ВПЕРЕД, У МИНУЛЕ?

Усі думки у цьому тексті, які і сам текст, повністю , до коми, мною запозичені. Тут ніщо не належить мені і моєму перу, окрім цих кількох рядочків передмови.

Усе це я взяв з далекого минулого. Принаймні все, що описано нижче, відбувалося сто років тому в одній з країн Європи. Мій плагіат свідомий. Я на авторство не претендую. Своє ім’я ставлю тільки під ось цими рядками. Єдине, що зробив у чужому тексті – слово «парламент» поміняв на «Верховну Раду», замість Гарібальді названо українського Президента Віктора Ющенка, а замість національності, яка часто згадується у чужому тексті, написав – українець, назву столиці, де відбувалися усі нижче викладені події, поміняв на Київ. Крім того, в тексті появилася назва країни – Росія. У первісному варіанті йдеться про іншу країну. (Всі змінені терміни виділено курсивом).

Мета мого плагіату – застереження українцям, титульній нації моєї держави – аби завтра, не доведи Господи, ми в черговий раз не втратили державності, майбутнього свого народу і дорогої моєму серцю України. Я це друкує в ім’я застереження наших короткозорих і недалеких (у прямому й переносному розумінні) політиків і народних депутатів Верховної Ради та байдужого до майже всього українського обивателя, чи тимчасового гостя, який тут поводиться як окупант чи загарбник і тим, хто найбільше горлає про свободу слова, права людини, забуваючи про права цілої нації, великого народу, який довели до того, що він уже не знає, чи він господар у своєму домі, чи тільки квартирант. І чи йому сьогодні пакувати валізи і збиратися в далеку дорогу добровільно, чи його завтра «друзі народу» викинуть за поріг, сприймаючи Демократію за ідеологію Нестора Махна.

Олег ЧОРНОГУЗ

Київ – місто, яке багатьом видається вмістилищем прекрасних задоволень, для мене, на жаль, є тільки живим спомином про найтяжчу смугу мого життя.

У цей період у мене розкрилися очі на дві небезпеки, які я раніше ледь знав по імені й усього значення, яке стосується долі українського народу, я, звісно, не розумів...

Якщо вивчити соціальну проблему згори до низу, то нічого, крім поверхової балаканини і брехливих сентиментів, не вийде, а те й інше шкідливе.

Співчуття народу є справою моди.

З приводу нестачі «національної гордості» в цих випадках чимало моралізують, не жаліючи міцних висловів. Але самі ці люди думають і відчувають інакше.

Наше буржуазне суспільство спокійно дивиться на те, як у театрі і в кіно, в брудній літературі і сенсаційних газетах щодня отруюють народ. І після цього вони ще дивуються, чому маси нашого народу недостатньо моральні, чому вони виявляють національну «байдужість» .

Чим жорстокіша національна гризня і боротьба різних мов розпалювалася і роз’їдала Верховну Раду, тим ближче був час розпаду цієї вавилонської держави.

Що мене найбільше всього відштовхувало від соціалістів і комуністів, то це вороже ставлення до боротьби за українські інтереси, їхнє принизливе плазування перед слов’янськими «товаришами», які вдавалися до певних практичних поблажок, але разом з тим дивилися на них презирливо, на що вони і заслуговували.

Як часто мені доводилося слухати слово батьківщина – як словесну зброю буржуазії для експлуатації народу, авторитет законів – як засіб гніту пролетаріату, школу – як установу, що виховує рабів, а також і рабовласників, релігію – як засіб обману приреченого на експлуатацію народу, мораль – як символ нерозумного, баранячого терпіння і т. ін.

Тільки знайомство з парламентаризмом дає в руки ключ до розуміння внутрішніх, тобто спразнайомишся ближче, у тебе відкриваються очі на справжні цілі цієї братії, із туману неясних соціальних фраз чітко вимальовується маска популіста.

Боротьбу, яка розпочалась проти президента Віктора Ющенка, я схвалити не міг. Я бачив у Ющенкові не тільки українського президента, але передусім творця української ідеї.

Коли Верховна Рада почала перешкоджати його виступові в парламенті, це мене вкрай засмутило, особливо тому, що для цього не було ніяких підстав. А ще я такі їхні дії осуджував тому, що самі парламентські базіки протягом однієї сесії завжди намелють більше дурниць, ніж ціла династія королів, включаючи сюди і найдурніших з них.

Я обурювався тим, що в державі будь-який дурень не тільки користується свободою слова, а й може потрапити до Верховної Ради і стати «законодавцем».

Діяло на мої нерви й те, що більшість із «всєукраінской прєси» в той час творили найпротивнішими засобами культ Росії. Ці солодкі гімни на честь «великої культурної нації» часом примушували просто соромитися того, що ти українець. Це жалюгідне кокетування з усім, що є московським, неодноразово змушувало мене з обуренням відкидати від себе ту чи іншу газету.

Щодо моральної чистоти, та й чистоти взагалі, то стосовно парламентарів про це можна розмовляти тільки з важким серцем.

Під так званою об’єктивністю викладу я почав виявляти не чесну правду, а переважно – просто брехню. Автори виявилися парламентарями.

Чим більше я сперечався з ними, тим більше знайомився з їхньою діалектикою. Спочатку вони кожного свого опонента вважають дурнем. Коли переконуються, що це далеко не так, то самі починають прикидатися дурниками.

На завтра той нардеп забуває, що трапилося вчора і продовжує розповідати свої казочки і далі, ніби нічого не трапилося. Якщо ви обурюєтесь цією безсоромністю, вказуючи йому на ту чи іншу обставину, він робить вигляд щиро здивованої людини: він нічого не може згадати із вчорашньої дискусії, крім того, що вчора довів вам свою правоту.

Такий «політикан» приєднується до людей, єдиним принципом яких є безпринципність, що переплітається з грубою настирливістю і часто розвиненим до безсоромності мистецтвом брехні. Ну, а якщо такий все ще продовжує залишатися керівником цілого суспільства, то ви можете бути впевненим, що для нього політика перетворилася тільки в «героїчну» боротьбу за можливе більш довге утримання вигідного містечка. На Верховну Раду він дивиться, мов на дійну корову для себе і своєї сім’ї. Чим більше ця «посада» подобається дружині і родичам, тим цупкіше він триматиметься за свій мандат. Відтак, кожна людина зі здоровим політичним інстинктом здаватиметься йому його особистим ворогом. У кожному новому свіжому рухові він вбачає початок свого кінця. В кожній більш вагомій особистості – загрозу власного існування.

Щоб серйозно почати і завершити боротьбу за єдність держави, залишалося тільки проводити вперту і безпощадну політику централізації. Для цього потрібно було, насамперед, принципово провести закон про єдину державну мову. Цим було б підкреслено принцип формальної приналежності до єдиної держави, адміністративним органам були б надані технічні засоби, без яких єдина держава взагалі існувати не може. Тільки таким шляхом, через школу виховання можна створити традиції державної єдності.

Більш за будь-яку державу стара Україна залежала від світогляду своїх очільників. Тут був відсутній фундамент національної держави, яка сама по собі має чималий запас самозбереження навіть тоді, коли керівники країною виявляються далеко не на висоті. Держава однієї національності інколи упродовж дивовижно довгих періодів може переносити режим поганого правління, не гинучи при цьому. Часто може здаватися, що в організмі не залишилося абсолютно ніякого життя, що він уже помер чи відмирає, і раптом виявляється, що приречений до смерті знову піднявся і став подавати ознаки дивовижної і нескореної життєздатності.

Парламентська представницька система була створена, і цьому не передувало створення державної обов’язкової мови. Тим самим була визначена загибель панівного становища українців... Відтоді загинула сама держава. Все, що відбувалося згодом, було тільки історичним розпадом цієї країни.

Поміж тих установ, які виявили процес розпаду держави, треба назвати передусім український парламент, або як його називають в Україні – Верховну Раду.

Як швидко ці мої почуття змінилися почуттям обурення, викликаним тією жалюгідною комедією, що розігрувалася на моїх очах. Ідейний зміст промов, наскі­ль­ки їх взагалі мож­на було зрозуміти, стояв на жахливій «висоті» знань. Деякі з панів не говорили взагалі українською, а освідчувалися ро­сій­ською мовою, точ­ніше сказати суржиком.

Жестикулюючий, горлаючий на різних мовах напівдикий натовп. Над ним спікер із останніх сил вмовляв, звертаючись до народних обранців, зберігати людську гідність.

Через кілька ти­ж­нів я знову потрапив до Верховної Ради. Картина була іншою, абсолютно не впізнанаваною. Невеличка кількість депутатів сиділи на своїх місцях і позіхали в обличчя один одному. Один з них «виступав» на трибуні. На місті очільника сидів один із віце-спікерів і явно скучав.

Я вислухався в промови, якщо їх взагалі можна було зрозуміти, вивчав більш менш інтелігентні фізіономії «вибраних» представників народу, і поступово приходив до свого власного висновку.

Досі я вбачав нещастя української Верховної Ради тільки в тому, що в ньому відсутня українська більшість.

Разом з тим я немало уваги приділив і вивченню розумових і моральних чеснот цих обранців народу.

Демократія сучасного Заходу є супутником свободи слова. Саме вона складає той грунт, на якому проростає ця чума. Найбрудніший її зовнішній прояв – парламентаризм.

Що мені насамперед впадало в очі, то це цілковита відсутність особистої відповідальності.

Верховна Рада ухвалює те чи інше рішення, яке з часом може стати трагічним. І що? Ніхто за це не відповість, нікого не можна буде притягти до відповідальності. Хіба насправді, можна вважати відповідальністю те, що після якогось відчайдушного краху винуватий у цьому уряд може піти? Або відповідна коаліція партій розпадеться і створиться нова коаліція? А далі що?.. Розпуска­ється парламент...

Адже всі ми знаємо, що завдання державного керівного діяча в наш час полягає не стільки в тому, щоб він «володів» творчою думкою і творчим планом, скільки в тому, щоб він умів популяризувати свої ідеї перед отарою баранів і дурнів і після того вициганювати в них милостиву згоду на проведення його планів.

Що робити державному діячеві, якому не вдалося будь-якими лестощами завоювати «доброзичливість» цілого натовпу? Чи у зв’язку з дурістю своїх громадян, він має відмовитися від проведення того, що вважає життєво необхідним. Чи повинен піти? Чи, тим не менш, залишитися.

Для збіговиська таких «народних представників» завжди є великою втіхою бачити на чолі людину, розумові якості якої стоять на тому ж рівні, що їхні власні. Тільки в цьому випадку кожний з цих обранців може порадіти і час від часу демонструвати, що й він не ликом шитий.

Зберіть разом сто дурнів і ви ніяк не отримаєте одного розумного.

Проти здібного керівника одразу організовується цілий фронт. Вони розглядають як свого особистого ворога будь-яку людину з головою, котра здатна поміж нулів грати роль одиниці. У цій області інстинкт самозбереження у них особливо відчутний. Який наслідок при цьому виходить для нації і держави, легко розуміє кожний, якщо він сам не належить до такого сорту «вождів».

Ми вже не уточнюємо в яких умовах проходять вибори панів народних обранців, якими засобами вони досягають свого високого звання.

У той самісінький час старі випробувані діячі різних галузей державного і громадського життя начебто доконечно вмирали для громадської думки або їх засипали такою кількістю різної мерзоти, наклепів, що їхні імена в найближчий час ставали символом нечуваного падіння і шахрайства. Треба тільки бачити цих людців: одразу, ніби за помахом чарівної палички починають поливати чесну людину брудом із сотні і тисячі відер: нема наймерзеннішого наклепу, який би не впав на голову такої ні в чому не винної жертви.

Для розбійників друку нема нічого такого, щоб не годилося як засіб для їхньої брудної мети.

Вони намагатимуться проникнути в найінтимніші сімейні обставини і не заспокояться доти, поки в своїх мерзенних пошуках не знайдуть якоїсь дрібнички, яку роздмухають тисячократно і використають для того, щоб нанести удар по нещасній жертві.

Саме такі негідники фабрикують так звану «громадську думку». Саме з цієї брудної піни згодом виходить парламентська Афродіта.

Скоріше верблюд пролізе крізь вушко голки, ніж велика людина буде «виявлена» шляхом виборів.

Насправді в парламенті перебувають не «голови», а тільки люди вкрай обмежені, з роздутими претензіями дилетантів, розумовий сурогат найгіршого ґатунку.

У відомих колах чесність завжди вважалась дурістю.

Чим більше, завдячуючи такому режиму, ослаблялась позиція українців, тим більше в Україні відкривалася дорога для системи використання одних національностей проти інших. У самій Верховній Раді ця гра завжди проходила за рахунок українців, а тим самим врешті-решт – за рахунок держави.

Якщо виявиться, що той чи інший народ у своїй боротьбі за право людини, потерпів поразку, він не гідний зберегтися як одне ціле на цій землі. Для боязливих народів немає місця на планеті.

Депутати в ці стіни приходять з однією метою – отримати свою незароблену зарплату.

Жоден з цих представників ніколи добровільно не визнає правоту іншого і ніколи не віддасть своїх сил для боротьби за справу, яку захищає його колега.

Лише тоді, коли уже всі горобці на даху зацвірінькають, що найближчі вибори принесуть перемогу іншій партії, «стовпи» попередньої партії, які досі прикрашали її, мужньо перебіжать в інший табір, тобто в табір тієї партії чи того спрямування, яке за їхніми розрахунками(передбаченнями) повинне завоювати більш вигідну позицію. Здійснюючи цей поворот, ці безпринципні пани, звичайно, не «розщедряться» наговорити силу-силенну фраз «морального» змісту. Як правило, так і виходить: коли народ відвертається від якоїсь партії настільки рішуче, що будь-кому зрозуміло, яка нищівна поразка чекає цю партію, тоді й починається великий порятунок втечею. Це парламентські щурі покидають партійний корабель.

Втеча ця витікає не від веління совісті, вона проходить не за доброю волею, ні, вона – наслідок тієї «прозорливості», яка дозволяє цій парламентській блощиці своєчасно покинути місце, яке стало ненадійним, тільки для того, щоб достатньо своєчасно влізти в більш теплу постіль іншої партії. Щось казати перед такою «аудиторією» – воістину означає розсипати бісер перед відомими тваринами.

Хто бореться за своє власне існування, в того небагато залишиться для загального блага.

Український національний рух повів систематичну боротьбу з чужою церквою. Українське духовенство, на жаль, виявилося абсолютно безсилим. Воно не тільки не могло самостійно повести аналогічну наступальну кампанію, а й навіть до оборонної політики. Так українців в Україні обійшли з тилу. Зловживання релігією на одному боці, нездатність чинити будь-який спротив – з іншого, приводило до того, що українці змушені були повільно, але безперервно відступати.

Виходило, що церква не лише відверталася від українського народу, але просто переходила на бік його ворогів. Священник вважав, що головна причина всього цього закладена в московській Церкві, голова якої перебувала за межами України. Вірно й те, що сила опору (супротиву) українського народу чужій церкві в царині національної боротьби незрівнянно менша сили іноземного втручання.

Причини українських негараздів закладені і в нашій так званій «об’єктивності», в нашому байдужому ставленні до проблем нашого народу, як, між іншим, і в ставленні до інших проблем.

Такі герої печального образу з обуренням висловлюватимуться, наприклад, проти намагання створити пряме президентське правління на перехідному періоді, якби навіть носієм цієї ідеї стали Гарібальді чи Бісмарк, а представники сучасної парламентської більшості виявилися б найбездарнішими політичними ліліпутами, або просто негідними суб’єктами.

Ось і виходить, що український пацифіст, який віддає себе своїй ідеї до останнього, не стане на бік свого народу навіть у тому випадку, коли його народ підпадає несправедливим і важким загрозам.

У Києві стає зрозумілим, що тільки українець налаштований «інтернаціонально» в тому розумінні, що може канючити і запобігати перед інтернаціональними «товаришами». Це є продуктом панівного у нас неправильного національного виховання, в наслідок чого виявляється, що лише ця меншість віддана своїй нації.

Наслідки української боротьби за українську культуру виявилися абсолютно нікчемними. Гарний політичний національний рух українського народу, який обіцяв величезний успіх, загинув, тому що його «достойники» не «володіли» достатньою тверезістю думки і спрямували його не на той шлях, який неминуче мав призвести країну до розчленування.

Люди повинні вчитися історії не для того, щоб забути її уроки саме тоді, коли треба їх практично застосовувати, а також для того, щоб передбачити, що нібито саме в цю хвилину історія піде зовсім іншою дорогою, в розріз усьому тому, що ми бачили досі.

Я був переконаний, що ця держава здатна тільки чинити перешкоди і пригноблювати кожного справжнього сина українського народу. І навпаки, здатна заохочувати тільки все не укра­­їнське.

Я звертаюся до тих, хто будучи відірваним від рідного народу, вимушений вести боротьбу навіть за священне право розмовляти своєю мовою, до тих, хто підпадав під гоніння і переслідування за елементарну відданість своїй вітчизні, до тих хто важкі хвилини смутку в сні чи наяву мріяв про ту щасливу мить, коли рідна мати знову притисне його до серця. Я звертаюся, і я знаю – вони зрозуміють мене.

Тільки ті, хто на власному прикладі відчуває, що означає бути українцем в Україні і не мати можливості належати до числа громадян дорогої Вітчизни, зрозуміють який глибокий сум і біль безперестанно розриває душу цих людей.

Автор еН