КУДИ ЛЕТИТЬ УКРАЇНА?

У грудні 1990 року маршал Моїсеєв з трибуни Верховної Ради роздавав компліменти українцям, аби якось втримати їх у складі СССР: «Юноши из Украины составляют основу нашей армии. Им прежде всего доверяем сложнейшую боевую технику, которая принадлежит к стратегическим ядерным силам. Значи­тельную часть офицерского корпуса составляют также украинцы, поскольку характеру этого народа присущи такие черты, как честность, ответст­венность, талантливость, хозяйственность, доброта и забота о людях. В трудную минуту на них можно всегда положиться».

Через десять років у московському журналі «Молодая гвардия» (№1-2, 2010) появилася расистська, сповнена патологічної ненависті до українців стаття Сергія Родіна «Сокровенная тайна украинства». Автор стверджує: «В низших расах воплощаются духи тоже низших душевных качеств, то понятно, почему «украинцы» отличаются обыкновенной тупостью ума, узостью кругозора, глупым упрямством, крайней нетерпимостью, гайдамацким зверством и нравственной распущенностью. Подобный набор негативных черт, усугубляемый низким нравственным и интеллектуальным уровнем, и породил в «украинцах» па­то­логическую и совершенно необъ­яс­нимую ненависть к своим единоплеменникам, родному языку, своей вере, культуре, традициям».

Чи не спонукали/надихнули Сергія Родіна до написання цієї маячні публіцистичні «размишлізми» Дмитра Табачника? Відмінність лише в тому, що неповноцінними Табачник наразі вважає галичан. Але, як знати, можливо згодом візьметься за волиняків, закарпатців, подолян, поліщуків?..

Та ми наразі не про це. Ми про те, що застереження Миколи Міхнов­сь­кого, висловлене на початку XX століття, на превеликий жаль, не втратило своєї актуальності й зараз: «Над нами висить чорний стяг, а на ньому написано: смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації!».

Які механізми й сили можуть консолідувати українське суспільство? Що слід вчинити, щоб відновити генетичну здатність українців до самоорганізації? Безумовно, потрібні особистості. У політиці, в науці й культурі. Але ситуація в Україні особлива. Постко­лоніальна, «Дослідження в Інституті психології ім. Г. Костюка АПН Укра­їни та Інституті соціальної та політичної психології АПН України засвідчили, що 15 відсотків громадян України займають антиукраїнські позиції. Ці громадяни й досі не хочуть визнавати української незалежності, зі зневагою, презирством і ворожістю ставляться до будь-яких проявів українськості і не сприймають найменших поступок на користь української мови», – констатував минулого року Владислав Кирей в «Урядовому кур’єрі». Інакше кажучи, йдеться про п’ятнадцять відсотків населення, котре, по суті, ототож­нює/визнає/позиціонує себе з нацією-окупантом. Цим самим підтверджується факт існування в України «п’ятої колони», представники якої більш ніж привільно почувають себе у Верховній Раді.

«Ющенко перший в тисячолітній історії очільник України, який зрозумів, що саме дух і культура нації – фундамент її добробуту. <…> Незапе­речною заслугою президента Ющенка є політика виведення України із пост­імперського простору, на що мало хто звертає увагу. <…> На мою думку, «втрата» України так болюче ударила по самолюбству Кремля, що ця рана болить і ще довго болітиме, спонукатиме кремлівських чільників на вчинки і заходи задля повернення втікачки, які не здатна намалювати моя уява. Найповніше визначення – на будь-які. Без огляду на мораль, на історію і зв’язки» [Леонід Капе­люш­ний].

Консолідувати націю, об’єднати суспільство, українців найперш могла б спільна пам’ять про Голодомор, усвідомлення його причин і наслідків. Кремль це зрозумів вмент. Але у відкритий наступ, не криючись, перейшов, почавши брутально діяти через своїх клевретів тільки після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах, аби знищити паростки української державності й національного усвідомлення серед «хохлів» і «малоросів», у яких мало-помалу почала прокидатись національна гідність і самоповага. Наразі Москві вдається доволі успішно втілювати свої плани щодо майбутньої інкорпорації України. А все через те, що вчасно не була проведена деколонізація та дерусифікація. Віктор Ющенко встиг зробити лише кілька несміливих кроків у цьому напрямі (йдеться про визнання факту Голодомору на міжнародному рівні, про певні спроби науковців й архівістів щодо реабілітації ОУН-УПА, про відкриття утаємничених архівів КГБ), як Система одразу відчула, звідки виходить небезпека. Для неї (Систе­ми) диверсифікація енергопостачання або ж ціна на газ для України не так важливі, як ідеологічне усамостійнення (самоідентифікація) пересічного українця. Вже наступного дня після підписання в Харкові «пакту Медве­дєва-Януковича» Владімір Путін визнав, що справа зовсім не в грошах, за які Росія без особливих труднощів могла збудувати не одну військову чи військово-морську базу в Новоро­сійську чи деінде. Все просто, «як манна каша». За Путіним, «головне – це не газ і навіть не флот <…>, а ро­зу­міння спільності інтересів та історичних цілей». Основна мета Кремля – нівеляція України як суб’єкта міжнародної політики. Ідеологічні чинники відіграють при цьому чи не найважливішу роль. Москва добре на цьому розуміється.

Відтак дедалі виразніших обрисів набуває один із похмурих футурологічних прогнозів – можливості функціонування політично незалежного (позірно незалежного), але «русскоязычного государства Украина» із уже знаною в світі державною атрибутикою – синьо-жовтим прапором, гербом-тризубом, котрі милостиво залишать автохтонам як цяцьки.

Вже нині, «оцінюючи події історичного минулого України, офіційні оракули під облудною машкарою прагнення до об’єктивності, пошуків «золотої середини» почали ліпити якийсь химерний гібрид історичної правди з недавньою імперською брехнею, фабрикуючи напівправду, що страшніша в ідеологічній обробці мас за відвертий обман» [Георгій Ба­чинський].

І справді. Нещодавно світ відзначив 65-ту річницю закінчення Другої світової війни. У Росії щодо святкування перемоги над гітлерівською Німеч­чиною, як відомо, особливий погляд. Його Кремль прагнув і прагне різноманітними методами нав’язати Україні, котра під час війни втратила понад вісім мільйонів громадян. Неозбро­єним, як мовиться, оком добре видно, як Москва, крім владних важелів, використовує для цього найменшу нагоду (досить лише згадати «георгієвські»-«гвардєйскіє» стрічки на українських телеекранах) для пропаганди визначальної ролі «русского солдата» в «побєдє в Вєлікой Отєчєст­вєнной войнє», брутально укорінюється інформаційний простір сусідньої держави. Насамперед у телебачення. Лукава кремлівська пропаганда проникливими голосами за кадром українською мовою розповідає про «наших солдатів», «наших визволителів», «наших розвідників», «наших резидентів»… Якщо йдеться про героїв колишньої метрополії, правонаступницею якої вважає себе нинішня Російська Федерація, то одне. «Своїми» для росіян, приміром, є агент-терорист Ніколай Кузнєцов. Але не є він «нашим розвідником». Для багатьох українців факт очевидний і зрозумілий. Та, на жаль, не для всіх. Для певної категорії телеглядачів і читачів закони формальної логіки безсилі. Архівні документи, скріплені печатками і підписами (якщо вони суперечать «єдино правильній політичній лінії КПСС-КПУ») не мають жодної ваги для фанатиків/симпатиків Лєніна-Сталіна. Переконувати Колес­ниченка, Симоненка, Вітренко, Грача і Ко у хибності/злочинності комуністичної ідеології справа марна, невдячна й марудна. Але таваріщі добре знають, як можна руйнувати історичні стереотипи. Тож не випадково архівною справою в Україні відає комуністка Ольга Гінзбург...

Вже два десятиліття поспіль точиться в Україні ІДЕОЛОГІЧНА війна, яку всіляко підживлює й провокує «п’ята колона», агенти впливу Кремля у Верховній Раді, а ще малороси у поріділих шеренгах комуністів і соціалістів, маргінальні «диванні» партійки, закордонні «доброзичливці»…

Ця віртуальна війна щораз більше набуває виразно етнічного забарвлення. Особливо це помітно в інтернеті. Та й телепростір уже має неабиякі «здобутки». Часто доходить до абсурду, який, втім, якнайкраще розкриває справжню суть так званого «стратегічного партнерства» між Росією та Україною. Так, у російському телесеріалі «Гончі-3», що демонструвався на ТРК «Україна», герої кінострічки (міліціонери) за сценарієм натрапляють на слід польського (не традиційно для російського кінематографа американського, не німецького, а саме польського) розвідника/шпигуна Ковальського, який має розгалужені зв’язки в кримінальному світі. Та навіть не в цьому річ. Під час слідства з’ясовується, що Ковальський, якому допомагає резидент (його також показують у фільмі), користується послугами (sic!) українських конфідентів. Їх ефесбешник характеризує як ідіотів. Глядач має змогу побачити сцену арешту українського агента на прізвище Швець, звинуваченого у крадіжці технічних секретів. Під час затримання актор, що грає Швеця, по-українськи, з виразно російським акцентом, вигукує: «Я не розумію!». Відтак просить викликати українського посла. Та вже пізно. Справедливість торжествує. На російський копил. Але не щезає запитання: з якою метою сценаристові треба було розставляти ІДЕОЛОГІЧНІ акценти з виразно антиукраїнським і антипольським присмаком у загалом примітивному фільмі? Навіщо ТРК «Україна» взялася поширювати провокаційну відеопропаганду у вітчизняному інформаційному просторі? Най­цікавіше, що саме ця серія «Гончих-3» вигулькнула на ТРК «Україна» 22 квітня, акурат наступного дня після підписання «харківських домовленостей» по Чорноморському Флоту. Не корелюється воно якось з «братерською» політикою Кремля. Щось недогледіли російські резиденти?

І ще. Коли у фільмі появився польський розвідник/шпигун Ковальський, мені пригадалась вельми промовиста світлина з інтернету: на лоні гарної природи (очевидно, на лісовій галявині) сфотографовані Сталін, Берія (у Лаврентія Павловича за ремінь запхнута сокира), справа стоїть військовий і чоловік у цивільному, що тримає в руках оберемок коротких дощок. Під світлиною підпис, зроблений чітким каліграфічним почерком (майстрів фотошопу нині не бракує): «И. В. Сталин и Л. П. Берия выбирают место для посадки дерева. Аэродром под Смоленском, 10 апреля 1940 года».

Як мовиться в старовинній італійській приказці, якщо це й неправда, то добре придумано. Тож і подумалось, чи не саме за дерево, посаджене Сталіним, зачепився крилом літак президента Польщі Качинського акурат 10 квітня 2010 року? І ще подумалось, куди летить Україна?

Олег К. РОМАНЧУК,
шеф-редактор журналу «Універсум»