Володимир ВІТКОВСЬКИЙ

«ЄВРЕЙСЬКА ЗАГАДКА» І КОНЦЕПЦІЯ СОЦІАЛЬНОГО КАПІТАЛУ

Згідно з даними перепису населення [1], 2001 року в Україні проживало лише 103,6 тис. євреїв. У 1989 р. відповідний показник був майже вп’ятеро, а в 1930 р. – у добрячих 27 разів більшим [2]. Еміграційний відплив, демографічна криза та асиміляція продовжували скорочувати чисельність українського єврейства й у наступні роки після перепис. Сьогодні ціла єврейська громада України кількісно поступається населенню такого, приміром, містечка, як Дрогобич, причому в її складі критично переважають особи похилого віку. Нині навіть у таких великих міських центрах, як Харків, Дніпропетровськ, Одеса далеко не щороку утворюється нове єврейське подружжя чи народжується хоч одна єврейська дитина.

Видається, що через одне–два десятиліття залишиться хіба запалити поминальну свічку та прочитати кадиш на згадку про одну з найпотужніших громад діаспорного єврейства, котра дала «народові Тори» цілі плеяди великих цадиків і мудрих філософів, чудових письменників і геніальних музикантів, мучеників віри і «батьків-засновників» відродженої єврейської держави. Але пильніший погляд виявляє, що такий очевидний занепад українського єврейства є, сказати б, не тотальним і в незбагненний спосіб поєднується з прикметами доволі-таки неслабого процвітання!

Аби побачити ці прикмети, звернімося хоча б до бізнесової еліти України. Зірками першої величини сяють на її небосхилі імена В. Пінчука, І. Коломойського, О. Фельдмана, Д. Фірташа, A. Гірш­фельда, В. Рабиновича, М. Брод­ського, братів Суркісів та низки інших представників того етносу, що так явно «занепадає» в сучасній Україні. Або ж погляньмо на тих осіб, які «роблять погоду» в українських медіях – Р. Лаудер, О. Роднянський, В. Оселедчик, О. Швець, В. Кацман, Д. Гордон… Відомо, що в Україні найбільш зисковним бізнесом є політика, тож і на цій ділянці «більш ніж справедливе» представництво єврейської меншини забезпечують постаті В. Гройсмана, Е. Гурвіца, Б. Дейча, М. Добкіна, Ю. Звягільського, Ю. Йоффе, Л. Мірімського, Є. Сигала, Я. та Д. Табачників, Є. Червоненка.

В енергетиці й металургії, медіа-бізнесі й банківській справі, футболі й політиці, коло «Кінотавру» та «Людини року» – майже в усіх тих сферах, де обертаються великі гроші та cконцентровані потужні важелі впливу на життя суспільства, ми зустрічаємо групи специфічно активних осіб «відомого етнічного походження». Щоб уповні оцінити масштаби явища, згадаємо також численні єврейські прізвища «елітаріїв» другого-третього рівнів та чималу кількість VIP-осіб із частково семітськими генеалогічними коренями та/або обширними зв’язками в єврейському середовищі, які не визнають своєї належності до етнічного єврейства.

Дива, та й годі! Українська держава надає нібито однакові можливості представникам усіх етнічних груп, однак представники однієї з таких груп вочевидь користуються цими можливостями не до порівняння успішніше від решти. Пошук невигаданих причин цього загадкового явища потребує насамперед об’єктивності, проте й питання про соціально-політичну та моральну оцінку названого феномена ми теж не можемо цілковито оминути. Чи справді занадто «вагоме» представництво єврейства в низці основних вітчизняних еліт є шкідливим або й загрозливим для українського суспільства? Наша відповідь принаймні на першу частину поставленого питання є ствердною – хоча зовсім не в тому сенсі, який є звичним для патентованих борців із «жидівською загрозою».

Передовсім зауважмо, що ситуація, яку спостерігаємо, не суперечить чинним законам України, котра, ступаючи на демократичний шлях розвитку, мусила назавжди відмовитися від широко практикованого в царській та більшовицькій імперіях встановлення квот етнічного представництва в державних чи приватних структурах певних соціальних груп. Лише у випадку, коли домінантна група спирається на силу зброї чи законодавчі привілеї, демократичні ідеології допускають використання адміністративних або й силових засобів поборення її домінування. Очевидно, що в сучасній Україні нащадки Авраама ні першим, ані другим не диспонують.

Багато чого можна поставити на карб тим «особам семітського походження», які в Україні обіймають високі посади та володіють потужними важелями впливу. Вони експлуатують трудівників, «доять» держбюджет, корумпують владу, нищать довкілля, русифікують медії тощо. На жаль, магнатам, медійникам та політикам «з козацького роду» можна з не меншими підставами інкримінувати усе те саме, включно навіть із останнім пунктом. Не євреї створили українську систему адміністрування податків, знищили львівську фабрично-заводську промисловість чи «вдосконалили» вітчизняну освіту настільки, що, приміром, лише 8,6% учасників тестування спроможні обчислити витрату фарби для фарбування кімнати [3]. Ба більше, на тлі тих «братніх» взаємин, які панують нині в армійських казармах, міліційних відділках, агрофірмах, адміністраціях західних регіонів та інших слабо опанованих семітськими впливами місцях та структурах єврейське засилля багатьом може видатися ще не найгіршим варіантом для цієї країни… Чимало українців погодились би повторити слова, які пролунали на одному з львівських інтелектуальних семінарів: «Я не хочу жити в державі Суркіса. Але я тим більше не хочу жити в державі Сенчука!» [4].

А проте, проте... Мільйони людей бачать, що в їхній країні представники незначної меншості населення володіють непропорційно великою кількістю матеріальних благ, влади й важелів впливу, причому ніхто не дає переконливих пояснень цього явища. Такий стан справ не може не дезорієнтувати громадян щодо природи держави та влади в ній, не сіяти сумнівів у реальних мотивах цієї влади, не породжувати в людських серцях зневіри, образи та правового нігілізму. Й хоча з-поміж причин відчуження українців від своєї держави «єврейський фактор» далеко не є єдиним чи основним, ігнорувати його теж не випадає.

Українська ситуація має ще один негативний аспект, незнаний іншим країнам, де євреям пощастило опанувати потужні позиції «нагорі»… Національне обличчя України залишається несформованим; за етнополітичну орієнтацію держави та її населення точиться запекла боротьба. В цій боротьбі переважна більшість представників етнічних меншин, зокрема й євреїв, зорієнтувалися на сильнішу сторону, причому за реальних українських умов такий вибір слід, на жаль, визнати раціональним, а в багатьох випадках – фактично й безальтернативним. Проте volens nolens цей вибір визначає місце по певний бік барикад! В особі зросійщених євреїв українство дістає сильного й розумного ворога, який поборює українські цінності нераз зі щирим неофітським завзяттям. «Євроолігархічні» медії насичують вітчизняний інформаційний простір неукраїнськими, а не раз і відверто антиукраїнськими проектами; єврейські чинники долучаються до ворожих українству сил в ідеологічних змаганнях довкола Голодомору, ОУН-УПА тощо, а коли деякі бородоносні «історики» вмочають свої пера в українофобську отруту – сам Геббельс відпочиває. Задля справедливості слід згадати й про єврейських симпатиків українства, таких, приміром, як М. Фішбейн, Л. Фінберг, Й. Зисельс та ін., але їх відносно небагато й важелі впливу та ресурси зосереджені не в їхніх руках.

Обширна проблематика єврейсько-українських взаємин не надається для всебічного розгляду в рамках журнальної статті. Тому спробуймо виділити й дослідити лише один, найактуальніший її сегмент, а саме – сучасну «євреїзацію» української еліти та варіанти розвитку ситуації, що склалася внаслідок цього процесу.

У пошуках розв’язання «єврейської загадки»

Читач, сподіваємося, зрозумів, що нас цікавить загальна тенденція, а не дріб’язкове копирсання у «п’ятій графі» конкретних власників українських «заводів, газет і пароплавів» (персонажів, загалом украй малосимпатичних незалежно від національних уподобань). Ця тенденція, мов лакмусовий папірець, засвідчує, що природні процеси соціальної диференціації розвиваються в нашому суспільстві неприродними шляхами. Не розібравшись із причинами саме такого їх розвитку, мусимо змиритися й з тим, що питання ґенези в українському суспільстві відносин експлуатації, гноблення, насильства, соціальної нерівності тощо також залишаться нез’ясованими. А байдужість до цих питань, рівнозначну байдужості до власної історичної долі, не можна виправдати жодними міркуваннями «політкоректності»!

Як ми вже зазначали, єврейське засилля в сучасній українській «верхівці» не спирається на силу зброї чи силу законів і, при ближчому розгляді, не може бути визнане історичною спадщиною суспільства. Щоправда, ще на початках ХХ ст. євреї посідали помітні місця в підприємницькій верстві, однак після 1917-го ця верства на довгих 75 років була повністю вилучена з економічного та соціального процесів. Щоправда, в перші десятиліття більшовицького режиму лави комуністичної верхівки рясніли єврейськими прізвищами, але «товарищ Сталин своевременно исправил эту ошибку» – й десь від кінця 50-х керівні еліти СРСР та УРСР стають практично «юденфрай». Зрештою, кому на зорі української незалежності про щось говорили імена Рабиновича, Звягільського, Коло­мойського, Пінчука, Суркіса, Шве­ця, Роднянського, Гордона?.. Сло­вом, єврейське домінування не дісталося незалежній Україні у спадщину, а є безпосереднім результатом її власного розвитку й потребує пояснення в світлі особливостей саме такого розвитку.

Не секрет, що в багатьох країнах світу євреї становлять далеко не найбіднішу верству населення. То, може, грошовиті сини Ізраїлеві з-за кордону «відстібнули» деяким своїм українським родакам по стосикові «зелених», а ті не були дурними й розкрутилися, допоки їхні ґойські земляки з тяжкою бідою громадили свій первинний капітал на картопляних грядках чи по чехіях-португаліях? Певна річ, так воно й було... в окремих випадках, але статки більшості наших «євроолігархів» мають місцеве походження. А з другого боку, чи знаєте ви хоч одного вітчизняного супербагатія, який піднісся вгору на грошах українських діаспорян? (Потенціал такого піднесення є достатньо потужним – приміром, у змаганні за «пояс» найбагатшого росіянина О. Дерипаска впевнено обійшов Р. Абрамовича). Концепція «чужоземної допомоги, як розгадки» мала би пояснити, чому заморське єврейство успішно виводить в олігархи своїх одноплемінників в Україні, тоді як закордонним українцям не до снаги відтворити схожі операції.

Як стверджував автор популярного совєтського кінохіта, «глядач полюбляє детективи». Мабуть, через це деякі «патріотичні» часописи соковитими барвами змальовують антиукраїнську змову мерзотників у ярмулках, які потайки прибрали до рук бідолашну «неньку» й тепер крутять нею, мов циган Сонцем. Читачам таких опусів здебільшого невтямки, що концепції «конспірологів» насправді не з’ясовують анічогісінько. Бо, по-перше, якщо купка зловмисників (не суть важливо, в ярмулках чи без них) в принципі здатна опанувати певну країну, пустивши з торбами її мешканців, то такий успішний ґешефт не міг лишитися поодиноким і конче мусив десь повторитися! Тим часом у жодній серйозній монографії з історії ХХ ст. ми не знайдемо схожого сюжету. «Викривачі змови», вочевидь, припускають, що історія України розвивається за цілком оригінальними, незнаними решті людства законами. По-друге, прихильники «змови» мали би вказати й ті важелі, на які так уміло натиснули 0,2% населення країни, що решта громадян схилила шиї в їхнє ярмо. Пошуки ж цих важелів нехибно заводять у замкнене коло типу «мають гроші, бо в них «усе схоплено», а все схоплено, бо… мають гроші». Зрештою, концепція змови завдає пекучого, мов кропива, ляпасу національній гідності українців, припускаючи, що ті дали ся подужати євреям у підступності й ошуканстві – видах спорту, які давно стали в нас «національними» і з яких маємо досхочу змагунів світового класу.

Будь-які расистські варіанти відповіді на питання про причини «єврейського засилля» ми вважаємо категорично неприйнятними. Тільки розумове лінивство та моральна непорядність породжують «концепції», які гамузом протиставляють, приміром, мудрих, ощадливих, підприємливих євреїв схибленим на салі з горілкою та здатні лише до землеробської праці зарізякам-українцям, або ж, «навпаки», шляхетно щирих та по-дитячому наївних у грошових розрахунках нащадків Кия – синам Яакова, ледь не від колиски схильним до визиску та шахрайства. Навіть якщо означені образи й спираються на певні реальні прототипи, їхня природа не є генетичною, а соціальною й усього часопростору існування відповідних етносів вони, ясна річ, собою не охоплюють.

Отже, до якої шкали слід прикладати наш «лакмусовий папірець»? «Єврейська загадка» не має наразі очевидної відповіді, для пошуку ж «неочевидної» нам знадобляться деякі відомості з царини історії, соціології, народознавства, жмуток яких (звісна річ, у вкрай «обрізаному» вигляді) ми пропонуємо читачеві нижче.

Дещо про євреїв, українців і не тільки (інформація до роздумів)

1) В науках про суспільство останні десятиліття ознаменовані розвитком концепцій соціального капіталу [5], які оспорюють парадигми «класичних» ідеологій лібералізму, консерватизму, соціал-демократизму тощо. Беручи згрубша, якщо «класичні» ідеології шукають формальні правила оптимальної побудови політичних та суспільних інститутів, то концепції соціального капіталу намагаються пояснити, чому спільноти, прийнявши ніби ті самі «правила гри», досягають у своєму поступові відмінних навзаєм результатів. Такі концепції, зокрема, схильні приділяти серйозну увагу відмінностям – навіть позірно незначним – у масовій психології та типових формах поведінки представників різних груп населення.

2) Ситуація «аномально успішного» економічного чи соціального поступування певних етноконфесійних груп притаманна багатьом суспільствам. Причому в деяких випадках успішні групи не володіють і не володіли у минулому силою чи привілеями, ба навіть самі зазнавали утисків. Так, на поч. ХХ ст. дискриміновані християнські меншини – вірмени, греки, айсори – постачали Османській імперії більшу частину її інтелігенції та майже весь підприємницький клас. У країнах Південно-Східної Азії левовою часткою тамтешнього бізнесу володіють етнічні китайці, а в Східній Африці, на багатьох островах Індійського океану та подекуди в Латинській Америці – вихідці з Індостану. Майже третину офіцерського корпусу індійської армії становлять сикхи, частка яких у населенні країни сягає заледве 2% – і т. ін.

3) До числа «аномально успішних», хоча не раз дискримінованих груп у багатьох випадках належать єврейські громади. Так, навіть «Электронная еврейская энциклопедия» не заперечує того, що «розквіт культурних та господарських сил німецького єврейства» часів Ваймарської республіки став важливою передумовою успіху нацистського проекту [6]. У США на схилку 80-х рр. ХХ ст. євреї, становлячи менше 3% населення країни, дали їй по 10% науковців та правників та по 25% – мультимільйонерів та нобелівських лауреатів [7]. Схожі приклади можна продовжити, в тому числі й на матеріалах вітчизняної минувшини.

4) Мандруючи світами, зазнаючи впливів різних етногеографічних середовищ, євреї витворили низку несхожих навзаєм соціальних типів. В останні півтора століття на «традиційну» типологію єврейства потужно вплинули, з одного боку, репатріація та формування мо­дерної із­раїльської на­ції в Па­лес­тині, а з другого – масові се­ку­ляризація та асиміляція. Про­те деякі світоглядні, ментальні, поведінкові осо­б­ливості синів Ізраї­ле­вих виявляють здатність до сталого відтворення в дедалі нових поколіннях, включно навіть із міг­рантами та асимілянтами. Докладний аналіз таких особливостей та механізмів їх тривкої ретрансляції виходить за межі нашої теми – як приклади можна назвати схильність до тверезого способу життя, нагромадження знань, спілкування з «братами по крові» тощо. Вкупі з більш або менш виявленою нетолерантністю дов­кілля, ці особливості роблять асиміляцію єв­рейства неповною й у певному сенсі нещирою – як би да­леко не зайшов цей процес, його наслідки «ще можна оскаржити», надто за зміни соціально-політичних об­ставин. При­міром, сіоністський про­ект по­став по­чатково саме у середовищі асимілянтів. Цю рису єв­рей­ства, «ви­криту» та ос­мислену З. Жа­­ботинським [8], російсько-ізраїльський поет І. Губер­ман висловив афористично:

Если хлынут, пришпоря коней,

вновь монголы в чужое пространство,

то, конечно, крещёный еврей

легче всех перейдёт в мусульманство.

Українцям така тривкість ментальних стереотипів зазвичай не притаманна, а їхня асиміляція буває здебільшого щирою та незворотною, не обтяженою – надто у слов’янському етнічному довкіллі – існуванням неподоланих ментальних відмінностей, неусувних незручностей, невитравного тяжіння до «своїх» абощо. Зокрема, політичні та духовні імпульси, які виходять з українського етнічного материка, майже не зачіпають осередків асимільованого українства [9].

5) «Типовий» український єврей початку минулого століття був найчастіше великим або дрібним приватним власником. Але спливає трохи часу – й ми вже бачимо, як тисячі більшовицьких номенклатурників єврейського походження завзято руйнують приватновласницьку цивілізацію. Минає доба комісарів – типовими представниками єврейства стають лікар, інженер, науковець, митець. Пішли з димом промисловість, наука, культура – і, мов з-під землі, на світ Божий з’являються магнати, політики, «авторитети» єврейського походження. Відрод­ження єврейської держави теж потребувало стрімкого й кардинального перегляду парадигм національного буття: одну з найбоєздатніших у світі армій, найефективніших аграрних господарок тощо створювали люди (у значній частині – вихідці з України), чиї батьки не мали майже жодного вояцького чи селянського досвіду! Ціна, зокрема й моральна, таких метаморфоз – питання особливе, проте годі не подивуватися фантастичній гнучкості єврейського соціального генотипу, його здатності своєчасно вловлювати провідні тенденції кожної епохи та налаштовувати членів спільноти на досягнення нових, вчора незвичних для них цілей.

На жаль, не менш «фантастичною» є ригідність та негнучкість соціального генотипу українства. За банальний перехід від сільської до урбаністичної цивілізації значна частина нації заплатила втратою своєї питомої ідентичності; керівна та інтелектуальна еліта українства допустилися на цім шляху фатальних помилок [9]. І що ж? Дотепер українські міста залишаються майже поспіль неукраїнськими, а один із чільних політиків змушений визнавати очевидне: «Ми всі вийшли з села, але село не вийшло з нас». (Хоча, для прикладу, сучасні фіни теж є нацією «городян у першому поколінні»...) Майже так само довго і безуспішно розвертається український віз із екстенсивного шляху розвитку на інтенсивний. Цей процес, який в інших країн забрав від кількох до двох десятків років і обійшовся без руйнівних наслідків, в Україні вже встиг поховати продуктивну господарку та розігнати по світах п’яту частину самодіяльного населення, на йоту не змінивши способу мислення підприємницького та управлінського загалу і, що найприкріше, людей, які позиціонують себе патріотами.

6) Плекана від тисячоліть ідея богообраності єврейства не лише проклала «вогняну межу» між євреями та іншими народами. Вона спонукала єврея в кожному одноплемінникові бачити обрану Богом істоту, гідну відтак певної поваги та турботи – навіть за часів, коли аристократи інших націй називали своїх земляків-простолюдинів бидлом абощо. Власне кажучи, у вигнанні «народ книги» мав єдину лише «аристократію книги», доступ у лави якої був, зважаючи на обов’язкове навчання всіх чоловіків, потенційно відкритий для кожного. Численні випробування, яких зазнавали євреї на дорогах діаспори, були спільними для цілої національної громади й належність до вищих її верств ніяк від тих випробувань не вбезпечувала. До кінця ХІХ ст. спасіння обіцяло хіба що хрещення, однак у ХХ ст. ні натовпи погромників, ні гестапо чи НКВД, ні «перші відділи» совєт­ських установ, ні, зрештою, ісламські терористи вже не надавали цій процедурі жодного значення. Нав­паки, сенс майже всіх випробувань, які випали на долю українства полягав у роз’єднанні нації; ці випробування відкривали різні перспективи перед різними її верствами та спонукали бачити в асиміляції реальну можливість порятунку.

За роки незалежності в Україні траплялися доволі серйозні розбірки між «євроолігархічними» кланами, єврейськими громадами різної орієнтації тощо. Однак солідарність у єврейському середовищі зазвичай переважає, ба навіть конфлікт не переходить певних етичних меж – переможець «не забирає собі все», а переможений не почувається втоптаним у багно. Надто довгою є спільна пам’ять і надто важким – тягар спільних болів та втрат. Натомість у міжукраїнських конфліктах на жодні межі, як правило, ніхто не зважає; «вогонь на ураження» по опонентові відкривають одразу з усіх калібрів, із підсвідомою вірою в можливість його остаточного знищення.

« – Дарують пан, але я пана не розумію, – мовив Вагман. – Чому пан, маючи маєток, мусили б уважати себе паном, чимсь іншим від хлопів? Отже, я маю маєток, а до мене прийде бідний жид, капцан, а я знаю, що він бідний, а проте я чую себе таким самим жидом, як і він. А коли він потребує помочі або поради, то не питає, що я богатий, а він бідний, але йде до мене і до другого такого, як я.

– Не можу вам сказати, пане Вагман, чому воно у нас так, а у вас сяк. І не знаю, наскільки у вас саме так, як ви кажете. А у нас чи то вже натура така, чи такий здавна звичай, досить, що хто розбагатіє, той відвертає лице і серце від того люду, з якого вийшов».

Цим діалогом з Франкових «Перехресних стежок» ми хотіли б завершити «інформацію до роздумів», аби подивитися далі, які наслідки випливають із наведених фактів та обставин.

Література:

1. Див.: www.ukrcensus.gov.ua

2. Ф. Д. Заставний. Населення України. – Львів: МП «Край», «Просвіта», 1993.

3. «Вони навіть теореми Піфа­гора не знають» – «Газета по-львів­ськи», №41(97), 22.10.2009.

4. К. Бондаренко. Розкольники – «Контракти» / №06, 9.02.2004.

5. Див.: В. Вітковський. Україн­ська криза: проблема діагностики // «Універсум», №7-8, 2009 та літературу при цій статті.

6. http://www.eleven.co.il/?mode= article&id=11122&query=ГЕРМАНИЯ

7. E. S. Shapiro. Żydzi і polityka amerykańska.// Arabowie і żydzi. Warsz., 1990, С. 61.

8. Владимир (Зеев) Жаботин­ский. Избранное. – С-Пб, «Рос­принт», 1992, С. 158-171 та ін..

9. В. Вітковський. Ковтки свободи // «Універсум», №3-4, 2009

10. С. Грабовський. Українська людина у вимірах ХХ століття: до постановки проблеми. – К., 1997, С. 70-78 та ін.