БРАТЕРСТВО КІНЦЯ

Інші матеріали числа

БРАТЕРСТВО КІНЦЯ
Із щоденника Юрія Панкова, журналіста і лісоруба

Уже четвертий тиждень подорожую Сибіром. Були з донькою в Красноярську, Абакані (Хакасія), Мінусінську, Кизилі (Тува), Іркутську, Братську, Ангарську, Зимі, Улан-Уде. Дісталися навіть Іволгінського дацану (духовний центр російських буддистів). Красноярським краєм гасали по 800 кілометрів щодня із швидкістю до 140 кілометрів за годину…

Тут дуже красиво. Тобто дуже-дуже красиво. Ніде у світі немає нічого подібного.

Але певний негатив я все-таки помітив: КРАЇНА ВМЕРЛА. Без перебільшення. Але ніхто цього не помітив. Просто про неї давним-давно забули.

З Улан-Уде донька поїхала поїздом до Москви, а я вийшов в Ангарську, де мене зустрів давній друг. У підсумку ми погнали на північ через різні міста – Зиму, Усолля-Сибірське, Саянськ, Тулун. Тепер я в Братську. Вже п’ятий день.

Це не піддається опису. Таке відчуття, що опинився на початку 90-х років. Це виражається у всьому і, насамперед, у неймовірній кількості бандюганів і п’яниць. Церков немає в принципі. Перше, що здалося підозрілим, це неймовірна популярність таксі. Місто розміром з московський округ і населенням 260 тисяч людей просто заповнене ними. У дворі п’ятиповерхівки можна побачити 2–3 машини з шашечкам, що паркуються, під’їжджають або від’їжджають.

Потім з’сувалося, що прості люди тут їздять на таксі навіть по хліб (як у «Діамантовій руці»), тому що цілком серйозно бояться злодіїв і вбивць. Таксі – найпоширеніший громадський транспорт. У будь-який кінець міста відвозять за 60 рублів. Машину викликають телефоном, і вона під’їжджає буквально за 2–3 хвилини. Після півночі місто просто вимирає.

Узимку серед білого дня можуть зірвати з перехожого хутряну шапку або зняти дублянку. Улітку цілком природно відбирати мобільні телефони, зривати золоті прикраси, ланцюжки. Усе, що можна зірвати, відібрати і т. п.

Вчитель у сільській школі заробляє 3,5 тисячі рублів. Заступник головного лікаря братської міськлікарні – 10 тисяч.

Тверезих наразі не бачив. Тайгу рубають нещадно. У Братськом районі лісів залишилося, за словами мера, на 30 років. (Там усе вирубує компанія «Ілім Палп», у якій працював Д. Медведєв, що в 90-і роки провів оборудку з продажу акції цієї компанії американцям. Так що все належить тут їм).

Одне слово, Сибір і Далекий Схід втрачені однозначно. Всі тут лають китайців, але розуміють, що, крім як від них, нічого доброго чекати не доводиться. Добре – чоловік китаєць, робота в китайській компанії, китайські фрукти, китайські ресторани, відпочинок у Китаї.

Книжками чомусь ніхто не цікавиться. Хоча на вокзалі Іркутська вдалося купити збірник В. Распутіна з його автографом за 150 рублів. Кращого подарунка з поїздки Сибіром не придумати.

Над містом періодично виє сирена, як під час війни. Цим інформують, що Братський лісопереробний комбінат (БЛПК) починає викид відходів. Через трубу, тупо – прямісінько в небо. Комбінат перебуває практично в центрі міста. Дим валить постійно, але коли лунає сирена – моторошне виття – починається викид якоїсь реальної хімії, і громадяни відразу зачиняють вікна, затуляють носи і все інше. Сморід дикий. Іде хвилями. Тхне гірше, ніж у громадській вбиральні. Чимсь блювотно-кислим.

(Дуже сумно, коли цей сморід накриває місто у світле свято 1 вересня, День знань. Дітки в білих сорочечках і бантиках ходять з квітами смердючими вулицями міста-смітника). З другого боку міста розташований БрАЗ – Братський алюмінієвий завод. Звідтіля постійно валить густий дим, наче з якої-небудь ТЕЦ. І все – на місто. З третього боку – Братська ГЕС. Там нічого не відбувається. Але звідти постійно чекають якогось кошмару, типу того, який трапився рік тому на Саяно-Шушенськй станції. З четвертого боку – так зване Братське море.

Тут 1967 року були затоплені сотні сіл, цвинтарі. Проте люди тут і далі ловлять рибу й не гидують. (Для порівняння: у так званому Красноярському морі рибу через затоплені цвинтарі ловити заборонено).

Середня зарплата тут 8 тисяч рублів. Бачили дітей, що колінкують поблизу залізничного переїзду й жебракують. Путіна й Медведєва в цих краях називають просто: «педики».

Загалом, містечко дико депресивне. Але дуже цікаве. Вдалося винайняти трикімнатну квартиру, щоправда, без пральної машини й з жахливою електричною плитою. Зате у ванні є джакузі. Будинок, до речі, хрущовська п’яіиповерхівка, а в квартирі було зроблено перепланування. Все задоволення – 8 тисяч на місяць. Поживу тут два-три тижні. Наманадруюсь, понасолоджуюсь спілкуванням з тубільцями й тубілками.

Був уже в декількох районних містах і селах. О-о-о-о-о! Такої вбогості уявити просто неможливо. Місцевий лікар розповів мені, що деякі діти ходять до школи без спідньої білизни. Страшно? У місцевій крамниці продається ліонозовське молоко «Вим-Биль-Данн» – 46 руб. за літр. Мандарини – 150 рублів за кілограм. Зате дуже багато дешевої горілки.

Зовсім забув! Співвідношення статей тут – 1 до 3. Тобто на трьох баб один чоловік! Тому суцільно й повсюдно матуся й дочка живуть з одним чоловіком.

Був у місті Зима. Правлять бал єдинороси. Уже другий рік забитий дошками місцевий пологовий будинок. Населення міста – 34 тисячі людей. Протягом року народжується 600–700 дітей. Жінки змушені народжувати в машинах швидкої допомоги, які замовляють на потрібний день. Хто не встигає – вдома. До найближчих міст – Ангарськ, Куйтун, Іркутськ – 150–200 кілометрів. Саянськ – 24 км. Але ж не в усіх є машини і гроші на таксі.

За так званим Братським морем, у тайзі, багато сіл. Між ними відстань 100–700 кілометрів. По бездоріжжю – на поромі – знову розбитими дорогами. Деякі села зовсім маленькі. Деякі по 1000–2000 людей.

Якщо помирає людина, труп слід відвезти в Братськ. Його треба на чомусь довезти до порома, переправити на другий берег, довезти до моргу, зареєструвати, а потім тим же шляхом доставити за море, у рідне село на цвинтар.

Така подорож в обидва кінці в компанії з небіжчиком коштує диких «бабок» за місцевими мірками, та й займає днів три. Тому тут просто не реєструють померлих, закопують у землю просто так.

Із 320 мешканців одного села, котрі вважаються повнолітніми, живими залишилося тільки 200. На померлих бабусь, як і раніше, надсилають пенсію, місцеві її ділять і пропивають. А на виборах їхні голоси перекуповують то єдинороси, то елдепеерівці. Річ у тім, що місцевий виборчком може повністю складатися з родичів. Вони одержують від партійних агітаторів хабара 50–60 тисяч (на всіх) і наприкінці дня виборів відзначають небіжчиків, як тих, що з’вилися, й ставлять галочку напроти партії, що заплатила.

Сибір не електрифікований. Дротів не протягнули дотепер, хоч є купа електростанцій, причому найпотужніших у Європі: Саяно-Шушенська, Братська, Усть-Ілімська, Іркутська. Будують Богучанську. Однак дротів за совєтської влади не встигнули скрізь підвести. А єдиноросам наплювати. Лінії тягнуть тільки на захід. Але нічого. На турбазах (навіть на Байкалі!) інколи світло в будиночки подають від дизеля на 3–4 години ввечері й на годину вранці. Хоча в деяких електрика, звичайно, є. Але там проживання коштує близько чотирьох тисяч за добу. Ми з донькою принесли гасовий пальник у номер і на ньому гріли чай.

Скрізь по-різному херово, некомфортно, але однаково красиво. Це «гарне» знімає весь негатив. Але якщо уявити собі життя т. зв. «сибіряків» – то це такий жах, що краще й не думати. Причому, я тут був уже 24 роки тому. Тоді хоч і лаяли життя, але намагалися його поліпшувати. А зараз усе націлене тільки на викачування грошей з природи. Лісорубам, які тижнями гарують у тайзі, «Ілім Палп» платить по 30 тисяч рублів.

Але при цьому, за домовленістю з адміністрацією району, вже не виплачує жодних (!) засобів на місцеву соціалку, на дороги, відновлення лісу. Його, до речі, тут залишилося на 30 років. Про це я прочитав в інтерв’ю з мером Братського району. Він сподівається, що ліс виросте. Але це неправда. Кедр так швидко не відновлюється. Я спеціально подивився інформацію на рослинницьких сайтах.

Усе для приїжджих з Москви тут виявляється дуже дорогим. При цьому московських умов реально за жодні »бабки» не створити й не купити. Спортивних залів і басейнів, соляріїв тут немає. А якщо є, то тільки для дітей і під час навчального року. Якщо ти прагнеш випити кави, то в місцевих столовках і кафе тобі пропонують тільки «Нескафе 3 в 1» з пакетиків. Пійло, споживати яке небезпечно для життя.

У єдиному місці Братська, де варять каву (називається заклад «Фішка»), горнятко коштує 250 рублів. Це – місце для місцевої еліти та її дітей. Тут обертається місцева «золота молодь». Але місця дуже гарні!

А ось фантастичні імена людей, з якими мені вдалося зустрітися: Ольга Фігура; Степан Іринович; Петро Орлович; Гайдаров Гайдар Мамедович; Артур Маринович Фортуна…

Кожен день життя тут – реальний подвиг, прирівняний до польоту в космос без скафандра. Місцеві чоловіки, що працюють на БрАЗі та в «Ілім Палп», до 40 років імпотенти. Усі дроворуби, зрозуміла річ, без рук – без ніг. Бетонкою, що зв’язує місто з БАМом, сновигають ваговози, що належать американцям («Ілім Палп»), «чорним лісорубам» і китайцям. На них вивозять «кругляк». По БАМу тягнуть в Китай або Владивосток. А на БрАЗ на переробку привозять сировину з Австралії. Марення якесь, так?

Бурятію вивчив. Бурятки кращі за бурятів. Але ні тим, ні тим пити не можна. Алкоголь валить їх миттєво. Але вони не дуже тягнуться до горілки. Це все від росіян. Це ми їх як згуртовували, так і згуртовували…

Жінки тут усі дуже-дуже зіпсовані. І не тільки в Бурятії. Я вже писав, що в Іркутській області, Братську чоловіків реально бракує. Тому суцільно й повсюдно матері й доньки живуть з одним чоловіком. Я вчора навіть познайомився з такою. Вона живе з матір’ю, вітчимом і дитиною від вітчима. Важко уявити…

Повнісінько матерів у віці 15–16 років. Вони бояться робити аборти, тому що гінекологія дореволюційна, і після «процедури» безплідність гарантована.

Дуже багато лесбіянок. Немислимо! Причому не тільки серед молодих. Місцеві чоловіки після 40 років – імпотенти поголовно. Що залишається російським красуням?

Церков у місті я за п’ять днів не бачив. Тільки в якомусь віддаленому районі. Коротше, ходжу й плачу…

Військком міста Зима – людина мало не свята. У нього кожний призовник іде на службу, а на шиї, у мішечку, поруч з хрестиком, папірець з номером мобільного телефону цього військкома. Якщо забиратимуть на флот абож зіткнуться з дідівщиною тощо, він завжди може зателефонувати полковникові. Той заступиться.

Тутешній народ дуже бідний. У військкома 140 людей пішло в армію навесні, а комісованих – 80 парубків – залишилося вдома. Майже все через так зване «неповноцінне харчування». Маленька вага за нормального зросту. Хоча для більшості тут (у це важко повірити!) армія – порятунок. Вирвати хлопця із кримінального середовища, дати віддихатися багатодітній родині від безробітного нахлібника і т. д.

Повторюється історія, коли в роки колективізації Красна армія була порятунком для селянських хлопців. Усі були ситі, одягнені, взуті. От життя було! Не те, що в розкуркулених селах. Отож тепер увесь цей Сибір – суцільне розкуркулене село.

Народ перестав розводити корів, бо ніде їх пасти. Це в Сибіру! Земля кимсь оформлена у власність і оточена колючим дротом. А раніше це було поле для випасу...

– Так ви погляньте, як живуть чиновники, на яких машинах вони їздять, де купують одяг, що їдять, де відпочивають. Доки це триватиме!!! Це не просто несправедливо, це підло! Це чистісіньке зрадництво свого народу. Це зрада! У вас, військових це називається «зрада Батьківщини».

– Гм. Зрада Батьківщини в масштабах району? Напевно. У Москві чиновників саджають за зраду Батьківщині у формі передачі державних таємниць іноземним спецслужбам. У нас значно серйозніше. Зрада – це відмова чиновника вирішувати питання ремонту пологового будинку або заміни унітаза в дитячому садку.

Дівчата тут правильні, зустрічаються з хлопцями заради задоволення. Ніякого далекого розрахунку немає. Дають усім, хто подобається. Без зобов’язань. «Що значить секс без зобов’язань»? – поцікавився мій товариш Вітя у місцевої комсомолки Лєни. «Це значить без презерватива», – відповіла вона розважливо.

За все життя Лєна встигнула побувати тільки в селищі міського типу Вихорєвка, містах Тангуй, Зима й Іркутськ, де намагалася вступити в іняз. Але пролетіла й пішла в місцевий коледж на заочне, де готують викладачів молодших класів…

Ранок. На вулицях міста сьогодні особливо святково. Багато п’яних дітей і їхніх батьків. 1 вересня. День знань.

Здорові сили в партії. Мене познайомили з місцевим осередком КПРФ. От що з’ясовується. КПРФ – це чистий бізнес-проект, побудований за франчайзинговою схемою. У Москві є Зю (Зюганов. – Ред.). У Держдумі – кілька депутатів- комуністів. У них – помічники. Через помічників на депутатів виходять «представники малого й середнього бізнесу». Зустрічаються. Обговорюють бюджет претендента. З урахуванням бюджету його виводять на той або інший регіон під виборчу кампанію. Попередньо, звичайно, кандидата для проформи затверджують на регіональній, місцевій партійній конференції.

Якщо кандидат бідненький, кидають на вибори в яку-небудь дупу, де й електорат сонний, і партосередок інвалідний, і місцеві піарники багато грошей не просять. Якщо бюджет кандидата некволий, можуть висунути його на міського голову якого-небудь серйозного міста. Якщо пускають на рівень обласного центру, то домовляються про відкати з партіями-конкурентами, на випадок, якщо переможуть. Або програють.

Багато що залежить від того, хто першим приводить кандидата до депутата Держдуми від КПРФ. Одна річ – олігарх, інша – який-небудь ділок з адміністрації президента. Під першого можуть і обласний центр продати, з усією партійною обоймою, яка всерет…ся, але робитиме все, щоб той переміг.

З ним і перший комуніст області сфотографується, і Зюганов на його підтримку кілька слів скаже. «Сіру конячку» кидають на найвбогішу територію: переможе – спасибі скаже, буде нам усім зобов’язаний. Програє – скажемо, що ще добре відпекався: адже без «бабок» ішов.

Що дивно. Ніякого стосунку кандидат, як правило, до партії не має. Навіть бажано, щоб не був комуністом.

У цьому разі партія чіпляє як свій традиційний електорат пенсійного віку, яким управляє через численні осередки, так і всіх тих, кому партійність кандидата по цимбалах. Аби тільки програма була нормальна.

Партактив. Познайомився з місцевими комуністами, які справляють враження найактивнішої і найнещаснішої частини місцевого населення.

Анатолій Фадейович Батюта. 80 років. Зустрічає улюбленим жартом: «Вітя, знову двері магазину відкриті», натякаючи на нібито розстебнуту ширінку. У відповідь одержує таке ж, невеселе: «Анатолію Фадейовичу, коли в будинку – небіжчик, двері не зачиняють».

Характеристика. Запійний. Член партії з 1951 року. Головний редактор партійної газети «Красноє знамя». Читаючи його газету, насолоджуєшся заголовками «Ленінський заклик у партію: створено вісім селищних первинних», «Ось так і живемо», «Захистимо село – врятуємо Росію», «Ветерани згадують щасливе піонерське дитинство», «Червоні вітрила інтернаціоналізму», «Партія не вибачає зрадників». Але від самих заміток хочеться плакати. Я на собі відчуваю згубний вплив ідіотизму, який ховається в дебільній партійній фразеології. Я сам уже почав постійно закликати місцевий «актив» до «партійної дисципліни».

Анатолій Фадейович завжди напідпитку. Живе в оточенні трьох котів, які, зважаючи на все, справляють нужду прямісінько на нього. Тому поруч з Анатолієм Андрійовичем на партзборах завжди багато порожніх місць.

Комсомольський актив. Оксана Лінь. Партійне псевдо «Бембі». Лесбіянка. Фарбована шатенка. Тобто руда. Сильно підфарбовує очі синьо-фіолетовою тушшю. Кофтинку зняла прямо за столом під час стихійних комсомольських зборів. Під нею виявився червоний ліфчик кольору революції. Жартуючи, погрожує: «Я тобі зараз яйця відкушу». Називає себе гламурною. Пише вірші й читає їх уголос. Я зробив комплімент і сказав, що нагадує Ахматову. Але Ахматову не читала. Зате прочитала два вірші Бальмонта й дуже його любить. Жінкою стала в 14 років...

Марія Іванівна. Жителька міста Вихорівка: «Нам усі вуха продзижчали про зростання народжуваності в країні. А знаєте, де найвища народжуваність у нас в районі? За Братським морем – там, де немає електрики, де «лампочка Ілліча» – рідкість. У селах Озерне, Хвойний, Карахун, Тинкоб, Наратай, Южний. Вмикають на п’ять годин. І все. А через дев’ять місяців – збільшення материнського капіталу. Поблизу ГЕС живемо, за один кіловат 60 копійок платимо. А народжувати однаково в районі ніде. З усього району до нас, у Вихорівку їздять. Пологові будинки або позакрывались, або просто ліжок бракує. Якось на вертольоті привезли до нас через море бабу народжувати. Хтось багатий замовив, напевно, бригадир лісорубів»…

Побував на 13-й звітно-виборній конференції Братського місцевого відділення КПРФ.

Таку моторошну пісеньку піонери виконали на відкритті конференції. Братські піонери – щасливі діти, в яких немає майбутнього, але яким старі комуністи влаштовують свята, дозволяють співати й танцювати на партійних заходах. Вони тут вчаться думати. Керує піонерами Капітолина Іванівна Волкова.

Міськком КПРФ – будинок для людей похилого віку. Три суміжні кімнати в якомусь гуртожитку, що не зачиняються на замок. Навіть у першого секретаря. Вітя позичив їм триста рублів. Потім тиждень клянчив, щоб повернули.

Комунізм усіх цих комуністів – ностальгія за молодістю. Антон, секретар міськкому з оргроботи. 24 роки. Виступив з незадовільною оцінкою роботи партосередку. Потім зробив докладний аналіз ситуації, порівнявши партію з комп’ютером. Я записав на диктофон.

«Почну з того, що на прикладі комп’ютера покажу будову нашої партії. (У залі стало тихо. Тому що багато хто вперше побачив комп’ютер у безпосередній близькості, а не по телевізору). Ця річ сьогодні стала в багатьох родинах практично другим членом. Без комп’ютера сьогодні багато чого вже не можна зробити. Винаходом комп’ютера ми сьогодні зобов’язані нашому комуністові, Жоресу Алфьорову. На прикладі комп’ютера я прагну показати таке.

Комп’ютер складається з декількох частин. Основна частина, на якій розташовуються практично всі основні, є материнська плата. Саме завдяки роботі материнської плати здійснюється вся робота комп’ютера. Ніхто не буде сумніватися, що материнська плата – це наша ідеологія. На ній стоїмо ми, і як партія себе просуваємо.

Які ще є елементи на материнській платі? Центральний процесор. Він забезпечує одночасне виконання дуже багатьох завдань. І якийсь розв’язок залежно від умов, що задаються. Особисто я вважаю, що центральний процесор у нашій партії – це перший секретар. Людина, яка ухвалює кінцеві розв’язки. Є генератором ідей. Деяких.

Крім того, є жорсткий диск, на ньому зберігається вся інформація. Це та кількість членів, які перебувають сьогодні в партії на обліку. Кожна людина, як якась флешечка, приєднуючи до нашого комп’ютера КПРФ, збільшує об’єм жорсткого диска.

Що ще є? Є відеокарта. Вона відповідає за те, щоб на моніторі відтворювалася більш чітка гарна картинка. У даному разі відеокарта – це те, як ми подаємо себе народові: наша емблеміка, наші передвиборні агітаційні матеріали, наші газети. Останньою частиною є блок живлення. Насправді , коли купують комп’ютер, із чого починають вибирати, так це навіть не з материнської плати, а з встановлення блоку живлення. Від нього надалі залежить потужність комп’ютера.

Я вважаю, що блок живлення, якщо перенести на КПРФ, то це і є наш потужний стійкий фінансовий стан. Як, за рахунок яких фінансових коштів ми можемо реалізувати свою власну програму? Саме з блоку живлення починається комп’ютер.

Тепер постає питання. Яким же ми повинні бути комп’ютером, щоб реалізувати завдання й мету. А вони в нас прості: змінити існуючу владу, збудувати ту систему, яку ми вже колись будували. Комп’ютерною мовою це називається хакерство. Ми повинні зламати існуючу систему за допомогою існуючого комп’ютера й поставити на нього нову систему, якої прагнемо, і модернізувати так, як хочемо.

(Репліка з президії: «За хакерство передбачається кримінальна відповідальність»).

Хакерів звичайно не ловлять. Але якщо ми маємо бути хакерами, то в нас має бути дуже добрий комп’ютер. Щоб він працював швидко.

Даруйте, в комп’ютері є ще одна частина. Є оперативна пам’ять. Вона допомагає процесору розв’язувати ту ж кількість завдань, тільки швидко. Це й оргробота, ідеологія, агітація. Секретаріат міського комітету – це і є оперативна пам’ять. Чим цієї пам’яті більше, тим краще.

Але оскільки ми маємо бути не просто досвідченими користувачами, а хакерами, комп’ютер нам потрібен дуже добрий. А для цього нам треба мати потужний блок живлення. Тобто партія на сьогодні для реалізації своїх подальших планів повинна бути фінансово стійкою. Однозначно. Це моя головна думка. Ми повинні сьогодні навчитися забезпечувати себе власними фінансовими ресурсами. Інакше нічого не зможемо. Хакерів з нас не вийде. Я спілкуюся з ровесниками, з дорослим поколінням. Коли кажеш, що в партії грошей немає, всі знизують плечима й відходять. Люди не готові працювати за ідею. Ідея ваша нам подобається, але ми не готові працювати за неї безоплатно.

Це не найманці, це люди, які пожили двадцять років у капіталізмі, знають запах грошей, знають, як вони робляться і навіщо вони потрібні. Живучи в капіталістичній системі, ми не можемо не зважати на фактор грошей. Це не при соціалізмі.

(Репліка із залу: «А як же в 17-му році взяли владу? Не було ні грошей, ні комп’ютерів»).

У тому й річ (зітхає Антон). Гроші були. Ленін дістав. Загалом, розв’язок фінансової складової – це один з головних напрямків, яким повинен займатися міськком. Кожний комуніст може генерувати якісь ідеї, щось придумувати. І разом ми можемо придумати, як заробляти гроші. Треба приносити людям добро й приносити щось гарне і на цьому заробляти. Партія повинна не тільки відстоювати політичні інтереси. Партія повинна бути й меценатом, і спонсором, і помічником людей. Розраховувати на класові інтереси, як за Леніна, вже не можна. У цьому – суть нашої роботи, а не просто говорити: «Голосуйте за нас, і ми поліпшимо ваше життя». Людей провчили, вони нікому не вірять. На вибори ходять 30 відсотків виборців. 70 взагалі на все наплювати, як вони живуть і як житимуть завтра. Вони елементарно не можуть зробити вибір на чиюсь користь. І ситуація погіршується. Люди щораз більше плюють на власне життя. Так побудована сьогодні система.

Своїм складом ми можемо реалізувати завдання фінансового забезпечення нашої партії. Ідейних зараз у суспільстві мінімум. Цього мало. Треба шукати серед себе тих, хто зможе.

Часу в нас залишилося обмаль. Геннадій Андрійович Зюганов сказав: «Два роки». Моя думка: три–п’ять років, і, якщо не станемо міцно на ноги, і не здобудемо владу, змінити ситуацію в країні буде вкрай складно. Навіть просто неможливо. Бо деградаційні процеси в нас дуже сильні. Як представник молоді бачу це, як ніхто інший. Парубкові сьогодні легше випити пива й викурити сигарету, ніж думати про завтра. А багатьом про завтра й думати нема чого. У них просто немає ніякого завтра. Їх чекають в’язниця й наркотики. Вони живуть одним днем. «Живи один день – умри молодим» – ось основна ідея сучасної молоді. Якщо за три-п’ять років не розв’яжемо це завдання, не станемо фінансово на ноги і не зможемо хакнути цю владу, можна більше не згадувати про соціалізм. Як сказав Геннадій Андрійович: «Ситуація вийде з-під контролю». Ставлю роботі міськкому оцінку незадовільно. А собі – четвірку».

26 травня. Перші пожежі в зеленій зоні диспетчери Братської бази авіаохорони лісів зафіксували ще 24 травня. Чотири вогнища загоряння виникли поблизу селищ Порожський, Тарма й на Лівобережжі. Вигоріла площа – 26 гектарів. Я не полінувався й переглянув архів повідомлень іркутських синоптиків. Температура в Братську була 14–21 градус. Починаючи з 9 травня, лили дощі, а місцями йшов сніг. Яке там самозаймання... Народ сам спалює ліс, щоб нікому не діставався.

Я дотепер не можу повірити, що в Сибіру – своя система цін і цінностей. Тут живуть зовсім іншими цифрами. Зрівняти ні з чим. Ми говоримо, що московський киргиз-двірник одержує копійки: 12–15 тисяч на місяць. Мовляв, це в нас копійки, а там, у Киргизії (якщо таджик, то в Таджикистані) він на ці гроші рік житиме. Отож, хрін киргизу! Хрін таджику! Тут люди одержують на місяць (якщо одержують) по три-чотири тисячі. Для них є різниця між 10 і 12 рублями. Наприклад. Буханець білого коштує 27 рублів. Помідори – 150–200. 80-й бензин з цистерни – 28 рублів за літр. Фрукти тут, можна вважати, не ростуть – літо закінчується, не встигнувши початися.

Від чого прокидається людина? Від звуку будильника, голосу коханої людини, телефонного дзвінка, гавкоту собаки, автомобільної сигналізації, шуму з кухні, свистка чайника… ЗАГАЛОМ – від звуків. Насамперед. Іноді буває, що й від дотиків: голови до підлоги або нижньої полиці, якщо в купе поїзда, руки, ноги або губ знову ж коханої людини… Все це – цілком природно. А в деяких випадках можна навіть побажати.

Проте ніколи нікому не можна побажати прокинутися від запаху лайна. І є ж на білому світі місто, всі 260 тисяч жителів якого прокидаються щодня від цього самого. Тягуче-блювотного, мерзотно-кислого, загниваючого, проносного, нудотно-мутного, вивертаюче-задушливого. Це в місті Братську.

Коли б цей запах не підкрався, він завжди буде недоречний. Він може перервати найсолодший сон, найдовший, а також найкоротший статевий акт, освідчення в коханні, полонез Огінського і марш Мендельсона, державний славень і звернення президента до народу.

Ось я. У гарному настрої вийшов з крамниці, навантажений свіжою ковбасою і кефіром, шоколадним морозивом. І раптом зрозумів, що зараз зомлію. Подих перехопило. Кисню в повітрі не було. У повітрі було лайно. Воно літало, пурхало, пікірувало, висіло, бовталося, нагло проникаючи в усі дірки організму…

(Коли у в/ч N23299 під містом Килимів Володимирської області почалася дизентерія серед студентів журфаку, істфаку, філологів, що проходили тут військові збори, передусім димовими шашками закидали місцеву вбиральню. Вона містилась за 100 метрів од солдатської їдальні, й мухи з вбиральні діставалися до їдальні раніше від солдат і ще до їхнього приходу встигали затоптати все своїми брудними ніжками, вимазаними солдатськими нечистотами. У підсумку солдати, харчуючись власним лайном, ставали рознощиками зарази. Але в тому хоча б була якась романтика).

У братському лайні романтики немає ні грама. Оскільки воно несправжнє, не природне, береться не з дупи. За походженням воно абсолютно хімічне. Але стає від цього ще бридкішим. Будь-який обдзюрений кішками й безхатченками під’їзд після відвідин Братська здасться курортом для уражених легеневими захворюваннями. Слово честі. І що найжахливіше – сховатися від смороду нікуди. Ні в будинку, ні в продовольчому магазині, ні в поліклініці.

Хіба що знову ж в громадській вбиральні, де природа за ідеєю мала б брати гору над гідролізом. Але в Братську, на жаль, громадських убиралень поки не придумали. Так що новому мерові Сєрову – всі карти в руки. Майбутнім міським головою стане той, хто пообіцяє позбавити братське повітря лайна. Напевно, так пахне в прямій кишці.

Вибори у Братськом районі – нецікавий комерційний проект, відданий на розробку якомусь бізнесменові. Так само, як знімати кіно в Росії беруться всі підряд, не вміючи, не маючи підготовки, уяви. Так само й за політику. Хочеться запитати претендента: «Хто ти такий? Ні, ти скажи мені. Ну. Хто ти такий? От я – Чапаєв. А ти хто?». Вічне запитання Чапаєва й Паніковського. Василь Іванович запитував Фурманова, Паніковський – Шуру Балаганова. Усі – невдахи із зарозумілістю, хворим честолюбством.

Народним героєм стане той, хто прокладе тут дороги. А сибіряки зовсім опустилися. Справа не в грошах, а у свинстві. Сміття викидають буквально на вулицю, перед ґанком. Свині.

Познайомився з тітонькою з ліспромгоспу, спеціальність якої називається «жінка на посаді майстра лісу».

У готелі є телевізор. Але незрозуміло, навіщо їм дозволяють його дивитися. Навіщо їм ці рекламні паузи по 5 хвилин, набагато триваліші, ніж у московському ефірі. Навіщо їм знати про всі ці нові моделі машин. Вони звіріють від того, що їм показують московське життя. Треба відрізати їх від світу й затопити, щоб не мучилися.

Національним лідером у Росії стане тільки той, хто побудує в країні дороги. Більше нічого не потрібно. Тобто взагалі. Ніяких прав, ніяких виборів, землі, свободи слова, волі переміщення, совісті – тут у селищі серед 1400 жителів немає віруючих. Хрещені – тільки ті, що приїхали сюди на заробітки в 60-і роки, або з родин засланих куркулів. Вони живуть по-скотячому. Сміття викидають прямо за паркан. Тут бардак і свинство – навіть там, де його бути в нормальних людей не повинно. Діти п’ятирічні не говорять, а мукають. Я отетерів. Народ тут вироджується.

Допомогла б тільки дорога. По ній можна було б і лікарям приїжджати й небіжчиків вивозити. І продукти в місто на ринок возити.

Вони тут уже білок починають жерти й комбікорм. Я не вірив. Але це жахлива правда. І шкода, і страшно. Кожний окремо – хороший. А всі разом – безпомічне боягузливе бидло, яке за обріз ніколи не візьметься.

Сплю із блокнотом. Думки від побаченого розривають мозок.

Проїжджали підняту цілину. Видовище не для слабонервових: величезні брили по всьому полю.

Мене кілька разів просили написати в яку-небудь московську газету про те, як вони тут живуть. Коли я сказав, що все це – «чорнуха», мене не зрозуміли. А коли пояснив, образилися. «Але ж це це наше життя. А чорнуха – це «Дім-1», Сванідзе, Собчак…».

Учора мене познайомили з одним із провідних інтелектуалів Братська. Ним виявився головний ветеринар усього Братського району. Людина з дуже незалежними поглядами. Правда, потім з’ясувалося, що нікому з місцевого начальства він не підпорядкований. Його керівництво – в Іркутську. Тому й такий сміливий.

Дивні речі розповів. Наприклад, що їсти рибу, виловлену в Братському морі, категорично не рекомендується. У зону затоплення, ще в 1967 році, потрапили не тільки цвинтарі й церкви, але й безліч могильників із усякою сільськогосподарською дохлятиною. Там же по воді, поруч з усіма цими сумнозвісними затопленими селами, типу Матери та ін., виявилося чимало усяких сільгоспугідь, пасовищ і ферм, запаскуджених корівками. А також – колгоспних добрив, смертельних для людського організму. Найжахливіше – як під водою, так і нині в сільській місцевості перебувають поховання худоби, що загинула від сибірської виразки.

Рецидиви цієї епідемії траплялися в тутешніх краях аж до кінця 60-х років у селищах Прибережний, Ілір, Осиновка. Але найстрашніша була в 1943 році. Бушувала по всій Іркутській області, але найсильніше – в Братському районі. Тоді церемонитися не стали. Залишки мертвих заражених тварин тупо закопали на окраїні села Худобок. Де ховали людей, невідомо. Найголовніше, що зараз могильник корів від талих вод розкрився. Кілька років тому вогнище знову засипали. І огородили якимось штахетником. Але ж народ бідний, темний. Розібрав огорожу на дрова. По цих місцях знову ходять корівки, щипають траву. А спори сибірської виразки, до речі, зберігають здатність заражати протягом ста з лишком років. Штам сибірської виразки застосовувався при розробці бактеріологічної зброї.

Інша напасть – епідемія лейкозу серед братських корів. Серйозне онкологічне захворювання крові. Але при цьому їх усіх продовжують доїти, напувати дітей і здавати молоко перекупникам. А ще в тутешніх корів – через одну – туберкульоз. Такий же, як у людей. Заражають одне одного. Хвора доярка кашляне – у корови починається туберкульоз. І навпаки. Зі сказом у районі добре. «Та все ж, – сказав ветеринар, – ми оточені вогнищами сказу. І треба готуватися до всього».

Дуже сподобався вираз: «Свині хворіють на морду». Через свиней же передається трихінельоз. Простіше кажучи, глисти. Класна фраза: «Недавно до мене собака із глистами приїжджала». Братську собаку нагодували ребрами ведмедя. А в клишоногого були глисти. Тепер з глистами ходить всякий, хто їв того ведмедика. Згадалася пропозиція покуштувати «ведмежу лапу» і «лосині губи».

Підсумковий висновок з бесіди з ветеринаром: «Риба гниє з голови. Країна – з Москви».

Вечір. Сусід Вітя прийшов додому заплаканий. У нього, схоже, трипер. А в неї – молочниця. Нічого не вдієш. 13-е число. Тепер я свою виделку, ложку, ніж і зубну щітку тримаю ізольовано, у спеціальному пакеті. Постійно мию руки. Завтра піду купувати хлорку.

Попросив тутешніх мудаків знайти мені карту Братського району. Благав: будь ласка, не відкладайте на останній день. Вони: добре. Нагадував їм щодня . Вони: шукаємо-шукаємо…

Минуло вісім днів. Вони дружно на мене образилися: у Братському районі карти району немає. І взагалі, хто ми такі, щоб шукати тобі карту.

Я звернувся до кандидата на пост голови району. Він дав розпорядження помічникам і технологам. Минуло три дні. Кандидат рапортує: все правильно, мої хлопці цілу добу шукали, карти немає.

Кажу: може, в адміністрацію району звернутися. Кандидат: а раптом у них немає? Я кажу: треба запитати. Він: ні, у них точно немає…