«ЄВРЕЙСЬКА ЗАГАДКА» І КОНЦЕПЦІЯ СОЦІАЛЬНОГО КАПІТАЛУ

Інші матеріали числа

«ЄВРЕЙСЬКА ЗАГАДКА» І КОНЦЕПЦІЯ СОЦІАЛЬНОГО КАПІТАЛУ^*

Повну розгадку «єврейської загадки» можуть принести лише ґрунтовні соціологічні дослідження причин, які дозволяють кількісно незначній етнічній меншині відігравати аномально «видатну» роль у ключових сферах життя незалежної України. Дотепер, наскільки нам відомо, таких досліджень проведено не було, тому наразі будь-які розважання на зазначену тему, включно із тими, які наводимо в цьому тексті, мають статус щонайбільше робочої гіпотези. Для розгадування «загадки» ми змушені залучати дані, вельми різнорідні за науковою вартістю й посилатися на приклади, в яких ітиметься зовсім не про євреїв.

І ще одне далеко не зайве, як свідчить практика, зауваження. Соціальна психологія оперує типовими характеристиками спільнот, і лише в цьому сенсі ми далі вестимемо мову про «єврейського підприємця», «українського чиновника» абощо. Щонайменше неграмотно «напряму» прикладати характеристики таких соціальних типів до конкретних осіб, які належать до відповідних спільнот.

«Не надто українське» обличчя вітчизняної еліти спонукає деяких наших краян мріяти про прихід до влади «справжніх патріотів», які покладуть край цьому неподобству. Адептам схожих поглядів варто ознайомитися з досвідом Індонезії, де цілу другу половину ХХ ст. владу обіймали режими, характеризовані політологами як націоналістичні чи «ультранаціоналістичні» й схильні до утискання етнічних китайців. Попри це, в 1998 р. китайська меншина, становлячи лише 3% населення, володіла близько 70% приватної економіки країни [1], а у «вищій лізі» місцевого бізнесу панувала майже неподільно!

Як таке може діятися в країні з «ультранаціоналістичною» владою?.. Насправді китайським ділкам належить значна, але не аж така переважаюча частина багатств Індонезії. Однак статки багатіїв «з місцевих» пов’язані здебільшого не з бізнесом, а з відправленням ними владних повноважень.

За Л. Дьоміним [2], типова індонезійська фірма 60-70 рр. мала, як правило, двох власників: китайця та індонезійця (Терміном «індонезійці» тут позначаємо представників корінних етносів країни (таких більш як 200), котрі мають свій основний етнічний осідок на її теренах. Власне індонезійським еквівалентом цього терміна, вживаним також у західній літературі, є «pribumi»). В цьому бізнесовому тандемі на плечах першого лежали всі адміністративні, технологічні та комерційні питання, а другим був зазвичай впливовий державний чиновник, який «бізнесував» інколи нелегально. «Фірму «Чен» могли би й потрусити…Фірму «Чен і генерал» ніхто не посміє пальцем торкнути – пояснював ситуацію один з китайських бізнесменів. – Компаньйон отримує від мене солідний оклад і не заважає мені робити бізнес для нашої спільної вигоди. Ми розумно поділили наші обов’язки. Я займаюся комерцією та гарантую фірмі прибуток. Генерал відповідає за її недоторканність та має справу з владою». По суті, оплачуваний паном Ченом індонезійський «весільний генерал» приватно й вибірково виконував функцію захисту підприємництва, яка є прямим обов’язком держави й яку держава занехаяла, не забувши при тому обкласти підприємців податками.

Зазвичай китайські ділки в Індонезії не вдаються до якогось бізнесового «вищого пілотажу». Здавалося б, їхні тубільні партнери, нагромадивши певні статки та придивившись до поведінки китайських колег, могли б започаткувати власні «справи», однак такої «повзучої націоналізації» бізнесу практично не відбувається. «Місцевих» швидко розбещує можливість отримання грошей за посаду, без ризику та відповідальності. Коли, приміром, після національно-визвольної революції іноземна власність в країні зазнала масової експропріації, революційні адміністратори спочатку довели прибуткові підприємства «до ручки», а потім… почали повертати їх китайським або закордонним ділкам; при тому не утворилося жодного прошарку успішних менеджерів та бізнесменів тубільного походження.

Націоналістична ідеологія пасує перед цією реальністю. Втім, влада час від часу робить спроби щось змінити. Так, після масової втечі китайців унаслідок погромів 1998 р. уряд ініціював Індонезійську кооперативну програму, за якою лише в окрузі Соло нові компанії, які належали pribumi, отримали 18 млн. доларів пільгових кредитів. Та вже у 2000 р. «Business Week» констатував [3] провал цього амбіційного плану. Нові підприємціi виявилися не бізнесменами, а бюрократами, які не вміли налагоджувати ділові зв’язки й, замість реінвестувати свої доходи, скуповували холодильники, телевізори та інші дорогі речі для потреб персоналу. Не здатні опанувати віддані під їхню опіку ринки рису, цукру та інших споживчих товарів, pribumi наймали дистриб’юторів з числа етнічних китайців (sic!), щоб ті робили це замість них.

Втім, у вільне бізнесове плавання природного індонезійця не пускають не лише вади національного менталітету. В ринковій стихії він наражається на мережеву взаємодію китайських конкурентів, яка часто змушує його полишати бізнес, або в кращому випадку, приймати накинуті правила гри. Сама атмосфера дискримінації та відчуження, якою оточені китайці в Індонезії, спонукає їх до такої взаємодії. Причому виявляється, що китайським бізнесменам уміння діяти солідарно надає більшої сили, ніж їхнім конкурентам-індонезійцям – рідний етнічний ґрунт під ногами та опіка націоналістичної держави.

Розуміння процесу збагачення як самозростання капіталу було притаманне ще попередникам К. Маркса. Сьогодні ми знаємо, що капіталом можуть бути не лише товари, гроші, матеріальні статки тощо, а й досвід, знання, авторитет, ідеологія, навички певного роду діяльності. Який же особливий капітал зумовлює відносне процвітання дискримінованої й не раз переслідуваної китайської меншини в загалом малозаможній Індонезії? Попередній розгляд спонукає думати, що цим капіталом є досвід та традиції ділової поведінки, відмінні від досвіду й традицій корінного населення країни. Якщо китайці схильні до збагачення через працю, капіталізації свого прибутку та мережевої взаємодії й взаємопідтримки (часом у кланово-кримінальних формах), то індонезійська парадигма передбачає збагачення через посаду, авторитет і родинні зв’язки; престижне споживання і взаємну недовіру на ринковому полі. «Особливий капітал» китайців є таким чином різновидом соціального капіталу (див. попередню публікацію). Теоретично він здатний вільно перетікати за межі китайського середовища, однак цивілізаційні, культурні, ментальні перешкоди надійніше від мурів, сейфів та збройної охорони гарантують китайську монополію на цей скарб. Брак схожого капіталу на індонезійському боці не годні компенсувати ні державна незалежність титульних етносів, ні націоналістична ідеологія урядів, ні спеціальні програми підтримки бізнесовців- pribumi.

Згідно із задумом «пєрєстройки», новітній вітчизняний капіталізм мав проростати «знизу», та не так сталося, як гадалося. Майже всі скільки-небудь значні бізнесові справи на постсовєтському просторі ведуть свій родовід із кабінетів влади або бандитських «малин» і розквітають лише під опікою згаданих чинників. Знавці підприємницького середовища часто стверджують, що в жодний інший спосіб досягти успіху в СНГ неможливо, але тотальну чинність цієї тези підважує випадок, про який ітиметься нижче й який автор мав змогу спостерігати почасти «на власні очі».

Ще за «глухого совка» в одному з московських вишів існувала потужна турсекція. Пам’ятаєте у Висоцького: «Парня в горы тяни – рискни!»? Спортивний туризм – заняття специфічне: траси заполярної лижні, крижані перевали, перекати бурхливих річок тощо ефективно відсіюють малодушних, непорядних, егоїстичних; із «залишками» можна сміливо йти у вогонь й у воду. Кілька років поспіль головою цієї турсекції був такий собі Гєнич (друзі кличуть його так дотепер) – непоказний на вигляд хлопець із природними задатками демократичного лідера, улюбленець цілої братії лісових мандрівців.

По закінченні вишу й п’ятнадцяти років праці на одному з московських заводів Гєнич мав кілька винаходів у царині гумотехнічної промисловості, кімнату в «комуні» підмосковного «спального» містечка та вкрай непевні перспективи кар’єрного зростання. Аж тут нагодилася «пєрєстройка»!.. Попервах кілька інженерів створили кооператив, а за кілька років наш герой вийшов з його складу й заснував власну фірму.

Починаючи бізнес за часів переходу від «пєрєстройки» до перестрілки, Гєнич не мав змоги зіпертися на владний чи кримінальний ресурс, натомість з інститутських часів диспонував сотнями випробуваних друзів. Хтось із них мав доступ до дефіцитної сировини, в іншого на роботі «гуляли» невикористані площі, ще інший опанував правові тонкощі підприємництва – й усі були готові допомогти Гєничу, хто чим міг. Тож потрохи справа почала налагоджуватися та набирати поступального розвитку. Сьогодні фірма, яку очолює наш герой, має кілька філій та дочірніх підприємств і до 800 штатних працівників, зарплати яких не поступаються заробіткам їхніх колег у найзаможніших країнах світу.

В описаному випадку стартовим капіталом успішного бізнесу стали дружні зв’язки його засновника. Навряд чи кому-небудь з друзів Гєнича була до снаги роль потужного «номенклатурного» покровителя, натомість украй важливо, що підступів з їхнього боку новоспечений підприємець міг не боятися – і то за часів сливе тотального «бєспрєдєла»! Його помічники не «знімали останню сорочку», не йшли на конфлікт із законодавством, не нехтували власною вигодою, а лише доброзичливо розглядали прохання про співпрацю й по змозі відповідали на них позитивно. По суті справи, поведінка партнерів Гєнича наслідувала норми ділової етики, звичні для цивілізованого світу, але на постсовєтському терені чинні лише у таких специфічних середовищах.

Авторові відомі й інші приклади успішного бізнесу, започаткованого колегами по туристичних чи альпіністських походах, службі в елітних військових підрозділах абощо. Про що свідчать ці приклади? Про те, що сприятливими для бізнесових ініціатив є середовища з неспотвореною етикою, вільні від «вовчих законів», які панують у соціальному довкіллі. Ймовірно, що спосіб формування таких середовищ не має суттєвого значення – селекція його учасників може відбутися в процесі штурму гірських вершин, виконання спецзавдань у «гарячих точках» або… історичних випробувань, пережитих певними етнічними чи конфесійними спільнотами. В попередній публікації йшлося про те, що єврейству притаманні елементи внутрішньої солідарності та деякі визнані, не підважувані поточними конфліктами етичні норми. В бізнесовому середовищі, сформованому впереваж з євреїв, учасники «відчувають плече партнера» та почуваються захищеними принаймні від брутального підступу.

Відомо, що на початках «ринкових реформ» сумнівне походження більшості значних статків й сливе тотальний параліч судочинства спричиняли надмірний ризик бізнесового інвестування. За цих обставин ділова етика «євреїзованих» бізнес-середовищ виявилася тією гарантією, яка зробила такі інвестиції привабливими для власників капіталів. А оскільки євреї мешкають у багатьох країнах світу, згадані середовища легко інтернаціоналізувалися та утворили канали, якими в Україну почав перетікати закордонний єврейський і неєврейський капітал. Як здається, саме це й дозволило «єврейському» бізнесові стрімко здолати стадію первісного нагромадження та розпочати велику гру на регіональному, а згодом і загальноукраїнському бізнесовому кóну. Погляньмо тепер, що ж спромоглися протиставити слов’янські змагуни цьому стрімкому стартові своїх семітських конкурентів.

Парадоксально, але нашому землякові легше змиритися з тим, що багатства його країни належать чужинцям, а успіхів досягають соціально далекі від нього олігархи, «начальники», кримінальні авторитети тощо, ніж бачити, як із тотальної бідосі успішно виривається його ближній! Українська заздрість, на відміну, скажімо, від англосаксонського її аналога вкрай рідко спонукає свого суб’єкта самому досягти видатних результатів – традиційно вона збуджує радше репресивну активність і породжує десятки архаїчних рестриктивних практик на кшталт «зрізання» розцінок робітникові, який почав «надто багато заробляти», або розкішних учт, що їх злидар-аспірант, молодий офіцер, службовець-початківець тощо змушені влаштовувати своїм маститим колегам, аби ті не надто завзято встромляли їм палиці в колеса. В своїй сукупності такі практики заганяють українське суспільство в «третій світ», виховуючи його громадян у дусі максими «не висувайся!».

Євреї тим часом сприймають успіхи своїх одноплемінників як ресурс цілої національної громади й майже як власні досягнення. Автор пригадує, як літній львівський єврей захоплено розповідав йому про «мальчика Мішу», котрий у коротких штанцях гасав колись схилами Високого Замку, а тепер володіє однією з найбільших бізнесових імперій Росії. Здавалося, старий і своє потерте пальто готовий зняти, аби імперія того «Міші» розквітла ще пишніше! Щира підтримка спільноти надає її здібним представникам більшої «підйомної сили», ніж будь-які державні програми протегування титульної нації, якими намагаються ощасливити українців деякі націонал-патріоти [4].

Чи притаманна єврейському підприємцеві захланність? Авжеж, хіба без неї зросли би, мов на дріжджах, фортуни стількох супербагатьків Мойсеєвого роду! Однак єврейського товстосума захланність не позбавляє голови. Так, він навряд чи стане «хімічити» із зарплатнею прибиральниці або демонструвати своє хижацьке нутро західним партнерам, звиклим до зовсім інших норм поведінки. Натомість для українського бізнесовця захланність є станом душі, над яким не владні жодні логічні чи етичні імперативи. Навіть оперуючи мільйонами, він не цурається простягати руки до скромного заробітку прибиральниці, а від західних партнерів прагне урвати «все й одразу». В підсумку офіс залишається зле прибраним, а партнери перебираються на береги Вісли або Хуанхе.

На превеликий жаль, список ментальних вад українства виявляється вельми розлогим [5]. Це й невитравне мислення про своїх ближніх у категоріях «вищий-нижчий» з поведінковим підкреслюванням зроблених висновків; і тотальна недовіра, перемежована спалахами ледве не релігійної віри в чесноти окремих осіб; і дитинне невміння спиратися на спадщину попередників (будь-то світочі нації чи колишній начальник ЖЕКу) та стремління щоразу починати все «з чистого аркуша». Група населення, бодай частково вільна від згаданих вад, дістає за таких умов потужні конкурентні переваги в змаганні за місця під нещедрим сонцем українського добробуту та сприятливі можливості для конвертації свого відносного соціального капіталу в цілком реальні матеріальні статки.

Після повалення «залізної завіси» діаспора передавала допомогу своїм «братам на батьківщині» майже без «паперового» оформлення, за випробуваним у країнах поселення принципом «українець довіряє українцеві». Однак діаспоряни хутко пересвідчилися, що такого елементарного тесту на порядність посланці материзни, як правило, не витримують. Низка скандалів за участю відомих представників демократичного руху, справивши величезне враження на заокеанське українство, залишилися малознаними в Україні й не спонукали лідерів патріотичних формацій до жодних оргвисновків. Тоді ж було засновано українсько-канадську телекомпанію із амбітними планами творення високоякісного національного телевізійного продукту. Згодом одна з львівських газет оприлюднила розпачливого листа канадського співзасновника, в якому той сповіщав про свій вихід зі спільної справи через нестримну зажерливість його українських колег. Тож нині тішимося цілодобовим «москвовидением», звинувачуючи в цьому євреїв – власників вітчизняних телеканалів. Нестравними для діаспорян були й плоди співпраці з Україною в економічній сфері, ба навіть на навчання у закордонні семінарії УГКЦ краяни примудрилися направити такий контингент, що тамтешні отці-наставники схопилися за голови. Відтак в українському випадку було надійно заблоковано природний для багатьох націй шлях проникнення в материзну капіталів та досвіду через контакти з діаспорою.

Але згадані втрати – ніщо порівняно з тими, які спричиняє всередині самої України примітивне розуміння загалом її громадян сутності процесу збагачення. Так, К. Ющенко цитує одного з кореспондентів фонду «Україна 3000»: геноцид української нації «породив «цінності» особистого виживання за будь-яку ціну. Це, мабуть, корисно для біологічної стійкості особистості, але надзвичайно шкідливо для нації в цілому, оскільки таке виживання можливе тільки за рахунок інших членів спільноти» [6]. Взаємна недовіра потенційних партнерів руйнує тисячі проектів ділової співпраці й, як наслідок, єврейські підприємці, становлячи мізерну частку підприємницького класу загалом, мають не так уже й багато сильних конкурентів у «вищій лізі» бізнесових оборудок. Подібно до індонезійських pribumi, етнічні українці воліють плекати свої VIP-статки та VIP-кар’єри радше в кабінетах влади, ніж в офісах бізнесових структур. Відтак вітчизняний експлуататорський клас поділяється на дві етнічно акцентовані фракції, які, втім, потребують одна одної, а тому мостяться на шиї українського трудівника без особливої взаємної штовханини. Судімо самі: якщо «націоналіст» Ющенко, чиї «руки ніколи не крали» виявляє стільки респекту до своїх «євроолігархів», то якими теплими почуттями до цих добродіїв мають повнитися серця національно байдужих (себто типових!) можновладців із менш стерильними руками та помислами?

Імовірно, дехто з читачів почувається зрадженим у своїх очікуваннях: дошукуючись причин домінування єврейських чинників у незалежній Україні, автор виявив, що винними впереваж є самі українці. А хіба могло бути інакше в державі, де мешкає близько 80% етнічних українців і лише трохи більше 0,2% євреїв?! Навіть якби останні справді здійснювали на цій землі якийсь диявольський антиукраїнський план, тільки на перших може спочивати відповідальність за те, що план цей – за такого співвідношення потенціалів сторін – успішно втілюється у життя.

…Можна тільки пошкодувати з приводу того, що українське єврейство, тисячолітня історія якого, схоже, направду добігає кінця, давши людству чимало видатних постатей (як-от: Бааль Шем Тов, Шолом-Алейхем, З. Жаботинський, Р. Гофман, Ш. Агнон), «доручило» куди менш привабливим особам «зачинити за собою двері». Ганебна для «народу Тори», ця ситуація є водночас не менш ганебною й для «народу «Кобзаря», неспроможного вже у власній державній хаті домогтися справжнього панування своєї правди й волі.

Вітчизняним «елітаріям» єврейського походження випала малопочесна місія оприявнення факту, який, утім, за доби глобалізації й так неможливо приховати від світу. А саме: критичної неконкурентоспроможності українства – такої, яка в недалекій перспективі може виявитися «несумісною з життям» нації. Господи, та хіба ж не про неї волають до небес наші корупція й бюрократія, сировинний експорт та енергетичне марнотратство, руїни технологічної та оборонної могутності; вічно п’яні бригади робітників, заскорузло-самовдоволені наукові ради вишів та «творчі» спілки, бездарна зовнішня та внутрішня політика! Адже, попри всі взаємні відмінності, слов’янські та семітські уродженці української землі є продуктами одного соціального ґрунту. В сучасному світі потужнішими за єврейство конкурентними чинниками є представники таких інвестиційно привабливих націй, як китайці, корейці, індуси тощо. Наївно сподіватися, що націоналістичні гасла чи расистські вихватки захистять українські терени від дев’ятого валу їхньої нестримної експансії.

Дивіться ж, українські патріоти й демократи, на ситі самовдоволені пики єврейських «господарів життя»! Не замилюйте очі спогляданням вишиванок та синьо-жовтих прапорів, бо правдивим дзеркалом ваших досягнень є наразі саме вони. Й дивитися в це дзеркало, схоже, вам доведеться ще довго, бо ви «будуєте Україну» не з того кінця, й питання конкурентоспроможності українства «традиційно» є для вас останнім у будь-якому порядку денному.

Численні «патріоти» – від комуніста Б. Олійника до полум’яного антикомуніста О. Тягнибока пропонують «прості й ефективні» способи розв’язання зазначеної проблеми: відновити «п’яту графу» в українськи>х паспортах, забезпечити «пропорційне національне представництво» в державних структурах тощо. Себто загнати хворобу вглиб та замаскувати її найочевидніші вияви! Втім, застановімося над іншим аспектом запровадження дискримінаційного законодавства. Перші ж кроки в цьому керунку несхибно роблять Україну ізгоєм у демократичному співтоваристві, а отже, нашим безальтернативним зовнішнім партнером автоматично стає та держава, якій «дружити з Україною» не заважають ні злидні українців, ні владно-корупційний «бєспрєдєл», ні все інше, що віднаджує вибагливих європейців. Добре відомо, що лідери цієї держави мріють про «злиття в братніх обіймах», коли всі українські проблеми напряму розв’язуватимуться в їхній білокам’яній столиці. Ну а хто тримає в своїх руках господарку, фінанси та основні медійні потуги згаданої держави, як не одноплемінники «наших рідних» фірташів-фельдманів-звягільських-гордонів? Приїхали!

Загальний рецепт протидії «єврейському засиллю» міг би мати такий вигляд: не хочемо єврейської експлуатації – борімося проти експлуатації як такої! Тільки-но на суспільному кону появляться по-справжньому бойові профспілки й частка зарплатні у національному доході почне зростати до більш пристойних показників, ніж теперішні неповні 10%, як єврейські експлуататори першими дременуть світ за очі. Не хочемо єврейського здирництва – ефективний громадський моніторинг процесу витрачання бюджетних коштів має унеможливити будь-чиї ігрища з народними грішми. Семітське медійне україножерство хутко зійде на пси, коли русифікація назагал перестане бути в Україні вигідним бізнесом. Хоча «патріоти» пропонують нібито «простіші» засоби, справді надійними є тільки ці складні.

…Один добрий знайомий якось із жалем зауважив, що до національного відродження українства євреї ставляться байдуже або й недоброзичливо. У відповідь автор порадив йому уявити ситуацію, коли, приміром, «Просвіту» очолює Рабинович, загонами УНСО командує Зільберштейн, Союзом українок керує Авербух тощо. Адже спорохнявілі й бездіяльні «патріотичні» структури давно не продукують свіжих ідей і не висувають здібних лідерів, тож люди, виховані в більш енергійних та конкурентоспроможних традиціях, здатні швидко підім’яти ці структури під себе. Після того мій знайомий волів не зачіпати цієї теми … А мо’, варто таки зачепити? Нумо порівняймо, скажімо, результати діяльності «Просвіти» під проводом П. Мовчана й ВД «СN-Столичные новости», очолюваного В. Кацманом, й наважмося зробити давно вже «перезрілі» оргвисновки!..

2. Демин Л. М. Над Мерапи облака (Очерки об Индонезии) – М., «Наука», 1971.

5. Див., наприклад: В. Явір. Бо такий у нас менталітет… – «Високий Замок», 15.07.2003.