Андрій КУЛІШ

“MAY DAY”

Оповідання

Боже, як гарно! “Картинка” довкола настільки фантастично-красива, що складається враження, ніби розглядаєш величезний плакат. Чи календар — з тих, що на всю стіну.

А значить, так. Серед соковито-зелених гірських схилів, мов у велетенських долонях, лежить невеличке село — Дешковіца. Воно майже ціле, тільки деякі крайні хати згоріли, але решта — всі неушкоджені, побілені, блищать непобитими шибами.

Весна, квітень, все у білоцвітті яблунь, вишень. Стоїш при вулиці, біля плоту, квітуче гілля кидає тінь, і мимоволі висовуєш “фейс” на сонце, знявши шолом. А бронежилет скинути хочеться аж шкура болить. Стоїш таким собі незграбним металевим опудалом, вдихаєш тепле і чисте, як кришталь, квітневе гірське повітря, і раптом, як здіймаєш очі трохи вище, помічаєш серед зелених схилів прозоро-сині обриси дальніх вершин. А вони аж бринять на горизонті — фантастика!

“Let’s go!” — каже капітан-голландець, з місії військових спостерігачів (він люб’язно погодився підвезти мене до Жепи, де стоять наші українські “піс-кіпери”). Хряцаємо дверцятами “тойоти” і — вперед! Нарешті.

Мені страшенно подобається це авто. Мабуть, це єдина “тачка”, яку я хотів би собі мати. Якби ще до цього бажання та з півкіла “баксів”!..

Розмірено буркоче дизель, тихенько шипить радіостанція, м’яко колисають ресори, вигідне люксусове сидіння аж наче приспати намагається. З бічного віконця — легенький струмінь такого повітря, що й курити не хочеться. Лафа!

От якби ще й дорога краща була. Бо цю віслючу стежину й дорогою назвати важко. Вузька незграбна смуга, всіяна каменюками й камінцями; вона звивається поміж скелями й покрученими деревами, інколи раптово вискакує на самісінький краєчок якогось крихітного плато, що нависає над урвищем. А там, за краєм — ого-о!... Хай йому чорт — униз, у ту безодню, краще не дивитися.

А цей — знай собі, рулює. Як же його, в біса, звати? Прізвище якось так накручене, що й на вуха одразу не натягнеш. Воно написане зліва на грудях, але капітан сидить так, що мені видно лише “Сpt. Nil...” Гаразд, будеш Нільсом. Як у тій казці Андерсена.

Зняти черевики для повного кайфу? Голландця шкода: наші десантно-стрибкові черевики, якщо вони ще нові й не розношені, страшенно смердять (бо їх просочують спеціальною речовиною, щоб не розмокали). А в мене саме такі, новесенькі. А біс із ним, знімаю.

Через якусь мить капітан смикає ніздрями, косує на мої ноги і ледь помітно здіймає рудуваті брови. Але дипломатично робить вигляд, ніби нічого не трапилося. Еге, якби ти ще наші кирзачі понюхав — що б ти тоді сказав?..

Він веде машину так упевнено, що видно: цією дорогою їде вже котрийсь там за рахунком раз.

Але ж ти, брате, теж вже трохи сивий, хоча й не старий. А може, й старий. Всі ви, європейчики, виглядаєте молодше. Ось і ти так: хоч виглядаєш на тридцять, можеш мати насправді всі сорок три.

О, а це що за автостоп?

Збоку від дороги — постать, махає рукою. Ой леле!..

Продовження в журналі