Володимир ВОЙТЕНКО

ЦИРК МАЛЕНЬКИХ ЛЮДЕЙ

Детектив

Закінчення. Початок у ч. 2. 2003.

1

— Вікторіє, впізнаєте мій голос?

— Довіку не забуду.

— Скажіть ще щось, щоб я второпав, у якому перебуваєте настрої.

— Хвалитися нема чим, але не кусаюся.

— Ви все пам’ятаєте про нашу домовленість?

— Наче все… все пам’ятаю, так.

— Моя записка на столі?

— Лежить.

— Я до вас заскочу. Краще зараз чи пізніше?

— Ну, приберуся, вип’ю вашого кефіру…

— Прийнято.

Наче з нею все нормально, подумав Корзун; не п’є ж вона зранку?

— Рубінчику, друзяко, мені вже краще, підскакую на одній ніжці. Чи Кларочка вже прокинулася?

— Не знаю.

— То що мені робити?

— Їдь додому і допий текілу.

— Ти ж солі не привіз!

— Сіль лишилася таксистові, можеш його розшукати, ти у нас детектив. Дзвони через десять хвилин.

— Рубінчику, Кларочка вже причесалася?

— Можеш їхати.

— Після неї — до тебе, привезу гроші. Будеш вдома?

— До одинадцятої буду.

— О’кей, звари зеленого борщу.

— Ти темний, щавель уже відійшов.

Кларочка виявилася трішки манірною, але приємною дівчиною, років на 100 молодшою від Рубінчика. Прочитала й перечитала текст.

— Це заповіт. Усі свої першодруки Шіллера якийсь Бондар заповідає дружині Бондар-Коробовій. Тут перелік, чотири книжки. Спадкоємиця має право їх продати лише державній установі.

— А дата?

— Ні дати, ні підпису. Мабуть, чорновик.

— А чому німецькою мовою?

— Не знаю. Аркадій сказав, що це ви детектив…

Звісно, що детектив це я. Дід зібрався в Німеччину… і що? Може, там хотів оформити заповіт; не дуже к а н а є, але може бути.

— Якщо ваша ласка, випишіть все про ті книжки окремо, щоб я міг розібрати.

Кларочка виписала. Корзун знав, що грошей вона не візьме, подякував і лишив на столі шоколадний торт. Де ті першодруки? У шафі нема, там набагато пізніші видання. Передивитися ще раз. Порожня шоста полиця. Де першодруки? А ось де: Коля їх украв і продав тому Пету. Мусить мати купу грошей. Я тебе приштопаю…

Продовження в журналі