ТІНЬ ФІЛОФЕЯ

Інші матеріали числа

Приїзд Вселенського патріарха Варфоломія на 1020-річчя Хрещення Київської Русі, на яке запросив у 2008 році президент України Віктор Ющенко, надзвичайно насторожило Москву. Особливо стурбувала Московський патріархат і Кремль давня мрія українського народу втілити в життя ідею про єдину Помісну церкву. Саме на таке благословення Вселенського патріарха Варфоломія і сподівався президент Віктор Ющенко, користуючись ювілеєм Хрещення Київської Русі – України. І зовсім збісило Москву і Московський патріархат, коли на честь приїзду Вселенського патріархату на київських гаслах читалося: Україна – правонаступниця Київської Русі. Кремль негайно взявся за проукраїнського президента В. Ющенка, як нині береться за О. Лукашенка чи вчора за Президента Киргизії Курманбека Бакієва. Кремль поставив перед собою завдання: будь-якою ціною повалити українського президента і на «трон» привести «раболєпного керманича і холопа Кремля».

Стривожився і Московський патріархат, який не тільки у такому випадку втратив би найбільшу митрополію у своєму володінні, і в православному світі з’явилася б на світ одна з найбільших європейських самостійних митрополій безпосередньо підпорядкованій Вселенському патріархату. В Україні запанувала б історична правда, яка упродовж багатьох століть свідомо перекручувалася Москвою і штучно прив’язувалася до власної історії про хрещення Київської Русі. Бо ж загально відомо, що Перше хрещення Русі відбулося ще у 860 році (дивись працю М. Брайчевського «Аскольд – цар київський»), коли була взята в облогу столиця Візантії – Константинополь. Того ж року між імператором Михаїлом III і князем київським Аскольдом була укладена мирна угода і, як стверджував Венеціанський хроніст Іоанн Диякон, київський князь повернувся в Київську Русь з тріумфом. Аскольда й частину його дружинників охрестили. Князь при охрещені отримав ім’я Миколи. Тоді ж патріархом Константинопольським була створена нова митрополія і до Києва прибув єпископ Михаїл, перший очільник Руської церкви.

У цьому випадку з історії Північного сусіда випало б ще більше ранніх історичних сторінок; на яких уже б не висвітлювався б понад чотиристалітній період існування Київської держави до появи першого Московського улусу – Московського князівства(1270 рік), який народився на світ з благословення золотоординців. Кремль поставив перед собою досить конкретне завдання: якщо український президент Віктор Ющенко не буде повалений, то Московська патріархія витратить не тільки частину «своєї історії», але й українські душі, (найбільшу православну паству на території СНД), а й великі українські гроші, які йдуть з Києва до Московської церкви і не лише на церковні обладунки (ризи, свічки, підсвічники, яких нібито не можна виготовляти в Україні), а й на дорогі автомашини, годинники самого патріарха Кирила і його свити.

Подейкують, що Московський патріархат готував навіть шосту всемосковську анафему президенту Ющенку, який підгримує «розкольників» в особі святійшого патріарха Філарета УПЦ КП. Хоча весь світ бачив, що за Віктора Ющенка (чого не скажеш про сьогоднішній день) усі конфесії в Україні були однаково рівні і нікому особливо не віддавалося переваг. Московська митрополія зі своєї волі, чи за вказівками Кремля, часто сама ігнорувала президентські зібрання під час державних заходів, аби створити картину, що не вони, а їх ігнорує президент Віктор Ющенко.

Нині, під час третього пришестя патріарха Кирила в Україну з його політичними проповідями усім нам стало зрозуміло, що Кремль знову вдався до надуманого московськими ідеологами комплексу Псковського старця Філофея про «Третій Рим», тобто негайну побудову «русского-міра», якого без України не збудуєш, як і відродження чергової Московської імперії під кодовою назвою «русскій мір». Судячи з проповідей пастиря, його головна мета «построїть» таки той єдиний «русскій мір» з єдиною церквою, єдиним народом, єдиною державою і єдиним богоугодним язиком (Московська церква заперечує існування української мови і не вважає її церковною – О. Ч.) та гарячим захистом єдиновірців на всіх точках майбутнього «русского міра», де б єдиновірці віддавали б передчасно Богові душу, якщо того потребуватиме Московська церква і помирати з честю, гідністю захищаючи «єдіную Святую Русь» під більш конкретною на той час уже назвою.

Хоча як розібратися (зроблю короткий відступ), то старець Філофей зовсім не закликав тогочасну Мос- ковію до гітлерівського «über alles», чим зараз в Україні займається московський патріарх Кирило, готуючи фундамент під «русскій мір». Старець Філофей просто звертався до Московського князя покінчити з московською содомою і гоморою (мужолозтвом) у церквах і закликав до покаяння грішників, чистоти тіла і душі усіх православних, оскільки тоді церквою передбачався нібито черговий кінець світу. В усіх списках, які дійшли до наших днів, бачимо, що в посланні до князя Василія йдеться про: «исправление крестного знамення и о содомском блуде». Хто читав послання Філофея, то помітив, що його боротьба за чистоту душ, боротьба з педофілією у церквах турбувала старця більше, аніж «вчення» чи «концепція» про Третій Рим. Старець Псковського монастиря писав Василію III: «Не уповай на злато и богатство и славу, вся бо сия зде собрана и на земли зде останутся». Чого не скажеш про патріарха Кирила. Хоч тінь філофея стоїть за його плечима, але золоті годинники на руках патріарха і дорога автомобільна розкіш, що супроводжує його, засвідчують, що застереження Псковського старця не стала наукою для московського попа-олігарха, колишнього співробітника КДБ пана Гундяєва.

З послання до московського князя старець Філофей у словосполучення «Третій Рим» вкладав трохи інше поняття, аніж пізніше московські ідеологи. Він стверджував, що Рим загинув, бо морально розклався і застерігав від цього Московську церкву. Московські ж ідеологи через триста років взяли окремі слова Філофея і подали московському світові, як імпердоктрину Московії. Кінця світу у ті далекі роки, в які жив Філофей, не відбулося, і Філофей дуже швидко був забутий.

Минуло майже 300 років з дня його послання до князя Василія Івановича замаячіло на світсько-релігійному обрії вдруге: у 1846 році у «Дополнении к Актам Историческим» (том 1), надруковане послання дьяку Мунехіну – Мисюрі, в якому знову спливло на поверхню ім’я Філофея. Найбільш активно це Послання почало обговорюватися в кінці 50-х і 60-х років поза минулого століття уже в «Православном Собеседнике». Саме ці публікації привернули увагу московських істориків. Зокрема, професорів М. Соловйова, Е. Голубінського, П. Пірлінга, В. О. Ключевського та отця Ніколаєвського. 15-ти рядкове «вчення» Філофея перетворилося, завдяки видатній професурі того часу, у проімперську концепцію про Третій Рим. Мрію про безмежну імперію, яка охоплює ледь не весь світ і підкорення багаточисельних територій і народів.

У ментальності московіта ця концепція стала основою основ майбутньої імперської політики. Послання Філофея про Третій Рим підхопили поети, публіцисти, церковні ієрархи. Воно почало обростати вигадками, всілякими домислами, написанням «правдоподібних» легенд. Бравурні марші Філофея зазвучали на весь «русскій мір». Солодкі звуки ідеологічної імперської музики старця западали глибоко в душу кожного московського патріота. Звучать вони солодкаво і сьогодні. Яскравим свідченням цього є проповіді московського краснобая в Україні, яким є патріарх Кирило. Ці проповіді лунають на узбережжі Чорного моря (Одеса), придніпровських кручах (Дніпропетровськ, Київ).

На перший погляд патріарх Кирило ніби наслідує старця Філофея (на словах) і закликає й усіх мирян до скромності, чистоти душі, але насправді за його «гарними» словесами висівається у ті ж душі і зерно неправди, політики. А отже, аморальності. Заблудпі вівці з Московського патріархату (українська митрополія) в Україні під час кожного візиту московського найголовнішого попа після такого медового потоку проповідей готові цілувати не лише прим’яті автомобільними шинами трави, а й їсти її. Як бачимо, стару нову концепцію з перекрученим комплексом Псковського старця нині освіжив у пам’яті багатьох патріарх Кирило і взяв її на озброєння, яку вміло застосовує перед своєю українською паствою, що ходить до його московського філіалу – митрополії. Усі виступи і проповіді Московського патріарха Кирила, а також раболіпство раба Московського митрополита Володимира Сабадана, є швидше політичними, а не релігійними, святими, безгрішними. У проповідях Московського пастиря на дніпровській кручі раптом випадають слова Київська Русь, Київський князь Володимир, а постійно виголошується просто Русь, просто князь. Відчуваєте, як Московська церква підтримує державну політику Кремля в ідеологічному плані.

Трохи історії. Трохи вчорашнього дня, щоб краще зрозуміти – сьогоднішний. Велич Великого Риму не давав спокою не лише Московії. Перед початком Другої світової війни привид псковського Філофея забрів і на Апенніни. Концепція про Третій Рим ожила в серцях італійських патріотів. Вона жила в головах і серцях італійської інтелігенції. «Учення» Філофея, навіть не відаючи про його історичне буття у Пскові у далекому сторіччі нашої ери, Італія й собі підхопила ідею про Третій Рим на території колишнього Риму, яка, вочевидь, мала на це більше моральних прав, посилаючись на історичні факти. Це, на перший погляд, було значно природніше, аніж «гуторити» про це Московії з її надуманою ідеєю, яку Московський імперіалізм приписав старцю Філофею, як ледь не основоположнику московського імперіалізму. За реалізацію теорії про будівництво Третього Риму полум’яно взявся італійський патріот Джузеппе Мадзіні. Він розпочав активну пропаганду ідеї республіканського Третього Риму під час об’єднання усіх земель Італії. Цю ідею підхопив і дуче Беніто Муссоліні. Будуючи фашистську Італію, він в усіх свої промовах наголошував на створенні «Третього Риму», як нині патріарх Московський Кирило наголошує на побудові «русского міра».

У мало обізнаного читача виникне закономірне запитання: «А коли ж був Другий Рим, якщо після Першого всі говорять чомусь тільки про Третій?». Розквіт стародавнього Риму, його цивілізація, високий рівень культури, незміряні розміри територій, величезні досягнення в романізації світу, породили в багатьох народів заздрість. Багато держав мріяли про створення порядку такого, як у древньому Римі. Мрія про єдину і вічну імперію й дала поштовх до нових державних завдань, нової державної мети. Після падіння Риму язичників народилася ідея нової християнської імперії. Окрім світських, земних проблем, які потрібно було нагально розв’язати і зміцнити, були поставлені завдання релігійні: і замість одного цезаря мати двох – світського і духовного, що зараз відбувається і в Москві при правлінні Путіна-Медвєдєва (царі) і патріархові Московському Кирилові(патріарх). Саме тоді, очевидно, і з’явився на світ карикатурний двоглавий орел, якого в природі насправді не існує, якщо він, звісно, не чорнобильський мутант. Не існує, але символізує саме подвійну владу: віддзеркалює царство небесне на землі. А в даному конкретному випадку: «русскій мір» на обширних просторах Європи й Азії, в сторони яких і постійно зазирає двоглавий.

У ті далекі роки виникло питання, кому ж належить спадкоємність Древнього Риму, як нині спадкоємність Київської Русі. Віктор Ющенко мав тверде переконання, як історичний факт, що правонаступницею Київської Русі, безперечно, є православна Україна, на території якої відбулося Хрещення. І не тільки в 988 році за рівноапостольного князя Володимира. Як я вже зазначав з нашої історії відомо, що перша документальна згадка про Київську Русь зустрічається у Бертинській хроніці. А це 839 рік. Є й значно старіша згадка цієї назви Русь і в праці Аристотеля, в його схоліях. Але на той час все це стосувалося виключно русичів-українців, які проживали на території сьогоднішньої України, а точніше – на частині Київської області. Саме київський князь Аскольд уклав чи не першу угоду з Візантією, прийняв християнство і цим самим утвердив державність Київської Русі. Звичайно, така «історія» до якої докопувався президент Віктор Ющенко з реалізацією єдиної Помісної церкви в Україні, яка є спадкоємницею князів київських, галицьких, волинських, прийшлася не до смаку і не до двору сучасних московських царьків. Все це ніяк не вписувалося в легенду чи міф і про колиску з трьома братами. До Москви ще потрібно було йти історії більше, аніж 500 років від початку «Руської ери». Але оскільки Хрещення Київської Русі датується офіційно все ж 988 роком, то сьогодні це дискусійне питання про Перше хрещення Русі не входить в тему нашої розповіді про Третій Рим і Третє «пришестя» московського патріарха Кирила в Україну.

Повернемося до старця Філомея і побачимо, як усе в історії час від часу повторюється. Втрачаючи фундамент майбутнього Третього Риму, тобто «русского міра», (читай – оновлення чи відродження Московської імперії), після політичного повалення українського президента, Москва сьогодні знову згадала старця Філомея і активно заворушилася в плані політичному, роблячи ставку в Україні на промосковських керманичів та на «просвітницьких» «науковців» без наявних наукових праць типу Дмитра Табачника, який писатиме свою історію разом і з якимось новим німцем, що досі живе в московській душі, як і Псковський старець Філофей.

Щоб зрозуміти звідки, де і коли з’явилася концепція про «Третій Рим», потрібно коротко розповісти про Другий Рим. Це питання підняла Західна Європа: кому ж бути спадкоємцем і носієм римського імператора і папи. Такими на той час Захід назвав Німецького імператора і папу Римського. Схід Європи молився візантійському імператору і вселенському патріарху. Та і та імперія, як і релігійний світ, вважали себе єдино правильними наступниками Древнього Риму. Але та й та імперія заперечувала одна одну. Обидві сторони і православний Схід і латинський Захід були переконані у своїй правоті і у власній справедливості. У цьому ж дусі виховувалися і світські і духовні ідеологи. Якщо Свята Римська імперія німецької нації на чолі з імператором і папою є справжнім і єдиним спадкоємцем Древнього Риму, то люд православний вбачав єдиних спадкоємців Древнього Риму у Візантійському імператорові і в патріархові Константинопольському.

Московія того часу виховувалася під світоглядом Константинополя, тобто під Другим Римом і вважала себе покірною дочкою Вселенського патріарха, як при Віктору Ющенку деякі московські священики вважали своєю матір’ю – Київську Русь, а Москву – дочкою тієї ж Київської Русі. Чого не скажеш ані про патріарха Кирила, ані про «імператорів» (у власній уяві) Путіна-Медвєдєва, які вважають, очевидно, Москву – матір’ю городов руських, а Кремль – Вселенським патріархатом. Серйозний жарт.

Патріарх Московський Кирило такого не стверджує. Він не підкреслює в своїх проповідях, що «матір’ю» Москви є Київ, а дочкою Києва є Москва. Патріарх Кирило на Святій землі, як він часто називає Україну, нині утверджує дух Третього Риму, тобто концепцію «русского міра» в Україні, який народився в головах нових московських правителів і патріархів. Вслухайтесь в сьогоднішні проповіді Московського головного священика. У ній панує політичний дух епохи секретарів ЦК компартії України Маланчука і Щербицького, які забороняли вживати за радянського часу назви Київська Русь. Хрещення в Київській Русі, Київський князь Володимир і т. п. Все це продумано політичними бонзами Кремля. Працюючи директором республіканського видавництва «Радянський письменник», ми навіть отримали такий циркуляр з боку цензури. Циркуляр йшов з Москви. В Україні заборонялося вживати словосполучення Київська Русь. До третього примірника цензор випікав слово Київський князь. Змушував писати тільки Древній чи Стародавній Київ, або Стародавня Русь. Перегляньте літературу епохи Щербицького-Маланчука і ви переконаєтесь.

Сьогодні патріарх Кирило утверджує те саме, крокуючи в недалеке минуле. Вслухайтесь в останню проповідь патріарха Кирила на Київській гірці від 26 липня 2010 року. Він також всіляко намагається уникнути словосполучень Київська Русь, Київський князь, замінюючи історичну правду словами на кшталт «свята земля», «свята Русь», «Хрещення Русі» (не Київської, можна подумати – Московської, якої на той час ще й в згадках не було) і у вас складається таке враження, що Хрещення відбувалося не в Дніпрі, а на Москві-ріці.

Дух Третього Риму в Московії народився після Флорентійської унії (1439 рік). Ідея уніатства похитнула авторитет грецької церкви. Любов до Візантії, як спадкоємниці заповітів православного світу щезає. Остаточно воно руйнується в головах Московських ідеологів з падінням Константинополя. У Московії народжується дух старця Філофея.

Оскільки ані Беніто Мусоліні, ані Адольф Гітлер (сподвижник Сталіна в розподілі Східної Європи з 1938-39 років) не здійснили своєї мрії: із язичного світу orbis terrarum не став tota christianitas. а італійський дуче і німецький фюрер пішли в «кращі світи», ідею «Третього Риму» підхопив Сталін – Маленков. Саме вони захворіли московським комплексом старця Філофея.

У 1951 році американська газета «Нью-Йорк Таймс» друкує матеріал, в якому розповідає, що Сталін і його більшовики є продовжувачами політики завоювань і експансій Московського царства, яке проводило завоювання світу протягом 500 років. Зарубіжна преса стверджувала і цим самим застерігала цивілізований Захід, що комуністична ідеологія продовжує історичні традиції загарбницької Московії. Це завоювання світу, побудови Третього Риму, який іменуватиметься або «російськім міром», або «Всємірной революцій». Все це знову призведе до загарбання чужих земель, нечуваного московського гноблення підкорених народів. Все це є традицією і самого московського етносу, який мовчки, не бунтуючи, схвалює таку політику Кремля, московської церкви, що завжди благословляє на завойовницькі подвиги і експансію чи то царську, чи то червону Москву.

Більшість статей того часу не лише в «Нью-Йорк Таймс» друкують аналітичні статті про коріння радянського імперіалізму, який базується на фундаменті царської Росії. Зовнішня політика Сталіна, стверджує західна преса, є по суті тотожна політиці царської Росії. Сталінська диктатура – це дзеркало диктатури імперської Росії. Природа більшовизму виросла із старої імперіалістичної політики, із її традицій. Тост Йосипа Віссаріоновича про великий російський народ, ледь не єдиний народ, який переміг фашизм-гітлеризм у світі є тим самим шовіністичним свідченням, яким є московський народ, якому заімпонувала така сталінська «правда». Того незабутнього 1945 року Йосип Сталін буквально плюнув в обличчя усім 15 чи 16 союзним і всім автономним республікам, народи яких проливали свою кров, віддавали своє життя за «Третій Рим», який тоді називався СРСР.

Комунізм Сталіна по своїй суті не мав нічого спільного з міжнародним інтернаціоналізмом. Він мав яскраве, контрастне національне забарвлення і це забарвлення, безперечно, московське. Іншим словом – великоросійське. Імперіалістичне. Витоки більшовицького деспотизму і більшовицького імперіалізму лежать в основі Московії, ментальність якої сформувалася під впливом золотоординського ярма. Московіти за своїм духом є нащадками чінгісханівців.

В одній із статей Е. Юр’євського «Від Філофея до наших днів» чітко сказано, що «в тоталитарной России в царствование Сталина воскрешается Московская Русь XVI-XVII веков со всем ее тягловым вкладом». Він пише, що саме з Московії прийшла більшовикам ідея світової революції. Мрія Москви до всесвітнього панування ніколи не знімалася з порядку денного. Яскравим свідченням цьому є нинішній третій приїзд патріарха Московського Кирила-Гундяєва в Україну з тоталітарного режиму В. Путіна-Медвєдєва. Його нинішнє завдання це надуманий комплекс старця Філофея, якому московські ідеологи приписали ідею побудови Третього Риму. Вчора це називалося «Дайош світову революцію», а нині – «русскій мір» і не виключено з центром у Києві. Бо чого б ото Московський священик, громадянин РФ В. Гундяєв випрошував українське громадянство? Звичайно, для того, щоб ще більш вільготно господарювати в Україні. Господарювати, як у себе вдома, що він робить і зараз, не маючи українського громадянства. Свідченням цьому перейменування вулиць, назва держави: вулиця Івана Мазепи – Лаврська, Малоросія замість України, як писалося на транспарантах в Одесі і т.п.

Все це сутність широкої «російської душі», якій всього мало. Це сутність Золотої Орди, ментальність якої висіялася в душі московського імперіалізму. Саме московський імперіалізм виріс на ґрунті вічного завоювання світу і ця концепція й нині живе глибоко в душі Путіна, Медведева і патріарха Кирила, який вдає із себе святенника, займаючись політикою. Політикою імперською. Політикою Кремля, аби завоювати душі заблудших овець, завоювати й український світ, покінчити з українським сепаратизмом, ідентичністю правдивою історією українського народу і будь-якою ціною (навіть ціною українського громадянства і особистої келії в Києво-Печерській лаврі) довести «русскому міру», що ми, українці, і вони, московити, один народ, і в нас має бути єдина церква. Тому українські православні мають покаятися і приповзти до порогу Московського патріарху ледь не на колінах. І в цьому покаянні пан Гундяєв і його підопічні служки з київської митрополії Московського патріархату не вбачають ані найменшого приниження українців.

Вони тільки вбачають в цьому знищення української церкви в особі Київського патріархату та знищення навіть мрії українців про святе й історично-юридичне право на єдину Помісну українську церкву в Україні, на які багаті інші воістину братні народи, котрі мають свої церкви. Мають усі окрім багатомільйонних українців в Україні. Чи не парадокс? Чи це не колонізаторська політика Кремля?!

Московсько-азійське нахабство не зупиняється на вигаданій колисці про трьох братів, де найменшенький став чомусь найстаршеньким, але він ще вбиває в голову мирянам, що Київський Патріархат – це розкольники, це церква не канонічна, забувши про те, що саме московська церква ледь з дня свого заснування не канонічна. Забувши про те, що ще у 1283 році київський митрополит Максим(грек за походженням), який підпорядковувся тільки Вселенському патріархату, зрадив своїх мирян і переїхав з Києва до Володимира на Клязьмі. Політика суздальських князів викликала дикий протест поміж законних спадкоємців слави і традицій Києва – князів Галицьких і Волинських. Вони не визнали суздальської митрополії і продовжували культурні й історичні спадкоємності Києва.

Волинсько-галицькі князі мали більше юридичних і моральних прав на святу спадщину Києва, вірність якому у світському (не релігійному) житті вони зберегли й донині.

У 1303 році волиняни і галичани про свої законні права на спадкоємність Києва заявили і в Константинополі. їхні- зусилля не пропали марно. Константинопольський патріарх створив

Галицьку митрополію, яка вперше була названа Митрополією Малої Русії (назва суто церковна), яка згодом переросла в адміністративну. На ті часи Мала Русь – це Галиччина і Волинь. Так галицький князь Юрій II в одному із своїх листів називає себе «Деі Гратія Дукс тотіус Русіе міноріс». Що ж до московських князів, то титул «русскій» став у них атрибутом тільки в ХУІ сторіччі. Титул «Великої і Малої Русії» привіз до Суздаля митрополит Петро, який був родом з Волині. Він і об’єднав свій попередній титул митрополита «Малої Русії», додавши до цього і «Великої Русії». Так з’явилася так звана канонічна Московська церква і Велика Русія. Від церковної термінології до адміністративної. А в 1713 році Московія ліквідовує свою назву – Московія і прибирає назву Росія. Петро Перший заодно ліквідовує і Московський патріархат, замінивши його Синодом. Але це вже інше питання. Що ж до канонічності Московської церкви, то з цим також можна посперечатися і взяти її сьогоднішню «канонічність» під великий сумнів. Саме Московська церква народилася з розколу. Понад сто років її «канонічність» ніхто поміж православ’я не визнавав. Достатньо згадати тільки як московські посланники у 200 золотих монет та 120 соболиних домоглися грамоти Константинопольського патріарха Діонісія про передачу Київської митрополії в підпорядкування Московському патріархату.А заодно нагадати, як Вселенська патріархія не раз нагадувала Московській православній церкві про те, що вона не визнає повної її канонічної території, тобто її зазіхання на Київську метрополію, тобто на канонічну території Української православної церкви.

Все це давно відомі речі минулих століть. Я ж сьогодні слухаю патріарха Московського, проповіді якого передають мало чи не всі українські телеканали, щоб Московський патріарх Кирило доводив українському народові, що всі у цьому світі мають право на свою помісну церкву і вірмени, і грузини, і серби, і болгари, і чехи, і словаки, і поляки, і... і...і... Не мають таксго права тільки українці. Вони, виявляється, мають право тільки покаятися перед високим Московським попом і, ставши на коліна, приповзти у Московську «канонічну» церкву, як заблудші вівці і барани, які ведуть свою паству не туди, куди треба з погляду Кремля і підпорядкованому йому Московському патріархату.

Я досить уважно слухав патріарха Московського Кирила і все чекав, коли ж він назве рівноапостольного князя Володимира – Київським князем, а хрещення Русі – Київською Руссю. Патріарх цієї термінології всіляко уникав і це мені нагадало знову епоху Щербицького – Маланчука під керівництвом Московського головного ідеолога Суслова. Саме тоді з Москви прийшла своєрідна рекомендація: українські історичні книжки, де згадується малоросійська аристократія пускати під ніж, що успішно й робилося в Козильці (Чернігівська область), у соборі. Зокрема, там московській радянській гільотині піддався «Малороссийский родословник» (5 томів) В. Л. Модзалевського.

В радянських енциклопедіях того часу зарясніли «пояснення», в яких писалося замість «український вчений» – вчений, який народився в Україні, Київська Русь – підмінялася Стародавньою чи Древньою і т.д.

І ось сьогодні, в дні приїзду патріарха Московського Кирила, я відчув знову дух московської ідеології, русскій дух Міхаїла Суслова вкладений в уста високопоставленому церковному служителю. Міг би патріарх Кирило, перебуваючи в країні – житниці Європи, яка зазнала не чуваного у світах Голодомору. Чому в своїх проповідях не осудити антилюдські злочини проти українського народу ленінсько-сталінсь- кими режимами. Чому не визнати Голодомор 1932-33 років Геноцидом українського народу, як це зробили десятки не «братніх» народів, але «братній» московський навіть самого Голодомору не визнав і цим самим ототож нив себе зі Сталінською клікою. Чому на святій землі не покаятися патріарху Московському і довести українському народові (та й, мабуть, і собі), що Московська церква незалежна від Кремля і його проповіді є істинно від самого Господа Бога, а не від імпер-шовіністичної московської кліки, яка знов під вічною дружбою двох «братніх» народів намагається безсоромно і нахабно підгорнути все в українській землі, що не так лежить, постійно шантажуючи Україну, як колишнього президента Віктора Ющенка, оголошуючи йому й українському народові то локальні газові, то економічні війни.

Замість зайняття про перейменування київських вулиць, чесний патріарх, глибоко віруючий поклав би руку на серце і повідомив заблудших своїх овець на святій землі, що анафема гетьману Івану Мазепі накладена за вказівкою царя Петра Першого без собору православної церкви. Тобто це сьогоднішньою мовою кажучи, звичайна політична акція. Що ж до православної церкви, то їй потрібно молитися за душу гетьмана Мазепи, який на святій землі України, вибудував понад 40 храмів, у більшості яких й понині править свою службу і не відрікається від цього московська митрополія і в цих же церквах постійно оголошує анафему людині-будів- ничому цих безсмертних храмів, які не встигла зруйнувати більшовицька влада. От би і про це погуторити патріарху Кирилу зі «своїм єдиним народом», а не підміняти своїми вказівками рішення Київської міськради і не перейменовувати в чужій столиці (ще не маючи українського громадянства) не угодні Кремлю і Московській церкві вулиці. А заодно, користуючись приїздом, скликати Собор чи Синод і оголосити на «Святій землі», як він весь час називає Україну, анафему, скажімо, антихристу Леніну (за руйнування церков, храмів, соборів і червоний терор)чи антихристу Сталіну, який обіцяв, як і його попередник і вчитель, рай (комунізм) на землі, а подарував тільки українцям 3 голодомори на території житниці Європи, забравши понад 10 мільйонів життів та ще й понад 15 мільйонів винищив в авантюристичній війні по розподілу світу, яку він розпочав у 1939 році разом зі своїм побратимом по соціалізму й сатанизму Адольфом Гітлером, з яким нізніше (1941 р.) щось не поділив і це вилилося у криваву досі небачену Другу Світову війну.

Згадується сьогодні мені і липень 2008 року, коли Указом президента Віктора Ющенка вперше за всю нашу історію було узаконено свято України – День хрещення Київської Русі – України. Якщо це історичне свято – свято нашої пам’яті – новообраний президент не ліквідує, як ліквідував президентський сайт про Геноцид українського народу, то ми будемо щорічно відзначати це свято 28 липня. У день пам’яті святого рівноапостольного Київського князя Володимира – хрестителя Київської Русі. Це велике Свято встановлено в Україні, як писала преса за президента Віктора Ющенка з врахуванням «значення православних традицій в історії і розвитку українського суспільства, на підтримку ініціативи Національної ради з питань культури і духовності, Українського фонду культури, Української православної церкви, Української православної церкви Київського патріархату, Української автокефальної православної церкви, громадськості...».

Москва Путіна – Медведева і Московського патріарха Кирила тоді не визнала цього Указу Віктора Ющенка, назвавши його перекрученням спільної історії і тільки через два роки, після третього приїзду патріарха Московського Кирила в Україну, Кремль і в себе затвердив статус про День хрещення, але з однією незначною, на перший погляд, дрібничкою – Сусловською. Ця історична дрібничка тепер звучить, як і в проповідях патріарха Кирила в Україні – без назви Київська Русь чи київський князь Володимир, а тільки «Святая Русь» і (нарешті таки дочекалися перевиборів українського президента) «отнинє Русская православная церковь 28 июля (також! – О. Ч.) чтит память равноапостольного князя Владимира, известного в истории как Красное Солнышко, при котором на Руси в 988 году было принято христианство».

У цьому новому московському указі ані слова про Київську Русь і про київського князя Володимира. Все як завжди про одну і ту ж колиску з трьома братами, про «русскій мір», за спиною якого стоїть, як і стояв сотні років тому безсмертний у Московії Псковський старець Філофей, нібито як творець ідеї про «Третій Рим і Четвертому не бувати». Ідеї, яка так лоскоче і понині «широку російську душу» з її незмінним бажанням охопити все «необъятное» на цій грішній землі, на якій грішать навіть ті, які нібито покликані Господом Богом не кривити перед вірянами душею, а тримати її в святій чистоті та показувати своїм скромним буттям довірливим прихожанам, до якої б вони церкви не ходили, завжди пам’ятали, щоб Бог один і саме йому й треба молитися. Бо патріархи приходять і відходять, а залишається в наших душах тільки Господь Бог і йому треба молитися. Молитися саме рідною мовою, пам’ятаючи, як писав апостол Павло, що Бог створив усі мови і всі мови він розуміє, але до народу треба звертатися його мовою, щоб народ був ближчий до Бога. Бо чужа мова – навіть наймелодійніша – скидається на гру на гуслях. Вона мило лоскоче слух, але зміст не доходить ані до серця, ані до розуму.