Євген КАЛЕНЮК

ЗРОБИ СВОЮ СВОБОДУ

Фантастичне оповідання

За дверима ліфта мене чекали копи. Я не бачив їх, але знав, що так повинно бути. Я присів, ніби приготувавшись до стрибка, і коли на покажчику поверхів загорілась цифра “16”, натиснув клавішу ESC.

Крізь образи, що гасли у моєму мозку, я ще встиг почути, як кулі тридцять восьмого калібру затарабанили у двері, за якими ще секунду потому стояв мій фантом, та через якусь мить знову опинився у своєму кріслі. Все. Геть клавіатуру! Розтираючи скроні, які оніміли від тривалої дії нейростимуляторів, я відчув, що посміхаюсь. Звичайно, так надурити копів — річ забавна, та огидна усмішечка, що вільно гуляла по моїх губах, була протилежністю тій сильній та мужній посмішці, яку я надав своєму фантому.

Я примусив себе перестати посміхатись, відкинувся на високу спинку крісла і заплющив очі. Події останніх днів викликали у мене суперечливі почуття, і, щоб хоча спробувати розібратися в них, я почав згадувати все, що передувало цьому.

* * *

Наша сім’я не могла похвалитись благополуччям. Мої неприємності почалися з того самого дня, коли батькам спало на думку назвати другу дитину, якою, в силу певних обставин, що не залежали від мене, виявився я, Юджином.

Батько був людиною важкою і в прямому, і в переносному значенні. Мати запевняла, що коли виходила за нього заміж, він був струнким, як Аполлон, та на момент мого шістнадцятиріччя його вага сягала ста двадцяти шести кілограмів. Скільки його пам’ятаю, він весь час працював у відділі збуту продукції фірми “NRG”. Тож з дитинства я був забезпечений найкращими зразками комп’ютерної техніки цієї фірми. Та яких зусиль доводилось мені докладати, щоб все це у нього випросити!

Мати, невисока худенька жінка, ніде не працювала і повністю присвятила себе домашньому господарству. Як це часто буває у подібних випадках, вона вважала себе абсолютно незамінною, їй завжди здавалось, що її недооцінюють, і тому її нерви постійно були гранично напружені — тільки зачепи. Вона вічно надумувала собі якісь недуги і, здається, серйозно вірила, що вони у неї є.

Сестра Джейн була старшою від мене на п’ять років, і їй здавалось, що з цієї причини вона має право постійно давати мені запотиличники. У нас було мало спільних інтересів: я з дитинства обожнював фантастику, вона — детективи і любовні історії, я любив слухати “АСЕ OF BASE”, Філа Коллінса і Джорджа Майкла, вона називала все це мотлохом і просто-таки шаліла від постметалізму на кшталт “T-ROUBLES-S”. Не дивно, що я з нею майже не спілкувався.

Ще менше я хотів спілкуватися зі своїм молодшим братом. Він був молодший за мене на три роки, та це не заважало йому бути свинюкою, якої світ не бачив. Він використовував мене, як іграшку, і, природно, постійно намагався розібрати мене і подивитись, що там усередині. Коли я давав йому відсіч, батьки розбороняли нас, та перепадало завжди мені. “Як ти можеш бити Пітера! Він же твій молодший брат!” — повчала мама. Тоді я показував синці, якими наділяло мене це “яголятко”, і чув у відповідь: “Він ще маленький, багато чого не розуміє. Треба йому прощати!”. Та малюк ріс, а розуму не додавалось. Він звик, що його постійно захищають батьки, і перевиховати його було вже неможливо. Коли він не задирався до мене, то дражнився крадькома. Я вирішив взагалі не мати з ним нічого спільного, щоб не давати йому casus belli. Та спробуйте не помічати людини, яка живе з вами в одному домі!

Я завжди був дуже вимогливим до вибору друзів, тому в мене їх було небагато. Я тяжко переживав втрату кожного із них і ніколи сам не давав приводу для сварки.

У разі будь-якої значної невдачі, коли подих перехоплювали судоми, а поруч не було нікого, хто міг би мене хоча б вислухати, я зачинявся у своїй кімнаті наодинці з комп’ютером, підмикав нейростимулятори і всім тілом занурювався у звабні надра операційної системи. Це знімало будь-який стрес, лікувало майже всі рани моєї вразливої душі.

Батько спочатку схвалював моє захоплення комп’ютером. Але одного разу він звернув мою увагу на те, що я занадто багато часу витрачаю на машину, і це позначається на результатах мого навчання. Я заперечив, відповівши, що це ніяк не пов’язане між собою. Тоді батько скипів і заявив, що забороняє мені працювати з комп’ютером більше двох годин на день.

Мені було тоді одинадцять, тож на мою дитячу свідомість ця заборона подіяла дуже боляче. Здавалося настав кінець світу. Це була перша невигойна рана. Я цілісінький день просидів у себе в кімнаті, не розмовляючи ні з ким і не відповідаючи на телефонні дзвінки приятелів. З того самого дня я вирішив вести рахунок подібним образам від батька, щоб коли-небудь — я навіть не уявляв, яким чином — пред’явити цей рахунок йому.

У моїй уяві почали змінюватися Образи, починаючи від найдавніших, по-дитячому наївних, до останньої, якої я не пробачив би навіть самому собі.

Клац — як пожовкла фотографія в старому альбомі, виникла переді мною картина Третьої Образи.

Замислившись, я почав передобідню молитву з другого рядка. Батько позбавив мене обідів на тиждень. Тільки Джейн потай носила мені що-небудь перекусити.

Клац — П’ята Образа.

Батько відніс до ветеринара бездомне кошеня, яке саме прийшло слідом за мною. Більше я його не бачив.

Клац — Сьома Образа.

Батько пояснював своєму шефу, чому зірвався продаж першої партії нового професійного комплексу “Оріон-2021”. Чоловік на екрані відеофона хмурився, а батько белькотів якусь нісенітницю. Я захотів допомогти йому і сказав, що для нового комплексу невдало підібрана система нейрозв’язків. Поки батько здивовано мовчав, я порадив замінити невдалу систему аналогічною із попередньої моделі “Оріона”. Людина на екрані посміхнулася, а батько нагримав на мене, заявивши, що не з моїм розумом давати поради, і на три дні заборонив гуляти на вулиці, щоб я знав своє місце.

Як же мені прикро було потім дізнатись, що батько все-таки скористався моєю порадою! Він ніколи не вибачався переді мною.

Я вирішив почати діяти, коли число Образ досягне дев’яти. У мене вже все було готове.

Почалося все з того, що я випадково знайшов блукаючий вірус. Точніше сказати, вірус знайшов мене. Прямо посеред захопливої гри нейростимулятори вимкнулися, і я побачив на синьому екрані напис літерами металевого кольору: “Привіт! Ви бачите перед собою все, що залишилось від Криса Далласа. У вас є вибір: 1 — зателефонувати в поліцію; 2 — продовжити діалог. Ваше рішення?”

Кристофер Даллас був хакером, який сім місяців тому попав на електричний стілець за державну зраду. Хоча я й був дуже злий на вірус за перервану гру, та відмовитись від такої спокуси було понад мої сили, і тремтячою від хвилювання рукою натиснув “2”.

Не знаю, що там натворив Даллас, але, судячи з вірусу, який він склав, це справді могло бути щось схоже на розкриття державної таємниці. Вірус, який випадково потрапив до мого комп’ютера, тому що я забув вийти з мережі під час гри, повідомив сотні кодів доступу в найрізноманітніші мережі і програми, які сам я не знайшов би і за десять років, ризикуючи потрапити в пастку, як свого часу Даллас. Саме цей блукаючий вірус найбільше допоміг мені в створенні програми, яку я задумав.

Я працював над своєю програмою дев’ять місяців, причому більше часу витрачав саме на розбірки із всілякими кодами і паролями. Моя програма зв’язала воєдино п’ять Планетарних Мереж — Медичну, Картографічну, Поліцейську, Військову, Банківську і безліч дрібних локальних мереж. Та головне було навіть не в цій колосальній роботі, якої до мене не проробляла жодна людина. Весь цей безмежний океан числової інформації моя програма подавала у всій гамі доступних людині відчуттів. Надівши нейростимулятори, я міг бачити, чути, сприймати дотиком, відчувати навіть запах і смак речей. Я опинився в іншому світі, ідентичному цьому, але там я не був прив’язаний до свого тіла.

Я створив собі нове тіло. Накачаний красень, зростом шість футів і два дюйми, чимось схожий на героя кінобойовиків. Та що мені до цього чудового тіла, якщо мене там ніхто не бачив! Бачити мене люди могли тільки в реальному світі, оскільки в моєму вони були тільки образами реальних людей, і всі їх дії були відображенням того, що в цей час робили їхні прообрази.

Я знайшов вихід із ситуації, зажадавши від свого прирученого віруса шлях доступу до одного із військових супутників серії “Міраж”. Він здатен був передавати на поверхню Землі голографічні зображення, що не відрізнялися від реальних, з метою збити з пантелику можливого супротивника.

Оскільки проектор супутника працював на основі властивостей нейтрино, то голограми не зникали, навіть якщо попадали під дах, непрозорий для звичайних світлових променів. Також супутник методом дистанційної нейростимуляції міг навіювати кому завгодно, що він чує звуки, які видає голограма, або відчувати її дотик. Скориставшись цією його здатністю, я з’явився на світ у своєму новому образі. Тепер, коли програма працювала, на Землі було два мене — один нерухомо сидів у кріслі перед комп’ютером, а другий, цілковито не схожий на мене, міг вільно пересуватись і робити все, що мені забажається, не боячись довгої руки закону. Це мене і принаджувало...

Дзвінок відеофона примусив мене розплющити очі. Я помотав головою, розганяючи залишки спогадів, і голосно й чітко вимовив:

— Так, слухаю!

— Привіт, Юджі! Де ти там? — це був голос Уолтера. Я відсунув купу книг, яка загороджувала відеофон, і побачив добре знайому мені усміхнену фізіономію друга.

— Привіт, Уолтере. Які новини?

— Спеціально для тебе дістав новий психотест. Передати?

— Дякую, Уолте, передай. А тобі, як завжди, роздруки результатів?

— Ага, звичайно. Тут тобою ще дехто цікавиться.

— Хто?

— Ну, Юджі, який ти нездогадливий! — Уолт зі сміхом вимкнувся.

Усі в класі вже давно знали про моє захоплення психотестами і шукали нагоди наді мною посміятись. Я не звертав на це уваги і продовжував поволеньку пізнавати самого себе.

Новий тест не дуже відрізнявся від решти. Із ста двадцяти результатів мене найбільше цікавили тільки три. Я зняв нейростимулятори, що зараз виконували функції датчиків, які сканують певні ділянки мозку, і глянув на поцяткований цифрами екран.

Так, відсоток неприйняття влади вже перевалив за пасивну межу 60. Це дійсно сюрприз для мене. Відповідно впевненість у собі і протипоказання до роботи програміста збільшились. Та я плювати хотів на всі протипоказання.

Я відкрив червону кришечку збоку на клавіатурі і натиснув кнопку, яку сам колись вмонтував. На екрані відкрилось нове вікно, у якому виникла ділянка решітки комірок пам’яті мого комп’ютера. У цих комірках зараз розташувалась інформація про результати тесту. Я зменшив відсоток неприйняття влади і для сміху підняв статеву активність до дев’яноста дев’яти. У такому вигляді я і переслав результати Уолтеру. Нехай поламає голову.

Дотягнувшись до відеофона, я вдарив по синій кнопці. На екрані зачервонів напис: “Не турбувати”. Я знову міг занурюватись у похмурий Стікс своїх спогадів.

Продовження в журналі