Петро ПИСАРЧУК: «ДЕРЖАВА – ЦЕ МИ»^*

^* Деякі запитання Петрові Писарчуку, який 2006 року кандидував на міського голову Львова, ставила Софія Кохмат в «Універсумі» (2006, № 4) і Дмитро Грубий в 2007 році. Читач може оцінити, наскільки актуальними є тодішні думки кандидата на посаду мера Львова сьогодні. Ці запитання позначені як (С. К., 2006) і (Д. Г., 2007).

– Пане Петре, чи сумісними сьогодні політика і духовність?

– Сьогодні духовності бракує не лише в політиці, а й в культурі, в церкві. Світ удосконалюється вкрай повільно. Ми віддаляємося від Христа. Гроші роз’їли мораль. 

– Як зупинити це?

– Не знаю. Люди, затягнуті у матеріальні нестатки, шукають першопричину лих, негараздів. І не можуть побачити, що вона криється в низькій духовності.

– Це спадок комуністичної тоталітарної доби?

– Не зовсім. За часів моєї молодості мораль була вищою. Молодь не зловживала алкоголем, курінням. Не було відвертої розпусти. Початкова ґрунтова освіта тісно перепліталася з колективною творчістю: постійними були спільні читання, участь в різноманітних гуртках, концертах, а ще заняття спортом, толоки.

– Зараз молодь теж організовує толоки, концерти.

– Це скоріше виняток. Більшість молоді поза культурним та духовним розвитком.

– Ви не вірите в сучасну молодь?

– Проблема поколінь є вічною. Молодь нам здається іншою, а може вонай справді усувається від відповідальності. Але безвідповідальним і недіяльним є нинішнє суспільство. Зло долає Добро, а на ньому ж тримається світ. І коли «набирається» критична маса поганого, то виникають конфлікти. Боюся агресивних політиків – саме вони насамперед є причиною наростання критичної маси Зла.

– У чому першопричина насильницьких дій?

– Люди відходять від Христа, від його вчення. У результаті втрачається духовність. Людям треба бути критичнішим до себе. Зараз спостерігаю суцільне фарисейство: щонеділі прихожани поспішаютьдо храму, а повсякчас готові виступити проти сусіда, потягатися з ним за межу. Приклад: одне село, а парафій у ньому – три, до бійок доходить.

– Але ці негаразди виникають з потурання влади, для якої питання ду­ховного, національного відроджен­ня не стоять на порядку денному…

– Я намагаюся завжди говорити правду. А правда багатьом не подобається. І ця правда така: українська влада принижує українця! А тепер скажіть, чи є десь «більша» українська влада, ніж у Львівській області (маю на увазі також й інші галицькі регіони)? І ця львівська влада упосліджує українця чи не найбільше в Україні.

– Маємо громіздку, корумповану систему влади. Якими бачите шляхи її подолання? Як зупинити масштабне хабарництво і здирництво?

– Насамперед потрібна стабільність в суспільстві. Зараз є консолідована позиція Президента, Уряду, Ради. Друге – закони. Треба ліквідувати громіздкі контролюючі органи, обрізати повноваження з дозвільних на фіксуючі. А ще треба примусити себе не давати хабарів.

Має бути обопільний рух і «зверху», і «знизу». Дії влади щодо корупції тільки тоді будуть результативними, якщо люди самі перестануть спокушати чиновника хабарем.

Треба запровадити сучасну модель управління. І вже під неї підбирати людей. Не так, як сьогодні, коли не фаховість, не знання, а гроші й партійний квиток торують шлях до посади. Не всі пройдуть випробовування владою. Про це говорив Президент. Ви ще не раз побачите у владних структурах нових людей.

– Ми систематично спостерігаємо появу непрофесіоналів при владі. Як уникнути таких пагубних для держави речей?

– Треба готувати кадри. Приміром, Китай має державну програму на кілька мільярдів доларів. Не дивно, що кожен більш-менш пристойний вуз України здійснює підготовку китайських фахівців. Перші кроки зроблено і у нас. Йдеться про ініційований Президентом інститут підготовки резерву кадрів.

У той же час проста заміна людей без зміни системи управління не дасть нічого. Ті, хто кажуть «ми представляємо національно-демократичне середовище» в повсякденному житті керуються більшовицькою ідеологією – хто не з нами, той проти нас. На відміну від справді демократичного світу вони уникають дискусій, не чинять так, як цього вимагає християнський світогляд – любити та розуміти тих, хто не любить нас.

– Пригадуєте: «покращення Вашо­­го життя вже сьогодні?» Роз’ясніть. Люди тільки й ведуть розмови про подорожчання газу, продуктів харчування…

– Такою ціною на газ, тобто ціновою політикою в стосунках з Росією, нас нагородила попередня влада. Існуючі угоди не так легко змінити. У 2004 році Віктор Янукович залишив нам прибутковий «Нафтогаз», існував альтернативний шлях постачання газу з Туркменії. За попередні п’ять років появились якісь дивні угоди, формули… А в результаті маємо найдорожчий газ в Европі! Туркменія з нами не працює.

Але треба сказати й іншу правду: дешевого газу вже не буде. Він дорожчатиме. І ми маємо шукати не дешевого газу, а як його ефективно використовувати, щоби не гріти повітря, землю, щоб коефіцієнт корисної дії котлів становив 90 відсотків, як у світі, а не 30, як у нас. Треба залучати альтернативні види палива – вітряки, вугілля. Вітряки не є дешевими, але це потрібна річ.

Я політик і бізнесмен. Нестабіль­ність у державі шкодить надзвичайно моїй праці.

– Якось Ви сказали про існування чинників, які дратують українців, про протиріччя між тими, хто на сході і хто на заході. Чим вони зумовлені?

– Лише діями політиків – там, де вони починають працювати, вони вдаються до руйнування. Люди зі східних областей держави, приїжджаючи до нас під час свят, захоплюються старовинними обрядами, пам’ятками та витворами мистецтва, гостинністю. Шкода, що повернеувшись до рідної домівки такий святковий стан душі швидко минає, а ключ до пробудження української свідомості донеччан політиками ще не віднайдений. Саме політиками, бо між людьми є і спокій, і порозуміння.

– Як усунути штучний поділ України?

– Та не зовсім він штучний. У своїй основі він має історичні передумови. Правий і лівий береги Дніпра часто перебували в конфронтації. І зараз комусь вигідно цю конфронтацію зберегти, йти «стінка на стінку». Показувати Партію регіонів у демонізованому вигляді. І чомусь ніхто не хоче робити її українсь­кою. Добре змальовувати ворога і позиціонувати себе на його тлі як патріота, державотворця. Але силою не змусиш любити Галичину. Якщо наша область даватиме до бюджету більше, ніж Донецька, то це буде набагато ефективнішим аргументом для агітації за Вкраїну, ніж пустопорожні балачки.

– Але ж Галичина привносить духовні складові в скарбницю держави.

– Яка духовність, де вона в нас є?! НЕ ВИДАЮТЬСЯ ТВОРИ – ті, що мають видаватися (про Ірину Вільде у її сторіччя так ніхто і не згадав). Немає справді визначних постановок на театральній сцені (Донецьк своїм «Богданом Хмельницьким» зробив немалий духовний внесок). А після Ігоря Білозора кого можна назвати зіркою на нашій, львівській естраді?

– Ви хочете відродити колишню славу Львова? (С. К., 2006)

– Маючи, як на пересічного громадянина, непогані статки, я міг би й далі спокійнісінько працювати і жити в Ук­раї­­ні чи за кордоном. Але мені болить, що так занедбане найкраще місто нашої держави – столиця Галичини і Західної України, моя маленька батьківщина. Я хочу, щоб цього не було. Саме тому прагну обійняти посаду міського голови.

– Наскільки Львів схожий на Ук­ра­їну, а Україна – на місто Лева? (С. К., 2006)

– Ми дуже горді з того, що нас називають «П’ємонтом свободи». Та, на превеликий жаль, це переважно на словах. Ми ще повинні стати тим П’ємонтом, тим містом, куди люди з Донеччини, Дніпропетровщини, Криму їхатимуть в Галичину як у справжню Європу, і тоді їх не треба буде агітувати, щоб говорили українською мовою – вони самі нею заговорять.

– Сьогодні тільки лінивий не критикує низький рівень соціальної культури в Україні.

– Цю проблему цілком спроможна розв’язати місцева влада. Іншого виходу немає. Бо зрозуміло, що коли під’їзд обдертий, розбита дорога то це не сприяє культурній поведінці людей. Коли в зовнішньому середовищі буде наведено лад – буде він і в душах людей. Не буде добробуту доти, доки не домінуватиме християнська мораль.

– Львову потрібні величезні інвестиції. Без них місту не обійтись. Один із ваших опонентів оперує тим, що він набрався досвіду за кордоном, що завдяки йому Львів внесено в перелік міст-заповідників ЮНЕСКО, і це дозволить йому змінити місто на краще. Чи є у Писарчука такі можливості, зв’язки? (С. К., 2006)

– Ні ЮНЕСКО, ні Київ доброчинністю займатися не будуть і не виділятимуть Львову гроші на реконструкцію і реставрацію, щоб їх розкрадали. Маленький ліричний відступ. Приїхав у моє село чоловік з Канади. А було це після «Помаранчевої революції». І почали люди навперебій скаржитися на Президента, на уряд, на важке життя. Він усе це слухав, слухав, а потім і каже: «Я це все розумію. Може, воно й так. Але ж ви можете ось тут паркан відремонтувати, купити банку фарби, пофарбувати, щоб гарно було, прибрати з подвір’я гній, а натомість квітник посадити...». Ми мусимо навчитися самі заробляти гроші, і я знаю що слід зробити аби збільшити міський бюджет.

– Так що ж спонукало Вас, людину забезпечену, включитися у передвиборчі перегони на посаду міського голови такого прекрасного і водночас занедбаного Львова? (С. К., 2006)

– Я добре усвідомив, на що зважився. Але водночас зрозумів, що не можу жити так, як живе багато людей. Мені Всевишнім вдруге дароване життя. Померти можна і своєю смертю від старості чи від хвороби. Але я часто бачу націлений на себе пістолет убивці... І це спонукає мене по-іншому прожити відведений мені Господом відтинок життя. Маю в собі силу і бажання зробити для людей, для львів’ян значно більше, ніж зробив до сьогодні. Мешканці Львова навіть не уявляють, наскільки непростою є ситуація в місті, скільки речей треба буде змінити, скільки праці докласти. Але я вірю в себе і вірю в Бога, що він мені допоможе зреалізувати задумане. Згадую, як у 1996 році ніхто не вірив, що болото, на якому розташований «Південний ринок», стане уособленням європейських стандартів життя і побуту. Проте це сталося.

Я не ідеаліст. Однак якщо городяни Львова, незважаючи на політичні вподобання, відкинувши недовіру і підозру, зуміють оцінити кандидатів на посаду міського голови об’єктивно, без упереджень і оберуть найдостойнішого, то це стане лише першим кроком на шляху до благополуччя і порядку. Особисто я не обіцяю львів’янам легкого життя. Але, повіривши мені, вони тим самим повірять у власні сили, у можливість щось зробити на краще в цьому чудовому місті, повернувши йому статус європейської столиці України – насамперед культурної. А від рівня соціальної культури, як відомо, залежать й економічні успіхи, наукові здобутки.

– Бажання стати міським головою – це не втеча від великої політики, де Вам незатишно? (С. К., 2006)

– Що таке політик? На сьогодні, на превеликий жаль, і більшість партій, і органи влади думають лише про своє збагачення, а про народ, від якого вони забирають матеріальні блага – не думає ніхто. А зробити в Україні треба одне: збудувати державу, в якій людям було б добре жити.

Чим нині недобра ситуація? Насамперед непомірними податками, якими обкладають людей. Усі без винятку партії надто піклуються про тих, хто не має праці. Серед тих, хто не працює, є такі, котрі справді не можуть працювати – саме їх треба захистити. Та я спостерігаю цілком інші речі: молоді, здорові, повні сил люди не хочуть працювати, а йдуть на біржу і отримують гроші з фонду соціальної допомоги. А цей фонд поповнюється коштом непомірних податків з працюючих. Пригадую, як моя мама тяжко працювала в колгоспі, ледве заробляючи за день один трудодень, а щоб купити чоботи, треба було працювати півтора місяця. Сьогодні, щоб вибрати льон у Перемишлянському районі, директор агрофірми змушений привозити людей з міста і платити їм 50 гривень денно, і це в той час, коли сільська молодь тиняється селом, п’є, гуляє, критикує президента... В цьому є велика небезпека.

– Промисловості сьогодні у Львові по суті немає. Студентів – десятки тисяч. Які перспективи для молоді у Вашій програмі як кандидата на посаду голови міста? Як створювати робочі місця? (С. К., 2006)

– Нині між наукою і виробництвом – велика прірва: наука працює на себе, виробництво терпить, страждає і відмирає. У місті бракує швачок, газозварників, фа­хових будівельників, а виші штампують менеджерів, економістів, банкових працівників, юристів. Вища школа повинна підлаштовуватись під ринок праці, а не навпаки. Це слід виправляти, і чим швидше, тим краще. Треба робити спільні засідання ректоратів і промислов­ців, виробничників – і вирішувати, які спе­ціалісти насамперед потрібні в регіоні.

– Чи є вже у Вас чіткий план наведення ладу у Львові? (С. К., 2006)

– Розумію, що тим, що я зараз скажу, наживу собі багато ворогів, але все ж скажу – систему управління містом треба буде змінювати і перебудовувати докорінно, звівши до мінімуму хабарництво і казнокрадство, яке ще й досі процвітає. Керувати містом повинні фахівці, а не люди, які просто делеговані у владні органи за квотою тої чи іншої партії і які не є професіоналами в тій чи іншій галузі. Ви подивіться, чим закінчилася помаранчева революція, яка проголосила прекрасні гасла, яка дала людям надію на краще життя, – торгами за посади! Всі партії пересварилися за посади, наполягаючи на своїх квотах. Ніхто не дивиться на фаховість, на моральний рівень людей. Ділячи посади, забули про революцію, про її гасла і свої обіцянки людям, а це дуже прикро.

Тож дуже ретельно треба підбирати команду, яка працюватиме у міськвиконкомі, – дивитися не лише на фаховість людини, а й на те, якими мотивами вона керується, сідаючи в крісло чиновника, бо ж зарплатня там невелика і чесно працювати зможуть лише віддані справі люди – ті, яких називають альтруїстами. Я знаю, що у Львові є багато таких прекрасних людей, які дуже люблять своє місто, які багато для нього зробили і ще зможуть зробити. Таким людям треба давати посади, на яких би вони могли зреалізувати свій талант, свою фаховість і бажання зробити щось для людей, у мене є така команда.

Інший аспект – якщо ми хочемо викорінити бюрократизм у владі, зробити її більш прозорою і менш залежною від хабарів, то треба обов’язково скоротити кількість чиновників. Висоти треба брати не числом, а талантом. Сьогодні в міській владі є багато мертвих структур, абсолютно непотрібних, які не працюють на людей, а є лише зайвою морокою для львів’ян, завдають їм багато клопотів і створюють проблеми та плутанину. Такі паразитарні структури треба просто «відсікти», залишивши тільки потрібні і життєздатні. Щоб дерево жило і родило, треба зрізати сухі і мертві гілляки, залишивши зелені здорові гілки. Так треба робити і з адміністративним деревом.

Я завжди наводжу такий приклад. Коли ви наймаєте для ремонту свого помешкання, скажімо, будівельну бригаду, ви ж не цікавитеся їхньою партійністю, вас цікавить лише, які вони фахівці, що і як вони вміють робити. Якщо вони належатимуть до найпатріотичнішої партії і зіпсують вам всю квартиру, вам від цього стане легше? Так само і містом мають керувати тільки чесні і порядні професіонали, незалежно від їх політичних уподобань, їх повинно об’єднувати велике прагнення зробити Львів по-справжньому європейським – квітучим, доглянутим, заможним, комфортним і для мешканців, і для гостей. І це – не утопія, це – наша, не така вже й далека, перспектива. Ми повинні зробити все, щоб вона стала дійсністю.

– У Галичині, де Ви очолюєте об­ласну організацію, ПР не має великого авторитету.

– Партія – це лише інструмент, яким реалізуються ті чи інші наміри. Як на мене, то річ в іншому: люди, здавалося, нап’ються свяченої води, а на другий день готові наново грішити, обманювати, вбивати.

– Тим не менше українцям болить за нашу державу, за трактування на­шої історії. І є незрозумілим ставлення ПР до голосування у Верховній Ра­ді щодо Голодомору 1932-33 рр.

– За голосування 2007 року несе відповідальність й інша частина залу. За­пев­няю, що коли б у 2006 році була ство­рена коаліція між ПР і «Нашою Ук­ра­їною», голосування за законопроект «Про голодомор» пройшло б спокійно. Тодішній прем’єр В. Янукович робив для цього необхідні кроки, зокрема, на­віть без коаліційної угоди він залишив в уряді сімох міністрів-«нашоукраїнців». Тому коаліція з комуністами заради стабільності в державі для нас була вимушеною. Але нагадаю, що з метою підготовки до 75-тої річниці Голодомору засіда­ння ВР Постановою визначило як вша­новувати пам’ять жертв, якими ма­ють бути державні дії тощо. Партія ре­гіонів повністю долучилася до відпрацювання всіх моментів Постанови. Було передбачено визнання Голодомору геноцидом українського народу, подання до європарламенту відповідного звернення. Аж раптом Закон. Як першочерговий. І він був підготовлений наспіх, переважно «списаний» з Постанови, а в деяких пунктах навіть слабший. Чому це раптом? Бо у системі влади тоді виникла ситуативна обстановка, коли можна було розвалити антикризову коаліцію. І За­ко­нопроект зумисне для цього і був по­кли­каний. Позитивне голосування фракції регіонів призвело б до розпаду коаліції.

– Не перебільшимо, коли скажемо, що українську спільноту обурив вчинок Президента України, коли у Страсбурзі під «російську дудку» Віктор Янукович відмовився від визнання Голодомору як геноциду українського народу. Що можете сказати з цього приводу?

– Знаєте, робити політику на великій трагедії є гріховною справою. Голодомор був. Це визнають всі, і Президент, і Партія регіонів в тому числі. Голодомор мав місце і в інших регіонах Радянського Союзу. Хто на душах невинно убієнних прагне заробити політичні дивіденди є ницою людиною. Трагедія 1931–1933 рр. в Україні має навчити об’єднанню українців, прагненню не допустити нічого подібного в майбутньому. Українське суспільство сьогодні в оцінці тих жахливих подій, напевно, одностайне. Пам’ять про загиблих треба достойно вшановувати, доносити правду про ці трагічні події майбутнім поколінням, які мають бути мудрішими.

– Щось не видно, що пан Табачник стає мудрішим…

– Не хочу судити людей, для цього в світі є один суддя.

– Але ж він є міністром освіти…

– Він не має ніякого впливу (sic!). Радянська влада впродовж багатьох років намагалася викреслити з історії УПА. Не вдалося. І Табачнику не вдасться викреслити Голодомор.

Додам, що знаю поховання вояків УПА, які поросли бур’яном. Замість того, щоб вести розмови про патріотизм, краще б взяти мотику і навести лад на могилах.

Україна різна. Це факт. Але це не трагедія. Адже багато держав мають мовні, культурологічні протиріччя. І такі держави існують. Не треба зациклюватись на цьому. У нашій історії є чимало випадків, коли українців нищили українці. Чим не тема для дослідження?

– Якість випускників вищої школи бажає кращого.

– В Україні понад 800 вишів. Є державне замовлення, а працевлаштовують лише 16 відсотків від держбюджетників. Таким підходом до навчального процесу калічать молодь.

 – Львів пишається Форумом видавців, а тим часом школярі й студенти дуже мало читають.

– Усе залежить від сім’ї, від виховання. Чому в умовах тоталітарного режиму видавалися прекрасні журнали, з’являлися письменники, яких вважаємо видатними, а нині людей штибу Павличка, Іваничука щось не надто помітно? Для себе цей феномен пояснюю тим, що в умовах свободи важче розкритися.

– Відійшов у вічність останній Командувач УПА полковник Василь Кук, так і не дочекавшись справедливих державних кроків. За яких же умов Партія регіонів підтримає законодавче визнання ОУН і УПА та ін­ших визвольних збройних формувань?

– І в цьому питанні слід бути чесним. Однозначно проти виступають лише комуністи. Зате слід подивитися, що БЮТ говорить в східній частині України щодо УПА. В нашій партії до цього рішення ставляться зважено і є чимало людей, готових його підтримати, зате в наших опонентів є достатньо стійких і впливових противників УПА. Особисто я пишаюся і спонукаю інших пишатися героїчною боротьбою українців за державу.

– Усе-таки, що ПР необхідно для того, щоб визнати УПА? (Д. Г., 2007)

– Дуже багато речей тут зав’язано. Якби минулий уряд працював належним чином п’ять років, а вибори відбувалися відповідно до законодавства, то ми б зробили і ряд непопулярних речей, кроків, які б сподобалися не всім нашим виборцям, зокрема щодо УПА. Сучасна політика, на жаль, обслуговує бізнес-клани, на виборах говорять те, чого хоче чути народ, а після виборів роблять те, що від них вимагають грошодавці. І питання УПА, мови, культури для них перестає бути, а воно й не було, головним.

– Відома риторика Партії регіонів щодо другої офіційної (державної) мови, ініціативи щодо відповідних референдумів – вони є незрозумілими, чужими свідомому українцеві … (Д. Г., 2007)

– Щоб ми не казали, галичани нас не почують, не зрозуміють. Поясню: Партія регіонів втратила чимало голосів саме через те, що не пішла на введення другої мови. І що? І «Наша Україна», і «БЮТ» взялися це активно просувати під час агітації – вот, они обещали вам второй язык, и не сделали, обещали дружбу с Россией, а цены на газ подняли і т.д. Але хіба це розв’язання питання, хіба це усунення протиріч? Треба підійти до питань так, як це зроблено в Канаді (хоча й там проблема з Квебеком), як в ряді європейських країн. Треба менше про це політикам говорити, менше дратувати людей. Тоді питання буде вирішене оптимально. І ми це зробимо.

– Незабаром стане відомою доля ініційованого Партією регіонів Закону «Про мови», яким передбачається функціонування регіональних, а точніше однієї «регіональної» мови. Поясніть свою позицію стосовно цього законопроекту/закону.

– Галичани лякали, що з приходом до влади ПР російська мова стане другою державною. Ця страшилка працює вже понад 15 років, бо Кучма у 1994 році йшов на вибори з такими ж обіцянками. У цьому дискусійному законопроекті, зареєстрованому у ВР, питання надання статусу другої державної відсутнє і це вже є першим свідченням того, що людей перед вибором обманюють. У той же час Україна є такою, якою вона є. І тому як не відбулося насильницької русифікації Галичини, так і не може бути зворотної насильницької українізації східних теренів. Щоб там українську мову полюбили, слід працювати по-іншому. Переконаний, що мине певний час і рідною українською мовою заговорить вся Вкраїна. Потрібно не тільки галасувати про захист української мови, але й робити реальні кроки по підтримці національної культури, літератури, мистецтва. Як можна звинувачувати кримчан, що вони не розмовляють українською, коли уряд Тимошенко не спромігся профінансувати єдину українськомовну газету в Криму, а її редакцію перевели з Сімферополя до Києва?

– Змінимо тему. Чи надійно убезпечена Україна від зовнішніх загроз? Адже розмови про вступ до НАТО відсунулись на задній план.

– Останні п’ять років лише велися балачки про наш вступ до НАТО. В результаті це спричинило російську активність проти України. А тим часом на найбільшому в Європі яворівському полігоні не було проведено жодного навчання з іноземними підрозділами. У ПР декларацій немає – є реальні справи. Вже здійснюється підготовка до багатонаціонального навчання з залученням шістнадцяти держав.

– То куди ж нам – на Захід чи на Схід?

– Ми маємо нарощувати власні мускули, припинити бути рабами на чужині, а стати ґаздами вдома, мати добру роботу, гідну зарплату.

У 14 столітті в Європі домінувала Іспанія, у 15-му – Італія, в 16-му – Франція, в 17 столітті – Англія… А нині? Існує об’єднана Європа. У неї багато протиріч – економічних, культурних. У Болгарії й Румунії пенсія становить 70 доларів. Ми мусимо діяти так, як радив мудрий Черчілль: не мати вічних друзів, а лише вічні інтереси. Тому в Європу маємо іти зі своїм товаром, власними інтересами.

– Ви є успішним підприємцем, засновником ринку «Південний». Сповідуєте потребу захисту інтересів на­ці­о­нального товаровиробника, і в той же час більшість підприємців ринку торгують чужоземним крамом.

– Крім амбіцій треба мати й амуніцію. Власну економіку можна підняти лише своїми якісними товарами і конвертованою гривнею. А оскільки такого вічизняного товару немає, а чужі товари потрібні для господарства, то ми змушені продавати те, що користується попитом. Сьогодні родючу українську землю можна скупити за ціною 10 гривень за гектар, підписавши з пайовиком кабальну угоду. Мине якихось десять років, і в Україні земля буде неукраїнською.

– І як цьому протистояти?

– Реальною боротьбою за незалежність, за вплив держави. В сучасному світі лише через економіку можна відстояти свої цінності.

– Якими мають бути конкретні заходи?

– Ринок, вітчизняний товаровиробник нині не захищені. А СОТ, інші фінансові центри впливу, за якими стоять Ізраїль, США, вимагають ще більшого – ввізного мита не вище 5 відсотків. Не слід цього робити. Ми вже завозимо м’ясо й цукор. Треба радикально перейти на енергозаощаджувальні та інноваційні технології. Порівняйте: ми виробляємо лише 10% від німецької продукції, а газу споживаємо значно більше.

Житлово-комунальна сфера – це справжня національна катастрофа. Амортизація основних фондів уже перевищила 100 відсотків.

– Місце України у світі. Ваші думки про Балто-Чорноморську вісь...

– Я за будь-яку вісь, що дасть користь Україні. Нам треба інтегруватися у спільний ціннісний простір. Доба сучасних воєн мине, хоча все більшою стає загроза зіткнення християнського та мусульманського світів. Аби не допустити цього – треба працювати над порозумінням. А в Афганістані, Лівані, Іраку дії американців провокують агресію місцевого населення у відповідь. Конгрес США ухвалює рішення про визнання факту геноциду вірмен у 1915 році, в Туреччині, членові НАТО, вибухають масштабні протести.

Тобто, не все є гаразд у «демократичному» світі. Є великою помилкою політиків ставити за стратегічну мету інтегруватися в ЄС. Я ж бо знаю ситуацію не за книжками, а за власними спостереженнями і відчуттями. Європа сповнена протиріч, які ведуть її до розвалу. Потужні Німеччина, Британія спроможні будуть лише тимчасово утримувати слабкі держави, які, як і в Україні, живуть розрахунком, що дороги їм збудує ЄС і т.ін. Не лише не збудує, а й не зможе передувати в політичному (суспільному, соціальному) розвитку. Є вже новий центр цивілізації – Китай. Ось куди нам слід спрямувати свою вісь.

– У чому Ви бачите спільність наших і китайських інтересів, шляхів?

– У 60-70-тих рр. Китай був дуже бідною країною, а зараз його золотовалютні запаси найбільші у світі. На ринку товарів і послуг Китай домінує дедалі більше. В Європі змушені вживати драконівські заходи щодо стримання китайської торгової експансії, Італія не допускає кораблів до своїх портів з китайським крамом. Понад чверть усіх товарів у США – made in China – і це все зроблено за 20 років! Ось дієвий приклад для Української держави.

– То яким має бути український шлях?

– Дивитися на тих, хто йде попереду, постійно їхній рух примірювати до себе і водночас знаходити власну нішу. Сучасна війна – це війна за ринки збуту: ось що є реальною ціною незалежности будь-кого.

– Чи потрібне нині меценатство?

– Я не маю сталої думки з цього питання. Хоча неодноразово переконувався: більше віддав, більше поверталося. Навіть траплялося, коли сам не мав деяких речей, але ділився з іншими, не сподіваючись на яку-небудь вигоду, то отримував згодом набагато більше.

– Якою є Правда для Вас?

– Не йти за кон’юнктурою, брехливими тезами ідей. Не зрозуміють нині, – зрозуміють завтра. Мусимо повсякчас говорити правду, а не те, що подобається. Служити може лише душа. Тому крім бажання треба мати ще хист від Бога – той талан, який дехто зариває у землю, але є люди, які йдуть за покликанням. А покликання – це перебувати в світлі Господа, бути з Ним навіть тоді, коли Його ніби поруч і немає.

– Яким є Ваше життєве кредо?

– Мій життєвий принцип дуже простий: «Держава – це ми». Відтак звичне у нашому світі запитання: що, мовляв, дала мені держава, має звучати інакше: «Що я зробив для держави?».

Знаєте, коли до мене приходить бабуся за допомогою, то я обов’язково цікавлюся: де Ваші діти? Бо саме вони насамперед мають опікуватися старенькими, а не посилати їх по жебрах.

– Що, на Вашу думку, слід робити людині, аби втілити своє покликання, служити людям і Богові?

– По-перше, мати порядок у голові, по-друге, бути щирим самим із собою, і, по-третє, спочатку думати про інших, а лише потім про себе. Я успішний бізнесмен, але якби я з першими успіхами думав би про особняк, шикарне авто, то сьогодні був би у програші. А думаючи про людей, допомагаючи їм, я і собі допомагав. І зараз у мене всього цілком достатньо, щоб почуватися затишно й комфортно.

– Спасибі за гарну бесіду.

Розмову вів Володимир ТИМЧУК