Олег К. РОМАНЧУК, кандидат філологічних наук

УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО НА ШЛЯХУ У РЕТРОСИСТЕМУ?

Дедалі більше й усе виразніше виявляється головна умова виживання людства: соціальна структура суспільства має бути сумісною з рівнем розвитку науки і техніки, з рівнем пізнання людиною законів світобудови. Скажі­мо, звільнення атомної енергії поставило людство перед альтернативою: або перетворитися у світове співтовариство, або приректи себе на самознищення.

Можна припустити, що пізнання законів світобудови відбувається з певною послідовністю і прихованою періодичністю. Так, якогось чудового дня сотні тисяч років тому, первісна людина, взявши у руки палицю, вперше застосувала її як важіль, тим самим значно збільшивши свою фізичну силу. Вплив цієї події відчувається й дотепер – принцип важеля застосовується у найрізноманітніших механізмах.

На соціальну структуру суспільства мали безпосередній вплив й інші геніальні осяяння – винахід пороху поклав кінець феодалізму, а технічне використання енергії пари, потужностей двигуна внутрішнього згоряння й електрики дали поштовх розвиткові громадянського суспільства.

Розвиток теорії інформації та створення комп’ютера різко збільшили інтелектуальні можливості гомо сапієнса. Якщо відкриття важеля поклало початок перетворенню первісного стада в суспільство, то надпотужні швидкодійні комп’ютери й інтернет прокладають земній цивілізації дорогу у якісно новий стан – інформаційне суспільство, в якому перемога демократії й встановлення народовладдя в глобалізованому світі також є альтернативою самознищення.

Але. І соціальному суспільству (як відкритій самоорганізовувальній системі), так і людині, котра також є відкритою самоорганізовувальною системою, притаманні своєрідні «хвороби росту», викликані/породжені появою в людських головах так званих «великих ідей» (приміром, побудова комуністичного суспільства). Джерелом/носієм цих «великих ідей» може стати як індивід, так і відносно невелике/вузьке коло нестандартно мислячих інакодумців.

Подібно до людини, що хворіє на шизофренію, одержима нав’язливими думками, суспільство цілком підпорядковується реалізації «великої ідеї», готове зносити нестатки і страждання, аби просунутися вперед у досягненні Великої Мети, в ім’я майбутнього загального щастя і благоденства (до певної міри це нагадує запущений в пам’ять комп’ютера електронний вірус, який не спроможна вилікувати жодна антивірусна програма). Як говорив В. Лєнін, «ідея, що охопила маси, стає великою силою». І якщо в суспільстві знаходяться люди, що не сприймають Великої Мети, то «велика сила» ламає їх і знищує. Таку соціальну систему можна охарактеризувати як своєрідну ретросистему, котра не усвідомлює, що рухається не вперед у цивілізаційному поступі, а назад. «Ретро», як відомо, означає «назад».

Власне кажучи, у класичній соціальній ретросистемі будь-яка інформація, що суперечить «великій ідеї» або доказам її існування, відкидається як псевдовчення, а її противників нещадно переслідують аж до фізичного знищення, приречена в остаточному підсумку на деградацію і загибель. Ретросистемні стани – небезпечна хвороба соціального устрою.

Кожна «велика ідея» розбудовується на тій базі знань, які має суспільство на час виникнення вчення. Ця база знань про світобудову стає філософською основою нового вчення, яка згодом перетворюється на догму. Так, до моменту прийняття християнства такими основами були вчення Арістотеля і Клавдія Птолемея. Марксизм узяв за основу беззастережний детермінізм Ньютонової фізики, еволюційне вчення Дарвіна і Ламарка.

Тепер ми не говоримо про ідею безсмертя душі або про рівність, братерство та повний достаток у комуністичному суспільстві далекого майбутнього. Як перше, так і друге є споконвічною мрією людства. У це можна вірити, можна і не вірити, але як до прекрасної мрії треба ставиться з повагою.

Річ в іншому. Дуже часто «велика ідея» обростає «доказами» істинності, що ґрунтуються на знаннях, які далеко не завжди відповідають реальності. З бігом часу ці «докази» стають догмами, засумніватися в котрих уже значить засумніватися в самій «великій ідеї». Засумніватися, приміром, у праві сучасної Росії під різними приводами втручатися у внутрішні справи держав «бліжнєго зарубєж’я» аж до застосування зброї.

На наш погляд, суспільство, яке прийняло «велику ідею» з усіма її «доказами», стає ретросистемою, тобто системою, в якій будь-яка інформація, що суперечить «великій ідеї» або її доказам, відкидається як псевдовчення і лженаука.

Сутність «великої ідеї» вкрай проста: народ переконують у тому, що здійснення її принесе загальний добробут, справедливість і мир, але для цього треба перебороти опір якихось ворожих сил (суспільного класу, інших національностей, інших народів, інших віросповідань), боротьба з якими вимагає консолідації суспільства, готовності терпіти «тимчасові» нестатки, жертвувати життям тощо.

І тут виявляються характерні риси ретросистеми – нетерпимість і агресивність до всього нового, що бодай найменшим чином не вписується у філософський базис ретросистеми. Джор­дано Бруно спалено живцем на вогнищі не за те, що він засумнівався в безсмерті душі або в непорочному зачатті, а за те, що проповідував систему Коперника і виступив з ідеєю нескінченності світів.

Так само Галілей зазнав переслідувань інквізиції не за заперечення якихось догматів віри, а за ідею обертання Землі, що суперечило вченню Птоломея.

Ще один яскравий приклад деградації мислення ретросистеми – поява у середньовіччі так званої «християнської географії». За цією «наукою» Земля вже не описувалася як куля (про саме цю форму планети знали ще в античному світі), а як півсфера, що тримається на спинах трьох китів, які плавають в океані…

Упродовж майже чотирьох століть у Європі палали вогнища інквізиції. На них спалювали інакодумців в ім’я чистоти віри. Знищувались бібліотеки. Так, у вогні загинула знаменита Александрійська бібліотека, що налічувала понад мільйон рукописів, а хранителька її – жінка-учений Іпатія була роздерта натовпом релігійних фанатиків за підмовою александрійського єпископа. «Вчені» ченці ентузіастично змивали з пергаментів тексти античних авторів та безцінні нотатки стародавніх літописців, щоб на розчищеній від «крамоли» основі написати «актуальні» закони. Знищу­валися пам’ятки культури майя, ацтеків. З безлічі античних статуй до нашого часу збереглася лише незначна частина. І якби природа, засипавши вулканічним попелом Помпею, не «подбала» про збереження її фресок і статуй, то їх було б ще менше. А скільки античних статуй знищили мусульманські фанатики, підкоривши Візантійську імперію…

Не оминув вандалізм і XX століття. Системні й масштабні вияви вандалізму почалися відразу після большевицького заколоту в російському Петрограді. Чернь, усупереч здоровому глуздові, усіляко заохочувана ідеологами комуністичної «великої ідеї», брутально знищуючи мільйони інакодумців та запідозрених в інакомисленні, з ентузіазмом взялася творити новітню тоталітарну ретросистему – СССР. Наслідок утілення в життя «великої ідеї» класиків марксизму-ленінізму загальновідомий: братовбивча війна, геноцид українців, масова еміграція вчених, насильне заслання у табори ГУЛАГу інтелігенції, знищення сотень тисяч церков…

Мабуть, ніхто так, як Владімір Маяковський, не зміг ясно і геніально коротко відтворити характер диявольського комуністичного шабашу, що тривав сім десятиліть поспіль: «З Лені­ним у довбешці і з наганом у руці».

Чому ці шарикови і швондери, одягнувши партійні френчі з накладними кишенями, так ненавиділи культуру? Та тому, що культура не підносила їх, як усіх нормальних людей, а принижувала, давала відчути власну нікчемність. А сучасні владоможці, народні депутати – «каліфи на на п’ять років»? Ставлення більшості «народних обранців» (дарма що не у френчах, а в костюмах від Кар­дена і Версачі) до культури, української зокрема, загальновідоме.

З позицій законів самоорганізовування, тоталітаризм – це насильницька інтеграція суспільства за цілковитого придушення дії закону «необхідної різноманітності». З цього погляду державний устрій, що панував в СССР, є чудовою ілюстрацією народження класичної соціальної ретросистеми.

Ретросистемі притаманне незбориме прагнення до одноманітності. Як і в біологічній системі, це прагнення закладає умови руйнування системи як соціального організму. Але якщо в біологічній системі захист індивідуальності закладений в основу зародження організму і є нормою, то для соціальної системи – це патологія.

Соціальна система (навіть якщо з волі політиків і натовпу набуває рис ретросистеми) існує у відкритому світі – відкритій інформаційній системі (біосфері-ноосфері), тож нова інформація, так чи інакше, проникає в таку соціальну систему. Безумовно, ретросистема всіляко перешкоджає цьому: затримує та ізолює інакодумців, забороняє ввезення літератури, ставить «глушилки» тощо, але все одно нова інформація проникає крізь «залізну завісу». Мало-помалу ретросистема убожіє, марно намагаючись вберегти базову «велику ідею», жорстко і жорстоко відкидаючи все, що суперечить «великій ідеї» і не узгоджується з нею.

Кілька характерних прикладів. До другої половини 30-х років ХХ ст. ідеологи марксизму-ленінізму ставилися до генетики терпимо або, у крайньому разі, байдуже. На той час генетика в СССР досягла високого рівня. Такі світила цієї науки, як Микола Вавилов і Микола Кольцов, мали всі умови для продуктивної праці, їхній внесок у розвиток генетики був дуже значний. Кольцов, наприклад, визнаний усім світом як основоположник молекулярної генетики.

Та раптом вигулькує «народний академік» Лисенко, що знаходить у вченні Менделя–Моргана суперечність марксистсько-ленінському діалектичному матеріалізмові. Точніше, ламаркізму, взятого за основу основоположниками марксистської філософії. Мендель не суперечив Вавилову, але суперечив «великій ідеї».

Большевики чітко знали, що «життя – це спосіб існування білкових тіл». То при чім тут гени?! Якщо усе визначено генами, то яку роль відвести комуністичному вихованню?

«Панівним класам були необхідні такі теорії (тобто генетика), аби твердити, що в кожній країні існують «вищі» і «нижчі» класи населення, які відрізняються одні від одних біологічно внаслідок спадкових ознак», – читаємо в підручнику «Історія медицини», виданому 1954 року в Москві.

Майже 30-літній період гоніння однієї з найважливіших галузей науки супроводжувався не тільки вигнанням вчених-генетиків з інститутів та університетів, але й фізичним знищенням багатьох з них.

Дещо пізніше, у 40-х роках минулого століття, в СССР було розгромлено фізіологію – все, що не пояснювалося з позицій шкіл Павлова–Бикова, визнавалось шкідливим і помилковим. Апогеєм большевицького мракобісся стали роботи Лепешинської про позаклітинну речовину, написані з позицій марксистського діалектичного матеріалізму. За допомогою зворотного прокручувания кіноплівки було показано, як із живої речовини (адже «життя – це спосіб існування білкових тіл») утворюється клітина. По суті, Лепешинська учинила наукову фальсифікацію, але цю підміну панівна партія звела у ранг високої науки, бо вона нібито «блискуче» підтверджувала філософські побудови Енгельса, розвинуті ним у «Діа­лектиці природи». Відтак почався розгром морфології, під сумнів була поставлена клітинна теорія, а видатного морфолога Вірхова, школа якого створила патологічну гістологію, було проголошено реакціонером.

Партійне керівництво СССР визнало лженаукою і кібернетику. Щоправда, розгром її почався дещо пізніше, по війні, й відбувався без фізичного знищення вчених. Але наслідки відчуваємо донині: дотепер змушені купувати за кордоном комп’ютери і програмне забезпечення, без чого не може обійтися сучасне виробництво, наукові лабораторії, військо.

Годі уявити, скільки коштувало громадянам ретросистеми, а тепер і громадянам незалежних держав, що постали на її просторах, амбіційне втручання політичного керівництва в науку і культуру. Не піддаються жодним обчисленням духовні, моральні й фізичні збитки, завдані українському народові малограмотними шариковими і швондерами. Це явище притаманне будь-якій соціальній системі, що «провалюється» у ретросистемний стан.

Ступінь розвитку ретросистеми (тоталітаризму) визначається ступенем зосередження влади в одних руках (особи або організації) за цілковитої нівеляції реального волевиявлення народу і браку дійових легальних механізмів зміни влади. Найвищий ступінь тоталітаризму, коли всі три гілки політичної влади (законодавча, виконавча і судова), а також ідеологічна влада, що керується якоюсь химерною (але привабливою) «великою ідеєю», засоби масової інформації, зв’язку, заводи і фабрики, земля належать державі.

Як правило, встановленню тоталітаризму/авторитаризму передує глибока криза суспільства. Економічна й політична. Тоталітаризм характеризується повним ігноруванням громадянських свобод особи і неподільним правом держави розпоряджатися свободою і життям громадян. При цьому в державі мо­жуть існувати інститути й атрибути демо­кратії, самоврядування, але вони мають суто камуфляжний характер.

Попервах, у результаті максимальної інтеграції та консолідації суспільства, тоталітаризм може сприяти виходу політико-соціальної системи з кризи. Однак придушення дії закону необхідної різноманітності (зокрема, придушення особистої ініціативи громадян) призводить до культурного і технічного відставання суспільства в розвитку і закладає початок ще глибшої кризи, часто ведучи до втрати незалежності.

Для тоталітаризму й авторитаризму (наочний приклад – сучасна Росія) обов’язковим є існування «образу ворога» (внутрішнього або зовнішнього), що перешкоджає здійсненню «великої ідеї». Саме тому тоталітаризм/авторитаризм агресивний (проти «ворога» зовнішнього) і схильний до терору (проти «ворога» внутрішнього). Якщо застосувати термінологію психіатрії, то тоталітаризм/авторитаризм – це щось на кшталт шизофренії держави.

Так звана «велика ідея», на якій базується тоталітарний/авторитарний режим, – прекрасний засіб для обдурювання мас, своєрідна «димова завіса», під прикриттям якої концентруються власність і капітал у руках невеликої частини суспільства, затятих проповідників «великої ідеї» (ідеологічної брехні). Самі в неї не вірять, але чудово розуміють ефективність поєднання «батога і пряника», за допомогою яких можна домогтися своєї головної мети – збагачення.

Сучасна Росія з її «великою ідеєю» (відновленням «Великої Росії» як новітньої імперії) – чудова ілюстрація сказаному. «І не маємо ані найменшого шансу переконати самих росіян, що авторитарний і викривлений варіант капіталізму, який насаджують їхні керівники, – не нова цивілізація, а глухий кут», – змушений констатувати ав­тор світового бестселера «Нова холодна війна» Едвард Лукас. І далі: «Прагнення Путіна відновити верховенство Кремля в Росії й посилити його вплив за кордоном має мало, а то й нічого спільного з волею чи добробутом російського народу… Мета – утверджувати російську державність («великодержавний статус»)… Цей внутрішній вплив характеризує ще один вирішальний, дарма що облудний термін: диктатура закону… Але в Росії диктатура закону стала означати не підпорядкувння виконавчої влади абстрактним вартостям незалежної судової системи, а безперешкодне використання виконавчою гілкою влади правових санкцій проти своїх опонентів».

Але вернімося до СССР. Коли праця перестала бути товаром, тобто власністю самого трудівника, вона стала власністю держави в особі колективного рабовласника – партійно-бюрократичної номенклатури, а рабство можна підтримувати тільки насильством. Поки селянство залишалося власником своєї праці, існувала небезпека існуванню тоталітарного режиму. Саме тому відтворній основі народу був завданий жахливої сили удар. Найнищівнішого удару зазнало українське селянство, вже на рівні геноциду.

Сільське господарство в СССР після Голодомору й колективізації трималося на закріпачених селянах, їхній жорстокій експлуатації й терорі. Як тільки за правління Нікіти Хрущова селянам дозволили отримувати паспорти, колгоспники стали розбігатися, почався занепад сільського господарства, який триває і досі. Це у вересні 2009-го з болем відзначив поет Дмитро Павличко: «Земля незорана, колючий бур’янище / Не чути трактора, не видно чорних нив, / Печальний жайворон у небесах не свище, / А плаче: «Людоньки, а що я завинив?».

Наприкінці лютого 2010 року "Німецька хвиля" (журналістка Галина Стадник) повідомила, що зростання цін стимулює українців закуповувати продукти харчування за кордоном. Прикордонники західного регіону фіксують різке збільшення спроб ввезення продуктів, здебільшого – м’яса. М'ясо, цукор, кава, вино й горілка, овочі та фрукти – ось основні види продуктів, які українці намагаються ввезти, бо у сусідніх державах вони коштують дешевше.

З усіх виявлених випадків контрабанди 74 відсотки – м'ясо. Але це так, до слова, як мовиться.

Владімір Лєнін, як відомо, полюбляв афоризми-формули. За таким принципом можна дати визначення й ленінізмові: «Ленінізм – це марксизм плюс терор і насильство над усім населенням країни».

З позицій моральності, КПСС – «розум честь і совість нашої епохи» була величезною бандою. Як у будь-якій банді, порядок у ній підтримувався внутрішнім терором. Він виник перед приходом до влади Сталіна, і всі просторікування про гуманність і людяність Владіміра Лєніна – суцільна вигадка. Підтверджень цьому предостатньо. По­си­лення внутрішнього терору Сталіна – це закономірний наслідок боротьби за владу в партії, тим паче що «велика ідея» побудови комуністичного суспільства була вже добряче підмочена, що давало основу для створення різноманітних політичних платформ усередині большевицької «малини».

Не дивно, що в лексиконі Владіміра Путіна можна почути відлуння кримінального арго партійно-чекістських попередників («мочіть в сартірє» тощо). Все єство цієї людини протестує і ностальгує: «Ми живемо за часів, що настали після краху великої і могутньої держави, яка, на жаль, виявилася нездатною вижити в світі, що швидко змінюється. Але, незважаючи на всі труднощі, ми змогли зберегти ядро того, що було колись великим Совєтським Союзом, і назвали цю нову країну Російською Федерацією».

В СССР внутріпартійний терор покінчив з організованою боротьбою за владу всередині ідеологічної банди, «консолідувавши» її на єдиній політичній платформі – «генеральній лінії ЦК». Тобто волі пахана – «великого керманича всіх часів і народів». Його смерть припинила «розбірки», почалася перша підкилимна номенклатурна революція – скасування терору стосовно партійної номенклатури.

Розглядаючи Совєтський Союз як політико-економічну систему з погляду загальних законів самоорганізовування, можна побачити порушення рівноваги між двома основними положеннями цих законів. А саме: існування максимальної інтеграції (скоріше централізації, бо справжня інтеграція передбачає синергізм систем, що ґрунтується на дії зворотних зв’язків) при глибокому придушенні закону необхідної різноманітності. У синергетичній системі зі зворотними зв’язками інтеграція передбачає правдиву інформацію, передану з нижніх поверхів керування у верхні. Тут же часто нагору передавалася неправдива інформація – те, що верхні поверхи хотіли чути, а не те, що відбувалося насправді.

Підміна інтеграції централізацією потребує громіздкого центрального апарату керування, що й зумовлює велику затримку в системах регуляції й призводить до значної осциляції. Виходу шукають у ще більшому «зміцненні» (читай: розширенні) державного апарату керування. Але це веде до ще більшої затримки (втрата часу на різноманітні «узгодження») і ще глибшої осциляції. Утворюється порочне коло. Єдиний вихід з нього – докорінна зміна економічної політики й економічного укладу суспільства. Для державної бюрократії, що розрослася і становить реальну політичну силу, це означає втрату роботи і матеріального добробуту. І, цілком природно, всі спроби змінити Систему зустрічають потужний опір бюрократії. Система починає тупцювати на місці.

Справжня мета подій, що відбулися в СССР в останнє десятиліття минулого сторіччя, – розподіл державної власності між тими, хто фактично володів цією власністю, але не в приватному вигляді, а у вигляді колективної власності. Це нагадувало володіння власністю церкви у Середні віки – церковна власність належала номінально «великій ідеї», тобто Богу. Церква в особі її служителів тільки управляє цією власністю, яка не належить нікому конкретно і не може бути передана в спадщину. Те ж саме було в СССР. Власність (земля, надра, ліси й земля, заводи і фабрики), вважалось, належить «Великій ідеї» побудови комуністичного суспільства і служить цій меті. Крім того, ця власність, буцім, належала всьому народові. Але якщо «велика ідея» Бога вічна, і від неї не можна відмовитися, оскільки неможливо перевірити існування Бога, то «велика ідея» побудови комуністичного суспільства у відносно короткий час (фактично упродовж життя одного покоління) показала свою неспроможність.

Звідси напрошується єдиний висновок: всі жертви, принесені суспільством і людьми в ім’я цієї ідеї, були даремні. Починаючи зі Сталіна, до «великої ідеї» побудови комунізму була приєднана «велика ідея» державності. Але такий симбіоз виявився нежиттєздатним і не витримав перевірки часом, оскільки ідея побудови комунізму змушувала жертвувати інтересами державності задля розвитку комуністичного руху в усьому світі. Така діяльність лише загострювала міжнародну обстановку, виснажувала державу, перетворювала її у «Верхню Вольту з балістичними ракетами», а в очах світової громадськості в «імперію зла». За чим же так ностальгують В. Путін, Д. Медведєв, а в Україні П. Симоненко і Ко? Риторичне запитання.

Уже в 50-х роках минулого століття стало ясно, що зберегти єдність «соціалістичного табору» з центром у Москві не вдасться. Зауважимо, що розпад таких великих самоорганізовувальних систем цілком закономірний – їхня організація проходить з порушенням законів необхідної різноманітності та закону інтеграції. А це основні закони самоорганізовування інформаційних, соціальних систем.

Одна з причин розпаду СССР і полягала в тому, що ця держава тільки формально була союзом, а насправді – жорстко централізованим утворенням, комуністичною імперією. Сучасна Російська Федерація не зробила належних висновків, не відмовилася від ідеології централізації. Влада у цій державі (РФ) стала, як і колись, непідзвітною народові, непрогнозованою як для своїх громадян, так і для світової спільноти.

Наприкінці 80-х років минулого століття комуністична ідея («велика ідея») зазнала повного фіаско і вже не могла служити засобом консолідації суспільства. В СССР на зміну комуністичній ідеї повинна була прийти ідея державності. Але якої державності? Що робити з державною («загальнонародною») власністю, яка справді створена народом завдяки важкій праці, низькооплачуваній, часом каторожній? Її («загальнонародну» власність) треба було перетворити в приватну. Роздати чи продати? Продати і повернути її народові у вигляді грошового еквівалента? Але хто в СССР мав гроші? Частиною грошей володів народ у вигляді заощаджень. Мала гроші партія, були гроші в тіньовій економіці й кримінальних структурах. Зауважимо також, що всіх цих грошей забракло б, щоб викупити навіть незначну частину державної власності. Знову потрібна була революція. Номенклатурна. Так звана «пєрєстройка».

Перед номенклатурою, до якої приєднався директорський корпус, виникла проблема: як прибрати до рук всю власність, але при цьому зберегти видимість легітимності? Появилися ваучери. Здавалося, все справедливо й законно – через ваучери володітимуть підприємствами трудові колективи, частину власності одержать бюджетники, тобто вчителі, лікарі, науковці. Будуть збудовані народні підприємства на кшталт «Фольксвагена», цілком життєздатні й процвітаючі…

Але це аж ніяк не входило у плани номенклатури і директорського корпусу. Повсюдно стали виникати «інвестиційні» організації, які «одержували» у населення ваучери в обмін на обіцянки замінити їх згодом на акції підприємств. Потім ці організації безвісти зникали разом із ваучерами. Вже те, що це шахрайство з ваучерами не було покаране державою, засвідчує, що злочин був заздалегідь спланований.

Наступний етап псевдореформ – знищення вітчизняного виробництва податками і навалою іноземних товарів споживання, котрі під виглядом входження в ринкову економіку ринули в державу. Були штучно створені умови банкрутства вітчизняних підприємств. Почалося масове звільнення робітників. Почалася запекла боротьба за власність із замовними убивствами, кримінальними розбірками і підкилимною політичною грою кланових політичних угруповань…

Захід, здавалося, з полегшенням міг зітхнути: «холодна війна» у протистоянні з СССР виграна. Але. Не минуло й двох десятиліть, як, узявши на озброєння нафту й газ, ефективно застосовуючи методи й прийоми візантійської дипломатії, Росія почала нову гру на геополітичному полі планети. Збройний напад на Грузію, газове протистояння з Україною засвідчили, що Росія не змирилась з поразкою у «холодній війні».

«Централізація і мілітаризація російської влади – лише зайвий доказ того, що Білокам'яна відчуває реальну загрозу для розпаду країни, яку намагається стримати авторитаризмом та зміцненням силових відомств, – цілком слушно пише Олександр Саліженко [http://www.pravda.com.ua/columns/4b55e86e43e98/]. – Посилення державного апарату примусу і контролю – це ознака того, що влада чогось боїться і готується до "оборони" чи "наступу". Стан тривоги та "бойової" готовності зрозумілий, адже все, що створене силою, з часом розпадеться. І передчуття цього потенційного розпаду стимулює російську владу до більш радикальних вчинків та змушує витрачати більше ресурсів і зусиль на втримання сучасного стаеновища. Для збереження сучасних територіально-адміністративних форм влада РФ модернізує та реформує власну армію, збільшує її фінансування та чисельність, дає дозвіл на одноосібне керування армією за кордоном президенту Росії Дмитру Мед­ведєву. Для створення інформаційно-ідеологічної "ширми", яка виправдовуватиме імперську політику Кремля в "позитивних" та "справедливих" тонах, створюються цілі відомства».

Коли «велика ідея» перестає «охоплювати маси» і тим самим перестає бути «великою силою», вони (вожді) першими відмовляються від неї («великої ідеї») і чимскоріш одягають шати демократів, націонал-патріотів залежно від того, що і як цінується на політичному ринку і яку нову «велику ідею» можна запропонувати масам.

Найогидніше, що більшість творців ретросистеми геть чисто не вірять у «велику ідею», яка служить їм лише прикриттям і засобом досягнення заповітної мети – захоплення влади.

Уже цитований Едвард Лукас слушно застерігає: «Захід програє нову «холодну війну», бо навряд чи помітив її початок. Путін і його кремлівські союзники захопили владу в Росії, кинули чорну тінь на східну половину континенту і створили міцні плацдарми в головних європейських країнах. А готовність чинити їм опір видається тривожно слабкою».

Ретросистемні стани суспільства (сучасна Росія – яскравий приклад ретросистеми ХХI століття) – небезпечна і заразна соціальна хвороба. Особливо небезпечною вона є для суспільства посттоталітарного, постгеноцидного, яким є Україна. Запо­чат­кований у жовтні 1917 року злочин проти української нації триває, але вже в новітній формі, на тлі інформаційного шуму, помилково названого в Україні демократією.

Породжена большевицьким заколотом у далекому 1917, пустивши глибокі метастази в тіло суспільства (деформувавши культуру, мораль, екологію тощо), Система все ще продовжує успішно функціонувати. І не випадково один з її представників – такий собі міністр-пенсіонер, герой російської мелодрами «Кохання з привілеями», роль якого виконує В’ячеслав Тихонов, кидає жорстку репліку: «Ви всє і всєґда будєтє завісєть от нас!»…

2005 року відомий совєтський дисидент Владімір Буковський в інтерв’ю кореспондентові газети «Жечпосполіта» був змушений констатувати, що в Росії «взагалі прийшов КҐБ, і країна замість розвиватися регресує». «Треба було ще тоді (йдеться про серпневий заколот 1991 року. – О. Р.) оприлюднити всі злочини Системи й бодай символічно, та все ж засудити. Я не прагну крові… Але тільки таким чином можна було осудити Систему, заявити, що то була злочинна Система і злочинна ідеологія»…

Мусимо добре усвідомити, що ни­нішня політико-економічна Система в Україні – це не просто уособлення потворної авторитарно-бюрократичної кланової структури, а щось значно більше й жорстокіше. У реальному українському контексті поняття Система, на наш погляд, – це не просто розгалужена організація з прийняття важливих, доленосних державних рішень, а й спосіб мислення, стиль життя тих, хто має в своїх руках важелі влади, механізми розподілу й перерозподілу життєвих благ і матеріальних цінностей. Система в українському варіанті – це значно більше, ніж просто структура влади, ніж просто політичний режим, який панував у Совєтському Союзі і який з кінця 80-х років минулого століття поступово був змушений модифіковуватися, «пєрєстраіватся», пристосовуючись до реалій ХХI століття. Можемо говорити про те, що в Україні Система трансформувалась у своєрідне кланове товариство з обмеженою відповідальністю (корпорацію) з красивою вивіскою «Україна».

Уже згадуваний Владімір Буков­ський наводить слова відомого російського історика Юрія Афанасьєва, який переконаний: «Ми не змогли до кінця розплатитися зі сталінізмом і за сталінізм… А не розплатилися, бо коли виявилося, що жертв десятки мільйонів, то треба було погодитися з тим, що мільйони виступали в ролі катів або принаймні служили сталінській Системі та підтримували її. Цієї правди російське суспільство злякалося».

Українське суспільство злякалося також. І що ж? «Ця Система ефективно реформи проводити не буде. Назвуть тому різні причини: неефективну і злодійкувату бюрократію, недосконалість судів, непрофесіоналізм кадрів, «рабскі» вікові традиції і т.д. і т.п. На­прикінці переліку прийдуть в той же тупик, куди впирались практично всі російскі, совєтські і, як тепер уже зрозуміло, і постсовєтські реформи згори: Система не може реформовувати себе сама, бо рано чи пізно логіка реформ вступає у протиріччя з інтересами як Системи загалом, так і окремих її представників та інституцій» [Свєтлана Бабаєва, Георгій Бовт].

Учені знають, що якщо в систему (фізичну, хімічну, соціальну, політичну тощо) ввести новий елемент, то можливі два кінцеві варіанти: змінюється вся система; система адаптує цей елемент. У політичному житті України з моменту проголошення незалежності сталося друге: номенклатурна комуністична Система, колишня колоніальна адміністрація фактично адаптувала для своїх потреб демократичні елементи, нав’я­завши їм свої правила гри. «Україною править не президент. Нею править колосальна, розгалужена і неймовірно живуча бюрократична Система, яка, наче м’ясорубка, переробляє добрі ідеї на порожні «плани дій» та «дорожні карти», молодих ідеалістів – на зашкарублих бюрократів, системні реформи – на реформи, вигідні Системі. Їй байдуже, під якими прапорами ходити – помаранчевими чи синьо-білими, якою мовою розмовляти, які гасла озвучувати» [Олександр Щерба].

Не було враховане золоте організаційне правило відомого праксеолога Тадеуша Котарбінського: кожна добра справа, що затівається в межах порочної Системи, рано чи пізно нейтралізується цією Системою.

В Україні була проголошена демократія, запроваджено зовнішні її атрибути. Але цього виявилось замало. Суспільство не спромоглося у стислі строки позбутися тоталітарної свідомості. Загроза авторитарного популізму чи номенклатурної оліґархії не щезла. Система продовжує успішно перетворювати людей на патерналістів. Самої незалежності виявилося недостатньо, щоб радикально поліпшити життя пересічного українця. В Україні продовжує функціонувати дещо видозмінена Система совєтського штибу, яка спромоглася знайти внутрішні резерви, щоб перейти в наступ на демократію.

«У той час як ми, українці, сваримося між собою, звинувачуємо в усіх гріхах «несвідомих східняків», «продажних галичан», «руку Москви», «вашингтонський обком» тощо, Система «без шуму і пилу» робить свою справу. Жодні ідеологічні гасла, жодні європейські, євроатлантичні чи інші інтеграції не змінять стану справ у країні, поки не буде модернізований державний апарат. Фундаментальна помилка українських лідерів полягала в тому, що вони намагалися розв’язувати проблеми України з допомогою цього апарату, тоді як саме він і був головною проблемою» [Олек­сандр Щерба].

Стверджувати, що всі нещастя, котрі впали на український народ, є закономірним наслідком перехідного періоду від тоталітарної економічної системи до ринкової (насправді до «дикого капіталізму») – значить не бачити або зумисне не помічати усієї заздалегідь обдуманої і запланованої акції захоплення загальнонародної власності. Не можна цю грандіозну комуністичну аферу списувати на помилки економістів. Усе глибоко і розумно продумано. Мова може йти тільки про злочин, про злодійство, рівного якому за всю історію людство ще не бачило.

Збитки, яких завдало і продовжує завдавати ретросистемне управління, не обмежуються руйнуванням господарства країни і зубожінням населення. Величезних втрат зазнало і зазнає фізичне здоров’я, інтелект нації, її генетичний фонд. Доказів предостатньо. «Сучасне українське суспільство прогниле і корумповане до основ. Інститут хабара супроводжує людину від пологового будинку аж до останньої дороги на цвинтар. І всі сприймають це, з одного боку, за норму, з іншого ж – вдають, що цього не існує… Ми давно стали посміховищем в очах світу, такою собі резервацією продажних ідіотів, брехунів, повій, пияків і злодіїв. Тільки вперто не хочемо бачити вимірів власної деградованості», – скрушно констатує доктор Святослав Пахолків з Університету швейцарського міста Базеля.

Часто можна почути від чиновників, що немає, мовляв, відповідних законів або ж закони не діють. Наївне белькотіння. Якщо немає потрібних суспільству законів або ж вони не діють, то це означає, що тим, хто повинен писати й ухвалювати такі закони, або тим, хто має стежити за їх виконанням, вигідно, щоб ефективних законів не було або щоб вони не діяли. Якщо це не так, то логічно зробити висновок, що «народні» депутати й високопосадовці за розумовими здібностями не відповідають своїм посадам. А якщо так, то ці особи є співучасниками злочину.

Вірогідність перетворення України в ретросистему після президентських виборів 2010 року зростатиме, якщо українцям забракне сили волі взятися за піднесення рівня соціальної культури (національної зокрема), забракне бажання здобувати високого рівня освіту (здобувати рідною мовою), забракне вміння системно і раціонально мислити і, найголовніше, – забракне почуття власної гідності й бажання самоідентифікувуватись в українця, не в малороса.

Тобто йдеться про перепрограмування ретросистеми, до якої тяжіє Україна, в модерну, мобільну, інформаційну, виразно національну (не космополітичну) державу. А для цього мусимо змінитися. Маємо зрозуміти, що все залежить від нас самих. Сильна особистість – сильна держава. Політичну дурість і безпорадність не маємо права демонструвати світові. Владу саме час передавати розумній молоді. Країні вкрай необхідні добре вишколені, патріотично налаштовані виконавці.

Українське суспільство має ефективно протистояти підступним замірам новітніх політичних авантюристів стати на ретрошлях у «прекрасне майбутнє». Річ у тім, що нинішня вітчизняна політико-економічна система (європейська на словах, а по суті совєтська) вже не змо­же протистояти масштабним цивілізаційним викликам, котрі неминуче постануть у третьому десятилітті державної незалежності України, – економічні й соціальні проблеми (а їх щодень побільшується) стануть нездоланними, якщо не знайдемо в собі сил і мужності зійти з небезпечного ретрошляху в нікуди.