе, і міжнародні кола у тому, що «Україна не відбудеться» через брак історично-політичних традицій, економічний крах, внутрішній розбрат. В інформаційній політиці активно поширювалися думки про абсолютну випадковість незалежності України, яка склалася в результаті моментного збігу інтересів «націоналістів і комуністичної номенклатури». У практичній геополітиці щодо України тогочасне російське керівництво намагалося реалізувати особисті комерційні інтереси, завдаючи водночас політичних та економічних втрат Україні. Звідси – і нав’язування боргів та економічної залежності від постачань російського газу, і жорстка позиція щодо Чорноморського флоту, і прагнення цілком контролювати ситуацію в Криму через впливи на різні політичні фігури, і хвиля територіальних претензій, метою яких було насамперед прагнення примусити Україну до нових «інтеграційних проектів».

Найбільш агресивні та відверто ворожі позиції щодо суверенітету України на перших порах її незалежності зайняли деякі опозиційні політики та ідеологи (С. Бабурін, Г. Зюганов, В. Жириновський, О. Дугін та ін.). Особливо резонансними в російських інтелектуальних колах і водночас цинічними щодо «розв’язання українського питання» були підходи, висунуті ідеологом «неоєвразійства» О. Дугіним. Згідно з «євразійськими уявленнями» Росія, з огляду на свою історію та географічне розміщення, втілює особливий шлях, а російський народ, поєднуючи слов’янські, угро-фінські та тюркські етнічні компоненти, є особливим – і європейським і азійським «суперетносом», що дає йому особливе право творити не національну державу, а велику континентальну імперію, представляти і поєднувати різні етнокультурні орієнтації. Тобто і захищати та інтегрувати слов’ян під крилом імперії, бо самі слов’яни, і об’єднувати угро-фінські й тюркські народи (бо є і помітні тюрксько-татарські та угро-фінські впливи), і внаслідок такої «полівалентності» здійснювати необмежене територіальне розширення держави на євразійському континенті. Поділяючи світ на зони впливу з основними полюсами – нова євразійська імперія (Росія із союзниками) та Атлантичний блок (США та союзники), О. Дугін узагалі стверджував про необхідність розподілу українських земель між Росією та Німеччиною. І хоча засади формування таких союзів Росії з іншими центрами сили (Німеччиною, Іраном, Японією), як, зрештою, й сама ідея «євразійського суперетносу» та «євразійської цивілізації», здавались абсолютно безпідставними та нереальними, ідеологія О. Дугіна, містифікуючи уявлення про нібито фаталізм протистояння різних частин світу, все ж знаходила прихильників не лише в Росії, але й в Україні.

Однак, попри окремі агресивні зовнішньополітичні випади, ідеологічні диверсії, геополітичний тиск Росії на Україну впродовж 90-х років ХХ ст. загалом мав несистемний та фрагментарний характер. Одним з небагатьох позитивних моментів на цьому етапі взаємин було те, що російським політичним лідерам, насамперед Б. Єльцину, все ж вистачило здорового глузду не протидіяти збройно відокремленню України, що, разом із збереженням певного рівня компліментарності, може бути сприятливою передумовою уникнення прямих конфліктів і надалі.

Ситуація докорінно змінилася з утвердженням в Росії, починаючи з 1999 року, авторитарного режиму В. Путіна, якому вдалося призупинити дезінтеграційні процеси в самій Росії і відновити політику жорсткої централізації та пошуку перспектив «збирання земель колишнього Радянського Союзу». Ключовим моментом у цьому процесі стало збройне відновлення у 2000 році контролю центральної російської влади у Чечні, що супроводжувалось великими людськими втратами з двох боків. На наступному етапі керівництво Росії обмежило повноваження усіх національних республік та призупинило діяльність громадсько-політичних організацій, що виступають за національно-державне самовизначення. Істотно почала змінюватись й офіційна ідеологічна пропаганда на сусідні держави, у тому числі й на Україну. Симптоматичним моментом у цих трансформаціях стало те, що розпад Радянського Союзу офіційно було визнано найбільшою трагедією ХХ ст. Поступово відбувалась консолідація усіх ідеологічних течій (і лівих, і правих, і євразійців, і націоналістів) на великодержавницькій основі. Заговорили навіть про необхідність «ліберального російського імперіалізму». Таке відродження великодержавницької ідеології і великодержавної політики російський письменник О. Проханов пафосно назвав «метафізичним законом Росії». Замість ідей «євразійської спільності», «євразійської імперії», які були малозрозумілими для широкого загалу і росіян, і проросійськи налаштованих громадян України, а в деяких аспектах ішли врозріз з уже поширеними поглядами про месіанську роль Росії в слов’янському світі, на перший план знову було піднято офіційну доктрину царської Росії про єдиний російський народ як поєднання великоросів, малоросів та білорусів, що в геополітичному вимірі мало засвідчити і необхідність об’єднання в єдину російську державу і України, і Білорусі. Для посилення аргументації у свої великодержавницькій пропаганді найбільш просунуті російські ідеологи почали застосовувати і деякі модерні західні доктрини, зокрема т. зв. «цивілізаційну парадигму». Але якщо на Заході, виділяючи, наприклад, західну християнську цивілізацію, східну християнську цивілізацію, ісламську цивілізацію тощо, розуміють їх як широкі і неоднорідні історично-географічні смуги з певними спільними культурно-ментальними цінностями й стереотипами, але за якими не стоїть конкретна ідентичність, то в російській великодержавницькій ідеології цю концепцію препарували в іншому контексті: мовляв, треба говорити не про східну християнську цивілізацію, а російсько-православну, і вона не охоплює окремі народи, а є єдиною спільністю, а значить за такою єдиною великою спільністю має стояти і єдина велика держава. Очевидно, що в такій постановці питання в саме поняття «російсько-православна цивілізація» вкладали претензії Росії і на весь православний світ. До подібних обґрунтувань залучили й церковні кола. Зокрема, В. Гундяєв висунув проект «Руського Міра», також спрямований на відновлення Російської імперії як оновленої наддержави, ідеологічними підвалинами якого є історичні («общая история», «общая победа») та релігійні міфологеми («общая религия», «общая духовность»), які знову ж таки навіть не залишають місця для культурної та політичної ідентифікації українців та білорусів. Причому, В. Гундяєв, використовуючи своє становище як патріарха Російської православної церкви (РПЦ), упродовж 2009–2010 років безпосередньо здійснював активний психологічний тиск на деякі політичні кола України проросійської орієнтації з метою практичної реалізації свого геополітичного проекту та прагнучи обмежити і до того вузьку автономію Української православної церкви Московського патріархату.

Отже, на всіх ідеологічних рівнях російська пропагандистська машина почала «доводити» великі соціально-економічні переваги імперій, мовляв, і майбутнє світу за імперіями, безпідставно трактуючи ці положення як нібито закони геополітики («закон просторової експансії», «закон формування континентальних імперій»). Насправді ці твердження – не обґрунтовані наукові положення, а лише установки великодержавницької геополітичної свідомості, які суперечать реальним тенденціям, адже ХІХ–ХХ ст. супроводжувались розпадом поліетнічних імперій. Так само попри різні інтеграційно-глобалізаційні проекти щодо зменшення ролі національних держав, їхня кількість лише зростає, як і зростає кількість політичних рухів за створення таких держав. Отже, закономірною якраз стала тенденція до збільшення суб’єктів на політичній карті світу і відповідно до зменшення їхніх розмірів. З іншого боку, все більш помітною є соціальна неефективність великодержав імперського типу, зумовлена великими витратами на утримування багатоступінчастого бюрократичного апарату, величезними диспропорціями у зв’язках «центр – периферія», в результаті чого відсталою глушиною стають великі віддалені від центру простори. Український економіко-географ і геополітик П. О. Масляк в цьому контексті навіть обґрунтовує закономірність зниження ефективності соціально-економічної освоєності територій держав відповідно до зростання їхніх розмірів.

Разом з тотальним ідеологічним натиском з початку ХХІ ст. всеохопного системного характеру набув геополітичний тиск Росії на Україну в зовнішньополітичній та економічній сферах з використанням і прямих провокацій (події навколо острова Тузла восени 2003 року), і різноманітних економічних важелів. Залежність України від постачань газу з Росії, особливо питання ціни за газ, стали основою й політичного впливу на українське керівництво. З цією метою усіляко нав’язувався і проект ЄЕП (Єдиного економічного простору). Водночас Росія робила різноманітні кроки, щоб обмежити свою залежність від транзиту газу територією України, розробляючи варіанти побудови обхідних газопроводів та пропонуючи різні схеми приватизації української газотранспортної системи. Зміцнюючи свої економічні позиції в Україні через приватизацію великої кількості українських підприємств, Росія намагалася усіляко зменшити обсяги українського імпорту, встановлюючи різноманітні митні та інші обмеження.

Одним з основних напрямів геополітики Росії щодо України стало формування і підтримка залежних політичних сил та політиків. Якщо до початку ХХІ ст. російські геополітичні еліти розраховували насамперед на проросійські орієнтації КПУ, то в наступний період найбільшу ставку зробили на Партію регіонів, ПСПУ та деякі регіональні політичні угруповання, зокрема кримські. В цьому контексті активна пропаганда усіх імперських геополітичних проектів (і євразійської, і слов’янської, і радянської, і православної єдності) поєднувалась із цілеспрямованою протидією будь-яким західним впливам. В культурно-інформаційному аспекті Росія зайняла особливо жорстку позицію щодо збереження в Україні привілейованих позицій російської мови, керуючись принципом: «пределы распространения русского языка – это границы нашего Отечества». Таким чином, реалізувалась геополітична стратегія перетворення України у другу культуроросійську державу з тим, щоб мати вагомі аргументи для наступних політичних інкорпораційних дій.

Користуючись тим, що Україна фактично не здійснювала державної політики в інформаційно-культурній сфері, Росія швидко зуміла відновити у багатьох засобах масової інформації, особливо на телебаченні, неоколіальні взаємини, наповнюючи ефір різних українських телеканалів більше ніж на половину російською культурно-інформаційною продукцією. Причому за різними компрадорськими схемами українські телеканали почали з початку ХХІ ст. робити значні інвестиції в створення російських телесеріалів, концертних програм. Подібні відносини було сформовано в пресі, книговиданні. Інформаційно-політичні середовища нав’язали суспільству бачення структури українського етнокультурного середовища не в розрізі етнонаціональних спільнот і груп, а крізь призму поділу країни на україномовне і російськомовне населення, що істотно послаблює позиції української нації та української культури в Україні. Згідно з таким поділом і російськомовні українці, і російськомовні євреї, і російськомовні росіяни, і російськомовні вірмени, казахи, узбеки та ін. російськомовні групи творять нібито одну етнічну спільноту, що цілком суперечить усім етногеографічним реаліям. І відповідно зв’язки між російськомовними українцями і україномовними українцями за такою схемою мали би бути слабшими, ніж, наприклад, між російськомовними українцями і російськомовними вірменами, що також не відповідає дійсності. За цими хибними методологічними підходами стоїть і відповідна культурно-інформаційна політика, спрямована на розкол єдиного етнічно українського середовища на дві антагоністичні групи – україномовну і російськомовну. А спроби створення інформаційних передумов для природної реінтеграції етнічних українців з рідною українською мовою в україномовне культурне середовище демагогічно трактуються як насильство і порушення прав людини.

Усіма засобами російські політики добивались збереження різних об’єднань (релігійних, культурно-інформаційних, економічних, громадсько-політичних), а також усіх зв’язків та подій, які у той чи інший спосіб асоціювались з Росією, єдиною великодержавою. В численних телесеріалах, що їх безперервно транслювало і транслює українське телебачення, було відновлено активну пропаганду російського патріотизму як на прикладах з совєтської історії, так і на прикладах нещодавних конфліктів на Кавказі. Великими накладами почали друкуватися в Росії псевдонаукові праці, які містили і містять різні спекуляції щодо походження та самобутності української нації (від повного заперечення до нібито лише сумнівів у її єдності з посиланням на різні історично-політичні передумови, зовнішні впливи). Причому, якщо за такою методологією розглядати походження російського народу, то знайти об’єктивні етнічні підстави цілісності росіян і підтвердити їхній слов’янський характер було б узагалі неможливо, з огляду на багатокомпонентний характер російської етнічності (і угрофінський, і тюркський субстрати, і високий рівень татаризації часів Золотої Орди, і поглинання асимільованих сибірських татар, поволзьких та інших народів). Однак, враховуючи наявність єдиної російської самосвідомості, заперечувати цілісність російського народу було б нерозумно. Водночас ще більше підстав є для того, щоб відповідні висновки зробили російські ідеологи стосовно української ідентичності.

Активний інформаційний наступ розпочала Росія і проти трактування історичних подій в українських підручниках історії з позицій українського державотворення. Усі історичні екскурси, за задумом російських політтехнологів, мали підтверджувати єдність історичного процесу в межах колишнього СССР, брак будь-яких суперечностей і навіть відмінностей між Україною та Росією. Така постановка питання мала включати і нападки на український національно-визвольний рух та усіх його лідерів, починаючи від гетьманів І. Виговського та І. Мазепи. З цією ж метою подавався й різноманітний негатив стосовно Галичини як одного з основних осередків української історичної пам’яті та державницьких традицій. Основну роль в геополітиці історичної пам’яті, враховуючи обмаль позитивних прикладів, мала виконати доведена до істерії пропаганда «общей победы» в часи Другої світової війни, що, враховуючи віддаленість цієї події (минуло уже понад 65 років), досягалось доволі легко. При цьому згадки про роль СССР у посиленні німецького нацизму впродовж 30-х років XX століття, усі суперечності початку війни, величезні людські втрати вважались недоречними, а у деяких аспектах й некоректними. Так само активно нав’язувалися й совєтсько-російські методологічні підходи до розуміння процесів формування території України, лише окремими прикладами яких є: 1) абсолютизація історично-географічних відмінностей, за якою постійно наголошувалось і наголошується на нібито штучності об’єднання регіонів України в межах єдиної державної території (мовляв, це заслуга Й. Сталіна і М. Хрущова), відсутності об’єктивних історично-географічних передумов її цілісності; 2) гіперболізація поліетнічності і полірелігійності України, яка мала б також закладати уявлення про величезні, майже «культурно-цивілізаційні відмінності», іманентні міжрегіональні суперечності, а відтак і обмежені перспективи. Причому ці методологічні підходи так настирливо вмонтовувались у свідомість суспільства, що про українські «культурно-цивілізаційні суперечності» заговорили навіть деякі політичні діячі з національно-демократичного табору. Насправді, об’єктивне відтворення усіх історично-географічних передумов засвідчує, що Україна як держава має інтеграційний (складений) характер лише в тому сенсі, що різні її регіони у минулому були у складі різних держав (такий самий історично складений характер мають, наприклад, Польща, Румунія, Болгарія та деякі ін.), але за основним чинником формування європейських держав, етнонаціональним, Україна – це цілісна, єдина країна, приблизно 95% державної території якої – ареал переважаючого розселення державоформуючої української етнічної нації. Тому основним чинником, який визначив об’єднання різних історичних регіонів в одному державному утворенні, абстрагуючись від того, яким шляхом це здійснено, була географія етнічних українців, право українського народу на самовизначення на своїй етнічній території, соборницькі орієнтири українських політичних еліт. І на сьогодні саме географія українського народу та його тісні зв’язки з іншими етнічними групами в окраїнних частинах території є основою геополітичної цілісності України, чого, на жаль, через методологічну обмеженість та ідеологічну заангажованість, ніяк не може збагнути більшість українського політикуму. Так само етногеографічні реалії якраз не дають підстав для висновків про загальнорегіональну поліетнічність України, адже поліетнічність держави, тим більше її багатонаціональність, визначається не наявністю окремих представників етнічних груп, а множинністю ареалів розселення автохтонних етнонаціональних спільнот та їхньою суттєвою демографічною вагою. З огляду на це, поліетнічний чи двоетнічний характер мають лише порівняно невеликі ареали державної території України (Крим, Південна Бессарабія, Донеччина). Причому частка етнічних українців становить понад 80% у 17 регіонах з 25, ще у чотирьох – понад 70% і лише в одному, Автономній Республіці Крим – меншість

І загалом Україна має значно більше об’єктивних історично-культурних підстав цілісності порівняно не лише з Росією, але й з багатьма стабільними й успішними європейськими державами, важливо лише їх знати та використовувати у державній регіональній політиці.

Одним з напрямів підривної роботи, спрямованої на дезінтеграцію України, є підтримка російським політикумом різних проявів сепаратизму, особливо у Криму. Причому це стосується не лише надання всебічної допомоги антиукраїнським організаціям, але й активне підбурювання до сепаратизму різних маловпливових середовищ зокрема, закарпатських русинських груп. Попри відносно незначний розмах сепаратистських рухів, російські засоби масової інформації намагаються усіляко підвищити їхнє значення та можливості. Але, здійснюючи подібні недружні кроки, російські політичні еліти мусять врахувати, що, попри уявну геополітичну слабкість, Україна має більше природних підстав цілісності, ніж Росія, а тому такі дезінтеграційні щодо України дії можуть обернутися проти самої Росії, яка, незважаючи на свій гігантоподібний вигляд, є дуже вразливою щодо процесів внутрішнього територіально-політичного розпаду.

Системна деструктивна геополітика Росії щодо України не могла не мати наслідків. Одним з кульмінаційних моментів такого геополітичного тиску стали президентські вибори 2004 року. Російські політтехнологи, залякуючи російськомовних українців радикальним націоналізмом, який контрольовані засоби інформації приписували В. Ющенку, і використовуючи всі інші можливості адмінресурсу, зуміли спровокувати на засадах російського націоналізму своєрідну політичну мобілізацію значної частини етнічних росіян, втягуючи у цей рух (як нібито загальнорегіональний) і значну частину русифікованого етнічно українського населення. Це призвело до гострого політичного зіткнення, в результаті ще більше поглибивши регіонально-політичну диференціацію. І якщо до того часу помітними були переважно лише регіонально-історичні відмінності, то в результаті цілеспрямованих дій уже з’явилися регіонально-політичні суперечності. Особливо штучно нагніталося регіональне протистояння по лінії: НАТО чи Росія, державна мова українська чи українська і російська.

Політичні сили, які прийшли до влади в результаті «помаранчевої революції», так і не зуміли оцінити рівень небезпеки зовнішніх та внутрішніх загроз, не скористалися величезною кількістю переваг і можливостей для нормалізації внутрішньорегіональних взаємин, українського культурного піднесення та протидії геополітичному тиску Росії, який продовжував наростати. Тобто, всебічна і цілеспрямована політика щодо зміцнення цілісності України фактично не проводилась як до 2005 року, так і в наступні роки. Як, зрештою, і не було обґрунтовано стратегію розвитку країни, її основні ідеологічні засади як національної держави європейського типу, що постала внаслідок реалізації українським народом свого права на самовизначення і забезпечує усім громадянам рівні права, а етнонаціональним меншинам – право на збереження та збагачення своєї культурної самобутності. Нове керівництво так і не зуміло донести до громадян необхідність поєднання регіональної самобутності та загальнодержавної культурної ідентичності, інтегруючим ядром якої і є українська мова та культура. Україномовне середовище в інформаційній сфері продовжувало звужуватись. Єдиний аргумент, який використовувала влада – «українську мову треба знати, бо вона державна», викликав і єдину реакцію – «давайте зробимо державними чи офіційними інші мови». В результаті центральна влада або усувалася від активної регіональної політики, або робила помилкові кроки, а опозиційні політичні сили в кон’юнктурних інтересах, насамперед задля збереження спекулятивного впливу на електорат, постійно провокували регіональне протистояння. Політику свободи слова, яку реалізувала «помаранчева влада», було перетворено в свободу антидержавної та українофобської пропаганди разом з цілеспрямованим формуванням міжрегіональних антагоністичних стереотипів. Розбрат в президентському оточенні, гостра боротьба за владу на самознищення між президентом та урядом, практична бездіяльність у багатьох сферах призвели до катастрофічної втрати підтримки серед населення, що забезпечило Росії нові плацдарми для подальшого геополітичного тиску, успішно поєднаного наприкінці 2008 – на початку 2009 року з газовим шантажем. Окремі різкі демарші з боку української влади, зокрема щодо вторгнення Росії у Грузію, аж ніяк не зміцнювали українські позиції.

Такий розвиток подій не міг не завершитися перемогою проросійських політичних сил на президентських виборах 2010 року. Нові тактичні перемоги Росії (включення в уряд безпосередньо з ініціативи російського керівництва відомого расиста-українофоба Д. Табачника, продовження терміну перебування Чорноморського флоту Росії в Севастополі, розмови про нову союзну державу) викликали в українських патріотичних колах і загалом велику тривогу щодо перспектив збереження української державності. Але на риторичне запитання: «Чи вдалося Росії досягти стратегічних геополітичних цілей щодо України?» – ствердну відповідь давати передчасно. Справді, російські великодержавницькі сили зуміли створити внутрішні бар’єри на шляху консолідації українського суспільства, заблокувавши водночас різні напрями поступального розвитку. Однак водночас в Україні відбувалися й відбуваються об’єктивні природні процеси у напрямі збереження національно-державної самобутності, дуже повільно, але все ж формується певний потенціал громадянської протидії експансіонізму з боку Росії, особливо у середовищі журналістів, зростає воля до збереження цілісності й незалежності. Попри перші відверто проросійські кроки, теперішнє керівництво України у взаєминах з Росією зайняло більш прагматичні позиції. І хоча сподівання на еволюцію президента В. Януковича в національно-демократичному напрямі є невеликими, навіть у порівнянні з Л. Кучмою, певні надії можна покладати на економічний прагматизм окремих менеджерів команди президента та бізнесменів Партії регіонів, які розуміють, що все більше зближення України з Росією означатиме і поглинання їхніх економічних активів та переваг. Окрім того, Росія через свої величезні економічні проблеми, навіть за великим бажанням не може іти на поступки українському бізнесу, а тому логічними є сподівання на економічне сприяння з боку Заходу. З огляду на це українське керівництво задекларувало курс на європейську інтеграцію, що засвідчило водночас і провал певних російських геополітичних ілюзій, викликавши роздратування і на рівні найвищого російського керівництва. Виникає і низка суперечностей щодо формули ціни на газ для України, транспортування нафти і газу в Європу, будівництва «Південного потоку» та ін.

Складніша ситуація в національно-культурній сфері, де в регіонах з порівняно меншою часткою етнічних українців зберігається популярність ідей російського шовінізму і де Партія регіонів боїться втратити електоральну підтримку внаслідок відходу від проросійських лозунгів. Зміні владних поглядів не сприяє деструктивна позиція деяких політиків з «помаранчевого табору», які, замість того, щоб підштовхувати поміркованих владних діячів до захисту українських культурних інтересів, з немудрою впертістю постійно докоряють Партії регіонів: от, мовляв, ви гарантували своїм виборцям другу державну мову, то чому не виконуєте свої обіцянок. В результаті таких негативних передумов реальною є загроза ухвалення Закону про мови, який засвідчив би втрату державою свого культурного обличчя.

Зменшенню ефективності геополітичного тиску Росії надалі сприятиме провал планів на швидке поглинання Білорусі. Окрім того, обмежуватимуть геополітичний тиск Росії загрози нових дезінтеграційних процесів у цій державі, адже триває підпільна збройна боротьба на Кавказі, яка охопила фактично усі північнокавказькі республіки, за винятком Північної Осетії. Більша частина опозиційного збройного підпілля відмовилась від ідей етнополітичного самовизначення, взявши в основу своєї ідеології деякі принципи ісламського фундаменталізму, що засвідчило певну маргіналізацію як самого руху, так і його програмних принципів, але разом з тим це дало змогу створити єдиний фронт опозиційної боротьби. Водночас зростає політичне невдоволення і в інших російських регіонах. Тому, як тільки в Росії появляться серйозні ознаки послаблення центральної влади, кульмінацією яких можуть стати президентські вибори 2012 року, усю країну знову може охопити новий спалах етнополітичної боротьби і відцентрових рухів навіть у віддалених, переважно етнічно російських регіонах (в Сибіру, Примор’ї). Цьому можуть посприяти і тенденції етнодемографічного розвитку Росії, зокрема зменшення частки етнічних росіян в національних республіках.

Відстежуючи територіально-політичну ситуацію в Росії, слід також пам’ятати, що сучасні російські політичні еліти задля призупинення дезінтеграційних процесів у самій Росії здатні і на відчайдушну спробу відновити (під якимось штучним приводом) колишній СССР і збройним шляхом. Є тут і небезпечний прецедент: Радянський Союз через 20 років розпочав кампанію збирання земель колишньої Російської імперії. У будь-якому разі непередбачуваність розвитку політичних подій в Росії може створити і для України низку нових небезпек, пов’язаних з «експортом нестабільності», нелегальної міграції та зброї. А тому в геополітиці етнополітичної цілісності України основні сподівання слід покладати на внутрішні резерви. В цьому аспекті, попри низку негативних моментів, насамперед широкий спектр політичних сил антиукраїнської спрямованості, все ж близько третини громадян України здатні підтримати українські національно-демократичні сили. Це відносно небагато, але загалом може бути достатньо для творення цілісної національної держави за умови високого рівня самоорганізації патріотично налаштованого громадянства, його здатності перехопити ініціативу в інформаційній сфері і так реорганізувати партійно-політичний спектр, щоб забезпечити систему всебічних поєднань регіональних та соціальних груп суспільства, ефективно конкурувати за владні повноваження.

Розуміючи реальні небезпеки, вдаватись до фаталізму чи паніки в трактуванні експансіоністських намірів певної частини російського суспільства не можна. Є в українсько-російських взаєминах і позитивні передумови: відносно високий рівень міжетнічної компліментарності, уникнення гострої конфронтації на час розпаду СССР. Тому, зважаючи на реальні обставини і чинники, беручи до уваги історичний досвід, Україна може і мусить реалізувати модель поступового, цілеспрямованого виходу із силового поля Росії (політичного, економічного, культурно-інформаційного), але без різкого виклику, не провокуючи відповідні виклики, із збереженням і зміцненням своїх позицій на російському ринку. Конструктивне значення може мати і геополітика України, спрямована на формування в Росії широкого середовища проукраїнських настроїв та подолання маргінальних виявів у ставленні до України. Природною основою такого середовища може стати досить велика кількість (близько 7 млн.) осіб українського походження. Відчутною також є потреба в налагодженні взаємин окремих політичних сил, рівень яких, не враховуючи російського впливу на українські політично залежні партії, в останні роки помітно знизився. Є лише контакти між ліберальними партіями, однак, з огляду на маловідчутний вплив ліберальних сил на російське політичне життя, їхня роль у поліпшенні взаємин є незначною. Тому теоретично можна розглядати і можливість зближення на національно-демократичній основі, хоча на перешкоді цього є низка негативних історичних стереотипів і навіть вияви антагонізму. І хоча популярність в російському суспільстві виважених національно-демократичних принципів є порівняно незначною, а українські націонал-демократи мають забагато ілюзій щодо підтримки України Заходом, все ж спроби порозуміння чи хоч би з’ясування позицій між провладними російськими партіями та українськими національно-демократичними силами так чи інакше сприяли б нормалізації як міждержавних, так і внутрішньоукраїнських взаємин.