ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ВІКТОРОВІ ЯНУКОВИЧУ

Шановний Пане Президенте України!

Виступаючи 27 квітня з високої європейської трибуни ПАРЄ, Ви заявили, що не вважаєте Голодомор 1932-1933 рр. в Україні геноцидом, а лише складовою загального голоду в СРСР.

Немає сумніву, що цю заяву Вам підготували ваші речники та радники, для котрих справа об’єднання українського народу в єдину політичну націю, на відміну від Вас, вочевидь, не є актуальною.

Ці непорядні люди скористалися Вашою непоінформованістю в цьому питанні задля досягнення власних політичних цілей, котрі не мають нічого спільного саме з українськими національними інтересами. Тому, як це не сумно, Ваші категоричні заяви на кшталт цієї дають підстави тим, хто добре знається на подіях 1932-1933 рр. в Україні, вважати Вас або наївним дилетантом, або особою, керованою ззовні тими, кому вигідне саме таке трактування української історії.

А це, як Ви розумієте, — не тільки історики, але й поважні українські політики, а також мільйони наших співгромадян, які поділяють їхню позицію щодо Голодомору.

Дозвольте мені як багаторічному досліднику геноциду українців 1932-1933 рр. довести до Вашого відома, що тільки за перше півріччя 1933 р. на території Луганщини (у цей час вона входила до складу Донецької області), як і в усій підрадянській Україні, сільських мешканців загинуло набагато більше, ніж за всю Другу світову війну (яку Ви, за радянською традицією, називаєте Великою Вітчизняною), а щодо українських жінок і дітей, то їхні жертви перевищували аналогічні військові людські втрати за 1941-1943 рр. у кілька сотень разів!

Спілкуючись з очевидцями Голодо­мору (а мені вдалося опитати сотні людей у майже 300 селах Луганської області), я чула одностайні твердження літніх людей про те, що того голодоморного пекла в сусідніх селах Росії (до яких було всього кілька кілометрів) не було. Це були не просто спостереження та припущення свідків Голодомору. Така відмінність дозволяла нашим селянам тоді обмінювати на хліб та борошно у прикордонних російських селах свої сімейні коштовності.

Вікторе Федоровичу, Ви як розумна людина не можете не погодитись із тим, що це історичний факт, або ж просто — правда. Бо тим літнім селянам на порозі Вічності вже нема чого боятись і брехати. Вони ніколи не бачили один одного, а казали одне й те саме. Вони ніколи не були «націоналістами» і «бандерівцями». Навпаки, якщо хто з них і був у своєму житті у якійсь партії, то це була лише комуністична партія. Вони все своє життя працювали за копійки в колгоспах (чимало з селян за тими колгоспами й досі тужать), тому запідозрити їх у куркульському наклепі на радянську владу, погодьтеся, також дуже важко. І нарешті, я була для них першою людиною з міста, яка просила розповісти їх про Голодомор. Тобто не було ніяких координаторів, які б до мене проїхали по всіх тих селах та добре простимулювали тих дідусів та бабусь оббріхувати Росію, до якої, до речі, ті селяни ставляться з любов’ю.

Якщо ж Вам, пане Президенте, все це видається моїми вигадками, то я готова довести це документально — свідки Голодомору-геноциду у моєму публіцистично-документальному фільмі «За­кляття безпам’ятства» говорять про все це на камеру.

Так, у 1932-1933 роках голод був у всіх республіках СРСР, але то був зовсім не український Голодомор. Для того, щоб побачити різницю між цими двома радянсько-більшовицькими явищами, я би порадила Вам, Вікторе Федоровичу, поспілкуватися з видатним українським істориком сучасності, професором Станіславом Кульчицьким. Якщо ж у Вас на це немає часу, то зауважу, що, наприклад, у селах Російської Федерації, де проживали етнічні росіяни, від голоду 1932-1933 рр. помирали в основному маргінальні елементи — п’яниці, ледарі, жебраки та волоцюги, яким у той час уже ніхто не допомагав. В українських селах та колишніх українських козацьких станицях (у тому числі й у Росії) порятунку від голодної смерті не було нікому. Тільки там тоді панувало голодоморне пекло, у якому випадки канібалізму були звичайним явищем.

Свідки Голодомору з Луганщини розповіли мені жахливі історії про те, як українські матері варили в казанах власних дітей і їли їх, а на базарах продавали «холодець», у якому знаходили людські нігті. Призначені сільрадою «фахівці» збирали по дворах мертвих, вантажили на бричку-«безтарку» і закопували в братські могили сотні не тільки померлих від голоду, а й напівживих голодних людей. Мертві люди лежали на вулицях, наче дрова, і не було сили ховати їх іще живим односельцям; знесилені голодом скидали мертвих десятками у льохи або колодязі. Напівживі люди самі повзли на кладовище, щоб померти там, аби їхні тіла не гнили на вулиці, а кістки не тягали собаки. Голодні люди половили й поїли всіх граків, горобців, жаб, молюсків-«черепашок», ховрашків, кішок, собак, дохлих коней. За кілька зірваних із колгоспного поля колосків більшовицько-радянське керівництво засуджувало людей і давало їм по року за кожний колосок. Перед смертю люди обгризали собі на пальцях м’ясо, щоб хоч крихта їжі потрапила до шлунка.

Забравши в сім’ї все їстівне, комсомольські активісти заходили в хату і, побачивши живих господарів, цинічно-здивовано запитували: «Чого ж ви досі не мрете?!». В опухлих з голоду людей тріскалася шкіра, і з неї витікала сукровиця (бабусі показували мені шрами на руках і ногах від тих тріщин). У голодного працівника кінного заводу наглядач вигрібав із рота жменю вівса, яку той «украв» у ситого коня. А мешканці села, де знаходився цей кінний завод, не випускали своїх дітей на вулицю доти, доки не приберуть мертві тіла – сюди йшли люди з сусідніх сіл у надії знайти тут роботу й харч, але, не знайшовши, помирали…

Уперше з вуст моїх численних оповідачів я почула приголомшливу фразу: «Люди тоді не мерли, а дохли». Ніколи в інших ситуаціях так про людей у нас не говорять. І в традиціях українського народу ніколи не було такого, щоб матері їли власних дітей...

А в Кремінському районі старожили мені розповіли, як у Голодомор вони бачили нібито самого (!) Кагановича у новенькій шкірянці, який їздив селами на урядовій автівці і, зупиняючись, цікавився в місцевих жителів: скільки людей умирає тут щодня?

Зі слів моїх інформаторів, у північних районах Луганської області було чимало сіл, мешканців яких за час Голодомору зменшилося більше ніж наполовину. Так, у селі Новобіла Новопсковського району до 1932 р. жило 7000 людей, а наприкінці 1933 р. їх стало 3000. На 80 % вимерли села Зелеківка, Соснівка, Мусіївка, Бара­никівка Біловодського району, Нау­гольнівка, Дубинівка Сватівського району, Курячівка та Стативчине Біло­куракинського району та ін. Повністю вимерли села Баюри, Скородна і сусідні з ними села Марківського району, Марахівка Сватівського, Лаврівка, Миколаївка, Грицаївка, Пластунівка Білокуракинського району, кілька сіл поблизу Новочервоного Троїцького району. Біля Старобільська до Голодомору було десять хуторів, а після нього залишилось два. Над сільськими радами повністю вимерлих від голоду сіл вивішували чорні прапори.

Свідки Голодомору з Луганщини розповідають про те, як їхні матері винесли всі рушники, сорочки і скатерті в сусідні російські села, щоб звідти принести, якщо пощастить, хліб і зерно. І всі, як один, кажуть, що ніякого голоду в Росії не було! Вони називають і організаторів, і виконавців цього злочину (на їхню думку, організував Голодомор не російський народ, а комуно-більшовицький сталінський режим). Вустами моїх свідків, ширше — вустами українського народу — промовляє сама істина, почути яку не може лише той, хто не хоче цього чути.

Це все, на відміну від інших колишніх союзних республік, було обумовлено цілеспрямованою політикою більшовицьких урядів СРСР та УРСР, а зовсім не наслідками непродуманих заходів щодо провадження колективізації, як це насправді було в інших республіках.

Із розсекречених документів відомо, що в жодній іншій республіці Радян­ського Союзу, окрім України та Кубані, де кількісно переважали українці, влада не забирала в селян, окрім зерна, всі (!) інші їстівні запаси (про це йдеться в постанові Раднаркому УРСР від 20 листопада 1932 р. «Про заходи до підсилення хлібозаготівель»).

Ніде більше не діяла система занесення колгоспів, які «злісно не виконують державного плану хлібозаготівлі» (свідомо нереального), на «чорні дошки»; населені пункти, занесені на них, оточувалися збройними загонами, звідти вивозилися всі продовольчі на насіннєві запаси, у цих селах заборонялася торгівля та ввезення будь-яких товарів, а це, по суті, було смертним вироком їхнім мешканцям (починаючи з 4 листопада 1932 р. система «чорних дошок» була запроваджена в 13 районах Кубані — фактично там, де українці становили більшість населення, а постановою Політбюро ЦК КП(б)У від 18 листопада 1932 р., спільною постановою ЦК КП(б)У та Раднаркому УРСР від 6 грудня 1932 р., а також наступними постановами партійних організацій на «чорні дошки» було занесено колгоспи 82 районів України, тобто майже чверть адміністративних районів із населенням 5 млн. людей).

Ніде більше не забороняли селянам виїздити з голодних сіл у пошуках їжі (директива ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 22 січня 1933 р. містить вимогу: «ЦК ВКП и Совнарком предписывают ПП ОГПУ Московской обл., ЦЧО, Западной обл., Белоруссии, Нижней Волги и Средней Волги арестовывать пробравшихся на север «крестьян» Украины и Северного Кавказа и… водворять ос­тальных в места их жительства»).

Відповідно до ухваленої Генераль­ною Асамблеєю ООН Конвенції «Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього» від 9 грудня 1948 р. дії влади в Україні з осені 1932 року слід трактувати саме як геноцид (у 2-й статті (пункт С) Конвенції йдеться про будь-якої групи таких життєвих умов, які розраховані на цілковите або часткове фізичне знищення її»).

Якщо ж Ваші, пане Президенте, спічрайтери знайдуть аналогічні до наведених вище партійних постанов документи відносно інших територій Ра­дянського Союзу, окрім України і Кубані, то я перед ними схилю голову і щиро вибачусь. Я готова йти на це неприпустиме для себе приниження, бо добре знаю, що таких документів не існує.

Вікторе Федоровичу! На жаль, мій фільм «Закляття безпам’ятства» був запропонований мною минулої осені до показу на трьох луганських обласних телеканалах, але жоден із цих каналів фільму не прийняв — їм він не потрібний. Як відомо, керівниками або господарями всіх трьох телеканалів є члени Партії регіонів. Тож складається враження, що в донедавна очолюваної Вами політичної сили є чітка і свідома позиція щодо непоширення серед загалу правди про найжахливішу сторінку української історії. Це не личить жодній політичній силі, яка вважає себе демократичною.

Пане Президенте! Заявляючи публічно, що Голодомор не є геноцидом, Ви як перша особа Української держави порушили Закон України «Про Голо­домор 1932-1933 років в Україні» від 2006 року, ст. 1 якого проголошує: «Голо­домор в Україні є геноцидом Україн­ського народу», а у ст. 2 сказано: «Пуб­ліч­не заперечення Голодомору визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голо­домору, приниженням гідності Україн­ського народу і є протиправним».

Щоправда, ЗМІ повідомили, що одна з ваших соратниць, розуміючи це, відразу після Вашого виступу в ПАРЄ заявила, що цей Закон, ратифікований Верховною Радою і підписаний Пре­зидентом В. Ющенком, буде переглянутий у парламенті і прийнятий як такий, що називає Голодомор уже не геноцидом, а лише виправданим засобом класової боротьби тодішньої влади з заможним українським селянством.

Свідки ж Голодомору з Луганщини (та й з усієї східної, південної і центральної України) розповідають, що «куркулів» було вислано на північ Росії ще до Голодомору — у 1929-1931 рр., а «підкуркульників» тоді ж вивезено за межі сіл, у «ярки». Їстівні запаси в середняків і бідняків місцеві маргінали — представники окупаційної більшовицької влади — стали вилучати у 1932 році.

Вікторе Федоровичу! Якщо Ви хочете дізнатися, яким насправді був Голодомор в Україні, зокрема на східних теренах, я могла б Вам у цьому допомогти й надіслати на адресу вашої Адміністрації власні матеріали, що є результатом моєї дослідницької роботи, а саме — документальну книгу «Врято­вана пам’ять. Голодомор 1932-33 років на Луганщині: свідчення очевидців» і документально-публіцистичний фільм «Закляття безпам’ятства». Ці джерела, побудовані на спогадах свідків, однозначно переконують у тому, що Голодомор таки був геноцидом! Тільки рукотворний терор голодом міг на родючих українських чорноземах призвести до масового мору людей.

Ірина МАГРИЦЬКА,
голова Луганської обласної філії
Асоціації дослідників голодоморів в Україні