Андрій КУЛІШ

МАЙЖЕ СОН

Оповідання

Жовтень 1993 року, Південна Боснія, поблизу села Трнов, ніч

“Good luck!” — і чиїсь руки з темних нутрощів бронетранспортера подають мені великий, але неважкий рюкзак.

“З Богом!” — неголосно проказую я собі під носа, закидаю за плече автомат і, не затримуючись ні на мить, завертаю в густий чагарник.

Тонесенький ліхтарик дає такий вузенький промінчик, що, мабуть, ліпше буде йти без нього: від місячного сяйва видніше. Та й добиратися недалеко, може, з милю.

Ну от, якісь два тижні тісного спілкування з “натівцями”, а вже мислиш їхніми категоріями. Цікаво, звідки “ростуть ноги” цієї сьогоднішньої операції? Від кого? Від Клінтона? Напевно, від нього. Це ж не жарти — бахнути першу особу військово-політичного конфлікту.

Всюди коріння й повалені гілки, спотикаюся раз у раз. Хай йому грець, так і носа розбити можна! Такого фотогенічного...

Пригадую, як три години тому в штабі сектора англієць у камуфляжі без погонів нарешті показав мені фотографію “об’єкта”: “Keep him in mind, please” (“Запам’ятайте його обличчя”). Уявляю собі, як він робив це вісім разів, бо нас, снайперів, саме вісім — тих, хто вже зранку буде зі схилів гір розглядати в приціли старий турецький цвинтар на околиці села. Кількість “виконавців” є однією з супертаємниць, що суцільно вкутали цю досить брудну справу. От тільки більшість із тих “секретів” земляк-полковник зі штабу сектора вишептав мені ще тиждень тому (після літра міцнющого рому) — пожалів мене, мабуть, бо сам таки й підібрав мою кандидатуру на цю справу. Жаліючи, “морально підготував” до того, ЩО на мене чекає в разі... Цікаво, а чи він, цей полковник, вже знав тоді, ЧИЄ фото мені накажуть запам’ятати?..

Жаліти мене є причина. Людина з фото — сам К. Завтра ми цілитимемо в нього. І якщо серби впіймають когось із нашої вісімки, то від нас відхрещуватимуться і “ю-ен”, і уряди воюючих сторін. А світ дізнається лише те, що замах здійснили на власний розсуд якісь добровольці-камікадзе, що воювали на боці хорватів...

...Так, ось і круча. Від неї слiд повернути вліво, до лісу. Там, де ліс спускається схилом, під наступною кручею треба відшукати лінію окопів (минулого року тут був фронт), а серед них — старий бліндаж. Там мені вже приготували гвинтівку, і саме цей бліндаж стане моєю вогневою позицією.

Продовження в журналі