Володимир ВІТКОВСЬКИЙ

УКРАЇНСЬКА КРИЗА: МОЖЛИВОСТІ «НЕТРАДИЦІЙНОГО» ЛІКУВАННЯ*

^* Закінчення. Початок у ч. 7-8, 2009.

До смутку часто доводиться чути від української жінки приблизно таку характеристику її сильної половини: руки має золоті, діточок любить, уночі в ліжку хоч куди козак, і такий він хороший, і сякий, але… п’є. Тільки змарнувавши найкращі роки свого життя, бідолашна жінка доходить висновку, що суть цілої характеристики – в короткому дієслові «п’є», а решта зворотів є лише обставинами способу дії… На жаль, з нашою країною справа стоїть майже так само. Не раз, описуючи українські реалії, ми починаємо зі щирого замилування чарівними краєвидами, природними скарбами, історичними пам’ятками, побожністю та пісенним даром людей – і лише насамкінець з тяжким зітханням додаємо, що, мовляв, згоди між собою вони дійти не годні. Тим часом фундаментальну типологічну ознаку української спільноти окреслює насамперед оте «не годні дійти згоди», а не захоплені епітети на кшталт «родюча», «мальовнича», «гостинні», «працьовиті» тощо. Це не доважок до суті, а, власне, найглибша суть! Саме наше «не годні…» торує нам широку дорогу в географічно та культурно далекий від нас «третій світ», відгороджуючи нездоланними мурами від близьких сусідів та історичних партнерів. Отже подолання внутрішньої незгоди має стати найстратегічнішим пріоритетом країни.

Провідною тенденцією новітнього розвитку людства є глобалізація, себто нівелювання розмаїтих кордонів (не лише географічних та адміністративних, а й економічних, культурних, ментальних), якими спільноти дотепер були відокремлені одні від одних. Процес глобалізації надає індивідам, структурам та громадам необмежені можливості в пошуку ресурсів для поступального розвитку, але водночас дошкульно карає невдах та аутсайдерів, хоч якими б «об’єктивними» чи скороминущими не були причини їхнього відставання. Спокуса «сховатися» від спричинених глобалізацією випробувань буває напрочуд потужною, але надійних сховків нема, та й тимчасових стає дедалі менше. Власне кажучи, для жодної більш-менш значної спільноти в сучасному світі вже не стоїть питання про можливість її неучасті в глобалізаційних процесах. Реальний вибір полягає в іншому: бути суб’єктом цих процесів – себто стороною, яка поводиться активно, розуміє «правила гри» та вміло використовує їх для досягнення власних цілей – чи лише їхнім об’єктом. Доля останніх не вельми відрізняється від долі тих націй, які зазнавали чужоземного поневолення й колонізації за «доглобалізаційних» часів.

У добу глобалізації надзвичайної гостроти набуває проблема піднесення конкурентоспроможності кожного – індивідуума, родини, фірми, громади, нації, держави. Одним із поширених способів такого піднесення є т.зв. аутсорсинґ (англ. outsourcing). Провідна ідея такого полягає в тому, що кожний суб’єкт мусить виконувати тільки ті справи, які: а) він робить краще за інших; б) становлять основний сенс його діяльності (себто існує потужний стимул стати найкращим у цих справах бодай із плином часу); в) принципово нікому не можуть бути передоручені. Для всіх інших потреб слід використовувати послуги тих, хто ці потреби вміє задовольняти якісніше, оперативніше, дешевше. Так, сучасна армія воліє наймати цивільних кухарів, ніж кухонними роботами відволікати вояків від бойової підготовки. Виробник сталі передоручає бухгалтерію та комп’ютерне забезпечення спеціалізованим структурам, замість тримати власних фахівців з цих «непрофільних» галузей. Фермер, який вирощує м’ясну худобу, сам купує м’ясо у крамниці, оскільки забій та білування тварин є для нього непродуктивною витратою часу і т. ін.

Хоч якими вагомими бувають причини, що спонукають фірму чи державу робити все самостійно (підтримання престижу, недовіра до «чужих», синдром «секретності», ненадійність комунікацій абощо), виробнича та інформаційна автаркія стають врешті-решт чинниками послаблення її конкурентоспроможності. При тому, завдяки поступові технологій, того «іншого», кому можемо передоручити «непрофільні» чи обтяжливі для нас обов’язки ми дедалі частіше знаходимо у доволі віддаленому кінці світу.

«Якось ми разом з Джеффом Баером, завідувачем відділу мережевого проектування компанії «Сан-Майкросис­темс», – пише американський журналіст та експерт з проблем глобалізації Томас Л. Фрідмен, – розмірковували над тим, куди заведе вся ця демократизація технології та засобів виробництва. Чим більше ми з Баером думали про це, тим ближчими до диявольських ставали наші думки… Подумайте лишень – ваші десантні операції та охорону кордону ви б могли доручити росіянам. Індійцям ви б могли довірити вести бухгалтерські рахунки вашої країни, а швейцарцям – провадити ваші митниці. Німцям можна було б доручити центральний банк. Італійці могли б проектувати все ваше взуття. Британці могли б підрядитися провадити ваші середні школи. Японці – керувати початковими школами та розпоряджатися залізницею»… За певної незвичності таких пропозицій вони частково відображають реалії вже нашого сьогодення, натомість ідея, яка їм передує в згаданому тексті, досі залишається посланням у майбутнє, хай не надто далеке. «Тепер, коли ми можемо надавати всі ці колись неможливі на продаж послуги через мережі, через Інтернет, – спитав свого співрозмовника п. Баер, – чому б не підрядити на боці ще й уряд?» (1, С. 81)

Чи не в цих мимохіть кинутих словах американського «сисадміна» міститься підказка для українців?

Підрядити на боці уряд, який керуватиме Україною через Інтернет… Неважко уявити дев’ятий вал патріотичного обурення, яке годне здійняти в певних середовищах «риторичне» питання: «Хіба українці не здатні самі собою урядувати?!», а надто правдива відповідь на нього, котра полягає в тому, що таки не здатні. Як людина буває нездатною подужати хворобу самотужки, так само й українське суспільство не здатне витягти само себе з кризового провалля, й то з двох пов’язаних навзаєм причин. Першою є критичний брак довіри всередині української громади, через що суспільна свідомість не спроможна відрізняти рятівні стратегії порятунку від самовбивчих, а другою – та обставина, що, перебуваючи всередині пошматованого недовірою суспільства, будь-яка влада неминуче опиниться у перехрещенні протилежно спрямованих тисків, вимог, звинувачень і… сама буде змушена шукати опертя в одних якихось сил коштом розчарування та втрати симпатій в інших. Уклінно просив би шановних опонентів спочатку взяти на себе труд докладно розібратися з усім цим, а вже потім здіймати на автора свій патріотичний гнів.

Ефективна українська влада мусить: а) перебувати поза суспільством; б) мати з ним обмежені, цілком прозорі взаємини й в) від самого початку не викликати підозр, недовіри, несприйняття. Словом, дотримуватися приблизно таких правил та процедур безпеки, яких дотримується лікар при лікуванні осіб, хворих на заразні захворювання.

Ісландія, Нова Зеландія, Сінгапур. Ці три невеликі острівні держави розташовані далеко від України й ніколи не мали з нею скільки-небудь розвинених взаємин; їхні назви не викликають негативних емоцій, здається, в жодної верстви українців. Вони стало лідирують у світових рейтингах показників людського розвитку та свободи від корупції. Вони, вочевидь, мають надзвичайно ефективні управлінські команди – як, утім, і Гонконг, Ліхтенштейн, Південна Корея, Мальта, Кіпр тощо. Час від часу парламенти, уряди, верховні суди цих країн змінюють свій склад, і цілі бригади їхніх державних менеджерів залишаються не при ділі.

Чи не підрядити українцям такі «команди запасних гравців»? Найняти собі ісландський парламент, новозеландський уряд і сінгапурський Верховний суд? Чи, навпаки – ісландських правників, сінгапурських урядовців, новозеландських парламентарів? Мусимо одразу зауважити, що такий підряд мав би здійснюватися на безпрецедентних у світовій практиці умовах, точне дотримання яких виключатиме моделювання «стандартних» ситуацій чужоземної «опіки» або інтелектуального консалтинґу.

По-перше, іноземні контрактні органи влади (ІКОВ) в Україні матимуть тимчасовий статус і діятимуть строго в рамках національного законодавства, яким воно склалося на момент початку їхньої діяльності. Це означає, зокрема, що ВРУ, Кабмін, Верховний суд тощо продовжать працювати, але акти ІКОВ матимуть більшу силу, ніж акти відповідних українських структур і для останніх будуть обов’язковими до виконання. Беручи на загал, взаємини між ІКОВ та українськими структурами мають бути побудованими за типом взаємин між загальнодержавними та місцевими органами влади.

По-друге, специфічна місія ІКОВ полягатиме в посиленні довіри всередині українського суспільства. Видані ними закони, постанови, накази, якого б аспекту буття українського суспільства вони не стосувалися, мають ставити лише цю єдину мету, успішність досягання якої оцінюватиме низка вітчизняних та міжнародних соціологічних структур. Решта проблем, будь-то надої молока, реформа судівництва чи вшанування полеглих героїв, слід залишити на відповідальності українців – принаймні тією мірою, якою проблеми ці не є пов’язаними з питанням довіри.

По-третє, члени ІКОВ (себто парламентарі, міністри, судді) протягом цілого періоду виконання своїх функцій та деякий час після того не матимуть права особисто відвідувати Україну. Їхній зв’язок з українськими чинниками здійснюватиметься тільки за допомогою Інтернету у відкритому режимі. Обмін звичайними листами, конфіденційні зустрічі з представниками українських структур тощо мають розглядатися як протиправні дії з боку українців та серйозне порушення умов контракту – з боку представників ІКОВ.

По-четверте, на час діяльності ІКОВ всенародно обраний президент стає, крім іншого, гарантом виконання їхніх рішень на теренах України та убезпечення цих рішень від спроб ігнорування чи «вдосконалення» місцевими чин­никами.

По-п’яте, на час діяльності ІКОВ Україна заморожує рівень своїх відносин із країнами, члени яких працюють у цих органах. Вона не підписує з ними нових двосторонніх угод, протидіє відкриттю нових представництв фірм та організацій цих країн в Україні, апробації нових спільних проектів тощо. Мета такого «недружнього» кроку – виключити підозри в здійсненні іноземної експансії під егідою ІКОВ. (Фактичні втрати сторін від цього не можуть бути значними, зважаючи на мізерні масштаби їхніх дотеперішніх контактів).

Отже, над традиційними владними структурами України має постати ще одна, вища за них влада – неконсолідована, яка з кількох віддалених навзаєм та від України куточків планети керуватиме чужою для себе державою за допомогою Інтернету. Очевидна нестандартність такого рішення не може не породити численних зауваг та заперечень, тож аналізові найімовірніших з них варто приділити трохи місця.

Почнімо з найвагоміших контраргументів – емоційних. Чи варто було нації приносити мільйонні жертви на вівтар незалежності, аби потім віддати державне кермо чужинцям? – до такого питання автор цих рядків ставиться без крихти іронії чи сарказму. Його не менше, ніж найзавзятіших патріотичних опонентів, болить нездатність українців домовитися між собою без участі іноземних чинників. Але він пам’ятає мудрі слова одного з перших лідерів незалежної Литви А. Бразаускаса, який ще напередодні перетворення «Литовської РСР» на суверенну державу зауважив, що незалежність у наш час не є чимось більшим, ніж правом самостійно обирати характер і напрями своєї залежності. Й добре усвідомлює брак соціального закону, який би обмежував тривалість пошуків внутрішнього взаєморозуміння та ціну його досягнення. Мусимо зважати й на те, що кожна хвилина цих потенційно нескінченних пошуків збільшує відставання України від динамічного міжнародного довкілля та його агресивних лідерів і що, на превеликий жаль, ціна нашої самостійності в таких пошуках – поламані долі цілих поколінь.

Зауважмо також, що фундаментальний характер має сама незгода між українцями, а не ті об’єктивні протиріччя, які їх розділяють. Українці Заходу й Сходу, жителі столиці й глухих хуторів, мешканці розкішних осібняків та робітничих гуртожитків, академіки й селяни – всі вони мають достатньо спільних проблем, розв’язання яких «перенесло» б їх до зовсім іншої країни й дозволило на значно вищому рівні виконувати свої партикулярні завдання, досягати локальних та групових цілей. Бо на тлі реальних українських краєвидів – зарослих будяками ланів, забльованих шахтарських містечок, розхристаних смітників, «блошиних» ринків, паралічу законності й судочинства, розгнузданої корупції, тотального хамства й т.п. – на цьому потворному тлі, приміром, конфлікт між прихильниками та противниками НАТО, «двомовності» абощо de facto набуває – якими б високими ідеями не надихалися провідники та ідеологи обох таборів – статусу брутальної «розбірки» між двома бараками тієї самої «зони».

Нам конче потрібні керівники, незаангажовані в місцеві протистояння, а відтак здатні подивитися на речі в їхньому реальному світлі. Тут, щоправда, може виникнути питання: чому маємо довіряти досвідові саме ісландців чи сингапурців? Чи не корисніше було би мобілізувати команду найкращих світових фахівців, аби ті порадили українцям щось мудре та ефективне? Але Україна зараз не потребує інтелектуального консалтинґу – через банальну неспроможність втілити в життя будь-чиї мудрі поради! До того ж було б верхом наївності сподіватися, що наймудріші світу цього полишать свої офіси й посади, аби зайнятися Україною, «як мати недужим дитятком». Зрештою, предметом особливо запеклих змагань між українськими кланами, себто подальшого роз’єднання суспільства, міг би стати самий добір учасників у команду зіркових адміністраторів. Тож краще хай будуть звичайні собі ісландці чи сингапурці, й нехай свої команди вони формують самотужки.

«А де маємо гарантії того, що найняті українцями інтернет-варяги дбатимуть саме про їхні, а не свої якісь інтереси?» Гаразд, а на які гарантії спирається західний бізнесмен, коли починає виконання багатомільйонної угоди лише на підставі телефонної домовленості з незнайомим партнером?.. Репутація, авторитет, можливість взяти участь у новому масштабному проекті – це й є найнадійніші гарантії в цивілізованому світі, й вони, запевняємо українського читача, заслуговують набагато більшого, ніж «вільний вибір» зґвалтованого грошовими мішками та брудними технологіями вітчизняного електорату.

У питанні критеріїв успішності зовнішнього адміністрування хотілося б лишити вирішальне слово за фаховими соціологами, проте апріорно можна назвати кілька типів таких критеріїв. Це – фіксоване опитуваннями зростання довіри громадян до державних, приватних та громадських структур, рівно як і до фігурантів їх близького соціального оточення; посилення толерантності в ставленні до соціально та географічно «далеких» груп населення; реальне скорочення дозвільних процедур, демонтаж «індустрії контролю» тощо. Непрямими, проте доволі вагомими показниками відродження довіри між українцями є занепад корупції, приріст іноземних та внутрішніх інвестицій, піднесення України в світових рейтингах свободи, якості життя, конкурентоспроможності й т. ін.

Натомість серйозною проблемою видається процедурне оформлення безпрецедентного підряду на управління країною. Автор не хотів би заглиблюватися в юридичні тонкощі, проте кілька моментів волів би таки відзначити. По-перше, для Старого континенту запрошення іноземних монархів було звичною практикою аж до початку ХХ ст., і певними елементами з досвіду правового оформлення таких угод Україна, далебі, могла би нині скористатися. По-друге, варто взяти на озброєння юридичний аспект новітньої практики аутсорсинґу, коли різноманітні структури довіряють зовнішнім агентам обслуговування таких своїх функцій, які ще вчора уважалися монопольними прерогативами самих цих структур. Зрештою, ІКОВи є несумісними з чинним законодавством України аж ніяк не більшою мірою, ніж, скажімо, базування Чорноморського флоту в її «нейтральних» портах.

Інша справа, що створення ІКОВ здатне перекреслити амбітні плани багатьох команд вітчизняної кланократії на здобуття абсолютної влади в Україні. Ймовірно, що для подолання їхнього опору доведеться вдатися до всенародного референдуму. Врешті-решт, у кожній ситуації, коли певна нація садовила іноземця на свій трон, місцевих претендентів на це кріселко теж не бракувало. Якось давали ж їм раду – всім разом і поодинці.

Уважний читач міг би закинути авторові цих рядків ще один гріх: не так давно, мовляв, він на сторінках «Універсуму» розвивав ідею національного відродження «знизу» (2), нині ж запевняє, що булаву слід віддати чужоземцям. Однак між обома проектами не існує жодного протиріччя. Розпорядні й незаражені українськими синдромами іноземні менеджери спроможні (принаймні хочеться в це вірити) повернути суспільству довіру, але тільки від нас самих залежить, чи скористаємося цим даром для відродження в собі втраченого національного єства, а чи «успішно» довершимо з його допомогою русифікацію або ж безслідно розчинимося в знеособленому глобалізованому інтернатовпі. Мусимо визнати страшне: за умов, коли самобутність українства є статичною й пропорційною рівневі його відсталості (3), імовірним наслідком поступу під керівництвом чужих чи «своїх» менеджерів може стати остаточна втрата цієї самобутності. Проте за подальшого уникання поступу така ймовірність просто переросте у безваріантність.

«Однак, – може кинути наостанок послідовний патріот, – за іноземцями неприпущенно залишати доленосні рішення в питаннях, які стосуються наших святинь. Що, як під приводом зміцнення довіри вони зажадають офіційного проголошення «двомовності» чи відмови від державного визнання ОУН-УПА?..» Справді, висновки чужоземних експертів щодо доцільності таких або схожих кроків слід вважати доволі ймовірними – адже неупередженим аналітикам важко не визнати, що ці питання розколюють український загал (і, чесно кажучи, не вельми консолідують натомість його патріотично налаштовану верству). Невже автор готовий погодитися з антиукраїнськими актами чужинської влади? Мушу визнати, що готовий – адже ні чужинці, ані «свої» не годні заборонити справжньому патріотові говорити рідною мовою (уникаючи при тому якихось інших, навіть наділених офіційним статусом), вшановувати власні реліквії, триматися своїх звичаїв та уявлень. Доля ж цієї мови, цих реліквій та звичаїв залежатиме насамперед від того, чи багато виявиться поряд з таким патріотом однодумців, наскільки вони довірятимуть (sic!) одні одним та шануватимуться навзаєм, якої потуги набуде синергія їхніх патріотичних чинів. Буде це все – й несприятливі для українства закони «самі собою» зазнають коригування, а не буде – брак згаданих чинників не замінить жодне «патріотичне» законодавство.

Наші завершальні міркування хотілося б попередити розлогою цитатою з того-таки Т. Фрідмена. «В листопаді 1999 року, – писав цей автор, – я відвідав семінар, організований в Коломбо, столиці Шрі-Ланки, агентством ЮСАІД, і йшлося там про проблеми ринкового змагання. Авдиторія складалася з шрі-ланкійських, індійських, пакистанських, банглаладеських і непальських бізнесменів та економістів. За головного промовця був колишній президент Коста-Рики Хосе Марія Фігерес. Він довго і захопливо розповідав, як його країні вдалося переконати «Інтел» закласти там свій завод і успішно пристосувати країну до інформаційної революції. Південноазійські слухачі були просто заворожені, й, коли настав час ставити питання доповідачеві, один за одним підводилися й питали: «Чи ви б не погодилися позмагатися за президентське крісло в нашій країні?»

Це була дивовижна сцена. Люди з різних країн вставали й прохали колишнього президента іншої держави позмагатися за президентство в них на батьківщині – і це нікого нітрохи не бентежило. Це показує нам, що в нову епоху, коли кожен – особливо ж з того освіченого покоління тридцяти-сорокарічних, яке саме набирає сили в багатьох країнах – дедалі краще знає, як живеться іншим, ніхто вже не хоче й не буде терпіти погане правління» (1, с. 311-312). Далі автор наводить слова однієї зі шрі-ланкійських учасниць семінару: «Не дивно… що стільки людей виходило після доповіді Фігереса й говорило: «Якщо наша країна не має таких компетентних лідерів, то чом би їх не найняти?» Один з великих шрі-ланкійських бізнесменів навіть сказав: «Я ладен сам платити йому платню». Ми ж бо не дурні. Погляньте, скільки компаній заснували ланкійці та індійці в Кремнієвій Долині. Але нам бракує керівництва, щоб правити нашим власним кораблем» (там же).

Як бачимо, ідеї, близькі до розвинених нами вище, вже «витають у повітрі» глобалізованого світу, чекаючи свого втілення. Автор майже не сумнівається, що іноземні менеджери на чолі національних держав за якихось 2–3 десятиліття стануть таким же звичним явищем, як нині – іноземні тренери на чолі національних збірних команд. Але що це означатиме для України? Що вона знов спізнилася на потяг, причому на кожний наступний його рейс квитки дедалі дорожчатимуть. Адже нема сумніву, що, в міру поширення практики ІКОВ, послуги закордонних управлінців стрімко дорожчатимуть, а їхня якість, на жаль, ставатиме ординарною. Тож перед нами – рідкісна можливість зробити перший крок незвіданим, проте доволі перспективним, а для декого й просто рятівним шляхом. Чи вистачить мудрості й мужності, аби скористатися цим шансом?

Література

1. Томас Л. Фрідмен. Лексус і оливкове дерево. Львів, Бібліотека журналу «Ї», 2002.

2. Вітковський В. Чи можливе нині національне відродження, або «чортківська офензива» українства // «Універ­сум», чч. 1-6, 2008.

3. Рябчук М. Львів на маргінесі – «Zaxidnet», 22.05.2007.