ПРО ГОЛОДОМОР ВУСТАМИ І СЕРЦЯМИ МОЛОДИХ

Інші матеріали числа

Голодомор 1932–1933 років в Україні – не лише найбільша гуманітарна катастрофа в історії людства, а й незагоєна рана вітчизняної історії, ще одна «вічна» проблема української політичної й публіцистичної думки.

Ставлення до Голодомору (а воно далеко не однозначне в сучасному суспільстві) – своєрідний критерій морального, духовного, ідейного розвитку людей, своєрідний іспит на патріотизм для політичних партій і громадських організацій.

«В Україні комуністична влада зуміла виховати генерацію людей, які не тільки не знають історії своїх дідів і прадідів, а навіть навчила їх ненавидіти свій народ і свою мову. Сьогодні в тих регіонах, де найбільше вимерло українського населення внаслідок штучного Голодомору, існує найбільша опозиція проти оприлюднення правди про геноцид», – так, на жаль, цілком слушно констатує вихідець з Полтавщини Микола Міщенко, голова Фундації Українського Геноциду-Голодомору в США (Ukrainian Genocide Famine Foundation – USA, Inc.), яка зробила надзвичайно багато для поширення у світі Правди про цю трагедію. Слід зазначити, до українська діаспора робила все можливе для збереження пам’яті про геноцид українського народу. Принагідно відзначимо подвижницьку діяльність Фундації імені Івана Багряного, зокрема у виданні літератури про Голодомор.

Викладачі кафедри української преси факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка вже тривалий час порушували проблему Голодомору в лекціях, на семінарських і практичних заняттях. Відтак народився задум – спільними зусиллями написати для студентів навчальний посібник про Голодомор. Йшлося насамперед про те, щоб не лише розповісти про причини і механізми геноциду українського народу, а й з’ясувати його місце в сучасній історії. Не лише українській. Не менш важливим було й інше – наголосити на моральній відповідальності журналістики.

Авторський колектив на чолі з завідувачем кафедри професором Степаном Костем завершив роботу над рукописом, і вже починаючи з нового навчального року другокурсники дістали можливість прослухати вкрай необхідний для майбутніх журналістів спецкурс.

У поданій добірці – уривки з письмових робіт студентів, написаних після перегляду документальних фільмів про Голодомор і прослуханих лекцій на цю тему.

Олег К. РОМАНЧУК,
шеф-редактор журналу «Універсум»,
доцент кафедри української преси ЛНУ імені Івана Франка

Голодомор. Що розумію під цим словом? Які емоції викликає оте, здавалося, просте поєднання літер? Співчуття чи жаль, скорботу чи страх? А може – лише байдужість в наших серцях і намагання закрити очі й вуха і мовчати… забути і вкотре вбити наших дідів і прадідів? Адже саме так зробили деякі народні депутати кільканадцять місяців тому, не визнавши Геноцидом навмисне зморення голодом 10 мільйонів ні в чому не винних селян. Ні, не дозволю… Не за це боролися воїни ОУН-УПА, не за цим ми вистояли довгі роки в черзі за своєю Незалежністю. Не це шукали в полі по ночах голодні спухлі діти у далекому 1932-му. Сором тим, хто так вчинить, але Бог є на світі і він їм суддя.

Мене болить це, мені не байдуже. Я пронесу пам’ять про Геноцид через ціле життя і докладу максимум зусиль, щоб люди дізналися. Бо чимало є таких, котрі не ідентифікують Голодомор як національну трагедію через недостатність інформації, а є й такі, що просто відмовляються вірити в це страшне лихо, бо підсвідомо надіються, що такого не було. Навряд чи нормальна людина витримала б психологічно таке жахливе видовище… Голодомор був. Люди гинули, падали на дорозі і їх потім підбирали і везли скидаючи в одну могилу… і матері помирали під тинами, а немовлята смоктали ще тепле материнське молоко, не розуміючи, що воно останнє в їхньому такому короткому житті…

І що б там не казали захисники тоталітарного режиму, прихильники колишнього Союзу, – не повірю жодному слову. Чимало людей стверджує про «медове» життя в СРСР і воліли б повернутись назад у часі. Панове, минулого не повернути! Та й боронь Боже від такого минулого! Погоджуюсь – це були найкращі роки вашої молодості, розквіту. Змиріться, ви не помолодшаєте вже ніколи, але ви тепер незалежні. Невже не варто цим пишатися? Труднощі, звичайно, є, але як без них? Ми – молода держава, нам лише 18… на жаль, як майже всі в такому юному віці, ми наївні, вчимося не на чужих, а на власних помилках і платимо за це дуже дорого. Та я не про це. Як можна любити вбивць? Може ти не знаєш, чи знаєш, але не хочеш в це повірити? Так ось докази! У свідченнях очевидців, у людських кістках, у братніх могилах, у зарізаних дітях, у зварених головах, у спухлих трупах… Не можна закривати очі! Не можна забувати! Це наш біль, наша скорбота, наша Гологофа!..

На душі щем, а на очах сльози – прикро… Боляче за наш народ, що пережив не лише демографічний, а й національний удар. Українців поставили на коліна, зламали, витиснули всі соки, подерли пазурами до крові, вийняли серце і розтоптали. І це хвилює мене. Я не дозволю нехтувати душами тих, хто загинув голодною смертю… Вірю, молюся, пам’ятаю і запалюю свічу – свічу скорботи…

Ніхто й не здогадувався, що на Україні, яка ще недавно годувала майже всю Європу, люди невинні гинуть мільйонами… з голоду! Сльози…

Я могла б зробити «глибоке дослідження», але залишу це науковцям. Мною ж рухають лише емоції та глибокий жаль… Зізнаюсь, що прочитала лише одну книгу про Голодомор ще коли була менша, та коли беру до рук її знову – не можу спокійно читати. Над працею Олександра Міщенка «Безкровна війна. Книга свідчень» зронила не одну сльозу, поки дочитала на одному диханні. У людей пропало найцінніше – віра, адже одним із завдань радянського терору було зруйнувати все людське і добре, що було в українцях. Гадаю, про Голодомор повинен знати кожен і шанувати пам’ять про загиблих аби уникнути помилок для прийдешніх поколінь. Погоджуюсь з тезою, що «там, де вожді і вождики насильством усе поставили з ніг на голову, народ ніколи не міг жити щасливо…». Україна велика, гарна, добра та… любляча. То ж постараймося, аби історія не повторювалась, адже мільйони українців не даремно покинули цю стражденну землю, на якій тепер ми, сучасні українці, будуємо незалежну державу…

Похоронним дзвоном по всій нашій землі прокотилася страшнюча чума Голодомору. Ніколи-ніколи світ не бачив такого штучно створеного лиха. Ніколи-ніколи про горе настільки великого масштабу так голосно не мовчали в той час, коли 10 мільйонів людей просто щезли з лиця землі, ніби й не народжувалися, не росли, не кохали, не плакали, не сміялися, не жили…

…Лихо. Горе. Біль. Кров. Смерть… Це те, що залишає по собі слово Голодомор в моїй душі. Це те, що знищує свідомість і роз’їдає всю мене. Це страшно. Це боляче до самих кісток. Але це те, про що потрібно пам’ятати і не уникати. Не можемо ще раз такого допуститися. Це те, що точить нашу країну зсередини наче хробак яблуко. Адже скільки під час голоду висохло людей, які б мали стати батьками тих, хто мав би боротися за єдність, братерство і добробут України.

І нині, запалюючи свічку, я думаю про них, тихенько молюся за їхній спокій, за світлу пам’ять. Знаю, що головне не забувати їх – невинних жертв Сталінського терору, що так і не дожили до весни тридцять третього. Вони для нас – зразок волі і терпіння, приклад святих мучеників на землі. Вони варті частинки серця істинного українця, а також пошани кожного, хто може назвати себе Людиною!

Визнання в парламенті Голодомору геноцидом українського народу я підкреслюю для себе як один з небагатьох пунктів, за який нашу теперішню владу можна похвалити. Наша політична еліта все-таки спромоглася прийняти це історичне рішення, та декому просто байдуже… Приміром, спорудження меморіальних комплексів Пам’яті жертв Голодомору називають марним викиданням коштів на вітер у часі економічної кризи. На мою думку, такі «політики» не мають права називатися політиками своєї держави, публічно виголошувати свою позицію, у якій стільки фальші та наклепів, що здатні остаточно зробити кожного українця ворогом іншого. Врешті, кому це вигідно? Владі одного «братерського» народу…

Проте мені набагато приємніше спостерігати за позицією українських демократичних сил, які не цураються важких шляхів, лиш би своєю працею донести до всіх українців правду, яка повинна нас об’єднати. Не можу не згадати Президента України Віктора Ющенка, який, на мою думку, і є уособленням сучасного українця зі здоровим та об’єктивним поглядом на Голодомор як на акт геноциду, здійснений над українцями.

Як я ідентифікую проблему Голодомору для себе? Погоджуюсь з уже не раз доведеним фактом, що Голодомор 32-33 років ХХ століття – це геноцид української нації. Погоджуюсь, що вся історія українсько-російських відносин просякнута нестерпною жорстокістю та несправедливістю, тим паче, коли говорити про Україну в складі Радянського Союзу. Але чи є хоча б якесь пояснення цього злочину проти людства? І як сприймати Голодомор сьогодні: як урок, повчання, покарання чи засіб зміцнитися духовно? Щодо відповідей, то можемо робити лише голослівні припущення, бо ніхто не знає за якими принципами складається у ланцюжок світова історія.. Сьогодні я впевнено дивлюся у світле майбутнє України, а воно неможливе без історичної пам’яті нації. Мусимо знати всі свої криваві прочитані сторінки, аби з гордістю за свій народ продовжувати писання у цій книзі життя.

Перемогла правда… історична справедливість

Голод… Страх… Розпач… Забуття… Смерть… Цей логічний ряд можна довго продовжувати. Та чи варто? Адже що це дасть, до чого приведе? Кожен впевнений, що навіть якщо він і знає про геноцид 30-х, це не настільки важливо, адже що «я» можу вдіяти один, як допоможу своїй нації. Для цього потрібні «ми». Тільки разом твориться історія. Лише разом ми відродимо пам’ять про страшну історичну трагедію у житті України! Проте, якщо кожен скаже собі: що моя думка, моя позиція не важлива і нічого не значить, то ні до якого висновку не дійти. Кожен з нас – особистість, а усі разом ми просто зобов’язані змінити світ на краще!

Говорячи сьогодні про геноцид, ми знаємо, наскільки важливішою віхою життя українців він став власне завдяки президенту Віктору Ющенку. Саме в останні роки Голодомор згадують не як чергову трагедію, але як величезну державну втрату! Беззаперечним фактом є те, що голод в Україні був не інакше як штучним, спланований політикою проти українських селян – найбільш самодостатньої верстви суспільства 1930-х років. Процитую слова, сказані Главою держави: «Найголовніше: Україна вистояла і Україна перемогла. Перемогла правда, перемогла історична справедливість. Так є, і так, безумовно, буде. Народ мій є. Народ мій завжди буде. Навіки вічні». Чи не правда це? Ми сильні і правда за нами. Чого ще треба для визнання своєї історії . Залишаймося українцями!

Я не переживала подій 32-33 років. Батьки моїх батьків скуштували іншої «розваги», яку вдовиця-доля принесла в подолі для України – енкаведистського чобота та тюремного неба. Я не знаю, що таке Голодомор. Тому мені важко про це писати «від серця». А не «від серця» писати ще важче. Я інколи думаю – «от якби…». Якби у мою нитку життя Аріадна раптом захотіла вплести чорний мотив голоду? Якби я відчула це на собі? А ще гірше – на своїх близьких?..

Зараз мені здається, що вихід існує: якби нині раптом якась країна опинилася в стані такої ж безвиході, то хтось обов’язково б допоміг. Та й просто уявити голод такого масштабу моя свідомість вперто відмовляється. Адже це абсурд – забрати у людей хліб. Влада не дозволить!.. Отут мій раціонально-логічний ряд терпить фіаско. Адже саме тодішня збочена влада екранізувала на теренах України найнезабутніший фільм «Голод»… Тому хвора фантазія малює страхом на склі запитання: «А при сучасній владі ти в безпеці?». І вірите, я не знаю, що відповісти…

Я не боюся смерті. Принаймні, мені так здається. Просто смерть в моїй уяві – це щось дуже швидке. Надто швидке, щоб устигнути зрозуміти що й до чого… Коли вперше побачила хроніки з України-голодної, з жахом усвідомила, що мої уявлення про смерть надто рожеві та неприродні. Досі не можу дивитися на опухлі животи тих людей. Такі картини дають усвідомлення того, що для них смерть матеріалізувалася. І саме той опухлий живіт є для мене стовідсотковим символом матеріалізації. Поясню чому. Це схоже на геометричну прогресію – зі щоденним збільшенням живота все ближче й ближче підходила невибаглива панянка смерть. Вона була поруч, коли вони відкривали повіки з єдиною думкою: «Хліба»… Вона накривала ковдрою ввечері, щоб уже через кілька діб, а може й годин, накрити навіки своїм відсирілим рядном чорної землі (то ще добре, якщо і землею буде кому присипати)… Вона стояла-чатувала, коли мати варила соковиту зупку, в якій плавали знайомі їй ручки-ніжки її ж дитини…

Голодомор став для нас не лише символом чергової спроби винищення України, як нації, а й дуже серйозним уроком. Гадаю з нього ми повинні почерпнути для себе весь можливий досвід та знання. Хто зна, можливо це буде ще одним кроком до заповнення «білих плям» в історії України. Хочеться вірити, що в такій «кривавій» для людей справі не доведеться знаходити крайніх. Адже пам’ять народу – це дуже сильна зброя, яка в один момент може вистрілити у тих, хто хотів використати її у власних, відверто не чесних інтересах.

Сучасний українець, зокрема той, що народився у 90-х, розуміє трагедію Голодомору через статистику. Завдяки їй він сяк-так уявляє ту втрату, якої зазнала наша країна, жахається з правди, з того, як це відбувалося. Але це ще не той рівень усвідомлення. Насправді ж воно приходить тоді, коли національна трагедія стає особистою, а це неможливо без ланцюжка народної пам’яті.

Розсекречені документи і дані, визнання геноциду парламентами інших країн не можуть зрівнятися із розповідями бабусі чи дідуся, які тихо оповідають онукові про смак вареної акації. Пам’ятаю, в першому класі вчителька запитала: в яких роках в Україні був Голодомор? Відповідь знав лише я. Звісно, не тому, що я був начитаний чи національно свідомий. Просто я виріс на Полтавщині, а моя бабуся – з Київщини. Вона народилася 1935 року, але пам’ять про Голодомор передалася їй, а через неї – мені. На жаль, це не таке уже й часте явище, ланцюжок пам’яті дуже пошкоджено – очевидці тієї трагедії звикли мовчати про пережите під загрозою розстрілу, заслання чи ув’язнення (три етапи лібералізації СРСР).

У такій ситуації можна знайти велику користь і від статистики. Коли не залишиться живих очевидців, зостануться документи – свідчення, в яких нащадки зможуть віднайти імена своїх предків. Можливо, тоді ми усвідомимо, що Голодомор – особиста трагедія кожного.

Якщо раніше факт Голодомору просто замовчували, то тепер він всіляко обговорюється у ЗМІ, його виносять на соціологічні опитування, він стає топовою темою засідань, конференцій, «круглих столів». З 2005 року Президент України Віктор Ющенко проводить політику, спрямовану на визнання Голодомору геноцидом української нації. Але, що парадоксально,- за такого просвітлення українців їхнім історичним минулим, кількісний показник прихильників характеристики Голодомору як геноциду не збільшився. Напрошується висновок, що українці це несвідома нація, чи навпаки – нація, яка володіє феноменальною недовірливістю, мовляв, питання Голодомору лишень чергова спроба можновладців «задобритись»? Як на мене, такі судження не є вірними, але й цілком відкидати їх не можна.

Перш за все, хотілось би наголосити на тому, що питання Голодомору на державному рівні вперше підняла саме «помаранчева» влада і цим спричинила «ланцюгову» реакцію з російської сторони.

Історія споконвіків залишалась вигодою, мотивом, спробою виправдання того чи іншого етносу. Якщо ж тему творення історії перенести на проекцію нашої держави, то бачимо, що в одній державі історичних справедливостей кілька. Виходить, що в нашій державі існує кілька держав. Я веду до того, що підняття нашою владою питання Голодомору стало своєрідним дзеркалом, у якому бачимо свою ментальну роз’єднаність. У більшості випадків, влада акцентує на імперських інтересах Росії, визнання Голодомору явищем геноциду іншими державами, але не намагається зрозуміти, що проблема полягає в іншому. Реальну загрозу функціонуванню нашої держави несе той факт, що не всі українці вважають голод в Україні свідомим знищенням українського народу. Як на мене, це свідчить про те, що української нації в цьому аспекті не існує. Хто зустрів хоч одного єврея, який заперечує геноцид свого народу?

Отже, питання Голодомору – це занадто тонка матерія, щоб нею хизуватись, або нав’язувати. Для того, щоб зрозуміти Голодомор в контексті національної трагедії, треба перш за все стати нацією. А націотворення зумовлюють якраз ті фактори, які об’єднують. На жаль, питання про визнання Голодомору геноцидом українського народу до переліку цих факторів не входить.

…Розсипану в попіл суспільну ідею кілька років носив вітер степами. Не було більше віри, надії, щастя … Страх оселився в кожну домівку, навіть найвідчайдушнішого, гарячого серця українця. Чого ще захотів кат слов’янських народів? Чого не вистачало для повного щастя Сталіну?

1932рік – не кров’ю залита, а трупами покрита Україна. Життя перетворилось в повільну, непереборну, жахливу смерть під назвою Голодомор. Політика російської колективізації закувала українців у кайдани не на чужій стороні, а в своїй рідній хаті.

Дійсно, рік видався не врожайним, не було селянам чим навіть худобу годувати. Люди масово винищували її, щоб не втрачала у вазі, з’їдали швидше ніж в тому була потреба. Восени, на різні податки, вигрібали з села все до зернини, не залишаючи навіть на насіння. Люди нічого не отримували за трудодні, пропрацювавши рік задарма. Мізерні запаси з домашнього господарства танули з кожними днем. Замість борщу, вареників люди почали їсти листя на фруктових деревах, діти тоненькими пальчиками вискубували молоденьку травичку і відразу пхали до рота… Так почались жахливі роки українського геноциду.

Хтось сумнівається, що Голодомор – це геноцид проти українського народу. А що ж це? Може чийсь невдалий жарт? Голодне лихоліття 33-го – не просто історична минувшина, а незагоєна фізична і духовна рана українського народу, яка пекучим болем пронизує пам’ять багатьох поколінь. Сьогодні треба говорити про минуле задля майбутнього, адже безпам’ятність породжує бездуховність, котра, наче ракова пухлина, роз’їдає тіло й душу нації – перекреслює її історію, паплюжить традиції й руйнує соціокультурну самобутність народу.

Вперше, по-справжньому усвідомила, що таке Голодомор лише в 11 класі. Тут не мається на увазі, що я не знала, що в людей забирали продукти споживання, таким чином прирікаючи їх на смерть… Йдеться про розуміння голодомору як явища, яке стосується й мене…

На роздуми наштовхнуло прочитання книги Барки «Жовтий князь», яка на мене справила не мале враження. Потім була низка фільмів, статей… Лише тоді до мене прийшло усвідомлення глобальності слова «Голодомор»… Лише сильні нації можуть пережити щось схоже, хоча такого й ворогу не побажаєш. Мільйони безневинних людей загинуло просто так – ні за що, ні за кого. Просто змарніло, спухло, наїлося повітря й навіки покинуло Божий світ… Катовані нелюдами діти, дорослі, старці… Не шкодували нікого… Байдужі, жорстокі, порожні…

Смерть мільйонів – це статистика? Це не статистика! Це злочин проти нації!

Я вдячна за такий курс, який ми пройшли на журналістиці, за ті фільми, які були нам запропоновані, а також за нову детальну інформацію з цікавим фактажем. Ми повинні знати власну історію…

Усі ми – діти і онуки тих, хто врятувався. Нас могло бути в декілька разів більше. І ті, кого ми зараз не дорахувалися – наші рідні, чиї душі не народилися у цей світ, бо хтось хотів насильно створити «світле комуністичне майбутнє». Наш святий обов’язок перед минулим – вшанувати пам’ять загиблих: встановити пам’ятники, запалити свічки, прочитати молитви, впорядкувати могили, розповісти про них нашим дітям. Але це далеко не все. Голодомор не є проблемою тільки минулого – він є проблемою сучасних українців і буде проблемою прийдешніх поколінь, якщо ми не зробимо висновок. А він єдиний – Голодомор змінив етнічний склад населення України і на рівні підсвідомості, менталітету і світогляду він досі негативно впливає на нас.

Що відбулося? 77 років тому Голодомор забрав життя від 10 до 25 відсотків населення України (щоправда за різними оцінками), а решті скалічив душі. Він зіштовхнув Україну з її власного шляху. Зараз він заважає Україні навчитися самостійно, не боячись і вірячи у свої сили формувати власне майбутнє.

Переконана, що в найближчі роки Україна виконає свою місію – донесе правду про Голодомор до усього світу. Це наш обов’язок, бо ми пережили це страхіття. На жаль, наш народ відчув, як це – у мирний час втратити мільйони співгромадян. І він повинен зробити все, щоб подібних злочинів ніколи не було.

…Смерть стукала в кожну хату, скреготала ненаситними зубами, вона просочувалась крізь стіни, вилізала з-під підлоги. Від неї було не можливо сховатись. Людей прирекли на смерть, заперши у клітці під відкритим небом, яке й саме відверталось, не зносячи благальних поглядів. Нація пухла, гнила, трупішала на власній землі, яка так щедро дарувала її врожаєм, на якій люд колись так весело працював, співав пісень, трудився, нроджував дітей. А тепер це все здавалось міфом, аномалією, а самі люди перетворились у примар, у живих мерців. Холодний морок привів з собою канібалізм… Єдиний, хто міг зупинити цей жах, стояв осторонь і спокійно віддавав накази, поглинаючи щогодинну інформацію про наступну кількість жертв…

Пам’ятати і знати про жахливу трагедію Голодомору – мало. Її потрібно носити у душі, у серці. Бо ті нещасні люди не вмерли за щось, вони не боролися, не воювали і не відстоювали своє право на життя. Їм не дали такої змоги. Більшість просто згасла на очах. І не тому ми маємо пам’ятати про це, бо так треба, бо воно колись було, а тому – що це наша історія, наша правда, наш шлях, який нам довелось пройти. Нас нищили, вбивали, морили голодом, а ми йшли, спотикались, падали, але вставали, піднімали один одного і ступали далі…

Щастя – це добре здоров’я і погана пам’ять?

Про яке щастя можна говорити, коли в нас сотні тисяч «громадян» не хочуть визнати своєї пам’яті, їм байдужа наша історія. Навіть не намагаються її пізнати, просто відгороджуються і вдають ніби нічого й не було. А де ж та цікавість, переживання, коли люди одне від одного, пошепки, таємно передавали правду, про яку дізнатись було так важко? Чому ж зараз, коли перед нами відкриті всі двері, коли ми можемо знати все, насправді не хочемо нічого. І хочеться запитати чи то когось чи то себе: чи справді це така жахлива байдужість, а чи може страх, переляк від почутого… Адже не так легко чути, читати і бачити картини Голодомору, ті жахливі злочини проти людства. Тоді на землі панувало пекло, яке карало ні за що…

Щодо мене особисто, то мене переслідує ця пам’ять, як справжній жах… Ні, я не хочу забути, не хочу збайдужіти… Лише хочу підкреслити, що в підсвідомості кожного українця таки є пам’ять про ті жахливі події минулого століття, які лякають нас: ми жахаємося кожного неврожаю, в нас досі добре не розвивається суспільство, політика, культура.

Звідси і проблеми з брехливістю, корупцією, іншими моральними проблемами, як окремих осіб, так і суспільства загалом. Націю, яку так жорстоко винищували – не винищили, зате зробили хворою. Якщо не назавжди, то вже точно надовго.

Все це більш-менш зрозуміло, але найбільш незбагненним для мене є те, як таке могло статися? Як одні могли віддати інших на такі тортури? Відповідей на питання не дають ані кваліфіковані психологи, ані історики, ані політологи. Але той факт, що хтось міг придумати жахливий план винищення нації за допомогою дворічного катування голодом, запустити цей план у дію, приходити у дім, де помирали опухлі з голоду немовлята і жінки, судомно благаючи порятунку, і забирати останню жменю зерна, – холодить кров у венах. За що, навіщо? Ці питання мучать і не дають заснути вже багатьом поколінням.

Мільйони людей помирали… у мирний час, переживши жахіття війни, помирали без ідеї і лозунгів, помирали лише тому, що були українцями… Їх доводили до відчаю, до безнадії, навіть до канібалізму. Здорові молоді родини вимирали… Їх не лякало пекло, вони вже були у ньому.

12 людей за хвилину (серце стукає сильніше), 1000 щогодини (здається воно обливається кров’ю), 25000 помирало щодня (онімілий жах)… Так я, сучасна українка, реагую на великий, страшний, а головне зумисний голод 1932-33років. Так, я не можу віднайти відповіді, чому так сталося… Так, мені не під силу щось змінити в історії…

Але я, й інші 48 мільйонів, що залишилися живими, можемо, мусимо і будемо пам’ятати ту страшну сторінку нашої історії.

Ми не можемо, просто не маємо права забути. Вшановуючи їхню пам’ять, ми пам’ятаємо хто ми є. Не слід забувати, що ми нація, з якою боролися, нація, якої прагнули позбутися. Але вони вистояли, вони вижили лише для того, щоб ми зараз жили…

Нехай народна «мудрість» чи радше дурість, говорить нам, що краще забути, бо так отримаєш щастя, ми ж пам’ятатимемо і лише так зможемо уникнути таких жахіть знову і тоді будемо справді щасливими.

Мабуть, питання «Страх і пам’ять про голодомор очима сучасного українця» вдалося розкрити не повністю, але я завжди пам’ятатиму цю страхітливу сторінку з життя мого народу і зроблю все, щоб таке більше ніколи не сталося. Гадаю, життя має керуватися любов’ю, а не жорстокістю та ненавистю…